Щедрий вечір

16.01.2019, 19:14
Щедрий вечір - фото 1
Про особливості Щедрого вечора

Заклопотана i варінням, i мастінням, i прибиранням, мати ткнула батьковi й менi шапки в руки, очима показала спочатку на коцюбу, а потiм на дверi й витурила нас iз хати:

– Iдiть, помiчники, i до першої зiроньки не приходьте менi!

– Оце маю пошану вiд рiдної жiнки, – удавано зiтхнув батько, натягаючи на вуха велику, мов стiжок, заячу шапку. Вона стає дуже гарною, коли з нею зустрiчаються сонце й вiтер: сонце надає їй полиску, а вiтер мiнить i мiнить на нiй кольори.

Коляда. Ольга Пілюгіна

Ми з татом виходимо в клуню, де пахне примороженими снопами i сiном; бiля засторонкiв, наче вiйсько, в два ряди стоять золотi околоти, над ними з бантин звисають кетяги горобу, а над бантинами бавляться горобцi, їм зовсiм добре у нас – i їсти є що, i холод не страшний: як припече морозець, влiтають у бовдур i вигрiваються, скiльки їм заманеться. Там на радощах живкуни так вмащуються у сажу, що потiм, коли вилiтають на подвiр’я, навiть коти розгублюються: яка це птиця з’явилася взимку?

– То як, сину? – косує батько на полицю, де лежать пилка i сокира.

– Еге ж! – кажу я весело, бо тато страшенно не любить нi кислiїв, нi кислого слова.

– Хай пила замiнить ковзанку?

– Хай! – безтурботно кажу, зиркаю на бiльшу галiфину й чавлю у собi посмiшку.

– Молодця! – хвалить тато й наводить на мене очi…

От i вечiрня зiронька стрепенулась за сусiдським двором, де поскрипує i поскрипує над криницею журавель. Над хатами влягаються пахучi дими, на вулицях стає гомiн i шарудiння саней, а снiгами до кожної оселi бредуть фiолети. З хатини в святешнiй хустцi й сачку виходить мати, на її обличчi уляглись урочистiсть, злагода i очiкування казки.

– Де ви, господарi? – стиха, ласкаво гукає тата й мене i на пiврозкритих устах тримає любов.

– А нащо ми тобi? – нiби дивуючись, озивається вiд дровiтнi тато.

– Просимо, дорогий муже, i тебе, сину, до хати, – з таким усмiхом, з такою добротою вклоняється нам мама, що хочеться пiдбiгти до неї i поцiлувати руку.

– Кажеш: дорогий муже? А хто нещодавно страхав нас коцюбою? – удавано строго допитується тато.

– Це ж люблячи вас! А кого любиш – навiть коцюби не пожалiєш, – грає мати розквiтлими очима i дає нам дорогу.

– Ти диви! – похитує батько головою i, йдучи до хатини, чогось затримує материну руку в своїй. Чуднi цi дорослi.

Ілюстрація до повісті Миколи Гоголя. Кость Лавро

Хоч убога-убога наша хатина, та в цей вечiр i вона покращала, побагатшала. Її бiднiсть скрасили i вишитi рушники, i кетяги калини, i запашне сiно на покутi, й свят-вечiрнiй стiл. На ньому зараз лежать три хлiбини, грудка солi, височiє стос гречаних млинцiв i стоять з рiзними пiсними стравами тi святешнi мальованi полумиски, що бажають добрим людям i здоров’я, i щастя, i червоного цвiту.

Батько перший заходить за стiл, оглядає всi страви, вiд кутi з маком до миски з бобом, i поглядом дякує матерi за її старання… А який вiн поважний стає, навiть не посмiхнеться, коли виносить корiвчинi покуштувати кожної страви, зготованої на свят-вечiр. Ось вiн i бобу взяв у жменю та й з подивом сказав:

– Прямо не бiб, а срiбнi карбованцi.

Глянув я на миску, – i справдi лежав у нiй бiб срiбними монетами.

Та найбiльш урочиста хвилина прийшла тодi, як тато з бичем вiд цiпа став на порозi пiд гiллям ясенiв, на якi позлiталися зорi. Ось вiн поглянув у заснiжену далечiнь, що горбилась за селом, i тихо покликав мороза:

– Морозе, морозе, iди до нас кутю їсти!

Я застигаю бiля тата i не вiрю, але трохи й вiрю, що на дорозi, висвiчуючи туманом бороди, може об’явитися з мiшком за плечима Дiд Мороз i пiдiйти до нас. А навколо так тихо, що чути, як у ясеновому гiллi ворушаться зорi й обтрушують та й обтрушують срiбну паморозь.

– Морозе, морозе, iди до нас кутю їсти! – вже голоснiше покликав тато.

Але й пiсля цього нi на вулицi, нi на городах не обiзвалися кроки дiдугана. Батько ще й втретє покликав його, та вiн, мабуть, забарився на якiйсь лiсовiй чи степовiй дорозi. I тодi тато уже грiзно наказав йому:
– А не йдеш, морозе, то й не йди до нас, i не йди на жито-пшеницю, усяку пашницю: iди краще на крутi гори, на моря, на лiси, нам шкоди не роби!

Різдво Христове. Софія Панчишин

Далi батько кликав сiрого вовка. Вiн теж не поспiшав, маючи свiй клопiт у лiсах. Не квапились на кутю чорнi бурi та злi вiтри. I тато заклинав їх:

– А не йдете, чорнi бурi i злi вiтри, на вечерю, то йдiть собi в безвiсть, хлiба не здувайте, полукiпкiв не валяйте, стрiх не зривайте!

Потiм тато навстiж вiдчиняє нашi скрипливi ворота: а може, приб’ється яка добра людина з дороги, то й погрiє душу теплою стравою. I тiльки пiсля цього ми йдемо вечеряти.

Тепер за столом я й не писну, прислухаючись до мови-сподiвання батькiв. Отi великi надiї на хлiб новий, на рiй золотий, на щастя у дворi, на рогову й дрiбну худобу в оборi сходяться i сходяться в нашiй хатинi, що й справдi починаєш вiрити: настане той час, коли господар на току буде зорi вiяти, господиня в хатi золото прясти, а сивi срiбнорогi воли потягнуть за собою срiбнi плуги.

Аж ось на вулицi обiзвалися колядники. Я перший вибiгаю надвiр. Колядники вже пiдiйшли до хати тiтки Дарки – звiздоноша, “береза” й мiхоноша попереду, а “коза” й “дiд” у страшнiй машкарi позаду. I чого тiльки не виробляють ота “коза” й вертлявий “дiд”, лякаючи дорослих i дiтей. Та ось задзвонив дзвонар – i всi притихли, з’юрмилися бiля вiкон, а зеленкуватими й синiми снiгами, скiльки свiту видно, покотилися, задзвенiли молодi голоси, проганяючи недолю з вдовиної оселi:

А чи вдома, вдома та бiдна вдова?
Нема вдома – пiшла до бога,
Бога благати – щастя прохати:
– Ой дай, боже, два лани жита,
Два лани жита ще й лан пшеницi,
Лан пшеницi – на паляницi.
А ще гречки – на варенички…

Яка не є убога наша хатинка, а i їй колядники наспiвали щастя, наспiвали, що в нашому дворi будуть стояти i мiсяць, i ясна зоря…

Гай-гай, куди вiдiйшли тi далекi роки? Вже одних колядникiв забрали войни, других – сира земля, третi стали дiдами, а й досi вiриться, що в твоєму дворi, бiля тебе, стояли з одного боку мiсяць, з другого – ясна зоря…

По всьому селi порозходились колядники, до кожної хати звiздоносцi прихиляли мальоване сонце, нагадуючи людям, що вже справжнє сонце змилостивилось над землею.

Михайло Стельмах

"Ukrainian People", 25 грудня 2018