Віра оновлюється завжди

24 вересня 2018, 15:34 | Релігієзнавство-дайджест | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

Архиєпископ Ерік Мулан-Бофор

"Збруч", 20 вересня 2018

Борис ҐУДЗЯК

«Владика Ерік де Мулєн-Бофор, новопризначений єпископ Реймса, є молодим проникливим інтелектуалом, членом Конференції єпископів Франції, що налічує 115 активних архієреїв. Він цікавиться подіями в Україні, християнським Сходом, екуменічними питаннями та симпатизує Українській Греко-Католицькій Церкві.

Його візит в Україну важливий, щоб учасники екуменічного діалогу знали нашу Церкву та українське християнство не з книжок чи документів, а з життя.

Він не раз співслужив на наших богослужіннях і в українській катедрі Парижа, і в соборі Нотр-Дам, де ми традиційно молимося, поминаючи жертв Голодомору, був гостем наших єпархіальних соборів.

У цих днях візиту до України владика Ерік мав нагоду познайомитися з патріархом Святославом, єпископами членами Синоду, священиками і військовими капеланами, нашим монашеством, викладачами і студентами УКУ.

Єпископат Франції чимраз більше цікавиться подіями в Україні, поінформований про війну і російську агресію та розуміє гуманітарну кризу, спровоковану анексією Криму та окупацією частини Донбасу.

Під час лекції в рамках днів УКУ владика Ерік глибоко і чесно проаналізував духовні обставини Франції. Заохочую ознайомитися з його тезами.

ТИ УВІНЧАВ РІК ТВОЄЮ ДОБРОТОЮ (Пс. 64,12)

Як культурні та духовні виклики часу можуть стати ресурсом для Церкви

Коли владика Борис Ґудзяк запропонував мені тему цієї доповіді: «Як Церква у Франції стикається із культурними та соціальними проблемами сьогодення», – проста відповідь спала мені на думку: «погано», або принаймні «не дуже добре». Але одразу ж, не знаю чому, мені пригадалася назва збірки віршів Поля Клоделя, натхнених літургійним роком «Corona benignitatis anni Dei», а саме вірш Псалма 64, стих 12: «Ти увінчав рік твоєю добротою». Часи є важкими, становище французької Церкви є не найкращим, згідно з більшістю показників, але потрібно вірити, що Господь сповнює нас своїми благословеннями і що «на Його шляху є достаток».

У вільному доступі є дані, які показують значний спад, який нам, звісно, відомий. Священичі свячення: 114 у 2018 р. (з яких 82 – єпархіальні і 20 із монаших згромаджень); 135 свячень у 2017 р.

Наступні дані потрібно перевірити, але вони є більш-менш точними:

Перед Великою французькою революцією було 170 000 священиків, монахів і монахинь; 213 000 – у 1880 р.; 177 000 – у 1950 р. У 1880 р. чверть французьких жінок були монахинями, у 1950 р. половина католицьких місіонерів у світі – це французи.

У 1960-х роках 94% народжених французів були охрещені протягом двох місяців, 25% французів ходили щонеділі на богослужіння. Сьогодні недільна практика ходіння до храму становить приблизно 2%, до 7 років хрестять не більше 30% дітей.

Потіхою є кількість охрещених у дорослому віці та кількість миропомазань дорослих. Листи, які отримують єпископи з цього приводу від катехуменів, є зворушливими свідченнями дії благодаті Божої. Хоча кількість хрещень дорослих збільшується, християнське життя у Франції не зазнає великих перетворень. Країна вже не стане такою, якою могла би бути.

Дозвольте прикрасити цю не дуже славну картину однією історичною деталлю. В містечку Фалезі, що в Нормандії, було відкрито музей щоденного побуту під час нацистської окупації та спротиву. На одній вітрині є екземпляр підручника, який отримали солдати, які брали участь у висадці в Нормандії, щоб чоловіки, які прибули здалека, знали, як поводитися в цій «старій» країні. В день, коли я відвідав музей, підручник був відкритий на сторінці з поясненням французького села. Наголос стояв на тому, що солдати повинні зустрітися із двома головними особами – мером і парохом; останній був часом впливовішим за першого. Згідно з підручником, французи дуже релігійні. Багато людей ходять на богослужіння щонеділі… Так було на французькому заході, куди прибули солдати, які отримали цей підручник. Однак тепер це вже неправда – навіть для відомого французького заходу. Потрібно також зазначити один нюанс цієї картини: за тих часів в одних селах 100% мешканців були практикуючими християнами, а в інших менше 2% населення святкували Великдень.

 Однак важливішою за цифри (які можна легко знайти в інтернеті) є бодай спроба зрозуміти причини ситуації, яка видається такою песимістичною. Насправді вже в 1924 р. отець П’єр Теяр де Шарден написав, що людство живе у «кризі», і він її пояснював тим, що «вже протягом певного часу у швидкому ритмі щось відбувається у структурі людської свідомості. Починається новий стиль життя». В серці цієї кризи «є самі фундаменти людської anima religiosa, на яких Церква будувалася протягом двох тисяч років, які зараз змінюють значення та природу».

Я хотів би, в першу чергу, назвати назагал декілька культурних та духовних викликів нашого часу. Відтак спробую запропонувати кілька елементів богословського аналізу та закінчу презентацію шляхами, які використовує чи намагається використати Церква у Франції.

 І. Культурні та духовні виклики, які змінюють життя Церкви

У 2018 р. в інтелектуальному житті Франції знаковою стала поява дослідження Ґійома Кюше, історика релігії, який став відомим завдяки сміливій роботі: Чому наш світ перестав бути християнським, де у підзаголовку написано те, про що я вам казав: «Анатомія зникнення (колапсу)». Центральна ідея книги підтверджена статистикою та зібраними фактами, що колапс почався в 1965 р. і що він пов’язаний із припиненням заохочування відвідувати недільні богослужіння під страхом кари пекла. У 1947 р. Булар, великий французький статист, дійшов висновку, що релігійна практика у Франції є дуже стабільною, однак з великими регіональними контрастами. Від початку 60-х років його колеги помітили, що графіки падають. В 1962-63 роках рівень практики зменшився на чверть або й на третину. 1965 р. історики вважають переломним – а не 1968 р., точніше «травень 1968» і енцикліку Humanae Vitae. Велика кількість молоді baby-boom-у, початок приросту населення (до цього небаченого у Франції), діти відійшли від практики катехитичної освіти та практики урочистого Причастя набагато більше, ніж їхні батьки.

Щоби зрозуміти цю еволюцію, потрібно звернути увагу на структурні фактори тогочасного суспільства. Вони стосуються всіх, хочемо ми цього чи ні. Однак важливішими за причини, на мою думку, є основні виклики, які ми, християни, повинні зустріти, щоб їм протистояти.

Культурні та соціальні виклики

 Мій спосіб аналізу зміни нашого суспільства стосуватиметься трьох напрямів.

 Перший – слід усвідомити, що протягом тисячоліть людська діяльність керувалася обов’язком. Людина робила те, що вона повинна робити. Завдяки цьому кожна особа могла бути щасливою, гордою, переконаною, що послух обов’язку є джерелом щастя. Від 60-х років – а точніше від «травня 1968», «травневої революції» – дія кожного була зумовлена насолодою і пошуком самовираження. «Я роблю це або це, тому що воно мені подобається, тому що я шукаю задоволення, тому що я відчуваю, що це мені допоможе самовиразитися».

Відтак, починаючи із середини 19 століття спершу повільно, потім з фазами захоплюючого пришвидшення західне суспільство перетворилося на суспільство достатку. Винахід залізниці поклав кінець голоду і нестачам, які були звичним явищем аграрного суспільства. Масове виробництво і торгівля змінили відношення до середовища.

Німецький філософ Артмунд Роза у переконливий спосіб показав механізм нашого поневолення у часі. Починаючи з 20 століття, багато інновацій були обґрунтовані тим, щоб допомогти «зберегти час». І справді, технологічний прогрес відкрив багато можливостей для відпочинку. З часом досвід показує, що замість слухати музику, зустрітися з друзями, бути з родиною, «зекономлений» час служить переважно для ще більшої праці або для втрати часу як споживач (відеоігри, інтернет-сайти…), все відбувається під командуванням рухатися швидше.

Такі еволюційні фактори мають важливі наслідки для релігійного та духовного життя.

Легше ходити на Літургію щонеділі через обов’язок, ніж йти туди через задоволення. Можливо, там можна знайти задоволення (і я повторюся – обов’язок має свою частину задоволення), але тут потрібна вимоглива внутрішня інвестиція кожного.

Суспільство достатку робить для нас звичним життя без обмежень і без страждань. Потрібно лише радіти. Але яка надія може живити більше і навіщо очікувати Спасителя?

Пришвидшення часу зводить людину до ролі того, хто виготовлює, і того, хто споживає. Яке місце залишається для тиші, внутрішнього життя, розважання?

Духовні виклики

Від спільної дії факторів, які я щойно перечислив, залежить сучасне західне суспільство. Його центром є індивідуальність (свідомо оминаю термін «індивідуалізм», який занадто часто використовують і легко стигматизують). Промоція індивідуальності не є поганою сама по собі – навіть з християнської точки зору. Наше суспільство більше не є традиційним, де велика частина життя – це відтворення того, що вже зроблено. І це дозволяє кожному самовиражатися. Діти не продовжують справу батьків, а обирають власний спосіб втілювати свої таланти. Кажучи по-християнськи, кожен має можливість вільно слідувати за своїм покликанням і відповісти на нього по-своєму. Такий стан є свідченням духовної свободи, яку приносить Господь Ісус. Проте наслідком є те, що кожен повинен рухатися вперед сам, ніхто не може використати вже пройдений іншими шлях. Найбільш поширені речі, на жаль, не дають найбільшої свободи. В нашому прогресивному ліберальному суспільстві кожен повинен обрати, продовжувати чи розривати контракт на водопостачання, електроенергію, телефон… Дехто почувається дуже комфортно в такому світі, а дехто губиться.

 Інший виклик: такі фактори еволюції стали можливими завдяки техніці та технологіям, які охопили всі сфери життя. Однак самотність процвітає. Техніка та технології увійшли у світ, де все вимірюється людиною та її бажаннями, але також у світ, який виглядає позбавленим фрустрації та болю. Сьогодні розвиток медицини і права створює ілюзію, що коли пара не може жити як раніше, вони можуть розійтися без страждань. Коли хтось не може мати дітей, їх можна придбати без жодних страждань для себе і дитини (це так ми собі уявляємо). Навіть більше, коли хтось страждає від хвороби чи просто поганого самопочуття, він може завершити життя в оптимальних умовах, щоби нікому не заважати.

Ці дві зауваги окреслюють те, що, на мою думку, є найважливішою духовною проблемою західного суспільства. Це суспільство свободи – що дуже добре. Однак це суспільство, яке не каже своїм громадянам, що є добре і що є зле, суспільство, яке обіцяє попередити всяку фрустрацію та біль. Кожен вільний обирати життя заради більшого добра, але завжди слід усвідомлювати причини такого вибору. Людина повинна мати можливість користуватися певного роду ресурсами світла для розуму й енергією для волі, які уможливлюють вибір добра – будучи оточеним, можливо, цілком протилежною реальністю. І робити такий вибір у світі культури, де фрустрація і біль не мають місця і де за них докорятимуть.

Таким є виклик – виклик самому визначати, що є добрим, майже у всіх сферах і триматися цього вибору без жодної соціальної підтримки. Такими є всі прогресивні ліберальні суспільства, такий вибір даровано всім членам суспільства. Нема чого дивуватися тому, що багато хто вибирає не помічати викликів. Нам потрібно вірити у добру новину про спасіння (отже голосити, що спасіння є необхідним) і духовну свободу, яку дарує Христос у культурному, соціальному та духовному світі.

Деякі фактори, властиві для Франції

Я б хотів додати декілька елементів, які характеризують саме Францію.

Найперше, велика частина істориків Французької Республіки прагнуть звільнитися від опіки Католицької Церкви, яку вони вважають – справедливо чи ні – гнітючою. Таким чином, для багатьох Католицька Церква виглядає в нашій країні все ще сильною, дуже сильною. Численні маніфестації, спровоковані проектом закону, який легалізує одностатеві шлюби, були для них прикладом влади, яку має Церква над думками людей. Вони мають право так думати. Ми ж, католики, бачимо, як наша Церква меншає чи зникає. Але ті, хто бачить у Церкві пастку для людського розуму, далі тривожаться її життєвою силою.

Французи люблять осмислювати свою історію, навіть сучасну, як одне ціле. Для нас незвично показувати історію нашого краю як співпрацю різних сил, навіть суперечних, які намагаються співіснувати. Француз, на мою думку, бачить свою країну як одне ціле на шляху до однієї мети. Таким чином, він буде засмученим або навіть почуватиметься зрадженим, якщо побачить, що одна група, незалежно від причин, не відповідає загальній течії.

Зрештою, з погляду Церкви, число священиків, яке ми маємо, не рахуючи монахів і монахинь, змушує французів асимілювати мережу парафій до сільської мережі, тобто до аграрної Франції. Проте Церква Франції не має необхідних сил для такої мережі – більше того, села вже не функціонують так, як 50 років тому.

Ось, любі друзі, загально описана картина умов, в яких Церква Франції повинна виконати свою місію. Я б хотів підкреслити, що деякі з описаних подій властиві лише Франції або західному світу, деякі розвиваються швидше, деякі повільніше і є не лише катастрофічними. Вони змінюють глибину людської душі, щонайменше anima religiosa. Я переконаний, що християнство, благодаттю Христа і Святого Духа, має нечувану здатність вийти назустріч цій зміненій душі і їй принести світло, мир і силу, яких вона потребує. Лише стикаючись із сильним опором.

ІІ. Богословський аналіз нашого часу

Від місії до місії

Коли ми говоримо про ситуацію Церкви чи християнської віри у Франції, багато хто згадує книжку, що з’явилася в 1942 році, під час війни і, відповідно, під час нацистської окупації. Книгу опублікували два священики, отець Ґодін і Данієль, за підтримки архієпископа Парижа, в той час кардинала Суара, під назвою Франція, місійна країна? Дуже часто критики не звертають уваги на знак запитання в назві. Проте, запитуючи «чи Франція є місійною країною?», отці Ґодін та Данієль після досить детального соціологічного аналізу відповіли – ні, вона загалом не є місійною, лише у певних регіонах. На їхню думку, Франція була католицькою країною, де потрібно очистити певні звички парафіяльного та християнського життя, які залишилися з минулого, для того, щоби віднайти силу та міць. Автори зазначають, що світ робітників, які проживали у передмістях, був далеким і відрізаним від реалій сіл та маленьких провінційних містечок і, відповідно, від передачі християнської віри. Головна теза книги – робітники не можуть бути заанґажовані у парафію, потрібні нові методи і способи християнського життя, для яких місії в далеких нехристиянських краях могли б дати моделі, але з необхідним внутрішнім переосмисленням. Ця книга мала великий вплив. Вона стала необхідною теоретичною базою для нових пасторальних зусиль після ІІ Світової війни, прикладами яких є Місія Парижа і Місія Франції.

Проте, як ви добре знаєте, ці пасторальні зусилля, здійснені з беззастережною щедрістю молодих людей, чоловіків і жінок, були швидко ускладнені і змішані, тобто заражені через захоплення марксизмом (з інтелектуальної точки зору) та боротьбою комуністів. Тому мета місії дещо викривилася. Багато говорять про «Євангеліє», про «добру новину», таким чином оминаючи об’єднуючий чинник та погляди на соціальну доктрину й вічну надію. Марксистська діалектика, здавалося, описувала історію в більш детальний і ефективний спосіб, ніж біблійні образи. Пролетаріат отримав роль «страждаючого слуги» чи «приниженого царя» з перевагою бути побаченим як авангард людства. Я не можу всього описати, хіба з грубшого, і прошу у вас за це вибачення.

У той же час ІІ Ватиканський собор породив нові надії. Французькі єпископи повернулися з наступним твердженням: Церква доклала зусиль, щоб очистити і краще визначити основне з того, що вона має, відновлюючи поставу служіння людству. Усунено основні перешкоди, які не дають людям доброї волі повністю брати участь у християнському житті. Апостолят віднайшов відкриті серця. Пригадаймо, що, згідно із дослідженнями соціологів, французьке суспільство на початку 60-х років було християнським як ніколи. Проте результат був зовсім інший: цифри зменшилися, люди були стурбовані, ортодоксія віри та практики була поставлена під питання, поширювалися різні ідеї.

Понтифікат св. Івана Павла ІІ дав нове дихання. Тоді в Парижі був кардинал Жан-Марі Люстіже, який підтримував ідеї Папи. Обоє керувалися твердим переконанням, що людина має потребу у світлі Христа, щоби бути у повноті собою. Ви знаєте фразу з Gaudium et Spes, яка служить лейтмотивом понтифікату Папи Івана Павла ІІ: «Таїнство людини в повноті відкривається у таїнстві воплоченого Слова» (GS, 22). Це переконання дало святому Папі міцність і свободу слова, щоб пробудити значні сподівання. Сильна богословська та пасторальна думка кардинала Люстіже привела до переорієнтації дії Церкви на Слово Боже, яке розумілося як потужне слово, що звільняє і народжує до нового життя – і на таїнства, як входження в синівське становище та підтримання цього стану синів і дочок, який потім виражається у діях у світі.

На основі вищезгаданих аспектів, а також деяких інших деталей, французька Церква знайшла місіонерський імпульс, натхнення, щоби йти до «тих, хто нічого більше не питає» – згідно з кардиналом Він-Труа, наступником кардинала Люстіже. Кількість покликань навіть відновилася, і дехто зміг повірити в безперервний прогрес. Насправді це відновлення призвело до поступових змін, що дозволили нам  досягти того рівня, який ми маємо сьогодні. Кількість дорослих катехуменів або дорослих, що отримували таїнство Миропомазання, зросла і зростає, але вона все ще нижче тої, яка могла би бути. Можна подумати, що більш сильне і вільне слово, як і спрощення духовного життя, поверне попередню ситуацію. Це не так. Місія необхідна, але її треба розуміти глибше або точніше.

Відчитування ознак часу

Спроби богословського або духовного розуміння нашого часу є не настільки численними, як це потрібно. Самі єпископи до кінця не анґажуються в ці процеси. Деякі з тих, хто думає про необхідність такого переосмислення – єпископи це чи ні – думають з точки зору реставрації. Більш ортодоксальна проповідь, правильніша Літургія повинні досягти думок і сердець і повернути їх до Христа. Ілюзія цього бачення полягає в тому, що вона нехтує глибокою зміною anima religiosa, яку ми намагалися описати. Проповідь, очевидно, може несподівано розбудити тих, що позасинали. Але її недостатньо, щоби досягти тих, хто обрав інші зацікавлення.

Інші особи, більш прискіпливі до деталей, пропонують інтерпретацію Другого ватиканського собору. Найбільш важливим французьким автором на цю тему є, безсумнівно, єзуїт Крістоф Тіобальд. У 2017 р. він опублікував книгу під назвою Пасторські надзвичайні ситуації. Він пропонує конкретний аналіз тектонічного руху, який все більше і більше розділяє Церкву та світ. Церква, презентуючи своє повідомлення у доступніший спосіб, страждає від того, що світ більше не є в певних рамках та в одностайності; вона постійно зустрічається з іншими релігіями; вона розривається між «динамічною ідентичністю» деяких і «депресивною тривогою інших». Світ, ідучи за технічним і технологічним розвитком, більше не може розраховувати на справедливість на цій землі, він стає зачарований смертю і використовує багатства і сили, як інші цивілізації до Христа. Хоча відстань між Церквою і світом, здається, неминуче збільшується, отець Теобальд вказує на точку зближення або можливої зустрічі в «елементарній вірі, прив'язаній до основної доброти життя», чий розвиток необхідний для існування кожного, але чиє зростання ніколи не захищене від випробувань. Тут він намагається зрозуміти місію Церкви. Ціною значної роботи з оцінки та відновлення ідеї місії він приходить до того, що місія повинна усвідомлюватися як особлива «служба для життя інших», «скромна гостинність», відкритість до всіх багатств Христових без духа користолюбства.

Це, безумовно, дуже серйозне твердження. Звичайно, у періоди соціальної одностайності легше жити; безумовно, прихильність більшості населення до однакової богословської та соціальної концепції, до того ж розуміння добра і зла, до однієї і тієї ж мети людського життя є фактором миру, злагоди. Але ми також повинні визнати, що більшості, якою б вона не була, важко визнати, що є меншини; що масово одностайне суспільство не завжди підтримує багато різних форм поведінки або вибору іншого життя; що воно не визнає, що деякі люди, які перебувають у цьому суспільстві через свій вибір або особисті характеристики, можуть не розуміти загальну модель; і що це суспільство може легко перетворити духовно поживну прихильність на придушення соціального конформізму. Циркуляція в нашому сучасному світі такої марної мрії про створення замкнутих, однорідних, цілком узгоджених національних утворень, історія страждань, присутня у подібних ситуаціях, навчає нас бачити переваги більш різноманітного світу, незважаючи на його величезну вразливість.

З богословської точки зору ми мусимо визнати, що царювання Христа не слід ототожнювати із правлінням Церкви. Жахливі моральні випадки, які тепер принижують наші західні Церкви, вказують нам на дивовижну здатність людей відвернутися від дару Божого і перетворити духовну владу, отриману від Христа – страждаючого Слуги, приниженого Царя, що «пройшов серед людей, щоб чинити добро» – як засіб для домінування та маніпулювання слабкими людьми. Ми є свідомі цих випадків. Я глибоко переконаний, що їхній вихід на поверхню є подарунком Божої милості, щоб попередити нас, що наші церковні функції не можуть (можливо, не завжди, не скрізь, дякувати Богу) бути схованими, і розуміння цього має допомогти нам поводитися краще, більш відкрито, менш наївно. Святіший Отець відкриває нам новий шлях, коли невтомно закликає вийти з клерикалізму, тобто, на мою думку, відійти від будь-якої претензії на формування суспільства чи контроль духовенства над думками людей незалежно від того, якими вони є. Еклезіологія, окреслена на Другому ватиканському соборі, робить Католицьку Церкву здатною відновити себе – але потрібна велика праця, щоб усі також відійшли від уявлення, що можна побудувати структуроване тіло з мінімальним особистісним анґажуванням.

Проте богословські описи, які я щойно згадував, на мою думку, мають основну слабкість – вони нехтують силою зла або, точніше, здатністю людей відмовлятися від Божого дару. Історія Завіту, над якою розважають біблійні книги, вчить нас: що більше Бог відкриває Себе, то більше Його одкровення провокує опір, спроби ухилитися. Боже Одкровення, даруючи світло, мир і красу, які Бог хоче дати людям, викриває жорстокість людського серця, яку ми називаємо гріхом. Місія Церкви зустрічається з тими ж труднощами. Століття християнства виробили потужні, активні, ефективні методи, які давали видимий результат. Не слід дивуватися відмові людей, на яку вони, безумовно, здатні. Наше західне суспільство намагається жити найкращим християнством без потреби у Христі – у чоловікові, який є єдиним Спасителем, бо він є Богом, що став людиною. Наше суспільство, як ми бачимо, обіцяє достаток і кінець страждань, без будь-якої залежності людини від кого-небудь, навіть від економічних чи технічних сил.

Вибір та священство

Кардинал Люстіже залишив паризькій Церкві богословську спадщину, яка, як на мене, має велике значення. Читаючи Ганса Урса фон Балтазара, Генрі де Любака, Гастона Фессара, але особливо через свої біблійні роздуми він перейняв категорії богослов'я святого Павла. Вибір Ізраїлю з усіх народів, а також очищення Ізраїлю аж до «маленького останку» є ключовими. Дванадцять апостолів, вибраних Ісусом, яких він приймає від свого Отця, є завершенням святого Божого народу, саме вони відкриють світові те, що отримали. Проголошення дванадцятьма євреями, що Ісус розп'ятий є Ізраїльським Месією, про його воскресіння і дар Святого Духа, відкинені більшістю людей Ізраїлю – але не всіма, бо євреї є першими християнами. Це проголошення є провокативним, оскільки воно показує відречення як стадію одкровення і приносить поганам дари, обіцяні Ізраїлю.

З цих коротких вказівок видно, що ми вступили в епоху, коли католики повинні погодитися бути «малим останком». Фактично, вони ним є завжди, навіть коли перебувають у більшості, тому що це завжди «малий останок», вибраний, очищений, скріплений, має участь у житті Христа, Месії Ізраїлю. Розуміння цього дозволяє нам жити свобідно і дає відвагу сповіщати всім, що вони покликані до вічного життя в Бозі. Ми «вибрані», вибрані благодаттю з-поміж гріховного людства – але не для того, щоб бути привілейованими, які прагнуть зберегти свої блага, але для того, щоби сприяти порятунку всіх. Ми можемо радіти, що дехто – чи багато хто – приходять до нас, щоби насолоджуватися тим, що ми можемо їм принести, без обов'язку йти до кінця, який пропонує Христова зустріч. Таким чином здійснюється наше священство: ті, хто сьогодні має благодать віри, обрали бути пов'язаними з працею Христа на «славу Божу і спасіння світу», як ми просимо у 3-ій Євхаристійній молитві Римського мессала.

З цими богословськими вказівками я хотів би описати вам деякі точки опору Церкви Франції для вирішення викликів нашого часу та прийдешніх часів.

ІІІ. Точки опори Церкви Франції

Духовні ресурси

Я хотів би відзначити серед них три:

– значення адорації та можливість молитви в тиші. Це стає все більше і більше помітним. Молоді католики – ті, хто все ще приходить до нас – здатні перейти від захоплюючого співу та танців до молитви та адорації. Я кажу це без перебільшення: ця здатність вразила іспанців під час Світових днів молоді у Мадриді. Вражає те, що коли ми збираємо школярів з Паризького регіону у Люрді (дев’ять або десять тисяч осіб) у підземній базиліці, вони моляться, як тільки ми виносимо Найсвятіші Тайни або як тільки ми просимо їх про цю молитву.

– оновлення сприйняття бідних. В останні роки все більше переконуємось, що бідні – це не лише ті люди, яким можна зробити добро, але й Христові вірні, які можуть поділитись із усіма своїми духовними багатствами. Достатньо, і водночас дуже важливо, щоб ті, хто є у кращому культурному та соціальному становищі, намагалися слухати їх і забезпечували умови взаємної уваги, які дозволяли б висловлюватися всім. У Люрді в 2013 р. було проведено велике зібрання французької Церкви на тему солідарності – Діаконія 2013, яке закріпило цей новий спосіб у свідомості та на практиці. Звичайно, потрібні час і робота, щоб наші благодійні організації почали працювати у цьому напрямі. Наприклад, Всесвітній день бідних, народжений з французької ініціативи, має на меті збирати потребуючих людей навколо Папи. Протягом десяти років у Парижі працююча молодь вирішила жити в одній квартирі з людьми з вулиці, жити спільним життям і, зокрема, життям спільної молитви.

– місце Божого Слова. Ми рухаємося вперед, щоб дати вірним необхідні засоби, щоб зробити Слово Боже живою і просвітлюючою поживою для них, а не запечатаною книгою. Паризький досвід курсів EVEN (École du Verbe Eternel et Nouveau – Школа вічного і нового слова) вражає. Звісно, потрібна праця, але вже є багато напрацювань на богословських факультетах та у багатьох парафіях чи єпархіях.

У Франції частими є дебати стосовно того, чи католики є у меншості чи ні. В опитуваннях більшість громадян називають себе католиками. Багато, однак, залежить від того, як поставлено запитання. Однак, з іншого боку, більшість тих, хто відповідає, давно не були в храмі і не завжди мають намір піти туди найближчим часом. Потрібен більш детальний аналіз цього феномена.

Зі свого боку, я хотів би сказати, що французькі католики, незалежно від їхньої кількості, не можуть дозволити собі бути захищеною меншістю, оскільки вони несуть значну частину душі Франції. Католицька Церква не заснувала Францію; Франція є політичною та культурною конструкцією. Протягом століть Католицька Церква була партнером, іноді на стороні держави, іноді будучи у іншій ролі, іноді співучасницею у будівництві Франції. Велич католицизму також полягає в тому, щоби прийняти всю історію, приємну та не дуже.

Щоби йти далі, потрібно зрозуміти, що Франція завжди була більш різноманітною, ніж французи знають або відчувають. Ще одну складність додає іслам. Наша країна, на мою думку, має подвійний виклик:

 – Чи може іслам підтримувати відносини братерства, навіть у конкуренції, не обов'язково прагнучи до поглинання всіх?

– Чи може іслам підтримувати досвід свободи та особистої гідності, які є основною характеристикою практикуючих католиків?

Французька католицька Церква зіткнулась із конкретним викликом: величезна спадщина минулих століть змушує нас відповідати за багато будівель – церкви, монастирі, лікарні... У нас немає ні засобів для їхнього утримання, ні сил, щоб їх оживити. Також тому, що сьогодні вся ця спадщина не обов'язково знаходиться в найактивніших регіонах країни. Закон про відокремлення Церкви і держави, що застосовується до Католицької Церкви у Франції, має перевагу. Тобто власність будинків, побудованих до 1905 року, та обов'язок їхнього збереження належить місцевим спільнотам або державі. Разом з тим, держава та муніципалітети перебувають під тягарем їхнього утримання. Завжди боляче, коли храм більше не використовується для служіння, це схоже на знак смерті. Але іноді життя вирує в іншому місці, а вага минулого не дає нам широких можливостей вибирати місця для богослужіння.

Нещодавно ми отримали новий ресурс, який має нову силу: присутність інших християн, особливо східних католиків. Мені здається, що це великий дар католицицизму. Католицизм не є латинським. Ми можемо отримати дуже багато від Східних Церков, присутніх у Франції. Між двома світовими війнами, зокрема, російське богослов'я і духовність, а також мелхітські або сирійські Церкви сприяли відродженню латинського богослов'я. Сьогодні можна очікувати ще більшого збагачення. Це одне з завдань нашої зустрічі сьогодні ввечері.

Формування духовної свободи

Великою радістю нашої французької Церкви є відкриття прекрасної католицької молоді, щедрої, мужньої, вільної та сміливої; труднощі полягають в тому, що молоді люди прагнуть створити родини, дуже невелика кількість з них думає стати священиком, монахом чи монахинею.

Протягом декількох десятиліть потрібно було вчитися жити в Церкві Христовій з малою кількістю священиків. Колись ми мали велику кількість священиків. Соціальні та культурні уявлення дуже прив'язані до фігури священика – скрізь присутні, завжди доступні, не жаліють себе. Реальність не завжди була настільки ідеальною, але постаті священиків були ідеалізовані завжди. Різке падіння числа священиків, яке ми спостерігаємо і будемо спостерігати далі, ускладнює організацію розподілу недільних Мес у провінційних єпархіях, що охоплюють досить великі території, щоби вірні могли вповні молитися. Безсумнівно, участь можлива через засоби масової інформації та соціальні мережі. Найголовніше – підтримувати бажання Тайни Євхаристії у вірних.

Ще одну річ, яку потрібно зробити, – це визначити роль апостольського священства як таку, що повинна допомогти кожному отримати доступ до духовної свободи. Христос – єдиний, хто цю свободу дарує через дар Святого Духа ціною своєї смерті на хресті і силою Воскресіння; але апостольське священство встановлено для того, щоби привести якомога більше людей до цієї свободи. Ми повинні допомагати вірним слухати Слово Боже і таким чином впізнавати його серед сум'яття світу та відповідати на нього Божою прославою у словах та вчинках.

Висновок

Псалом 64 говорить нам, що віра завжди оновлюється. Ми перебуваємо на стадії очищення, тестування, перетворення. Ми пройдемо через цей шлях, якщо наважимося вірити, що Господь не залишить нас і що варто пройти цей шлях. Бо Бог не відрікається (вся історія Ізраїлю доводить це), а забезпечить свій народ багатим урожаєм: "Ти увінчав рік твоєю добротою. Стежки твої сповнені великою кількістю благ".

 Владика Ерік Мулан-Бофор (Éric de Moulins-Beaufort) народився в сім’ї війського офіцера у 1962 р. Перед богословськими студіями здобув економічну освіту в Паризькому інституті політичних досліджень Sciences Po. Богословську освіту здобув у Брюсселі та Римі. В період з 2008-го по 2018-й був єпископом-помічником Парижа. 18 серпня 2018 був номінований архієпископом Реймса, інтронізація відбудеться 28 жовтня. Владика Ерік Мулан-Бофор є головою Доктринальної комісії Конференції католицьких єпископів Франції.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • Михаил | 14 грудня 2018, 13:24

      К сожалению, все правильно написано, не приврал ни слова. Жутчайшее и грубейшее вмешательство государства в церковные дела. Аналог СССР 20х годов 20 века, когда большевики поддерживали и навязывали

    • b111 | 14 грудня 2018, 12:38

      Запізно пити боржомі, пишіть вождю племені папуасів щоб висилали курильний бамбук.

    • ustavschyk | 14 грудня 2018, 12:12

      Треба було ще писати до Архієпископа Кентерберійського та Верховного Муфтія Саудівскої Аравії.

    • velovs@ukr.net | 14 грудня 2018, 12:09

      Р. Р. S. Крім того, в цьому ж "пророчому" ряду, вочевидь, стоять, скажімо, і відомі Фатімські (1917 р.) об'явлення-попередження й, зокрема, стосовно Росії...

    • velovs@ukr.net | 14 грудня 2018, 12:05

      Чи також можуть скаржитися, як казав незабутній Остап Бендер, і в "Міжнародну лігу сексуальних реформ"... :)

    Популярні статті місяця