Гавриїл Костельник у власних очах

21.09.2018, 21:57
Гавриїл Костельник у власних очах - фото 1
Спробуємо відтворити портрет Костельника, визначити його основні принципи та методи у науковій діяльності за допомогою його ж власних висловлювань.

Усі світлини – зі збірки Миколи Цапа, Коцур, Сербія

Вже здебільшого відійшли від нас ті особи, хто б пам’ятав Гавриїла Костельника (1886-1948) як свого сучасника. Він помер від кулі 20 вересня 1948 року. Існують різні думки про те, які сили здійснили атентат: це могло статися від рук радянських агентів або ж українських підпільників. Проте очевидно, що ця смерть була своєрідним завершенням одного з трагічних етапів в долі Української греко-католицької церкви за «других більшовиків». Гавриїл Костельник переважно відомий як «організатор» Львівського псевдособору 1946 року, на якому структури УГКЦ було підпорядковано Російській православній церкві, протегованій новою окупаційною владою. Дещо менше відомо про те, що цей греко-католицький священик з церкви Преображення Господнього був дуже популярним у Львові в міжвоєнні десятиліття. І майже не згадується про те, що він був одним з найцікавіших і найплідніших українських філософів того часу.
Портрет Костельника роботи Евгенія Кочиша

А якою ж людиною був о.Г.Костельник? У спогадах та оцінках тих, хто його знав, о.Костельник постає непересічною особистістю.¹ Однак цікавим є й інший аспект. Залишилося багато праць Гавриїла Костельника, як опублікованих так і рукописів, а також його листів, які містять цікавий фактаж про цінності, світоглядні погляди та внутрішні орієнтири цього священика. Спробуємо відтворити портрет Костельника, визначити його основні принципи та методи у науковій діяльності за допомогою його ж власних висловлювань.

*   *   *

 Гавриїл Костельник народився 15 червня 1886 року в Бачці (регіон в колишній Угорщині, пізніше Югославії, тепер Сербії), де компактно мешкали родини переселенців-русинів із Закарпаття. В поезії, у прозі та й наукових працях філософ виявляв тісний зв’язок із Батьківщиною та бачванськими русинами.

 «Бачко, моя Бачко!

У тим швеце ширим

Я за тобу тужим,

Нїґде ше не змирим»² (1922 р.)

Костельника вважають основоположником бачваноруської літератури та літературної мови.³ Він написав історію бачванських русинів (українців),⁴ а також першим упорядкував граматику цієї мікромови, яка сформувалася впродовж останнього століття на основі одного з діалектів української⁵. Це була його рідна говірка, тому Костельник мав труднощі деякий час після переїзду до Галичини у використанні української мови, про що не раз зазначав у листах.  

 В поетичному творі “Встань, Україно!” 1918 року Костельник високо оцінював свою місію, відчував своє покликання для великих справ, бажав вирватися з малого рідного середовища для реалізації свого потенціалу: “Коли хотів я буяти – з сльозами в очах пізнав я, що для мене тут місця немає: що я дуб, засаджений в горняти, а не в широкій, вольній землі!”⁶. Згодом, ніби дорікаючи Творцеві, Гавриїл Костельник шкодував, що залишив спокійне місце свого народження. «Ах, чому мене вирвав Той, що роздає долю, з тихого місця, наче розтину з тихого закутка землі, і пересадив мене на поле великої борні? Провідниче життя, я не хотів ані стуку, ні гуку – я чоловік, що любить оддати Богові боже, а людям людське»⁷. Але відчуття місійності, власної вагомості в долі українського народу, обраності не покидало його впродовж цілого життя. «Покликав Ти мене в далеку, неспокійну сторону, між народ, що тяжко зітхає в неволі й у недолі – а я жив спокійно в оселі, де родився. Та Твоє слово сильніще за мене: «піднесеш руки свої, і инший тебе перепояше, і поведе, куди не хо­чеш». Сталося. Поставив Ти мене між хвилями, щоб я заєдно жив у спос­теріганні змін і ріжниць малого й великого, доброго і злого, – щоб я не жив для себе, а для инших: щоб я заєдно, мов той хлопчина Ілії, виглядав: чи іде хмара і звідки? Поставив Ти мене, де ломляться сили, і з противних течій нова течія повстає. Вибрав Ти мене з народу молодого, котрому ще й о ім’я боротись! О, яка велика дорога ще переді мною! Чиж довго я можу спочивати?»⁸.

Г.Костельник весь час підтримував близькі стосунки з Крижевецьким єпископом Діонізієм Няраді, що походив з його рідного села Руський Керестур. “…від ІІІ класу гімназії він був моїм вихователем (префектом, потім ректором) у малій семінарії в Загребі. Йому я не одне добре діло завдячую; між іншим, і те, що він вислав мене вивчати теологію у Львові. …Однак ми ніколи не сходилися в думках: він жив “створеними” поняттями, а я сам творив собі поняття.”⁹. І це було характерною рисою Костельника у розв’язуванні проблем, де часто він мав незалежну думку: «Завсіди в житті я був самостійний у думанні і завсіди шукав “глибшої правди”»¹⁰. 

Близьким приятелем Костельника був о.Василь Лаба, греко-католицький священик, з яким навчався і жив у Швейцарії в 1911-1913 роках, в квартирі якого мешкав деякий час після повернення до Львова, і який допомагав йому засвоїти українську мову, та про якого 1910 року він писав: “мій найдорозший товариш Лаба”. У листах Гавриїла Костельника до іншого свого близького товариша Дюри Биндаса, ініціатора та організатора культурного осередку бачванських русинів, розкривається характер дружніх стосунків автора листів.¹¹ Костельник звертався до приятеля зі словами: “любезни Дюро”, “мили Дюро”, а підписувався “твой Ґабор”. 

Костельник здобув богословську освіту в 1910 році: почав навчання в Загребській малій духовній греко-католицькій семінарії (гімназії), де студіював 7 років, 1906 року став студентом на Католицькому богословському факультеті Загребського університету (І курс), з осені 1907 року – у Львівській духовній семінарії (ІІ-ІV курси). Філософську освіту завершив 1913 року: почав слухати лекції 1910 року у Львівському університеті, а далі продовжив навчання та отримав докторат із філософії у Швейцарії в Католицькому університеті Фрибургу, після успішного складання іспитів в 1911-1913 роках і працю «De Principiis Cognitionis Fundamentalibus» (Про основні принципи розумового пізнання).


Г.Костельник на богословських студіях у Заґребі, 1906-1907 р.

 *   *   *

 Отриманню філософської освіти Гавриїл Костельник завдячував Митрополитові Андрею Шептицькому, про що свідчать його листи до Митрополита 1910-1914 років¹². Ці документи містять цікаву інформацію про особливості характеру молодого богослова, його ставлення до навчання, наміри у плануванні майбутньої діяльності.

 В першому листі Костельник мотивував своє бажання отримати спеціальні філософські студії. «Стремлю до того не з вигляду на якийсь материяльний добуток – а з чистого посвяченя. Не в силї я навіть без того плану уявити собі своє будуче житє. Знаючиж свою натуру і знаючи ковскі дороги на полях фільозофії – я віддав ся під опіку Церкви. Церква завсїди гамувала за вільні духи: вона дає таку атмосферу, в якій мож нормально думати і відчувати. … священьство – се менї найвищий ідеал, а працювати на поли фільозофії – найвисша задача». Він мав також на меті розвіяти неправдиве звинувачення Церкви в її ворожості до культури і знання. «… нинїшні богослові повинні бути фільозофами. Яким нас оружєм бють, таким маємо боронитись. Днесь загально панує духовий розстрій … Треба нам нинї священників і добрих публїцистів і добрих поетів-лїтератів і добрих фільозофів».

 Г.Костельник у листах ділився своїми планами на навчання і життя, сподівався впродовж двох років у Фрибурзі познайомитися зі схоластичною філософією, далі отримати свячення, продовжити своє навчання у Відні, отримати там докторат і «зробити габілітаційну студію». Така впевненість у власних можливостях часто присутня у висловлюваннях амбітного юнака. «Не єсьм натури, що лишень легко приймає, але такої, що творить. До того я трохи поет – та й з тим лучше. Нинї не захоплює так прецизність як ґрациозність і сила. … Найдальший мій плян єсть обняти колись катедру сьвітської фільозофії на рускім унїверситетї. Такі впливові місця і так небезпечні повинні ми священники в своїх руках тримати. В прочім: міг би я викладати і для теольоґів дещо з теізму і атеізму та етики» (29.09.1910).

 Студент філософії ділився з Митрополитом найпотаємнішим: «Женити ся думаю. Коли би я в Галичинї не сотворив собі свойого дому, то я не певний, чи довго там сидїв би. А друге: я нераз прихиляюсь до меланхолії і боюсь, що яко самітен не був би я в силї одержатися в тім реалїзмі, якого менї нераз потреба» (29.09.1910). «Нехай Ексцелєнция не боїть ся, що жінка менї буде на завадї у працї. Которого сама душа примушує до висшої працї, той свого доконає, хотяй би в яких обставинах» (15.03.1912). Коли Костельник довідався, що Митрополит фінансує його навчання з власної кишені, був дуже зворушений і відчував велику відповідальність завершити якнайкраще та якнайшвидше навчання закордоном.

Водночас із філософськими студіями він написав дві книги поезій «Книга любові» і «Перли» хорватською та українською «Книга життя» (праця вийшла друком у 1921 році з назвою «Пісня Богові» та 1924 року в німецькому перекладі “Essen” в місячнику “Der Gral”), яку він задумав як протиставлення до праці Ніцше «Так сказав Заратустра». В листі до Митрополита від 03.10.1911 року Г.Костельник дав досить самохвальну оцінку своїй творчості: «Правда: не лицює, щоби я сам про себе говорив, але я чую ся обовязаним перед Ексцелєнциєю, бо Ексцелєнция на мене богато жертвують. Тому нехай менї не урахують Ексцелєнция в зарозумілість, коли я сам скажу про свої твори. На підставі того, що я тепер написав, та на підставі мого досить основного пізнаня всесьвітної поезії – я є пересвідчений, що колись мої стихи будуть зачислені між перворидну лїрику. … То отже я написав, щоби Ексцелєнцию успокоїти раз на все, що на мене (коли Бог буде менї на помочи і на долї) гроші марно хиба не підуть». І дещо пізніше: «Одно лиш нехай Ексцелєнция знають: іменно: що я буду все всїма силами старати ся, щоби сповнити надїю, в якій мене Ексцелєнция вислали на студия. Не пускав бо ся я на студия, щоби опісля одержати якусь там посаду, але лиш для того, щоби для того жерела, яке у мене з натури самої витріскує, знайти відповідні: певні, добрі, відвічні, віками людского житя утерті тори – шляхи» (16.10.1912).

 З листів видно, що Костельнику подобалося навчання. Особливо відзначав викладача стислої філософії, ученика Mercier-a професора de Munnynck-a, який був рецензентом його праці. «Тїшу ся, що я тут надибав професора, який психолоґію викладає так, як я люблю: емпирично-рационально». «Вдоволений я з того, бо я психольоґію і критику найбільше люблю» (11.12.1911). «З історії фільозофії сего курсу викладає проф. Michel Каnt-a. Також дуже добре і методично, бо завсе порівнює Кant-а з Томою».

 Про свою дисертацію Костельник писав наступне: «Хотїв я сею працею поставити основу для дальших моїх фільософських розсмотрювань. Старав ся я звести діяльність інтелєкту на найвиразнїйші принципи, і тим осягнути перегляд цілої «машинериї» розуму, а тим самим пізнати силу розуму. Не уживав я до сего жадних штучних средств, жадного «deus ex machina»…, а лиш факта аналїзував. Мій принцип є: що більше зближити ся до щоденного пониманя сьвїта. Задача бо фильософиї вияснити то, що єсть, і так, як єсть. А то, що єсть, и так, як єсть, найлучше зазначуєсь «in cognitionibus spontaneis hominum»…» (4.06.1912).

У листі від 03.02.1913 року Костельник звітувався про закінчення навчання та обурювався, що його дисертацію недооцінили. Вважав, що однією із причин була його «ориґінальність» в написанні роботи. Він мав свій стиль викладення думки чи системи ідей, не бажав вписуватися в наперед визначені рамки. Але сам Костельник це оцінював позитивно: «І знова пересьвідчуюсь, що ориґінальні «духи» не уміють писати «під міру» с. є. після схеми від іньших їм назначеної. Але для того такі духи тим лїпшу міру носять самі в собі, а в силї они новим сьвітлом обдати «заскорузлі» понятя».

В цьому ж листі він висловив свої філософські настанови на майбутнє. «І нинї, коли я пізнав всї напрями і сили людської гадки, я не відчуваюсь в розчарованю (мов би я вже нїчого нового і слушного не міг сказати), а власне противно: спонтанні, на пів слїпі сили моєї душі стали менї сьвідомими, і я знаю і маю надїю, що пориви моєї душі не суть моєю «уявою», а дїсною силою; яку я (бодай буду старатися) на користь нашому народу і людскости оберну. Се правда: що я нїколи не буду фільозофом a la Kant, Fichte, Hegel ітд. – нїколи я не впущу ся в «забаву» з самими гадками, я все буду рахувати ся «повнею» житя (реальности) – буду фільозофом натуральним. Не буду видумувати «байки» (думаю: «системи»), а розслїджувати буду те, від чого дїйсно людська доля – житя, совершенство залежить. І думаю, що нашому народови (бодай на разї) такої фільозофії потреба».

І справді, стиль писання більшості філософських творів Г.Костельника швидше тяжить до публіцистичного чи художнього, адже його метою було не філософування заради філософування, а донести простішими словами філософські ідеї до ширшого кола читачів. Про що він сам писав дещо пізніше в своїй праці: «Старався я писати ясно і цікаво, здаючи собі справу з того, що в нашій суспільності ще обмаль таких, котрі читали би філософічні твори із самої склонності до фільософії. А старався я промощувати дорогу, як найдальше міг і умів»¹³.

В лютому 1913 Гавриїл Костельник одружився із Елеонорою Зарицькою, дочкою професора української гімназії в Перемишлі, та прийняв тайну священства 20 квітня цього ж року. 11 травня 1913 року молодий священик відправив свою першу службу Божу в рідному Керестурі: «Голос моєї душі говорив мені, що я не можу знайти для свого серця нічого вищого над те, щоб відправляти Службу Божу і говорити Боже Слово. Тож коли справдились мої мрії і я відправляв свою першу літургію, я плакав, бо моє серце знайшло те найвище, що на землі можна знайти...». Працюючи на Божій ниві, Костельник лише більше переконувався в правильності свого вибору: «Прийшли дні глибокого зріння, коли я бачив, що жити життям божим - це цвіт красний і запашний, а жити земним життям - це гріб, де труп розкладається»¹⁴. Проте були в священика також деякі побоювання, про які ми довідуємося з рукописного твору “Священик наших часів”, який датований 1946 роком: “Я був завжди “свобідний дух”, що шукав собі доріг для життя, а не задовільнявся “утертими шляхами”. Тому я й боявся, що, як священик, буду дуже спутаний у своїх письменницьких летах, бо в церкві панує святий консерватизм, який нераз доводить аж до спліснілості (як церковні ризи плісніють по шафах, коли їх дуже шанують і рідко уживають)”¹⁵.

Після завершення навчання, одруження та висвячення Костельник турбувався про майбутнє місце праці та звертався в листі від 17.05.1913 до Митрополита: «…я таки усильно прошу Ексцелєнцию і Найдорожшого свого Архипастиря, щоби – по можливости – лишили мене у Львові – і  по можливости – в сьв. Юрі. Причини моєї просьби Ексцелєнциї будуть відомі, а я хиба так можу їх зібрати в одно: коли я не лишив би ся у Львові, коли мусїв би служити на провінциї, я розминув би ся з тою цїлию, задля якої я покинув родимий свій край і лишив ся в Галичинї. Моєю цїлию було і є: працювати на поли правдивої фільософиї і будуючої поезиї. Пориви у мене, дякую Господеві, великі і сильні (так пр.[икладом] підчас своєї ординациї викінчив я дві розвідки: 1) Понятє неґациї і нїчого в людскім пізнаню і 2) Льоґіка природна і льоґіка наукова), і єсли лиш будуть відповідні мої житєві обставини, маю надїю, що сотвору поважнїйші дїла. Будучи сотрудником в Юрі міг би я в гімназиях брати пропедевтику, і тим чином зближити ся до професорскої рускої верстви, і дати ся в тій верстві пізнати. Деякі розвідки думаю друкувати в «Русланї», і тим Ол.Барвиньского для себе здобути. Що зробити, коли без «полїтики» нинї нич не удаєсь!». І таки з осені 1913 року він отримав місце гімназійного катехита у Львові.

В листі  від 24.01.1918 року до свого товариша Дюра Биндаса Костельник також пояснює своє рішення залишитися в Галичині своїми широкими культурними ідеями. У цьому ж листі висловлює оптимістичні сподівання на майбутнє України: «Відзі мі ше, же то мі Славянє маме далєй попровадзиц хріст. културу! Вігляді за мнє тераз як найкрасші: Україна велька і шлєбодна, а восточна Ґаліція тіж будзе “українські” край. Та подумай себе тераз, чі я ше можем враціц до Керестура? Я бі мушел попрецінац шіцкі мойо плані, і загаціц тото жрідло, хторе мі Бог дал. А ту мі нєт заступнїка! Дабоме, же з любові ґу свойому найблїжшому народу я бі мал дзеку ше назад враціц, алє нє шлєбодно мі пре мойо плані і пре сілі. …Я ту, як бі Дюрдес гварел – “на штредку швета”, а там бім бул лєм “на штредку Бачкей”. Можебуц, же бі там мал мірнєйші жівот – алє наука сце жертві!»¹⁶. 


Молоде подружжя Ґабор і Елеонора Костельник, Руський Керестур, 1913 р.

 *   *   *

 Ще будучи молодим поетом, Г.Костельник в своєму творі вказував на значення для нього свободи, власної незалежності, а також турбувався про добру славу під кінець життя. Ось наприклад, поезія «Пісня жайворонка».

Як тішуся я,

Що я ні цар,

Ні пролетар –

Ох воленько моя!

Як тішуся я,

Що я із неба не впаду,

Як хочу, на землю сяду –

Як схочу ід небу вертати,

Нікому не зроблю

Ні болю,

Ні страти –

Ох воленько моя!

Як тішуся я,

Що я ніким не стану проклятий –

Ох воленько моя!¹⁷ (30. 04. 1920)

Як іронічно звучать ці слова в контексті його участі в ліквідації УГКЦ в 1945-1948 роках.

 Інша поезія Костельника «І стіл і крісло» вселяє думку про пророцтво власної майбутньої долі або внутрішнє передчуття того, що може статися з ним та його родиною. Що було йому відомо, які думки могли породити наступні слова – залишиться назавжди для нас загадкою.

 Ах, так пливуть незримі филі тії,

Що в гріб кидають всьо живе –

Прийде той день – і в супереч надії! –,

Й мене оця ріка пірве!

Заплаче, діти, ваша добра мати,

Під вами завалиться діл –

Прийде єврей, щоб з нужди користати,

І забере він крісло й стіл – – –

Така ось плата за духові труди,

За той найрідший цвіт і плід, –

О Всемогучий, хай того не буде!

Хай не лишаю я сиріт! (14. 05. 1920)

Г.Костельник часто вступав у полеміку, відстоював цінності християнської релігії перед різними аудиторіями, бо в першій половині ХХ ст., часу збурення людських світоглядів, звучали найрізноманітніші точки зору виходу з кризових ситуацій, пропонувалися різні орієнтири: теїстичні, націоналістичні, атеїстичні, матеріалістичні, комуністичні і т.п. Про це він влучно написав 1920 року в поезії «Караюсь я судьбою»:

 Як мріяв я, так мріяв:

Лиш з Богом працювати –

Прийшлось з людьми стератись,

Без впину воювати!

Так щож? Я, сам рішався!

Назад вертатись годі –

Де мій народ, і я там:

Я при його роботі! (17.05.1920)

З 1920 року він став професором богословії, викладав філософію, а також був редактором місячника “Нива”, де часто друкував свої статті. В автобіографії, яку Костельник написав (в третій особі) на прохання Дюри Биндаса 9.07.1924 року, знаходимо його оцінку свого становища серед священиків: “Вон у Ґалициї медзи панотцами перши вожд у тих чежких временох, та гуторя за ньго, же їм “з неба спаднул”.¹⁸   

 Як священик він виступав проти целібатної реформи, яку вважав неприйнятною в тому часі для греко-католицького духовенства. У листі до Митрополита від 13.03.1925 року Костельник ділився своїми переживаннями: “Я свідомий того, що моя стаття в послідній «Ниві» мусіла спричинити великі прикрости і клопоти для Ексцелєнції. Але пишучи її, я її сам у дусі «відхорував». Я поет і метафізик per nefas став втяжений в акцію зі суспільним характером – в акцію прикру, тяжку і небезпечну. А мій характер мені велить не уступати, доки та акція не прибере виразної форми: сяк або так. Не можу і не смію «втікати». Я вже зразу був того переконання, а нині і тим більше, що целібатна реформа повинна бути чим скоріше вирішена – не «на папері» (бо се справи не рішає), але в дійсности.” Через свої гострі публічні висловлювання о.Гавриїл змушений покинути в 1929 році редакторство в журналі “Нива”, про що сам писав: “Я порадився у довірених мені осіб, у котрих я звичайно радився в тяжких справах. І рішився відступити Ниву на власність “Католицької Акції” (нашій львів. Архієпархії).”¹⁹

Оцінюючи спроби відновлення української державності, Г.Костельник болісно реагував на поразки українських еліт, але у нього, як у багатьох інших, була надія на майбутні зміни політичної ситуації. «А я з такого народу, що “кутом” мешкає на землі, між народами! Ковтаю жовч у горлі. Ціле моє життя заправлене жовчю, упокореннями, зідханнями, запертим віддихом і… і… для цього вже не маю слова. Навіть чужій вівці я мусів уступитися з дороги. Золото, срібло, ордени, влада, військо, величні будови я бачив тільки в чужих. Що моє, наше, це останнє на світі, марне, вбоге. Москва відобрала славну долю від Києва. А діти Києва пішли шляхами історії, як “Іван без роду”. Закопані скарби в їх душі, та ніяк не можуть процвісти. Тяжко, невимовно тяжко доспівають для “свого слова”. А може, може вже йде наш час… Десять Римів мені в душу – та хто не хоче осмішувати себе, той не сміє на вітер пускати своїх великих мрій. Треба з тим погодитися, що все, що родиться, родиться в тайні і в темноті»²⁰.

*   *   *

 Аналізуючи соціальні та природні процеси, Костельник робить висновок, підкреслюючи свою незалежність у мисленні, що світ – це школа, яку Творець мудро облаштував, щоб учні вчилися жити, пізнаючи Його закони. «Ви собі думайте, як хочете, а я думаю, що в світі мусить бути такий чинник, котрий нароком уложив і укладає світ так, щоби з того виходили самі проблєми, загадки, тайни - щоби світ був вічною школою для всіх умів, котрі досліджують його. Ми досліджуємо світ, а Творець світа якраз через те наше досліджування досліджує нас»²¹.

 Для науковця Костельника фундаментом пізнання онтологічних проблем було Святе Письмо, незважаючи на атеїстичну атмосферу в науковому середовищі. «І коли я через щілини муру сього світа намагався заглянути в райони „того світа”, коли вдалося мені схопити кілька таємних промінів „вічного дня” прапричини, я зрозумів, що наймудрійші слова, які написані про прапричину, находяться в св. книгах: „Чого око не бачило, ні вухо не чуло, що й через розум людині не перейшло”. І задрожав я в свойому серці, і в покорі зітхав: «Господи!...  да будет воля твоя!... да прийдет царство твоє!»²². Він зазначав, що основним орієнтириром пізнання мусить бути тривалий людський досвід, а не суб’єктивна вигадана теорія. «І повзяв я собі тверду постанову на ціле життя: щоби ніколи не робити себе мудрійшим від прапричини світа. Ся свята думка відразу вияснила мені не одну проблєму»²³.

Коли звучала критика його поглядів з боку науковців-матеріалістів, Костельник не зраджував своїм світоглядним уявленням: «…я волію, щоб мені дорікали не знати які філософи, ніж щоб мені дорікало саме життя»²⁴. «Волію з неграмотним магометанином щораз згадувати «Аллах, Аллах», ніж з нашими вченими «наука, наука». Чи то я такий ретроград і навіть «мракобіс»..? Я знаю, що я роблю, а вони не знають, що роблять»²⁵. У нього була однозначна аргументація: «Я вибираю собі Бога, не дбаю про людей. В мому серці нема роздору між поезією і філософією. Від роси, що в кожній своїй краплині відбиває ціле сонце, я навчився бачити цілість буття-життя в кожній його краплині»²⁶. В цьому контексті він інстинктивно відчував свою рацію: «А я, як простолюддя, зберіг свіжість людського вродженого інстинкту, що ввесь дрижить, коли стрінеться з божим знаком»²⁷. І в іншому місці: «Дякую Богу мойому за „почуття яви” в божих річах і заєдно його прошу за збільшення того святого, життєдайного почуття, яке так отвирає для людини божий світ, як тілесні очи – тілесний світ»²⁸.

Його захоплювали світоглядні, гносеологічні проблеми, які вимагали тривалих мозкових зусиль для вирішень, а буденні монотонні речі втомлювали. В одному листі від 4.03.1929 року до вже згаданого нами єпископа Діонізія Няраді Костельник писав: “Я з природи логик и метафизик, та ме лєм там цага, дзе можем лапац “карколомни” думи. Лєгчейши ствари ме муча. Так н.пр. нї при чим ше так нє вимучим, як кед пишем “всячину” до “Ниви”. То таке за мнє, як кед би орел мушел орац. Я би ше бул и до епиклези не вжал, кед бим бул не вибачел, же там єст о чим думац и єст цо одгадовац”²⁹.

Священик Г.Костельник не був лише проповідником правд віри, а таки науковцем, який шукав нове знання, а знайшовши, винаходив способи доведення та формував логіку подачі аргументів. Цей же ж науковий підхід він застосовував й до субтельних релігійних явищ. Свідком містичних подій він прагнув бути ще від молодості, про що зазначив у своєму творі «Справжній світ»: «Ще як студент філософії я молився, щоб Бог дав мені нагоду бути свідком якихсь чудесних явищ, щоб я мав “насичену душу” того роду явищами»³⁰. Навіть пояснював це своє прохання, звертаючись до Господа, тим, щоб укріпити свою віру наочністю: «Чи я не помиляюся?.. Дай мені бачити чудо! Самі думки це тільки половина певності. Досвід вичерпує певність з усіх боків, вяже також чуття і фантазію»³¹. Врешті незвичайні події та явища увійшли в його життя в середині 1930-х років: «І Ти дав мені більше, ніж я міг і в мріях сподіватися. Я бачив, я досвідчив систему чудес такого стилю, як Твої чуда. … Але мене в душі зобовязує те, чого я був свідком»³².

Хто глибше знайомився з діяльністю Г.Костельника, той знає про його зацікавлення містичними явищами, особами, які мали стигми, візії, яснобачення. О. Гавриїл протягом тривалого часу намагався систематизувати подібні спостережені факти. Ним було опубліковано кілька чисел часопису «Божі сліди», кілька окремих книг та десяток публікацій в різних виданнях. Костельник пояснював свою позицію і підходи у дослідженні «тонкого» світу: «Моя загальна методична засада така: Ніяких див та чудес згори не виключати; якщо вони добре утверджені як факти, то треба їх сміло признати; не вільно деформувати явищ, щоб рятувати свою теорію; треба старатися все пояснювати природно, якнайдальше можна, але “природі” не можна згори ставити ніяких меж, ані форм; отже, коли “природа” доводить нас до “надприроди” (Бог, духи), то й це треба признати. Справжня й плідна критичність не в неґації дивних явищ, але в умілому підгляданні тайн життя-буття»³³.

Передбачаючи скепсис, насмішку і несприйняття, він міг би відсторонитися від подальшої участі в описі незвичних фактів, як більшість, але вважав своїм обов’язком дослідити те, що бачив і тримався наукового підходу навіть у дослідженні духовних явищ. «Я дуже добре розумію, що ми живемо в часах гегемонії фізики та що все, що не відповідає фізичній ментальності, є немодне, отже, буде посміховищем для людей з фізичною ментальністю. Одначе, я не можу зважати на це, тому що досвіди, які я в житті мав, зобов’язують мене сильніше, ніж модний дух наших часів. Я совісно запишу ті мої досвіди і витягну з них відповідні висновки»³⁴.

Разом з тим, Костельник продовжував думати про свою місійність, покликання, що додавало йому твердості. «Господи, Ти знаєш, що я завсіди, відколи дозрів, бачив у світі «систему чудес». Не моя це заслуга, але обов'язок, що тяготить на мені від нашого Отця небесного. Я мусів стати речником Чуда. Але як було мені боротися в середовищі «цього світа», що розрісся до безконечності - від електронів і клітин до ґаляктичних систем? Я сам?»³⁵.

У свої 50 років Костельник сповідався відкрито перед Творцем та публікував інтимні моменти саморефлексій в творі «Розмови з Христом», що був опублікований в українському часописі «Дзвони» в 1938-1939 роках. «Та я звірявся Тобі: Господи, не випусти мене зо своїх рук, хоч би я виривався! При Тобі хочу залишитися на віки, Тобі служити! Твоє світло – справжнє світло життя, Господи, щоб я коли не осліп, щоб не загубив Тебе! Кленуся Тобі, як Петро: і в тюрму і на смерть піду з Тобою! І ось п’ятдесятий рік перед дверми мого життя, а я Тебе не загубив. Але невже виросте нова гилька на дереві, щоб вітер не намагався відорвати її, зломити? Тільки те життя здатне, що видержує ворожий напір. Та як я себе самого не міг зломити, так не міг зломити ані Тебе. Не одного фальшивого божка я зломив у моїй душі (бо я любувався у відкриванні правди, як інші любуються в нагромадженні багатства), але Тебе не міг зломити. Тому я зобовязаний зложити признання для Тебе»³⁶. «Та вперед мушу висповідатись перед Тобою: хто я. …Я – нова людина, яка досі ще ніколи не розмовляла з Тобою. Я – природник і фізик, я – психольоґ, я – книжник з ХХ віку. Я маю в собі душу Твоїх новомодних ворогів, природників, фізиків і психольоґів, що відреклись Тебе, та я Тебе не відрікся»³⁷. «…Так модерні фізики й психольоґи загубили “внутрішню людину” – і розійшлися з Тобою, мій Господи й Учителю! Та я не загубив “внутрішньої людини” – і це нас нерозривно вяже»³⁸.

Г.Костельник писав, що його світогляд формувався не просто: “Я мусів сам з собою роки й роки боротись, продиратись крізь гущу природної школи, заки я згармонізував природну школу з надзвичайними духовними явищами. А це не тільки болюча “самооперація”, але й незавидна доля, бо для перших пробоєків завжди незавидна. Навіть між священиками я наражений на насмішки та на всякі підозріння. Куди вигідніше є плисти за струєю, ніж проти струї»³⁹.

В основі філософської концепції Костельника вибудувана система контрастів, яка присутня в онтологічних, гносеологічних, аксіологічних поясненнях проблеми людини та світу. «На гормонах вперше пізнав я ясно устрій природи. Гормони ідуть у парах: напр. один каже нервам поширювати жили, а другий, його пара, каже звужувати жили. Контрасти, що взаємно доповняють себе. І помітив я, що це загальна система в природі…. Поняття контрастів стало для мене ключем, що придавався мені при розвязці всяких проблем…. Природа – це система контрастів; і Твоя наука – система контрастів»⁴⁰. «Усюди і в усьому треба нам контрасти зводити в гармонію»⁴¹.

У пізнанні філософ радив поєднувати розум і почуття: «Правду треба любити, віддатися їй не тільки розумом, але й серцем, щоб її могти відкрити та зрозуміти»⁴². Філософ прагнув отримати об’єктивне,  адекватне сприйняття: «Ох, коли б ми сприймали Божі твори з тим розумінням, як їх Бог видумав!»⁴³.

Костельник на перше місце ставив синтезуючі методи пізнання. «Я систематик на перше місце ставлю льоґіку фактів»⁴⁴. «Людський розум без порівняння сильніший у своїх синтетичних схопленнях, ніж в аналітичних. … На основі досвіду, синтетичним способом і без усякої тенденції люди, відколи вони на світі, схопили надчуттєві великі істини… У синтетичних наших схопленнях працює ціла наша людська природа. А в аналітичних тільки наше «я». Вся моя філософія в тому, щоб іти рука в руку з природою, а не щоб воювати з природою... Тому я з тими, хто визнає вічні істини в людському роді, схоплені самою людською природою і безтенденційно, і знаю, що ніколи не посоромлюся, бо ці істини глибше основані, ніж будь-які тенденційні вчені аналізи»⁴⁵.

Ведучи дискусії з науковцями природничих дисциплін, Костельник аргументовано відстоював позиції теології, доводив що теологія та фізика не суперечать одна одній, а лише доповнюють, бо мають різні інструменти пізнання світу. А суперечності могли існувати через помилковість старих доктрин. Про свою мету він сам писав: «впродовж цілого мого життя надумуюся, як розбити б ту закостенілість у науці обох таборів? Бо доти не буде згоди і спокою у світі, доки теологи і фізики не знайдуться в рамках одного світогляду...»⁴⁶.

Саме тому Костельник одного разу чітко вказав на кредо усього свого життя, своїх філософських пошуків: «…ціле буття мусить творити одну систему, що в ньому все з усім мусить бути повязане - і те, що ми називаємо “природа”, і те, що називаємо “надприрода”. Це й було для мене ідеалом у моїх фільософічних і теольоґічних працях, щоб я звів у гармонію “природу” і “надприроду”, науку і віру. Тому я мусів слідити за модерною біольоґією, фізикою, астрономією й іншими науками»⁴⁷.

*   *   *

Після знайомства з творчою, епістолярною та науковою спадщиною Г.Костельника, перед нами постає цілісний образ людини, яка володіла гарячим духом, натхненної ідеями пошуку найсокровеннішого, найпотаємнішого – вічного джерела життя – Бога. Неодноразове підкреслення о.Гавриїлом своєї незалежності в пізнанні та оцінці різних процесів, природних чи духовних, вселяє думку щодо претензійності особи до оригінальності та винятковості. Порівняння своєї особи з орлом чи “дубом в горнятку” вказує на високу самооцінку Костельника. Можна з впевненістю говорити про нього як обдаровану особистість. Йому були властиві ще з молодечих років такі риси, як постійне самостійне прагнення пізнавати світ у всіх його проявах, глибинно докопуватися до суті речей, що приносило йому задоволення, а також критичність до існуючої інформації та незадоволеність від поверхневих пояснень, потреба у пошуках нестандартного розв’язку складних проблем, із використанням синтезуючих та класифікуючих методів.

__________________________________

¹ Гавриїл Костельник на тлі доби: пошук істини. Збірник наукових праць / За ред. О.Петрука. – Львів-Ужгород: Ґражда, 2007. – 526 с.

² Костельник Г. Поезия на руским литературним язику. – Нови Сад: Руске слово, 2008. - C.121.

³ Папгаргаї Д. Гавриїл Костельник зачатнїк уметнїцкей литератури югославянских Руснацох // Костельник Г. Поезия на бачванско-сримским литературним язику. - Нови Сад: Руске слово, 1970. - С. 7–87.

⁴ Костельник Г. Liber memorabilium грекокатолїцкей парохиї бачкерестурскей. – Нови Сад: Союз Руснацох и Українцох Югославиї, 1998. – 219 с.

⁵ Костельник Г. Граматика бачваньско-рускей бешеди. Руски Керестур: Руске Народне Просвитне Дружство, 1923. – 108 с.

⁶ Костельник Г. Встань, Україно! Пісні неволі і визволення // ULTRA POSSE. Вибрані твори. – Ужгород: Ґражда, 2008. – С.116.

⁷ Костельник Г. Пісня Богові. Вічна драма чоловіка. – Львів : [б.в.], 1922. − С. 195-196.

⁸ Там само. − С.196.

⁹ Костельник Г. Викляті святі – Кирило і Мефодій // Г.Костельник. Вибрані твори. – Кам’янець-Подільський, 2008. – С.96.

¹⁰ Костельник Г. Настя Волошин, дівчина зі стиґмами. Перша частина: Історія стиґматизації. – Львів: Накладом автора, 1936. – С.2.

¹¹ Цап М. Писма Гавриїла Костельника Дюрови Биндасови (1) // Шветлосц, 1978. Ч.2 – С.284-295.

¹² Рамач Я. Писма Гавриїла Костельника Митрополитови Андрийови Шептицкому // Шветлосц, 2001. Ч. 2. С. 173–200; Ч. 3. С. 301–322; Петрук О. Писма Гавриїла Костельника Митрополитови Андрейови Шептицкому. Часц друга // Шветлосц, 2018. Ч. 2. С.217-248

¹³ Костельник Г. Боротьба за людську природу. // Нива. – 1925. – Ч.1. – С.32.

¹⁴ Костельник Г. Пісня Богові. Вічна драма чоловіка. – Львів : [б.в.], 1922. − С.76.

¹⁵ Костельник Г. Священик наших часів. (Рукопис). (Цитується на основі статті Гірника О. Пошук ідентичності як “principium movens” творчості Гавриїла Костельника // Ultra posse. Вибрані твори. – Ужгород : Гражда, 2008. - С.72).

¹⁶ Цап М. Писма Гавриїла Костельника Дюрови Биндасови (2) // Шветлосц (Нови Сад), ч.3, 1978.  - С.456.

¹⁷ Костельник Г. Поезії // Нива. – 1920. – ч.1-2. – с.28-32; 3-4. – с.103-104; 5-6. – с.130-131

¹⁸ Писма … Дюрови Биндасови (1), С.292.

¹⁹ Костельник Г. На закінчення // Нива. – 1929. – т.24., ч.10. – С.372-377.

²⁰ Костельник К. Радіо // Дзвони. – 1936. – ч.12. – С.480.

²¹ Костельник Г. Світ як вічна школа. Фільософічні розважання. – Львів : Накладом автора, 1931. − С.4-5.

²² Там само, С.18.

²³ Там само.

²⁴ Костельник Г. Ідеальна людина. (Рукопис). – 1946. – С.21.

²⁵ Костельник Г. Квіти на престолі // Ultra posse. Вибрані твори. – Ужгород : Гражда, 2008. – С.317.

²⁶ Костельник К. Радіо // Дзвони. – 1936. – ч.12. – С.478.

²⁷ Костельник Г. Розмови з Христом // Дзвони. – 1938,  ч.9. – С.386.

²⁸ Світ як вічна школа, С.193.

²⁹ Цап М. Писма Гавриїла Костельника владикови Дионизийови Нарядийови // Шветлосц. 2008, ч. 3. -  С.375.

³⁰ Костельник Г. Справжній світ. – (Машинопис.) – Б./д. –  С.9.

³¹ Розмови з Христом, ч.9. – C.388.

³² Там само.

³³ Настя Волошин … Історія стиґматизації, С.3.

³⁴ Справжній світ,  С.9.

³⁵ Розмови з Христом, ч.9. – C.387.

³⁶ Розмови з Христом. – ч.4/5. – С.137.

³⁷ Розмови з Христом, ч.6. – С.219.

³⁸ Там само, С.222.

³⁹ Костельник Г. Зависть богів // Ultra posse. Вибрані твори. – Ужгород : Гражда, 2008. -  С.184-185.

⁴⁰ Розмови з Христом, ч.7/8. – С.284-285.

⁴¹ Там само, С.287.

⁴² Костельник Г. Частина логіки. Розд.15. Правдиві та неправдиві поняття (Машинопис). – С.38.

⁴³ Костельник Г. Квіти на престолі // Ultra posse. Вибрані твори. – Ужгород : Гражда, 2008. – С.315.

⁴⁴ Костельник Г. Квестія апольоґетики // Нива. – 1936. – ч.4. – С.149.

⁴⁵ Квіти на престолі, С.317-318.

⁴⁶ Зависть богів, С.175.

⁴⁷ Настя Волошин … Історія стиґматизації, С.3.

Ярина Петрук

"Збруч", 20 вересня 2018