До 80-річчя польської акції руйнування українських православних церков
Зруйнована українська православна церква в Крилові, яка стала жертвою польського вандалізму 1938 року
Вандалізм — це злочин, печаль і страждання. Тому з нагоди 80-річчя роковин акції руйнування українських церков Хомщини, Підляшшя та частково Волині, хочемо згадати вандалізм, до якого опустилася польська санаційна влада, яка провела дику спеціальну акцію, яка отримала назву ревіндикація, і мала на меті провести полонізацію українського населення шляхом руйнування церков і замикання україномовних шкіл на цих теренах.
У ті часи Польщею прокотилися три хвилі ревіндикації. Перша, у 1918-1924 рр. була реакцією поляків на багаторічний національний гніт із боку царської Росії. Католики захоплювали церкви за рішенням центральної або місцевої влади, часто з власної ініціативи або за згодою ієрархів Католицької церкви. До 1924-го за даними проф. Мирослави Папежинської-Турека, Католицька церква забрала 175 поуніатських і 140 полатинських церков. Символом цього періоду було руйнування 1923 року Собору Олександра Невського, який стояв у Варшаві на Саській площі.
Друга хвиля розпочалася 1929-го, коли римо-католицький єпископат подав 755 позовів про повернення їм культових споруд у Польщі. Тоді католицька церква зазіхала зокрема на катедральні собори в Кременці, Луцьку, Пінську, і навіть на Почаївську лавру та монастир в Яблочині. Верховний суд Польщі своїм рішенням від 23 січня 1934 року визнав таке розв’язання невідповідним. Влада ймовірно побоювалася заворушень і міжнародного скандалу — українські середовища подбали, щоб про цю акцію дізнався весь світ.
На Люблінщині воєвода Антоній Ремішевський планував знищити 97 «зайвих» православних храмів. З огляду на щораз дужчі протести місцевого населення, зруйнували лише близько 30 святинь. Процес нищення православних церков у Польщі сягнув апогею 1938-го, коли Польща розпочала відкриту боротьбу з православ’ям. Замикання церков почалося вже в середині березня. Водночас ліквідували існуючі єпархії, усували «нештатних» священиків, існувала заборона створювати церковні організації.
Провладна преса писала про «українську загрозу» на Холмщині, Підляшші та Волині, звинувачуючи Православну церкву в українізації населення. Розпочалася акція залякування православних українців, шантажем їх змушували навертатися в католицизм. Непокірним погрожували, репресовували й ув’язнювали. На думку Мирослави Папежинської-Турека, акція мала, як і в 1929-1930 рр., явне антиукраїнське спрямування. Згідно з даними Люблінського воєводського управління, 1938-го було зруйновано 127 святинь, у т. ч. 91 церкву, десять каплиць, 26 будинків молитви, а також придорожні каплички та хрести.
Найбільше потерпіла Холмщина. Саме ця територія була сіллю в оці Польщі, яка хотіла очистити цю землю від корінного українського населення. Окремі політики, зокрема Роман Дмовський, оголосили теорію, що лише методою насильницького спольщення українців можна цю територію навіки приєднати до польської держави і вчинити її могутньою.
1928 року воєводою на Волині став Генрик Юзевський, колишній соратник Симона Петлюри. Завдяки його сприянню рух за українізацію православної церкви досяг певних успіхів: станом на листопад 1935 року у 423-х із 678 парафій богослужіння цілком або частково проводилося українською мовою, а в жовтні 1934-го Волинська консисторія визнала українську мовою єпархіального управління.
На Холмщині та південному Підляшші, навпаки, домінувала ліквідаційна тенденція православних храмів. Вже до кінця 1930 року в східних повітах Люблінського воєводства, за даними статистики воєводського уряду, що їх цитує дослідник Григорій Купріянович, костелами стали 144 православні храми, 122 з яких перейшли у підпорядкування Римо-католицької церкви.
Після смерті польського диктатора Юзефа Пілсудського державна політика щодо православ’я стала ще радикальнішою та жорстокішою. Наприкінці 1935 року у Варшаві було створено комітет у справах національностей, який оголосив курс на полонізацію православної церкви. Першим актом на виконання цього завдання стала постанова Синоду Православної церкви в Польщі, ухвалена 17 жовтня 1936 року, що затвердила переклад окремих літургій польською мовою. Наступним кроком стало рішення польської влади про закриття Державної духовної православної семінарії в Кременці, яка була єдиним на Волині закладом для підготовки православних священиків. Натомість планувалося відкрити державний теологічний ліцей у Варшаві.
Ці кроки викликали обурення серед українців, проте провідники започаткованої політики на це не зважали. Активну участь у кампанії ревіндикації взяли польські військові сили, так як згодом проявили себе жорстокістю під час акції «Вісла».
У липні 1936 року Тадеуш Каспжицький, міністр військових справ Польщі, під час свого виступу на нараді вищого командного складу, заявив, що польська держава має прагнути «до підпорядкування окремих конфесій асиміляційним впливам польської культури», й особливу увагу звернув на «слов’янські меншини». Невдовзі військові перейшли від слів до діла. У грудні того ж року на теренах Люблінського та Волинського воєводств створили Координаційний комітет на чолі з генералом Мечиславом Сморавінським, завданням якого стало проведення кампанії з «навернення» православних у католицьку віру. Рішення комітету були обов’язковими для місцевих органів влади.
Наприкінці 1937-го ревіндикаційна кампанія на Волині перейшла в «гарячу» фазу. Вона торкнулася здебільшого прикордонних районів, де «місіонерською» діяльністю займалися підрозділи Корпусу охорони прикордоння. Вони чинили всілякі перешкоди православному духовенству, про що у своєму зверненні від 10 липня 1938 року до голови Ради міністрів Речі Посполитої повідомляв посол до сейму Степан Скрипник: «Як багатий фактами приклад подібного ставлення місцевих влад може бути с. Козачки Кременецького повіту. Пароха Козачків-Осників уже не раз арештовували та випроваджували, як якогось злочинця, під багнетами. Православний благочинний (декан) Лановецького деканату не дістає дозволу на відвідини десяти підлеглих йому парохій. Парох Сурожу-Ходаків має перешкоди при викладах науки православної релігії в школі в Ходакові».
На Холмщині й південному Підляшші ситуація була ще критичнішою. Там акцією керував представник вище згаданого комітету генерал Бруно Ольбрихт. 26 жовтня 1937 року він видав директиви, що ними мали керуватися військові під час проведення ревіндикації. Згідно з документом місцеве населення поділялося на три групи: байдужі до православної церкви, котрих можна переконати перейти в католицьку віру; прив’язані до православ’я, котрі не були свідомими українцями; національно свідомі українці. До кожної із цих груп мали застосовуватися різні методи. До акції активно готували польську громадську думку, розміщуючи статті у пресі про «українську небезпеку та загрозу». Військові проводили також збори та організували віча разом з римо-католицьким духовенством, де ухвалювали відповідні резолюції з вимогами ліквідувати православні святині. Замкнені рішенням влади храми опечатували, а священиків карали за богослужіння в них. Від православного духовенства вимагали вести уроки закону Божого та виголошувати проповіді винятково польською.
6 липня 1938-го митрополит Діонісій, тодішній голова Православної церкви в Польщі, надіслав владі драматичну телеграму, прохаючи зупинити безумство вандалізму церков, за ним український посол д-р Стефан Баран розповів про нищення церков в польському Сеймі.
16 липня 1938-го у Варшаві зібрався Собор єпископів Автокефальної православної церкви у Польщі. Його учасники звернулися до влади з меморандумом, у якому висловили жаль з приводу кампанії, а також ухвалили зворушливе послання до віруючих, у якому закликали до триденного посту у зв’язку з трагічними подіями на Холмщині й Підляшші.
Ревіндикацією обурювалися не лише православні. Вищезгаданий Степан Баран, який був греко-католиком і послом до сейму від Галичини, надіслав у липні 1938 року до голови кабінету міністрів два звернення, підтримавши таким чином аналогічні звернення послів і сенаторів від Волині. У серпні з обуреним посланням виступив Андрей Шептицький, митрополит Української греко-католицької церкви. З протестом проти вандалізму на Волині, виступив і воєвода Генрик Юзевський, назвавши ревіндикацію «замахом на Польщу», за що поплатився своєю посадою.
Своє обурення висловили світові держави, які сповідували православ’я. Українська діаспора в Західній Європі, США, Канаді, Арґентині й Австралії влаштувала протести, створюючи неґативний образ Польщі у своїх середовищах. Неприязну атмосферу використала також німецька пропаґанда.
Санаційний польський уряд дотримувався засади «моцарства» і виношував свої злочинні плани. Польський політик Роман Кроль, котрий був амбасадором Польщі в Берліні, видав 1939 року книжку «Зауваги про польську політику», в якій подав головні напрямки цієї політики: «Волинь мусить стати цілковито польською. Україна — на схід від наших кордонів. Процес полонізації треба проводити швидко та наполегливо, щоб у випадках якихось політичних змін, цей елемент не був для нас чужий».
Історик Ярослав Грицак писав: «Замість того, щоб наблизити українців до себе, наочно демонструючи їм переваги демократії та спонукати до активної творчої ролі у державному житті, польський уряд застосовував постійні антиукраїнські репресії». На думку багатьох українських дослідників причини кривавого протистояння українців та поляків на Волині в 1943-1944 рр. треба шукати насамперед саме в акціях урядових кіл II Речі Посполитої у 1930-ті рр. Польський публіцист Збігнєв Залуський писав: «Ніколи міжвоєнна Польща не була інтегрованою країною. Завжди в ній була Польща «А» і Польща «Б», тобто кращі і гірші. Отже, ненависть породжує злочинність, яка виростає на нетолерантності. Ні жоден авторитетний представник Польщі, ні римо-католицький клір так і не перепросили за протизаконне нищення церков у міжвоєнний період і переслідування польських громадян православного віросповідання.
Ярослав Стех
