Хто і за що вбивав обухівських євреїв у 1905 році? Версія

Кілька років тому мені потрапили до рук спогади Варвари Антонівни Крамаренко-Діберт, які проливають світло на багато подій першої половини буремного 20-го століття. Прийшла черга з ними ознайомитися і обухівцям. Із цих спогадів чітко проглядається «гібридна» підступність російської імперсько-більшовицької політики, у т.ч. і в єврейському питанні.

В 1905-1906 роках прокотилася хвиля єврейських погромів по українських містах і містечках. Починала ці погроми нікому невідома в цій місцевості купка людей, до яких потім приєднувалася здеморалізована частина й місцевого на­селення.

Один з таких погромів відбувся в містечку Обухові Київського повіту.  Священиком там був мій дід по матері о. Володимир Ле­вицький (ред. з 1903 по 1913 р. був настоятелем Воскресенської-Миколаївської церкви, що знаходилася на місці теперішнього приміщення міської ради). Садиба його була на головній вулиці, напроти базарної площі, навкруги якої були єврейські будинки й будиночки.

Коли служниця повідомила о. Володимиру, що в містечку йде по­гром єврейських приміщень і багато євреїв, в основному жінок з діть­ми, біжать з криком і плачем через площу до головної вулиці, то о.Володимир наказав служниці відкрити ворота та хвіртку й поста­вити при вході до воріт маленький столик. Сам о. Володимир одягнув поверх ряси єпітрахіль, в руки взяв хреста і почав служити мо­лебень за здоров’я «Його Імператорського Вєлічества Миколи ІІ» й співати “Боже, Царя храні».

Служниця, яка стояла коло хвіртки, запрошувала переляканих єв­реїв забігати в двір та ховатись в підвалі будинку. Приголомшені співом “Боже, царя храні» та врочистим вигля­дом старшого священика з хрестом в руках, погромники захололи від несподіванки й зупинились, а деякі попадали на коліна й по­чали хреститися, як то робили в церкві при співі ^«Боже, царя храні^».  Після цього о.Володимир звернувся до погромників зворушливим закликом не робити людям зла, а повернутися до своїх домів та зай­нятися своїми справами.

о.Володимир потім розповідав, що серед погромників він не ба­чив ні одного знайомого обличчя – ні парафіян, ні громадян містеч­ка (!).

На другий день до нього завітав один із чиновників місцевої жандармерії і сказав: ” Батюшка, ви не в своє діло вмішалися і це буде мати свої наслідки».   І справді, наслідки проявилися в тому, що о. Володимир Левицький не діставав декілька років при­значеної йому ще перед тим вищої нагороди протоієрея – митри.

Сусіди о. Володимира принесли до підвалу харчі та рядна, щоб постелити та вкрити дітей. Так змучені та перелякані люди пересиділи ніч.

Ранком у містечку було тихо. По вулицях ходила поліція. Зму­чені євреї з острахом почали розходитись до своїх розгромлених помешкань. Після погромів багато євреїв почало переїздити до більших міст, а деякі й до Америки.

Я з семилітньої дитини стала дорослою. Закінчивши середню школу, пішла вчителювати. Прийшла Перша світова війна, далі – ре­волюція, відродження української державності, зміна урядів (Центральна Рада, Гетьманат, Директорія). Нарешті окупація Укра­їни більшовиками: ЧК, арешти, розстріли, колективізація, голод – все це лавиною залило дитячі спогади про обухівські події.   Але в природі, мабуть, ніщо не пропадає.  Несподівано, через три десятки років (у 1936 р.) ті події знову випливли на поверхню й мали великий вплив на моє й моєї родини життя.  В Києві почалася паспортизація, а з нею й чистка «небажаного елементу». Хто не дістав паспорта, той мусів був виїхати за 800 кілометрів від Києва. Хоч я працювала в Києві вже 10 років, як “попівна” (тато – священик, помер 1919 року) потрапила в число небажаних. Чоловік же пашпорт отримав. Коли я запитала: «А як же з дітьми?” (ми мали їх двоє – 8 і 12 років), мені відповіли: “Можете забрати з собою, а можете залишити чоловікові».   Я ви­рішила боротися за право лишитися в Києві. Мені порадили звер­нутися до начальника пашпортного відділу нашого Лук`янівсько­го району.   Простоявши три доби в черзі, я нарешті дісталася до відповідного начальника. Почався слідчий допит про те, де я жила і що робила з дитинства. Коли я між іншими місцевостями, де мені доводилося жити, назвала містечко Обухів, де мій бать­ко якийсь час був священиком, голова запитав мене, чи я часом не знала священика о. Володимира Левицького. Коли я сказала, що є його внучкою (по маминій лінії), то він раптово схопився й побіг до сусідньої кімнати, приніс мені крісло і ласкаво запросив  сісти. Потім він запитав мене, чи я чула щось про Обухівський погром та роль у ньому о.Воло­димира. Я відповіла, що чула про це від батьків, бо сама тоді мала лише 7 років. Він тоді схвильовано почав розповідати, що він тоді був 5-літньою дитиною й був на руках матері серед тих, кого врятував о.Володимир. Він сказав: «Я щасливий, що Ви по­трапили до мене». Коли моя мама умирала, вона мені сказала: «Гріша, пам`ятай, що життя тобі й мені врятував священик Левицький. По­обіцяй мені, що коли ти зустрінеш у біді когось із його родини, то поможеш їм, бо при теперішній владі їм, напевне, буде тяжко». Я мамі пообіцяв і буду щасливий Вам допомогти».

 Після цього він зателефонував на 3-й поверх цього ж будинку і наказав виписа­ти “громадянці Діберт» пашпорт. Через 10-15 хвилин я мала в руках документ і щаслива побігла до­дому.

Пізніше я довідалася від колишньої секретарки цього голови, що потрапила я в список “небажаних^» через наше помешкання: управдомові потрібне було помешкан­ня для його батьків , яких він перевозив до Києва з Фастова. Будучи членом компартії, він вирішив, що саме наше помешкання з окремою кухнею їм підійде, а самотнього безпартійного Діберта можна буде перевести до одної кімнати.

Спогад був надрукований в журналі «Віра», органі Об`єднання православних сестринств при УАПЦ в США

ДЛЯ ДОВІДКИ. Факти проживання євреїв в Україні зафіксовані в16-17 ст., коли вони селилися в містечках, де була торгівля і розвивалися ремесла. У нашому краї їх найбільше проживало в містечках Германівка, Трипілля і Обухів. Основне заняття – торгівля і тримання шинків. Під час визвольної війни Б.Хмельницького 1648-1654 рр., коли козацькі загони підійшли до Білої Церкви, євреї залишили обжиті місця. Довгий час не проживали – аж до початку ХVІІ ст. Селилися в основному в центрі Обухова (до 1 тис. осіб). В середині ХІХ ст. відкрита приватна лікарня  єврея Гірши.  Приватну практику мали лікар Бермант Я.С., провізор Глузман І., завмаг Заславський Г.І.   22 жовтня 1905 р. погроми в Обухові були організовані чорносотенцями, до яких долучалися  і окремі  селяни (розбили 12 лавок, 6 буд-ків). Погром припинили члени Обухівського селянського товариства (староста Дмитро Деревинський, урядник Симон Коваленко) – пішли на погромників у рукопашний бій і розігнали їх. На центральній базарній площі Обухова було майже 70 єврейських лавок: «бакалія», «мануфактура», «риба», «гас», «дьоготь» та ін. Єврейська громада мала 2 синагоги: на місці теперішніх приміщень кінотеатру та автостанції. Була організована єврейська управа (голова Ротберг Мошко Шльомович, кандидат Боярський Ушер Мендельович, члени Вайсбер Шмуль Хаїмович, Сагалов Шулик Йосько). 1919 р. – друга хвиля погромів, єврейські сім’ї виїжджали до Києва, інших великих міст, переселялися під гору Пидину, змінювали імена й прізвища, віру – ходили до православних церков (їх називали вихрестами). Нащадки їх і досі живуть в Обухові. Факти єврейських погромів вояками отамана Зеленого не підтверджені. У 20-х рр. приміщення  синагог були віддані радянською владою під господарське призначення, потім розібрані. Окремого єврейського кладовища в Обухові не було, ховали покійників на Сліпаковому та Хабриччиному. Під час Другої світової війни кілька євреїв були знищені в Розкопаній. Після війни частково євреї стали повертатися до Обухова. Було багато їх серед лікарів.