УГКЦ і (пост)радянська держава | Лекція Наталі Шліхти

16 березня 2017, 11:56 | Релігієзнавство-дайджест | view video | 0 |   | Код для блогу |  | 

Центр міської історії Центрально-Східної Європи, 14 березня 2017

"ZAXID.net", 17 березня 2017

14 березня 2017 р. Наталія Шліхта прочитала лекцію на тему "Українська Греко-Католицька Церква: як вижити в (пост)радянській державі". Подія відбулася в рамках лекційно-дискусійної програми "Трансформації у Східній Європі: 27 років опісля"

Лекцію присвячено історії УГКЦ другої половини ХХ ст.: від її формальної ліквідації сталінським режимом під час так званого Львівського собору 1946 року до виходу з підпілля наприкінці 1980-х – початку 1990-х рр. Причин, чому радянське керівництво мало будь-що "остаточно вирішити уніатську проблему" щойно остаточно приєднавши Західну Україну, було декілька: неприйняття комуністами релігії, неприйняття російськими керівниками "уніатів" і "буржуазних українських націоналістів", страх тоталітарного режиму перед значним соціальним впливом Церкви і її зв`язками з Ватиканом. Опинившись у ситуації "вибору без вибору", українські греко-католики мали вижити, зберегти свою еклезіальну традицію, якимось чином зберегти "неіснуючу" церковну мережу, що дало їм змогу відновити власну Церкву, як тільки режимовий тиск послабшав.

Саме цей період в житті Церкви залишається найменш знаним, попри історіографічне зацікавлення і ширший публічний інтерес до радянської історії загалом і історії Церкви під комунізмом, зокрема. Якщо дивитись з перспективи "катакомбної" Церкви (що стала однією з альтернатив греко-католиків після 1946 року), – це була історія "Церкви мучеників", драматична і героїчна оповідь про духовний спротив тоталітарному режимові. Якщо дивитись з перспективи "возз`єднаної" громади (а переважна більшість греко-католиків після 1946 року формально стали православними), – це була зовсім інакша історія: менш героїчна, більш драматична і заплутана, не історія "стійких мучеників", а тих, хто вижив завдяки чисельним компромісам, пристосовуючись до ворожих обставин, і чию поведінку опоненти критикували як "колаборацію" з режимом.

Історія УГКЦ радянського періоду – це історія їх обох, як буде показано в лекції. Відновлення сучасної УГКЦ стало можливим в умовах горбачовської політики гласності і завдяки чисельним масовим акціям греко-католиків за легалізацію своєї Церкви наприкінці 1980-х рр. Так само, це стало можливим і завдяки тому, що інституційна церковна мережа була збережена (попри усі переслідування радянського періоду) – у формі "Церкви в Церкві", усередині РПЦ.

Наталя Шліхта – історикиня (PhD в галузі історії Центральноєвропейського університету, Будапешт, Угорщина), завідувачка кафедри історії Національного університету "Києво-Могилянська академія". Є дослідницею і авторкою чисельних розвідок з історії Церкви (передовсім, Православної і Греко-Католицької Церков) у ХХ ст., історії радянського суспільства. Серед її основних публікацій – монографія "Церква тих, хто вижив. Радянська Україна, друга половина 1940-х – початок 1970-х рр." (2011) та університетський посібник "Історія радянського суспільства" (2010; 2015).

* * *

Церква, що звикла до опозиції. Життя УГКЦ від заборони до легалізації

Радянська держава за своїм визначенням була державою атеїстичною і релігію не приймала. Хоча в усіх конституціях була зазначена свобода віросповідання, але з релігією більшовики почали боротись, відколи почали встановлювати свою владу на підконтрольній їм території. Але до різних конфесій та церков радянська влада ставилась по-різному. Були ті, кого толерували і частково співпрацювали, але були й церкви, які забороняли і саме ім’я яких ставало «пугалом, яким лякають дітей».

Однією з таких церков була Українська греко-католицька церква. Після закінчення Другої світової війни, коли радянська влада повернулась до Галичини, одним з важливих завдань була ліквідація УГКЦ. Причин для цього було декілька. Перша – геополітична. На територіях, які радянська влада нарешті легітимно отримала, встановити владу було важко. Тому що уніати, як ми читаємо в радянських документах, це «агенти Ватикану та фашисти». Позбавитись від інакшого, не радянського, було важливою мотивацією для ліквідації церкви.

Наступною причиною була впливовість УГКЦ. Цифри є досить показовими: напередодні Другої світової війни на теренах Другої Речі Посполитої проживало 5,5 млн українців. За цією ж статистикою, греко-католицька церква мала понад 3 тис. парафій і вірянами в них було близько 4,3 млн галичан. Це величезні цифри. Крім того, на початку ХХ століття завдяки діяльності митрополита Шептицького греко-католицька церква отримала імідж соціально активної церкви, яка цікавиться проблемами суспільства.

Ця церква упродовж історії звикла бути в опозиції до влади. Домінантною конфесією будь-якої держави, до якої входила Галичина, ніколи не була греко-католицька віра. Греко-католики звикли відокремлювати себе від держави, позиціонувати себе як інакших. Такий історичний досвід не міг подобатись радянській державі.

Наступна причина для ліквідації – національний чинник. Великою мірою, завдяки діяльності Шептицького, УГКЦ, яка ще наприкінці ХІХ століття була дуже русофільською, перетворилась на церкву національну, українську.

Завдяки діяльності митрополита Андрея Шептицького, УГКЦ набула рис в першу чергу української церкви

Величезну роль зіграв й інший момент. Попри те, що радянська держава декларувала себе як атеїстична, комуністична, інтернаціоналістична, у 30-х роках Йосиф Сталін почав винаходити заново російську імперську спадщину. А російський традиційний інтерес ніколи не толерував «упорствующих униатов», ні в ХІХ, ні в ХХ столітті. На Галичині діяло націоналістичне підпілля, а в очах влади українське підпілля і Українська греко-католицька церква були нерозривно пов’язані. На думку радянської влади, уніати та націоналісти були перепоною для асиміляції галичан. Отже, УГКЦ треба було ліквідовувати.

Яким чином ліквідувати церкву?

Більшовики мали досвід винищення Російської православної церкви у 1920-30-х рр. І цей досвід показував: можна зруйнувати храми, стратити чи вислати до ГУЛАГу ієрархів та священиків, але це не означає, що церква буде ліквідована – бо вона піде в підпілля. І тоді з’являться «неорганізовані маси віруючих», а що робити з ними – відповіді не було. Подібна перспектива була й на Галичині. Тим більше, що тут була ще й Римо-католицька церква, якій все таки дозволили мінімально існувати.

Відповідь, яку знайшли, було так зване «воз’єднання» з Російською православною церквою. Тут інтереси радянської влади та РПЦ співпадали, і православна церква змогла стати корисною владі. Був прецедент: Полоцький собор 1839 року, коли на «воз’єднаних» з Російською імперією південно-західних землях уніати «воз’єднались» з православною церквою. Радянська влада піклувалась про свій атеїстичний імідж, тому організація таких соборів була покликана показати: це вони самі все вирішують, а ми тут ні до чого. Але якщо на Полоцькому соборі був присутній ієрарх, який давав йому легітимність, то Львівський собор цієї легітимності був позбавлений.

На Львівському соборі, який відбувся 8-10 березня 1946 року, формально, Українська греко-католицька церква ліквідувалась через «воз’єднання» з Російською православною церквою. Попри не легітимність, собор створював необхідну видимість, яка була для Радянського Союзу важливішою за правду. Як інституція, церква перестала існувати.

Львівський собор 1946 року не мав жодної легітимності, що не завадило оголосити про воз'єднання УГКЦ із РПЦ

Пошук шляху до виживання духовенства і вірян, їхні мотивація та вибір, залежали від існування в тоталітарній державі, яка мала необмежені репресивні можливості. На одній з конференцій владика Борис Гудзяк сказав: «Коли ми починаємо оцінювати тих греко-католиків, які воз’єднались та прийняли те, що було їм запропоновано, ми забуваємо одне – вони жили в тоталітарній державі. І ми не маємо права їх судити».

Українське націоналістичне підпілля тиснуло й переконувало, що поза греко-католицькою церквою немає спасіння. Буде помилково проігнорувати й те, що греко-католицька церква не була єдиною, всередині неї були різні погляди і течії. В середовищі церкви було багато прихильників так званого східного обряду, які орієнтувались на православну обрядовість. Одним з харизматичних лідерів так званих «восточників» був отець Гавриїл Костельник, який став формальним лідером «воз’єднання».

Для частини греко-католицького духовенства «воз’єднання», запропоноване радянською владою, було повністю неприйнятним, оскільки воно виводило їх з лона католицької церкви. «То була зрада не лише віри, а самого Христа. І священик біля престолу не мав що робити, бо він – Юда, а не священик». Для тих, хто поділяв таку думку, єдиним виходом було відмовитись та або зректись сану, або піти у підпілля. Для іншої частини духовенства провідною була мотивація: ми повинні врятувати церкву, щоб забезпечити можливість для вірян відвідувати службу та здійснювати обряди.

Це був вибір між збереженням віри і збереженням інституції. Збереження віри обов’язково передбачало неможливість легального служіння, натомість збереження інституції передбачало багато компромісів, часткову зраду і робило духовенство відкритим й вразливим до критики. З іншого боку, формально погодившись на «воз’єднання», священик дуже рідко воз’єднувався по-справжньому.

На перепоні стояло те, що це була державна акція. Цього було достатньо, щоб зрозуміти фальшивість цього процесу. Негативний образ Російської православної церкви, який склався на Галичині, теж заважав справжньому об’єднанню. На неї дивились як на не зовсім правдиву церкву. Внаслідок репресій у 1920-30-х рр. православна ієрархія була знищена, а на чолі церкви, як були переконані галичани, стояли кадебісти. Крім того, РПЦ була відсталою та консервативною, що також негативно впливало на галичан.

Немає достовірної статистики, але за різними цифрами, «воз’єднатись» вирішило від 30% до 78% духовенства. Миряни переважно сприймали вибір свого священика. Люди дуже погано розумілись на відмінностях між греко-католицькою та православною церквами, що було не дивно, адже православ’я на Галичині майже не знали. Що вони знали – є церква, вона їхня, священик має служити там службу. Населення Галичини було релігійним, і життя без церкви уявляло дуже погано. Переважна більшість вірян продовжували ходити в «свої» церкви. Менша частина відвідувала підпільні богослужіння.

Формальне воз’єднання перетворило колишніх греко-католиків в межах Російської православної церкви на так звану «церкву в церкві». Тобто, формально вони були православними, але насправді на своїй території вони зберігали свої традиції релігійного життя. Вони були переконані, що стратегією виживання є не змінитись і залишитись такими, як були, інакшими від православних.

Підпільна церква

Легше було бути у підпіллі, якомога далі від пильного ока радянських спецслужб. На периферії, у гірських районах відбувалось більше підпільних богослужінь, бо й місцева влада там була тільки позірно радянська, і рука КДБ туди не доходила. Дехто зі священиків, хто відмовився «воз’єднуватись», зрікся сану і перестав служити. Дехто давав обіцянки служити лише для себе. Більшість підпільних священиків мали світські професії – і працювали навіть педагогами. Підпільне життя передбачало, що підпільні священики відверто не декларували свого неприйняття радянської влади. Це йшло від біблійного принципу «Богу – богове, кесарю – кесареве».

Віряни, які відмовлялись ходити до православних церков, могли слухати служби Ватикану (що в тих умовах прирівнювалось до участі в дійсній службі), а могли ходити на підпільні богослужіння, які відбувались у квартирах чи хатах. Підпільні служби були дуже законспірованими. За спогадами одного священика, в одному селі двоє священиків служили таємно – й не знали один про одного. На таких богослужіннях не могла бути присутня велика кількість людей. Були й служіння в закритих церквах.

Отець Василь Вороновський дає шлюб у час підпілля УГКЦ

На периферії можна було побачити більші масштаби богослужінь. У селі Надорожна Тлумацького району Івано-Франківської області служив спочатку владика Павло Василик. Про ті служби одна з черниць згадує: «Всюди є скрито, скрито, а там в церкві явно, славно співають службу божу, велику. І народу повно, як в церкві перед війною».

Священики залишали вірянам святі тайни, щоб вони могли причащатись, вчили вірян самим охрещувати дітей і так далі. Хтось з дослідників назвав цей процес «доместикацією» релігії, її одомашненням.

Підпільне богослужіння у сільській церкві в 1960-х рр.

Ще одною можливістю для підпільних греко-католиків стає відвідування римо-католицького костелу. Якщо в Другій Речі Посполитій католик (він же – поляк) був ворогом, то тепер римо-католик вже не був таким ворогом, як російський православний. Буде помилково казати, що уся конфліктність зникла, але вона зменшилась.

А ще греко-католики могли писати петиції до радянської влади. Кількість листів, які йшли до Києва та Москви, лякала представників влади, бо свідчила про те, що вперті уніати досі – вперті.

Церква в церкві

Американський дослідник Джеймс Скотт описує концепт «оманливої покори»: коли ти на зовні є покірним, більше того – повністю користаєшся усім, що тобі дає формальна покора. Вже згаданий отець Гавриїл Костельник у листі до патріарха Олексія 3 жовтня 1945 року відкрито писав: «На довгі десятиліття наша греко-католицька церква збереже свою автономію у складі православної церкви. А православ’я буде лише зовнішнім полакуванням».

На перший погляд, священики приймають те, що їм наказує Синод і відповідним чином поминають православну ієрархію (хоча не завжди). Але читають проповіді українською мовою, пояснюючи, що люди інакше не зрозуміють. Використовують греко-католицькі служебники і молитовники, пояснюючи, що інших немає.

На рівні побуту і практики у традиційному релігійному житті нічого не мінялось. Не мінялось убранство церков, зовнішній вигляд священиків, релігійні традиції. Різдво і Великдень у православних і «воз’єднаних» церквах разюче відрізнялись. «Воз’єднані» не приймали традиції всенощних богослужінь перед святами, зберігали свій ритуал вшанування плащаниці. Навіть хресні ходи, які у греко-католиків і православних здійснюються в різному напрямку, у «воз’єднаних» залишались за греко-католицьким звичаєм, із традиційними хоругвами. Продовжували діяти братства і сестринства, тривали традиції вертепів та гаївок. Формально православні священики насправді були настільки не православними, що навіть в документах можна помітити чітке розрізнення: «російський поп і західноукраїнський парох». Ця інакшість «воз’єднаних» на візуальному рівні настільки залишалась протягом усього періоду існування в Радянському союзі, що ігнорувати це було неможливо.

Жоден з лідерів «воз’єднання» (о. Гавриїл Костельник, майбутній єпископ Михаїл Мельник і єпископ Станіславський і Коломийський Антоній Первецький) не пережив десятиліття від часу проведення Львівського собору.

У 1961 році з Москви відправили спеціальну комісію, яка мала слідкувати за «воз’єднанням» уніатів. Висновки комісії були невтішними: «Серед колишніх уніатів можна почути – це не ми воз’єднались, а ви приєднались до нас».

ІІ Ватиканський собор 1962-1965 рр. став важливою подією в історії католицької церкви. Внаслідок реформ східного обряду, в Західній Україні з’явилось нове явище: «воз’єднані» священики почали повертатись в юрисдикцію підпільної церкви. Підпільні владики (архієпископ Василь Величковський, Володимир Стернюк, Іван Лятишевський) робили цікаву річ: приймали «воз’єднаного» священика назад в юрисдикцію УГКЦ, знімаючи звинувачення в зраді, і при цьому дозволяли відкрито не відрікатись присяги і продовжувати служити в православних церквах. В радянських документах того часу нема жодних свідчень, що влада знала про це.

Хресний хід у Львові в 1989 році

Вихід з тіні

В такому вигляді греко-католицька церква проіснувала майже 40 років. Весь період неіснування УГКЦ був шляхом до легалізації, починаючи від звільнення митрополита Йосипа Сліпого.

Початком легалізаційних процесів вважається 1982 рік. Виникає ініціативна група захисту вірян і церкви в Україні під проводом Йосипа Терелі. Ця група у 1987 році була переформатована у Комітет захисту Української греко-католицької церкви під проводом Івана Геля.

В 1978 році Папою був обраний Кароль Войтила, який від самого початку задекларував більший інтерес до долі греко-католиків, ніж його попередник.

Процес лібералізації ставав неконтрольований. Паралельно відбувався процес національного відродження і боротьба за права УРСР. Національні та релігійні символи були нерозривно присутні. Політичні організації, підтримуючи легалізацію УГКЦ, водночас показували свою опозиційність до комуністичної влади.

Одним з політиків, хто підтримував рух за легалізацію УГКЦ, був В'ячеслав Чорновіл

Львів перетворюється на місто, яке відкрито заявляє про себе як місто греко-католицьке. Богослужіння відбуваються на подвір’ї собору Святого Юра, біля львівського обкому, відбуваються величезні хресні ходи, які подають свою, інакшу, версію подій, аніж про них говорить влада. 17 вересня 1989 року пройшов грандіозний хресний хід, в якому взяло участь від 100 до 300 тисяч учасників, який транслювали іноземні телеканали. Церкви починають відкрито відриватись від православ’я і повертатись до греко-католицизму. Першою це зробила Преображенська церква.

У хресній ході у 1989 взяло участь від 100 до 300 тисяч львів'ян

Ситуація з УГКЦ дуже подібна до ситуації у Польщі. Католицька церква не була в підпіллі, але протягом соціалістичного періоду вона здобула собі великий культурний, іміджевий капітал. Церква страждала, не піддалась, висиділа в тюрмах і таборах – і на основі цього має свій капітал. А вже як його використовувати, питання інше.

Система Orphus
Рейтинг
0
0

Останні коментарі

  • Грицько | 15 березня 2017, 10:58

    це на мові військових це називається : збройний конфлікт низької інтенсивності. Війна - це велика Вітчизняна війна, 1-ша світова війна, вітчизняна війна 1812 р. і т.д. война — это крайняя, наиболее

  • Грицько | 15 березня 2017, 10:27

    'Але так уже повелося в православному світі: якщо є національна держава , рано чи пізно з'являється національна незалежна Церква" зараз на всеправославному рывны іде діалог з приводу одержання

  • Стефан | 13 березня 2017, 23:30

    Самостоятельность Украинской Церкви - естественное состояние, свободное от влияния коммунистических кураторов, травящих уже 100 лет православных и одобряющих вооружённое сопротивление сепаратистов,

  • Николай Григорьев | 10 березня 2017, 22:19

    Полный текст комментариев размещен под 16 частью этого Цикла Александра Андрущенко

  • Николай Григорьев | 10 березня 2017, 22:19

    Полный текст комментариев размещен под 16 частью этого Цикла Александра Андрущенко.

Популярні статті місяця