Діячі Реформації на теренах України та їх значення в релігійно-культурному процесі

17 січня 2017, 11:03 | Релігієзнавство-дайджест | 1 |   | Код для блогу |  | 

Віталій та Віталіна Нероби

"R500", б.д.

Відомо чимало протестантських літераторів, полемістів, учених, які так чи інакше пов’язані з Україною. Дехто залишив кілька творів, декого знаємо завдяки згадкам в антипротестантських виданнях. А багато з них зробили чимало для духовного відродження українців, поширюючи серед них свої видання, написані народною мовою.

Симон Будний

Саме такою постаттю є Симон Будний (бл. 1530-1593) — теолог, один з найвідоміших діячів кальвіністської, а потім унітарної церков. Він залишив чи не найбільшу серед унітаріїв спадщину. До неї належать книги на тодішній українсько-білоруській книжній мові: «Оправдання грішного чоловіка перед Богом» і «Катехизісъ то єсть наука стародавная хрістіаньская от светого писма для простыхъ людей языка руского», 1562 р.; «Про головні засади християнської віри», 1576 р.; «Спростування доказів Чеховича», 1575 р.; а також коментарі до книг Біблії, 1572 р. Праці характерні обґрунтованими поглядами, в яких він розвивав раціоналістичне тлумачення Біблії, заперечував католицькі вчення про безсмертя душі, потойбічний світ та ін.

Позиція Будного спрямована на обґрунтування необхідності всебічної освіти («… и паки о науцъ писалъ еси, якъ бы многи языки имъти учителемъ добро» ), звернення до спадщини античної та ренесансної думки. В цьому він мав чимало однодумців не тільки серед протестантів, а й православних. Не випадково твори Будного зустрічаємо у реєстрі книг за 1601 р. Львівського братства.

Симонові Будному належить спроба біблійних перекладів національними мовами. Це, зокрема, польський переклад Нового Завіту (1574). Здійснюючи видання, він продовжував справу свого видатного попередника Франциска Скорини, переклади якого стали цінною культурною пам’яткою епохи Відродження.

Мартін Чехович (1532-1613), діяч протестантського унітаріанського руху на Берестейщині та Підляшші. У творі «Християнські бесіди» (1575) Чехович змальовує світ у боротьбі двох протилежностей, зла — світ антихриста, в якому уособлюється панівна католицька церква; добра — гнаних, але справжніх послідовників істинного вчення Христа. Між ними точиться постійна духовна війна, що зрештою закінчиться загибеллю «царства сатани» і перемогою «вірних дітей Божих».

В основі його вчення була ідея боротьби зі світом зла і досягнення добра, стверджувалась думка про можливість руйнації машини зла. Його ідеологією стало заперечення насильства, відмова від боротьби за справедливість шляхом війни, вбивства ближнього. Мислитель вважав, що істинні віруючі ведуть війну із “світом зла”, але війну християнську, тобто моральну. Без етичної основи у взаємовідносинах не може бути щастя. Зброя християнина — це віра, надія, любов, скромність, терпіння, істина, справедливість, мир та інші християнські чесноти. В умовах нескінченних середньовічних воєн і насильств, знущань над моральною гідністю людини такі погляди сприяли глибинним духовним змінам.

Антикатолицька спрямованість антитринітарної літератури робила її об’єктом урядової цензури та церковної анафеми. Чимало творів антитринітаріїв було знищено, окремі дійшли до нас серйозно пошкодженими, переписаними з ориґіналу іншими авторами або у вигляді невеличких уривків. Деякі твори та імена їх авторів ще не відкрила наука.

Вагоме місце у спадщині протестантів належало кальвіністським творам, хоча їх доля драматична, так як твори кальвіністів, котрі жили і діяли у Речі Посполитій, здебільшого видавали на її теренах, і тому вони першими потрапляли у полум’я інквізиції. Але навіть з тих незначних джерел, які збереглися, можна побачити високий рівень кальвіністської літератури. Переважно це суспільно-політичні, історичні та ґрунтовні полемічні твори, особливістю яких є антикатолицьке спрямування.

Характерні у цьому плані трактати Войцеха Венгерського «Антидотум або ліки духовні» (1646), та брошура його брата Андрія «Казання про шляхетність» (1644), присвячена Рафалові Лещинському, життя і діяльність якого автор змальовує як взірець чеснот, проповідуваних людині Христом і відображених в протестантських принципах.

Значна роль ученого і публіциста Андрія Волана (1530-1610), випускника університетів у Франкфурті-на-Одері та Кролевці, автора 28 трактатів, королівського секретаря, дипломата. Частина його творів присвячена релігійній полеміці, відстоюванню істинності кальвінізму. Але найбільше значення мають його праці «Про політичну або громадянську свободу» (1572), «Про державу та її особливі якості» (1574).

Серед кальвіністської літератури вирізняються праці Андрія (Яна) Белобоцького. Походив він з Білорусі, перебував на Берестейщині під опікою Христофора і Болеслава Радзивіллів, через єзуїтські переслідування змушений еміґрувати у Росію. Автор творів «Коротка бесіда милості з істиною» (1685), «Риторика» (1690), «Пектатеугум» (1690), «Велика наука Раймунда Люллія» (1698), «Книга філософська» (1699), а також перекладач руською мовою трьох книг з трактату Фоми Кемпійського «Про наслідування Христа». Відповідно до засад кальвінізму, Белобоцький вважав теологію вищою, Божественною мудрістю, недоступною людському розумові, тільки — самій вірі.

Петро Кохлевський — знавець історії, літератури. Його найважливіший твір — «Попередження і напоминання братам-євангеликам», де описано життя України, Білорусі, Литви часів єзуїтської реакції та занепаду Реформації. Головними винуватцями цього автор вважав не тільки єзуїтів, а й короля. З особливим болем змальовує Кохлевський картини переслідувань протестантів — грабування їхнього майна, погроми домівок, руйнацію шкіл, друкарень, знищення літератури.

Ян Ласицький належав до церкви чеських братів. Його найвідоміший твір «Про релігію русинів, московитян і татар» (1582), з аналізом сучасних подій у Речі та сусідніх державах, описом диспуту Яна Рокити з Іваном Грозним, уривком з твору середньовічного мандрівника і політичного діяча Олександра Гваньїні «Опис європейської Сарматії». Він особливо звертає увагу не на саму подію, скільки на її учасників, аналізуючи їх вчинки та дії.

Найвідомішим кальвіністським поетом, перекладачем і проповідником був Миколай Рей (1505-1569), який значну частину свого життя прожив у Галичині. Він походив з чеського роду Вершовців, які, емігрувавши в Галичину, змінили прізвище на Окшичи. Народився він у Журавні коло Жидачева, де його батько-шляхтич мав маєтки. Володіли Окшичи землями й на Волині, а після одруження Рей отримав у спадок землі в Холмщині. У Журавні Миколай жив до 18 років, потім навчався у Львові. Згодом поступив на службу до відомого патрона кальвіністів, воєводи руського Миколи Сенявського. Велику прихильність до письменника виявляв польський двір: спочатку королева Бона, потім Сиґізмунд-Авґуст, які шанували талант і активну діяльність письменника.

Творча спадщина Рея велика і різноманітна. Він писав твори на євангельські теми, наприклад, катехизис у формі розмови теолога з учнями, а також пояснення до Об’явлення ап. Івана. Рей писав багато віршів і пісень духовного змісту («Про істинне Божество Сина Божого», «Розквітає ранкова зоря», «Життя людини-християнина», «Алілуя», «Христос — день наш і світло» тощо), а також переклав чимало пісень із західноєвропейських протестантських пісенних збірників.

Особливу популярність в Україні мала збірка проповідей Миколая Рея — «Постилла» (Краків, 1557, 1560, 1566, 1571, 1594), збірка проповідей, текст якої широко використовувався не тільки у протестантських, а й православних творах. Успіх «Постилли» визначив, насамперед, сам жанр: котрі з’являються у Європі вже з XIV ст., мали неабиякий попит у читацьких колах. Хоча постилла була жанром релігійним, її водночас сприймали і як твір, де містилось чимало алегорій, символіки, образних порівнянь, мальовничих зображень світу. Це передусім євангельські оповідання, спрямовані на моральне виховання читача. Однак «Постилла» — твір протестанта, тому має і безперечне полемічне забарвлення. «У форму, створену католицькою церквою, польський кальвініст вносить виклад істинної (на його думку) віри, різко критикуючи католиків».

Про популярність його творів свідчить наступна історія одного львівського православного священика, який починав свою проповідь словами: «О християни, слухайте проповідь святого Рея», читав уривки з Postilla — збірки проповідей Миколая Рея, відомого польського письменника-кальвініста XVI ст. Ця історія датується 1640-ми рр.

Популярним в Україні було також ім’я видатного діяча чеського братського руху Яна Амоса Коменського (1592-1670). Він відомий здебільшого як педагог та реформатор європейської освіти. З його творчістю українські освітні кола були обізнані вже з середини XVII ст. Твори Коменського знаходились у багатьох приватних бібліотеках, православних навчальних закладах, зокрема Києво-Могилянському колегіумі. Їх високо цінували Кирило Ставровецький, Єпіфаній Славинецький, Григорій Сковорода; погляди Рея покладені в основу твору Іннокентія Гізеля «Мир з Богом чоловіку».

Основні засади системи Коменського викладені у праці «Дидактика» (1632, Лешно, чеською мовою). Розв’язуючи програму всебічного, «розумного», плідного виховання особи, автор викладає тут власний етичний кодекс, розгорнуте антропологічне вчення.

Він один з перших висунув ідею загального навчання молоді на засадах індивідуального підходу, з урахуванням природних здібностей особи, яких, на думку Коменського, будь-яка людина від народження має чимало. Процес виховання повинен спрямовуватися на їх максимальний розвиток. Нездібних учнів не буває; людина здатна досягнути неабияких висот в освіті, професійній майстерності, практичній діяльності. Обов’язковою умовою освіти педагог вважав оволодіння рідною мовою і культурою, що допоможе людині найуспішніше втілити набуті знання у культурному і суспільному житті, у майбутньому служінні Батьківщині.

Творча спадщина Яна Амоса Коменського налічує більше 140 педагогічних, богословських, історичних, мовознавчих, поетичних творів. Ідеї мислителя відображені у трактатах «Листи в небеса» (1616), «Про поезію чеську» (після 1620), полемічних творах «Скорботний» (1623), соціально-етичній поемі «Глибина небезпеки» (1633).

Твір «Лабіринт світу й рай серця» (1631) написано під впливом «Похвали глупоті» Е. Роттердамського, однак алегорія Коменського вирізняється більшою етичною глибиною. Письменник відтворює картини людського життя, які спостерігає герой твору під час подорожі по лабіринту світу. В цій подорожі його супроводжують провідник Всесвід аби Всюдибуда (тобто всюдисущий), тлумач Маменья (тобто облуда), слуга королеви світу Марнота (суєтність), які пропонують героєві різні життєві цінності: багатство, славу, розпусту, неробство, владу тощо. Алегорія описує спокуси героя при його знайомстві з реальним життям. Останнє подається Коменським як мозаїка усіляких людських і суспільних вад. Особливо непривабливо змальовані соціальна верхівка та церковна ієрархія. Не щадить автор і світ науки та мистецтва, у якому бачить більше тупості, пожадливості, підлабузництва, окозамилювання, ніж відданого служіння істині. Описуючи духовних пастирів, Коменський додає: «Що ж стосується Святого Письма, то ним вони цікавляться щонайменше, а декотрі з них навряд чи колись брали Біблію до рук».

Здавалося б, марно шукає герой гідне життя і справжніх людей. Однак нарешті він зустрічає братство “внутрішніх християн” і тут знаходить благо та істину, котрих прагнув. Життя членів братства автор змальовує як спільноту віруючих, котрі відновили ідеали раннього християнства і зберегли завіти Христа. Коменський спрямовує твір у світоглядну площину, використовуючи його для утвердження етичних цінностей.

На відміну від аскетичного ідеалу, властивого середньовічній католицькій теології, Коменський розуміє порятунок як наслідок активного земного буття, передусім буття духовного. «Є три ступеня готування до вічності: пізнання себе (і разом з собою — усього), керування собою і прагнення до Бога».

Перший ступінь неможливий без наукової освіти, другий — без моральності, третій — без благочестя. Освіта ж при відсутності моральності та благочестя нічого не варта. Неабияке місце освіти в етичній системі Коменського також обґрунтовується природою людини. Вона за допомогою наданих Творцем зовнішніх почуттів сприймає образи світу, які відбиваються в ній як у дзеркалі або воскові. Ці відбитки надсилають імпульси внутрішнім почуттям, які передають їх духові людини. Дух вивчає цю інформацію й втілює її у думку та слово. На кожному етапі пізнання реалізують себе ті чи інші властивості людини. У цьому також відбивається гармонійність тіла, розуму і духа, передана нам Всевишнім. Отже, мета виховання людини — це передусім розкриття її зв’язку з Богом.

Ян Амос Коменський мріяв про примирення усіх християн на основі любові до ближнього, про побудову Царства Божого, де запанує мир і спокій. Тому активно пропаґував свободу совісті, обґрунтовуючи її своїм етичним вченням. У книзі «Ангел миру» (1667) він наполягав на розв’язанні будь-яких конфліктів винятково мирним шляхом. Коменський навіть звертався до володарів Європи із закликами припинити переслідування інакомислячих, виявляти гуманність до полонених під час ведення війни, пропонував створити товариство милосердя, що опікуватиметься інвалідами війни.

Найвідоміші соцініанські діячі — це передусім, Самійло Припковський (1592-1670) та Андрій Вишоватий (1608-1678). С. Припковському належало близько 50 творів. Це богословські трактати, полемічні статті, апології. Найвідоміший його твір «Про мир та згоду в церкві» (1638), в якому обґрунтовувалося вчення про віротерпимість та захищалася думка, що теологічні дискусії не мають відігравати суттєвої ролі як у розвитку церкви, так, тим більше, і при вирішенні державних справ. Припковський був прихильником відокремлення церкви від держави.

Андрій Вишоватий (1608-1678) — автор багатьох полемічних, наукових, праць. Головний твір Вишоватого «Про релігію, співвідносну з розумом» або «Релігія раціональна» (Мюнхен, 1665) — своєрідний гімн людині, її розумові, природним здібностям. Він вважає Біблію єдиним бездоганним джерелом істини й знання. Але збагнути істину, Слово Боже, самого Бога без розуму, тобто тільки вірою, неможливо. «Хто стверджує, що вірить у те, чого зовсім не розуміє, той не знає, що значить вірити, і внаслідок цього не вірить, а лише вигадує».

Автор продовжує лінію протестантської антропології. Звичайна людина в його трактаті змальована як уособлення багатьох чеснот і позитивних якостей. Особливу шану викликає в автора людина праці, котра нічим не поступається представникам духовної еліти. Праця хлібороба, ремісника, торговця для Бога така ж достойна, як і священика. Висловлюючи новий погляд на людину, Вишоватий наслідує Лютера: «У шевця, коваля, селянина і у кожного є своє ремесло, посада і справа; усіх їх однаковою мірою посвятили у священики і єпископи».

Відомим вченим социніанином був Ян Ліциній Немисловський (1566-1633), автор підручника з логіки «Посібник для оволодіння вченням Арістотеля» (1586) та твору «Сентенції, необхідні у житті (1589). Це класичний морально-дидактичний збірник життєвих порад, покликаних навчити людину етичного, суспільно-корисного життя, привити їй любов до історії, наукової діяльності. Автор обстоював цінність знання, засуджував гонитву за багатством, паразитичний спосіб життя.

Серед учених-социніан були українці, вихідці з українських земель, особи, життя яких безпосередньо пов’язане з Україною. Це, передусім, волинський шляхтич Євстахій Кисіль (XVI-XVII ст.), автор перекладів книги Фоми Кемпійського «Про наслідування Христа» (Франкфурт-на-Одері, 1626) та підручника з граматики Яна Амоса Коменського (Амстердам, 1642 і 1649). Найбільш відомий Кисіль як автор полемічного твору «Антапологія», (опублікованого під псевдонімом Геласія Діпліца) у відповідь на «Апологію» М. Смотрицького. У праці Смотрицького обґрунтовано ідею унії православ’я з Римом, вміщено антипротестантську полеміку, звинувачено православних у співробітництві з протестантами, викрито «єресі» Стефана Зизанія, Клірика Острозького, Ортолога; основний пафос критики спрямовано проти Христофора Філалета. Твір Кисіля, покликаний заперечити засади «Апології», вийшов 1632 р.

Аналіз змісту «Антапології» дозволяє зробити висновок, що Є. Кисіль був духовно зв’язаний з рідною культурою. Він неодноразово висловлює на сторінках твору жаль з приводу її занедбання, закликає «панів-мужів» забути розпусне життя, «котре довело нас до такої простоти». Підтримував він Філалета насамперед у тих питаннях, котрі хвилювали православного читача і водночас, на думку полеміста, могли зацікавити його у протестантському вченні. Так, Кисіль поділяє православне розуміння євхаристії, ретельно обґрунтовує обов’язковість участі у ній мирян під обома видами. Тобто акцентує на розходженнях православних з католиками і на спільності перших з протестантами.

Вииступивши у ролі захисника православ’я, Євстахій Кисіль доводив: єпископський ступінь не вищий за пресвітерський, що у зародку містило ідею загального священства віруючих. У розв’язанні суперечливих питань віри і культу Кисіль закликав звертатися не до церкви та ієрархії, а до Біблії та власного розуму. При цьому пропонував читачеві пильніше придивитися до учень, котрі звикли вважати «єретичними», адже не все в них неістинне. «Євстахій Кисіль виконував суттєву роль у житті социніанських громад в Україні. Був ректором школи у Киселині, а перед тим — учителем у Ракові. Знав декілька європейських мов, греку і латину. В останні роки життя (середина 50-х років XVII ст.), перебуваючи на посаді вихователя у маєтку Мартіна Любенецького на Волині, працював над перекладом “Християнської конфесії” Іони Шліхтинга українською мовою».

Чільне місце серед социніан посів Юрій Немирич (1612-1659), який вже у 20 років, під час закордонних подорожувань, написав у формі трактату листа дядькові, київському каштеляну Романові Гойському, під назвою «Роздуми про війну з московітами» (Париж, 1632). У ньому повністю заперечував монархію та самодержавний спосіб правління, показуючи його вади на прикладі Росії. Найбільший недолік монархії — в обмеженні людських прав і свобод, у репресивно-тиранічному способі життя, коли люди вже «ні свободи не прагнуть, ні неволі не хочуть і від неї не втікають, вважаючи, що таке призначено Богом… Що ж до молоді, то вона не захоплюється вільними студіями, навчена лише лестощам на адресу князів, з віком звикаючи до неволі». Виступаючи з позицій ідеалів демократії, як прихильник життя, побаченого у Голландії, Немирич вбачає саме у республіці політичний прогрес, майбутнє батьківщини.

Найвідоміша праця Юрія поема «Опис і виклад духовної зброї християнина, або Паноплія» (Париж, 1653, видана під псевдонімом Єжи Зміцерина), назва якої засвідчує,що автор знав давню літературну традицію православної України. Відомо, що вже у XIV-XV ст. православна церква у полеміці з католиками та єретиками використовувала збірки — своєрідні компіляції зі старих полемічних прозових і віршованих писань проти латинян та єретиків. Ці компіляції, що беруть початок із візантійських часів, постійно поповнювали і переробляли. Більшість подібних збірок, відомих ще зі списків XI-XV ст., називали у православних землях «Панопліями» або «Всеоружеством Богословія».

Активним социніанським діячем і літератором був Самуель Пшипковський (1592-1670). Ще проживаючи у Малопольщі, він прославився як заступник прав протестантської меншини. Разом з Рафалом Лещинським і Христофором Радзивіллом, у якого певний час перебував на службі, домігся, зокрема, скасування вироку Люблінського суду про страту перемиського шляхтича Святополка Болестражицького.

У 1638 р. шляхтич з Волині Яків Сененський у зв’язку із закриттям Раківської академії був притягнутий до судової відповідальності. На його захист виступили протестантські діячі Андрій Тишкевич, Януш Радзивілл, Іона Шліхтинґ, Боґуслав Лещинський, Юрій Немирич. Олександр Чаплич, посол волинський, вніс їхній протест у волинські акти, а посол київський Єремія Буковський — у житомирські. Текст, що підготував Самуель Пшипковський, він же переробив в окрему брошуру «Братерська декларація», яку згодом розширив разом з Юрієм Немиричем і Яном Стоїнським (витримала на теренах Речі Посполитої декілька видань — у 1639, 1644, 1646). Брошура стала для социніан у роки їхнього перебування в Україні своєрідним маніфестом у боротьбі за громадянські й релігійні права.

Водночас це трактат, де викладено основні засади громадянського суспільства, сформульовано права. Особливо суттєве місце посідає право на свободу совісті. Воно «…є правом фундаментальним.., на якому будується цілість Вітчизни і загального блага… є фундаментом унії народів… фундаментом статуту Республіки і вольності». Йдеться про свободу не лише окремого віросповідання, а будь-якого: християнського і нехристиянського, великого і малого, державного і недержавного. Тому «релігії тих провінцій, що увійшли в Річ Посполиту, мають такі ж рівні права, як й інші, і повинні в тих провінціях залишитись». У творі проголошено ідеали рівності і братерства: «…фундаментом гідного стану Речі Посполитої є рівність… в народах вільних один над іншими не може панувати… між ними повинен бути складений статут загальних прав».

Активну суспільну і літературну діяльність продовжував Пшипковський і після переїзду в Україну. Тут він написав релігійно-етичний трактат «Гідність царствування Христа» (1650), біографію Фауста Социна з аналізом основних його праць (1651), збірник пісень та гімнів «Молитва» (1652) тощо. Загалом Пшипковський залишив понад 50 творів: богословських та історичних трактатів, полемічних статей, апологій, біографій, панегіриків, гімнів, елегій, віршів. Він автор наукового дослідження з логіки (1692). Найвідомішим етичним твором Самуеля Пшипковського вважають трактат «Про мир і згоду в церкві» (Лейден, 1628; Лондон, 1653), виданий під псевдонімом Ірінея Філалета, де обґрунтовано принципи свободи совісті, відокремлення церкви від держави, високої моральної місії у суспільстві.

У літературно-наукову спадщину социніан вагомий внесок зробили представники сімейства Любенецьких, тісно зв’язаного з Україною. Крім автора «Poloneutісhii» і трактату «Пам’ятник» Андрія Любенецького-старшого (1550-1623), знаними письменниками були його брати — Станіслав-старший, (міністр кількох волинських зборів) і Криштоф-старший (міністр та шкільний куратор у Киселині). Діти останнього — Андрій, Криштоф і Станіслав продовжили традиції роду.

Чи не найбільших успіхів досяг Станіслав Любенецький-молодший (1623-1675) — автор «Історії Реформації Польської». Відомі й інші праці, зокрема, «Діаріуш (щоденник) дороги краківської і реляції християнської до короля Карла Густава» (1655), де описано останні роки існування социніан в Україні. Опис зроблено на тлі аналізу подій 1648-1654 рр. та релігійної ситуації у Східній Європі середини XVII ст.

Яскравим представником реформаційної думки був діяч Острозького центру X. Філалет. Його творчість набувала форми синтезу реформаційних ідей, що стихійно формувалися у цей час всередині православ’я із свідомим переосмисленням тих чи інших концепцій протестантизму. На сьогодні відомо, що під цим іменем виступав український письменник-полеміст Христофор Броневський (Бронський), автор відомого політично-полемічного твору «Апокрисис албо отповідь на книжки о соборе берестейском іменем людей староживної релегі грецької».

Однак найпомітнішим серед ранніх полемічних творів став написаний на замовлення князя Костянтина Острозького і виданий восени 1597 р. у тій самій друкарні в Кракові польською, а на початку 1598 р. в Острозі руською мовами трактат під назвою «Апокрисис» (Відповідь). Автор цього твору підписався псевдонімом Христофор Філалет (Христоносець Правдолюб), під яким, найімовірніше, ховалася довірена особа старого князя, протестант Мартин Броневський. «Апокрисис» — це одна з вершин високої полеміки, книга, позначена яскравим літературним хистом і майстерністю досвідченого диспутанта, який влучною логікою б’є по слабких місцях опонента.

Цей твір, написаний як відповідь на книгу єзуїта Петра Скарги «Брестський собор» (1597), було видано у 1597 р. У руслі реформаційних ідей в цьому творі давалося ідеологічне обґрунтування прав українського народу, розкривалася антинародна суть католицизму та уніатства, показувалось земне походження інституту римських пап.

Христофор Філалет вимагав рівних прав світських людей всіх станів у розв’язанні питань церковно-суспільного життя. Цитуючи Августина та Ієроніма, він доводив, що всі християни рівні перед Богом, тому не тільки єпископи, пресвітери, апостоли і пророки покликані до розбудови «тіла Христового», тобто церкви, а й світські особи. Вони мають бути залучені до духовних справ, брати участь у церковних соборах, контролювати діяльність пастирів, перевіряти церковнослужителів щодо відповідності їх тій посаді, яку вони займають. Христофор Філалет визнавав право суду світськими людьми священнослужителів різного рангу аж до владик і митрополитів, а також право усунення тих ієрархів, які не виправдовують надій, покладених на них паствою.

Розглядаючи свободу совісті як вищу духовну цінність, він зазначав, що кожна людина має право на свою віру, право боротися за неї. Не відмовляючи ні митрополитам, ні владикам права переходу до іншої віри як особисту справу їх совісті, категорично заперечував їх претензії на совість пастви, насильницьке примушення її до переходу в іншу віру. Розглядав останнє як порушення державного і Божого закону, що дає право на справедливий протест і вимогу покарання винуватців.

Стверджуючи, що «кожний свое бремя понесеть», вимагав особистої відповідальності, виступав проти фальшивих пророків. Був переконаний у тому, що людський розум здатний розібратися у Св. Письмі, де кожна людина, спираючись на свій «богобойный о вƀрƀ розсудокъ», має право звіряти зміст проголошених священнослужителями проповідей зі Св. Письмом. З цього погляду заперечував претензії духівництва на монопольність істини в питаннях віри, обстоював думку про можливість кожної світської, а не тільки духовної особи висловлювати судження з питань віри, до яких мають прислуховуватися і духовні ієрархи.

Так, обстоюючи положення про те, що свобода совісті є не тільки вища духовна цінність віруючого, а й предмет його постійного піклування.

Показуючи утиски, що чиняться у Речі Посполитій людям православного населення України унією, яка нав’язується українському народові, Філалет засуджував дії світських та духовних владик, що порушують право цілого народу на вільне сповідання, вимагав у держави гарантії свободи совісті, заборони порушення “закону Божого”. При цьому він попереджував, що український народ діє проти утисків скаргами і протестаціями, виявляючи стриманість з метою збереження суспільного миру, сподіваючись на справедливе розв’язання своїх проблем.

Діяльність видатних братських діячів — православних реформаторів

З реформаційною діяльністю братського руху пов’язані імена Йова Борецького, Герасима та Мелетія Смотрицьких, Фоми Ієвлевича, Лаврентія та Стефана Зизаніїв-Тустановських, Памви Беринди, Захарії Копистенського та інших діячів. Пряме відношення до братського руху мав Іван Вишенський, хоча прожив переважно за межами України.

Юрій Рогатинець, львівський братчик, ймовірний автор трактату «Пересторога православним христіянам», написаного в перших роках XVII ст. який вийшов своїм змістом далеко поза рамки обрядового спору й підкреслювала не тільки стан занепаду українського народу, але пробувала зглибити його сутєві причини. Рогатинець вміняє це в прогріх предкам, що вони дбали тільки про церкви та монастирі, а не про школи. Коли ж нарешті народ спромігся останнього, зорганізувався в братства та спільними силами відродив шкільництво з занепаду, коли «люди вчені почали в церкві показуватися й книги друковані почали множитися», тоді прийшла унія, що знищила всю ту працю в зародку. Рогатинець не обмежувався до боротьби пером; він заступався за справи православної церкви особисто, і в 1592 р. навіть мав публічний диспут з віленськими єзуїтами. Про те, яке становище займав Рогатинець в Галичині, свідчить лист молдавського воєводи до львівських братчиків, мовляв вони мають Красовського за Бога, а Рогатинця за пророка… Один з уніятських полемістів К. Сакович написав був у своїй брошурі з 1620 р., що у Львові стоїть на перешкоді унії «секта рогатинців»…

Стефан і Лаврентій Зизанії (Кукіль) — талановиті вчені, просвітителі, вони були серед засновників Львівської братської школи, працювали там учителями. Лаврентій Зизаній відомий як педагог, працював крім Львівської у братських школах Бреста, Вільно. Погляди Лаврентія Зизанія викладені у його полемічних і навчальних творах, серед яких слід відзначити «Граматику словенську» (1569 р). Це була друга після «Адельфотесу» (1591 р.) слов’янська граматика. Заслуга автора полягає у тому, що він висунув твердження про можливість пізнання всього союзу наук слов’янською мовою через створення її граматики. Граматика — ключ до знань, вона сприяє вивченню інших наук. Книгами Лаврентія Зизанія користувалися вчителі братських шкіл, а також навчальних закладів Росії.

Його брат Стефан Зизаній також відомий братський діяч, був активним членом Львівського братства. Релігійне вчення цього мислителя привернуло увагу ще його сучасників. Відразу після виходу у світ Катехізису (Вільно, 1595) католицькі ідеологи засудили його ідейно-теоретичні засади. Не менш значний резонанс в їхньому середовищі викликав твір С. Зизанія «Казаньє св. Кирилла, Патріарха ієрусалимського, о антихристі и знаках єго» (Вільно, 1596).

Це був визначний культурний діяч, що активно впливав на братський рух своїми ідеями. Судячи з деяких ознак, він був інтелектуальним провідником братського руху в найбільш важливий момент — в церковних, релігійних, культурних зрушеннях у Західній Україні, що була тоді вогнищем цілої України! Відомо, що коли львівське братство в 1586 р. приступило до організації своєї школи, то ведення цієї школи було доручено приїжджому грекові архієпископові Арсенію, а з світських — «даскалові Стефанові», який очевидно і був справжнім керманичем школи. Вже цей факт свідчить, що він був головним ідеологом братського руху. А підтвердження цього знайдемо в пізнішім звинуваченні митрополита М. Рогози, що з приводу агітації С. Зизанії в Вільні закидав йому, що він був лідером бунту у Львові з своїми посібниками, а також хоче це зробити і в вел. кн. Литовськім..

Його антагоніст єзуїт Жебровський називає його — Кукіль, або грецькою Зизанія (бур’ян). Прізвище Тустановський дає привід здогадуватися, що він походив з Тустанович. Разом з Кирилом Ставровецьким, починаючи з 1591 р., Стефан став проповідувати по церквах, і це дало йому змогу з більшим авторитетом виступати в усякого роду справах, які хвилювали тоді громадянство. Як ми знаємо, це був період гострої боротьби братства з владикою Балабаном за права контролю в церковних справах. Зміст братських листів до патріарха в 1591-1592 рр. дає поняття про характер цієї проповіді: бачимо, що Балабана приловили тоді на змові з латинянами і запобігали його заходам на користь католиків.

З 1593 р. очолив столичне Віленське братство. У Вільні він розвинув діяльність проповідника, виступаючи на всяких зібраннях, «на ринку, на дорогах, в церквах». У цих проповідях він викривав змову єпископів і самого митрополита з католиками. Митрополит підняв проти нього обвинувачення в єресі, мовляв, висловлені ним у «Катехізисі», виданім в 1595 р. Собор, скликаний митрополитом в 1596 р., засудив і виклав Стефана Зизанію, але берестейський православний собор того ж року виправдав його і реабілітував, і Стефан далі стояв на чолі православного Вільна і керував боротьбою проти унії. Аж при кінці 1599 р., під враженням королівських погроз, що на місто будуть наложені величезні грошові кари, коли Стефан Зизанія не буде видалений з міської церкви, магістрат став його виживати збройною рукою, так що він мусив утікати.

Видрукований 1595 р. «Катехізис», згаданий вище, до нас не зберігся: про зміст його можемо до певної міри судити із звісток у полемічних писаннях, випущених проти нього католиками. В літературі дебатується питання, чи дійсно Зизанія в цім катехізисі виявив неправославні погляди, як це йому закидали католики, чи правда була на боці православного собору і пізніших православних письменників, що вважали його погляди православними. Факт зостається фактом, що в православних кругах XVII ст. за Зизанією лишилась репутація православного письменника, і Копистинський у своїй «Палінодії» з великим поважанням згадує його — «Стефан Зизаній в грецком и словенском языку муж учоный велми».

Герасим Смотрицький — перший ректор Острозької академії, письменник-полеміст. Був надзвичайно освіченою людиною. Г. Смотрицький є автором гострополемічного твору «Ключъ царства небесного», де він гостро критикує єзуїтів, виступає проти католицької експансії, закликає до боротьби з нею. Г. Смотрицький є прихильником доступності загальної освіти як для чоловіків, так і для жінок. У дусі реформаційних ідей він виступав за рівноправний союз віруючих. Духовне оновлення людини бачив у досягненні самоутвердження через активну релігійну діяльність.

Іов Борецький — ректор Львівської, потім Київської братських шкіл, навчався в Острозькій школі та Краківській академії. 1620 р., коли Київське братство здобуло право ставропігії, Івана Борецького було обрано київським митрополитом. З його ініціативи Київський собор прийняв рішення створювати братства і школи при них, завдяки чому були відкриті братські школи в Луцьку, Немирові, Рогатині. Відомий твір “Пересторога” спрямований проти унії і католицизму. У ньому автор критикує тих, хто перейшов на бік католицизму, вказує на велике значення освіти та цілеспрямованого виховання у боротьбі з католицизмом. Борецький активно виступав проти латинської системи освіти.

Іван Вишенський — полеміст. Йому належать твори «Викриття диявола-самодержавця», «Суперечка мудрого латинника з немудрим русином». Він пропагував ідею рівності всіх людей, доводив, що і бідний, і багатий мають від природи однакову будову тіла, дихають тим самим повітрям. Вишенський піддає різкій критиці єзуїтську систему виховання, виступає проти латинської системи освіти, вказує, що освіта повинна здобуватись рідною мовою. На його думку, слов’янська мова у повній мірі може бути мовою науки.

Ісайя Копинський навчався у Львівській братській школі. Пізніше був висвячений на єпископа перемишльського. Після смерті Йова Борецького в 1631 р. Ісайю Копинського собор обрав митрополитом київським. Але митрополича кафедра була від нього насильно відібрана волею короля Сигізмунда III і католицької церкви і передана їх ставленику Петру Могилі в 1633 р. Відомий його твір «Алфавіт духовний», в якому розкрито ідейний зміст проблеми пізнання. «Якщо не будеш примножувати даного тобі від Господа таланту, то будеш применшувати й погубляти, якщо не будеш досягати успіхів на горі чеснот, то будеш сходити вниз; якщо не будеш прикладати на кожен день вогню до вогню, старанності до завзяття, але до кінця закаменієш, то після цього відбудеться падіння твоє, плачу й ридання достойне. Світ цей улаштований не на спокій і спочивання, а на працю й на подвиг, не на тишу й утіху, а на боротьбу й на рать». А також розкрито етичні засади братського руху, засновані на любові до Бога та ближнього — «навчися перемагати благим зле, а не зле злим — вогнем вогню не потушиш, а тільки водою, так і люті люттю не переможеш, тільки лагідністю і довготерпінням».

Захарія Копистенський, родом з Галичини, київський братчик, архімандрит Києво-Печерської лаври, автора полемічних трактатів, проповідей. Йому приписується «Книга о вірі єдиной, святой» (Київ, 1619, або 1620-1621), видана під іменем ченця Азарії. Основним твором Захарії Копистенського є «Палінодія», написана в 1620-1622 рр. у відповідь на книжку уніатського архімандрита Льва Кревзи «Оборона церковної єдності» (Вільна, 1617). Полеміст спростовує верховенство римського папи, перевагу католицьких догматів, обґрунтовує законність православної церкви на українських і білоруських землях. Для «Палінодії» характерний тон спокійної оповіді, об’єктивного дослідження, що спирається на широку літературну ерудицію, блискуче знання біблійних текстів, історичних джерел (зокрема, давньоруських літописів, візантійських та польських хронік, церковної історії Цезаря Баронія), теології, попередньої полемічної літератури.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
1коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Леонтій | 18 січня 2017, 11:52
    Коментувати коментар

    Дуже багато цікавих і маловідомих фактів та імен. Одначе, на жаль, шановні автори всю гостроту й емоційну нетерпимість та ворожнечу ("Русь нищить Русь") тогочасної міжконфесійної полеміки й боротьби на українсько-білоруських теренах (мабуть, мимоволі, одначе, тим не менше) - так чи інакше - "ретранслюють" і у наше сьогодення. Яке - і без того - сповнене відомими непростими ситуаціями й проблемами саме у цій царині.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Останні коментарі

  • haha | 23 червня 2017, 11:20

    Одеса майже вся під РПЦ. Попи самі розберуться.

  • Fr. Valerii | 20 червня 2017, 17:59

    Це Традиційне Християнське Свято.

  • Ігор Мицько | 18 червня 2017, 13:18

    Це не традиційний український празник, а нав"язаний Ватиканом.

  • Walentin | 18 червня 2017, 11:13

    ГРОШІ НЕ ПАХНУТЬ -ЦЕ ОСНОВНИЙ ДЕВІЗ НАШОГО ПОЛІТИКУ І ЯК КАЖУТЬ В РОСІЇ-ОБІЦЯТИ ЦЕ НЕ ЗНАЧИТЬОДРУЖИТИСЬ. НАЖАЛЬ.

  • Грицько | 15 червня 2017, 15:17

    я не дивлюся тв. а статтю Гузара читав в оригіналі.

Популярні статті місяця