• Головна
  • Моніторинг
  • Церква (не)контрольована: київські черниці і радянська влада на межі 1970-1980-х років...

Церква (не)контрольована: київські черниці і радянська влада на межі 1970-1980-х років

26.09.2016, 15:01
Церква (не)контрольована: київські черниці і радянська влада на межі 1970-1980-х років - фото 1

Життя Православної Церкви у 1970-1980 роках жорстко регламентувалося кількома наглядовими інституціями, серед яких – Рада у справах релігій та її уповноважені на місцях, громадські комісії сприяння виконанню законодавства про релігійні культи райвиконкомів рад депутатів, міліція, районні фінансові відділи, санітарна та пожежна інспекції тощо.

Життя Православної Церкви у 1970-1980 роках жорстко регламентувалося кількома наглядовими інституціями, серед яких – Рада у справах релігій та її уповноважені на місцях, громадські комісії сприяння виконанню законодавства про релігійні культи райвиконкомів рад депутатів, міліція, районні фінансові відділи, санітарна та пожежна інспекції тощо. Представники цих органів здійснювали контроль за усіма без винятку сторонами діяльності Церкви: від того, як ведеться фінансова документація парафій і що священики говорять у проповідях, до яскравості фарби на стінах церков чи змісту екскурсій у діючих храмах. Кількість людей, задіяних у “здійсненні заходів з контролю за виконанням законодавства про культи релігійними організаціями”, в одному лише Києві на зламі 1979-1980 становила понад тисячу осіб[1]. Особливу увагу контролери приділяли монастирям, яких у Києві було два – Флорівський[2] та Покровський[3]. У масштабах Союзу цифра ця була величезною, адже загальна кількість діючих обителей протягом 1970-1980 років не перевищувала 16. Тож не дивно, що контроль за монастирями визначався як найбільш пріоритетний.

Покровський та Флорівський монастирі у Києві на старих листівкахУ цій статті буде розглянуто питання тотальності такого контролю: увагу буде зосереджено не стільки на виявленні порушень, скільки на методах та швидкості їх усунення. Питання полягає в тому, чи був контроль за монастирями ефективним у контексті здійснення політики “ослаблення церкви”[4]; а також – чи підважував неформальний вимір стосунків між монастирем і місцевою владою їхні офіційні відносини.

Покровський та Флорівський монастирі у Києві на старих листівкахДжерелом для аналізу слугують архівні документи з фондів республіканської Ради у справах релігій, фонду уповноваженого Ради по місту Києву, фондів виконкомів рад депутатів Шевченківського та Подільського районів (тобто тих двох, де діяли монастирі). Почасти залучено его-документи з комеморативного проекту Макаріївської церкви на Татарці та чинне на той час законодавство про культи. Попри відносну недавність подій, про якій йдеться, використання усних свідчень їх безпосередніх учасників та очевидців наразі виявилося неможливим. Більшість черниць, які на той час перебували у Покровському та Флорівському монастирях, вже померла, інші ж не схотіли своїми свідченнями підважувати вже усталені версії подій.

“Нові делікатні шляхи”

Протягом 1970-1980-х років радянська держава виробила новий підхід до взаємостосунків із Православною Церквою. Замість масового закриття храмів і обіцянок «останнього попа показати по телевізору», як у часи хрущовської антирелігійної кампанії, акцент змістився на посилення контролю за дотриманням «соціалістичної законності» тими релігійними громадами, що продовжували діяти. Замість «атеїстичного розгулу» – «нові делікатні шляхи», що прирікали Церкву на «повільне відмирання», як із сумом писав про це єпископ Полтавський і Кременчуцький Феодосій (Дикун) до Леоніда Брєжнєва у 1977 році[5]. Природа цих «нових делікатних шляхів» полягала в тому, щоб максимально «обмежити і ослабити» діяльність Церкви, проте, на відміну від попередніх років, – зробити це «в рамках закону»[6].

Самі ж ці рамки протягом 1970-1980-х рр. зазнали суттєвих трансформацій: від прийняття  Українською РСР у 1976 році нового Положення «Про релігійні об’єднання», що надавало релігійним громадам певні права юридичної особи[7] – до підписання Заключного Гельсінського акту у 1977, що гарантував права людини, та прийняття нової Конституції у 1978 р. Однак застосування всього масиву нових законів та підзаконних актів, що в офіційних докуметах називалося «посиленням контролю» за дотриманням «соціалістичної законності», було виразно однобоким і, насамперед, означало «посилення контролю за релігійною мережею».

Першочергово забезпечення цього контролю покладалося на Раду в справах релігій. З цією метою апаратам її уповноважених збільшували фінансування, штат, а також час на відрядження в регіони. І навіть законодавство про релігійні культи протягом 1970-х років було змінено таким чином, щоб закріпити за Радою вирішення таких ключових питань, як зняття релігійних громад з реєстрації та проведення капітальних ремонтів у храмових будівлях.

Проте, незважаючи на подібні заходи, уповноважені все одно не могли вповні контролювати релігійну мережу. Розуміючи це, Рада Міністрів УРСР ухвалила рішення про надання повноважень з нагляду за правильним застосуванням законодавства на рівень міських, районних та селищних рад депутатів трудящих[8]. Інструментом же, який виконкоми місцевих рад використовували для імплементації цього завдання, були так звані громадські комісії сприяння –  добровільні об’єднання місцевого партійного та радянського активу (переважно працівників виконкому та депутатів місцевих рад). Такі комісії вперше з’явилися ще в 1960-х роках, проте лише після отримання місцевими радами права на нагляд за виконанням законодавства про культи, вони стали реальним механізмом контролю за релігійними громадами.

Вигляд Микільського собору Покровського монастиря: первісний у 1910 р., після руйнування бань у 1935 р. та до реконструкції бань у 1990-х роках
Вигляд Микільського собору Покровського монастиря: первісний у 1910 р., після руйнування бань у 1935 р. та до реконструкції бань у 1990-х роках

Відповідно до Положення 1969 року, комісії мали моніторити релігійну ситуацію в районі/місті/селі, збирати інформацію про проповідницьку діяльність духовенства, про фінансово-господарське життя релігійних громад, проводити роз’яснювальні бесіди з вірянами та постачати інформацію до свого виконкому[9]. Адміністративних функцій (як громадські об’єднання) комісії сприяння не мали, що, однак, не заважало їхнім членам застосовувати адміністративні важелі впливу на вірян, зокрема накладати штрафи, виключати людей з “двадцятки” (релігійної громади) тощо. Роботу комісій цілковито підтримувала районна влада, адже фактично члени комісій і були тою владою.

Протягом 1970-х років мережа комісій сприяння поширилася на всіх адміністративно-територіальних рівнях Києва: від майже виключно рівня району на початку 1971 року, до рівня мікрорайонів, підприємств та окремих релігійних громад у 1978 році. На зламі 1979-1980 років загальна кількість людей, що була залучена комісіями до контролю релігійних організацій в одному лише Києві сягнула позначки в понад 1200 осіб[10] (і це не враховуючи апарату уповноваженого Ради в справах релігій по Києву, а також “спеціальних людей” з міліції, пожежної, санітарної інспекцій і Товариства охорони пам’яток).

Отож, протягом 1970-х років склалася виразна двоцентровість у  забезпеченні контролю за життям Церкви. Комісії сприяння, утворені місцевими виконкомами, та уповноважені Ради у справах релігій були паралельними органами, що часто не мали ні спільного бачення роботи, ні бажання співпрацювати. Як влучно зазначає Людмила Загребельна: “Інколи дії органів місцевої влади (комісій сприяння – АФ) набирали самовільний характер, що викликало обурення не лише у самих віруючих, а й в уповноваженого... Уповноважений не міг повністю контролювати дії влади (комісій сприяння – АФ) на місцях, скарги, які надходили до нього та у республіканські та союзні Ради у справах релігій, він лише розглядав та направляв на розгляд до органів прокуратури. Навіть у випадку непогодження з висновками прокурора (переважно районного), уповноважений більше ніяким способом не міг змінити рішення (прийняті - АФ) на місцях”[11].

“Ми ледь домоглися”

Розпочнемо з Флорівського монастиря на Подолі, який очільниця районної комісії сприяння Марія Рождєствєнська влучно назвала своєю “найбільшою проблемою”[12]. Випадок, який ми розглянемо, стосувався виконання монастирем приписів наглядових органів – комісії сприяння, пожежної та санітарної інспекцій.

1975 року члени комісії провели квартальну перевірку обителі та виявили низку порушень. Так, зокрема черниці мали в своїх келіях відкриті електроплитки, що було пожежонебезпечно, а на монастирській кухні неналежним чином зберігалося борошно для випічки проскур. Ігумені доручили в найближчі тижні вирішити ці, здавалося б, незначні недоліки. Члени комісії також “рекомендували” їй відкрити рахунок для монастиря в Держбанку, аби спростити процедури фінансової перевірки[13].

Однак, з якихось причин, приписи ці виконані не були. За кілька тижнів, у виконкомі було утворено спеціальну групу, що мала перевірити, чи не порушує монастир законодавства[14] – тобто змусити ігуменю виконати рішення комісії сприяння. Та й це не допомогло.

Тоді Рождєствєнська звернулася до пожежної та санітарної інспекцій, аби вони, зі свого боку, провели додаткову перевірку стану обителі та проконтролювали виконання ігуменею приписів комісії сприяння. Проте навіть після двох додаткових перевірок ситуація практично не змінилася. Черниці продовжували користуватися електроплитками у келіях, а борошно зберігалося як і раніше[15].

Наприкінці року, в своєму листі до заступника голови міськвиконому Г. Менжерса, Рождєствєнська із сумом констатувала, що “ми ледь домоглися того, щоб ігуменя відкрила рахунок монастиря в Держбанку”, і додавала: “Ми змушені були звернутися до уповноваженого в справах релігій, аби він домігся від керівництва монастиря виконати приписи санітарної та пожежної інспекцій”[16].

Чи зробив щось тодішній уповноважений по місту Києву Валентин Руденко – судити важко. Хоча, як видається, він теж не зміг “домогтися” від ігумені якихось суттєвих зрушень. Бо в наступні два роки, члени комісії регулярно виявляли порушення “санітарної та пожежної безпеки” – плитки і борошно. Лише 1978 р., тобто через більш як два роки, коли комісії сприяння вдалося залучити “спеціальних людей” (пожежників, лікарів, музейних співробітників та міліціонерів) до процесу “постійного” контролю за монастирем, плитки врешті зникли з келій[17].

У чому полягав секрет такого успішного “невиконання”? Перш за все, звернімо увагу на тих, хто здійснював контроль. Спеціальна група, що була утворена 1975 року складалася з трьох людей – пенсіонера та двох вчительок середніх шкіл. Навіть старший референт уповноваженого по Києву Є. Тарасов, перевіряючи роботу Подільського виконкому 1976 року, звернув увагу на те, що в такому складі група не здатна виконувати свої функції[18]. По-друге, координація “заходів з контролю” до 1978 року між різними відомствами не здійснювалася, що дозволяло ігумені обіцяти кожному окремому контролеру, що все буде виправлено, і таким чином відтягувати час, адже ніхто з них, окрім згаданої групи з пенсіонера та двох вчительок, повторно протягом 1975-78 років обитель не перевіряв. Врешті, й сама ігуменя була не зажди здатна контролювати кожну окрему келію, бо ще 1961 року міська влада вирішила, що між Києвом та монастирем не буде укладено спільної угоди про оренду приміщень, натомість чиновники уклали орендні договори з кожною окремою черницею[19]. Юридично, Флорівський монастир мав лише Вознесенську церкву та кухню, а замість келій були, по суті, окремі житлові квартири. Тож не дивно, що черниці, які жили в “своїх” квартирах, тримали там електроплитки.

“Вважайте нас черницями!”

Ці окремі орендні договори, які перетворили келійні корпуси на повноцінні “житлові будинки”, зіграли поганий жарт із місцевою владою. Після 1960-х років  келії, що залишилися без черниць, були надані для проживання цілком світським радянським громадянам. Помилковість такого рішення оприявнилася 1981 року, коли в червні інспектор Ради у справах релігій М. Божко побував у Флорівській обителі з перевіркою.

Він зі здивуванням виявив, що чотири “світські” жінки, які мали квартири по сусідству з черницями – товаришки Лежань, Підгайна, Осадча та Потапенко, пошили собі чернечий одяг та разом з насельницями монастиря ходять до служби і виконують різні послушання. “Вважайте нас черницями!”, - заявили вони інспектору[20].

Не гаючи часу, Божко звернувся зі скаргою до Подільського райвиконкому з вимогою відселити з монастиря новоявлених “черниць” та провести з ними профілактичну роботу[21]. Звернувся він у червні, однак жодної відповіді – як і жодних зрушень – справа відселення не отримала.

Тоді вже уповноважений по Києву М. Донченко написав листа до міськвиконкому та міському партії. “Районна влада не відселяє світських з Флорівського монастиря”, - скаржився він. Уповноважений також припустив, що за цим саботажем стоїть екзарх України митрополит Філарет (Денисенко), який усіма силами намагається залишити за “черницями” їхню прописку і таким чином збрегти за монастирем “надмірну житлову площу”, скориставшись зі “збільшення кількості” насельниць[22].

Ще з кінця 1970-х років між монастирем та міською владою тривала суперечка за кілька келій в одному із корпусів – якраз у тому, де Божко виявив “черниць”. У 1979 році райвиконком постановив, що з корпусу, де більшість мешканок були світськими особами, мають бути виселені черниці, оскільки вони займають “надмірну житлову площу”[23]. Годі й казати, що монастир не поспішав виконувати це рішення. Ба більше, спільно з митрополитом Філаретом черниці намагалися домогтися скасування постанови райвиконкому. Філарет з цього приводу навіть писав наприкінці 1981 року до голови Ради у справах релігій Миколи Колесника, пропонуючи укласти з Флорівським єдиний орендний договір, аби уникати непорозумінь щодо житлової території в подальшому[24]. Відповіді від Колесника не було, однак і районна влада не виконувала свою ж власну постанову. Тож звіт інспектора Божка був незручним для всіх і, як видається, про нього вирішили забути.

Уповноважений Донченко, з іншого боку, на такий “компроміс” не йшов. Після відсутності реакції з боку міськкому, в листопаді 1981 року він організував позапланову перевірку монастиря пожежною інспекцією, яка – за збігом чи ні – рекомендувала відселити всіх мешканців спірного корпусу[25]. Покликаючись саме на цей висновок, з вірогідної ініціативи Донченка, Подільський виконком 14 грудня ухвалив постанову №503, якою підтвердив своє рішення про відселення[26]. Проте навіть 1983 року процес відселення навіть не розпочався[27], а згодом з монастирем було укладено спільний орендний договір на більшість житлових корпусів.

“Дивну позицію зайняв тов. Руденко”

Якщо два попередні розглянуті випадки можна пояснити майже виключно недбалістю чи байдужістю місцевої влади, то події, які відбувалися у Покровському жіночому монастирі в Шевченківському районі Києва протягом 1979-1983 років, наштовхують на думку про існування змови між черницями та місцевою владою.

Перший випадок пов’язаний із будівництвом нової дзвіниці. 1978 року Покровський монастир очолила ігуменя Маргарита (Зюкіна), яка майже одразу зарекомендувала себе “злісною порушницею” законодавства про культи. На початку 1979 р. вона отримала від Шевченківського райвиконкому дозвіл на частковий ремонт дзвіниці монастиря, старої дерев’яної будівлі на головній площі обителі. Щойно розпочалися ремонтні роботи, Маргарита несподівано розпорядилася розібрати дзвіницю, а на її місці збудувати нову - кам’яну, із залізним дахом[28].

І дзвіниця була збудована. Наприкінці 1979 року, коли монастир з перевіркою відвідав  інспектор Ради у справах релігій М. Божко, з новобудови ще не зняли риштування: “Замість плаского даху завершується будівництво куполу, завдяки якому будівля виглядає як типова культова споруда”[29]. Більше того, інспектор виявив, що паралельно з цим ігуменя, використовуючи дозвіл на будівництво погребу на 80 кв. м, збудувала сарай площею 100 кв. м, а ще “незаконно” обклала цеглою прибудову до житлового корпусу обителі[30].

Однак не стільки маштабне будівництво вразило інспектора, як те, що: “Згідно заяви ігумені, представники Шевченківського райвиконкому та уповноважений Ради по м. Києву тов. Руденко В.В. бачили, що в монастирі порушено дозвіл виконкому і замість ремонту зводиться інша будівля, однак не надали цьому значення та не звернули на це увагу керівництва монастиря”. І це можна було б трактувати як спробу звести наклеп на наглядові інституції, якби не фраза наприкінці звіту Божка: “Незрозумілу позицію зайняв з цього питання уповноважений Ради тов. Руденко В.В., який не вбачає порушення в будівництві нової дзвіниці на місті старої без відповідного дозволу”[31].

Сам той факт, що ігуменя Маргарита збудувала дзвіницю без дозволу – вже промовистий, адже вона не змогла б ховати її за будівельними риштуваннями постійно. Вона очевидно усвідомлювала, що “порушення” рано чи пізно буде виявлено, але все одно дзвіницю збудувала. Зважитися на такий крок без підтримки когось з органів влади – чи то Руденка, чи когось із Шевченківського виконкому – вона навряд чи змогла б. Особливо враховуючи те, що занадто великий Покровський монастир міська влада ще з 1975 року планувала перетворити на історико-культурний заповідник[32], і порушення законодавства, особливо в такому масштабі, могло б стати чудовим приводом, аби це зробити.

Проте в результаті нічого не сталося: дзвіницю не розібрали, Маргариту не звільнили, монастир не закрили. Ігуменя просто сплатила 50 карбованців штрафу за адміністративне правопорушення,[33] на чому історія з “незаконним будівництвом” й завершилася. Годі й казати, що за сарай на 100 кв. м, як і за обкладену цеглою прибудову – ігуменю не притягали до відповідальності.

“Роботи виконані грамотно”

 Не викликає подиву, що після відносно вдалого для монастиря фіналу історії з дзвіницею, ігуменя збудувала ще один “незаконний” “цегляний” сарай на території обителі у 1980 році[34], чим одразу налаштувала проти себе нового уповноваженого по місту Києву М. Донченка. Потягом 1980-1981 рр.  він двічі звертався до Шевченківського райвиконкому, аби той стягнув штраф з Маргарити, однак – жодної відповіді не отримав[35]. Навпаки, у середині 1981 року, виконком постановив взяти на баланс райжилуправління новобудову[36] і таким чином легалізував її.

Цих проблем чомусь зовсім не помічав заступник уповноваженого по Києву А. Кузнєцов. 2 червня 1981 року, майже одночасно з другою скаргою Донченка – свого безпосереднього начальника – він подав звіт Миколі Колеснику про “стан контролю за дотриманням законодавства про релігійні культи в Шевченківському районі”, в якому не відзначив жодної проблеми із Покровським монастирем чи ігуменею Маргаритою. Навпаки, з цього звіту випливало, що обитель знаходиться під “усебічним” контролем, а в райфінвідділі, санепідемінспекції, пожежній інспекції та податковій є “спеціальні люди”, які займаються безпосередньо монастирем, а комісія сприяння Шевченківського райвиконкому під головуванням Тамари Захожої “основну увагу” приділяє саме контролю за черницями[37].

Однак наступний випадок свідчить зовсім про інший стан речей, ніж його змалював Кузнєцов. У ніч з 30 на 1 липня 1981 року в покрівлю Микільського собору Покровського монастиря вдарила блискавка, спричинивши велику пожежу[38]. Було зруйновано центральне перекриття, а також пошкоджено інтер’єр собору. Шевченківський райвиконком 15 липня утворив спеціальну технічну комісію, яка мала оцінити масштаб ремонтних робіт та дати рекомендації щодо можливих фінансових затрат на реставрацію[39], адже собор, відповідно до закону “Про релігійні об’єднання”, був застрахований[40].

Склад комісії невідомий, але рішення її було показовим: незважаючи на масштаб руйнувань, члени техкомісії рекомендували провести “частковий ремонт” будівлі[41]. Це означало, що питання реставраційних робіт не буде виноситися вище рівня району, і сам район буде безпосередньо контролювати хід відновлення собору. Тож вже 10 серпня Шевченківський райвиконком, на основі висновків технічної комісії, своїм рішенням №1191 надав дозвіл на “частковий ремонт Ніколаївського собору Покровського жіночого монастиря”. Слідкувати за виконанням робіт мав головний інженер райжилуправління М.П. Скорбатюк та голова комісії сприяння Тамара Захожа[42]. Дозвіл передбачав, що монастир проведе “очищення склепінь від згорілої древесини” та встановить “тимчасове покриття даху”, а також – на час робіт – припинить будь-які богослужіння та збори у будівлі собору[43].

Відновлювальні роботи тривали десь до початку 1982 року і проводилося коштом самої обителі. Страхову виплату у розмірі 46 277 карбованців монастир отримав лише у вересні 1982 року[44] – вірогідно, вже як компенсацію своїх витрат. Тим часом ремонтні роботи, на які було надано дозвіл, завершилися, і далі почалося найцікавіше. “Офіційна історія” монастиря змальовує це таким чином:

“Після відновлення головною даху, у 1982 році розпочався внутрішній ремонт собору. Водночас, використовуючи поставлені будівельні риштування, сподіваючись на Покров Небесної Владичиці і молитви Матінки Великої, ігуменя Маргарита благословила розписувати храм. Дозвіл влади на розпис собору не було отримано. Під час ремонту уповноважений неодноразово приїжджав контролювати хід робіт. Але Господь оберігав обитель, і ніхто з перевіряючих чиновників не помітив, як за ремонтними риштуваннями розписали храм”[45].

Для виконання “таємних” розписів ігуменя запросила вельми популярного в тодішньому церковному середовищі художника – Андрія Бурбелу, який перед тим брав участь в художній реставрації інтер’єру Богоявленського патріаршого собору у Москві[46]. З інтерв’ю, що дали вже діти Бурбели газеті “Сегодня” у 2005 році, стає відомо, яким чином розписи “ховали”: будівничі риштування ніби-то завісили тканиною[47]. За усною монастирською легендою – риштування забили фанерою. Яка з цих версій більш реальна – питання відкрите.

Розписи тривали протягом усього 1982 та двох третин 1983 року, коли врешті їх було “виявлено”. Сталося це 8 вересня 1983 року. У протоколі засідання Шевченківського виконкому, що відбулося в цей день, немає жодного натяку на те, звідки чиновники взагалі дізналися про те, що відбувається. Засідання пройшло дуже швидко – розпочалося о 16:00 год. і тривало до 16:30 год.[48], і за його підсумками було ухвалено рішення №1181 “Про грубе порушення законодавства у Покровському монастирі”[49]. Відповідно до нього, виконком утворив спеціальну слідчу комісію, на яку покладалося завдання оцінити шкоду від “живописних зображень”, а також ті загрози, які вони несуть протипожежній безпеці[50].

Комісія складалася з 7 людей: секретар виконкому, міліціонер, пожежник, секретар комісії сприяння, представник товариства охорони пам’яток та два співробітника науково-реставраційних майстерень. Голова комісії В. Сахарова, секретар виконкому, та В. Бабич, секретар комісії сприяння були відповідальними за координацію роботи цієї слідчої комісії. Голова районної комісії сприяння Тамара Захожа на засіданні виконкому була відсутня через хворобу і до складу слідчої комісії не ввійшла[51].

Наступного дня, 10 вересня, уповноважений Донченко, який за два роки інспекцій у монастирі “не помітив, як за ремонтними риштуваннями росписали храм”, доповідав Миколі Колеснику: “Виявлено нанесення живописних зображень на 90% поверхні (виділення наше – АФ)”[52]. Далі він знову наполягав, що ігуменю Маргариту потрібно негайно звільнити; він навіть додавав листа від Шевченківського райвиконкому, з аналогічним проханням, де перераховувалися усі гучні порушення Маргаритою законодавства: дзвіниця та два сараї[53] (в матеріалах Шевченківського виконкому цього листа немає). А тоді – прямо звинуватив митрополита Київського Філарета (Денисенко) у потуранні ігумені: “це (розписи – АФ) було зроблено не без відома екзарха”. “Неохідно провести з Філаретом роботу”[54], - резюмував він (однак, відповідно до посадових інструкцій, Донченко як уповноважений по Києву мав сам “проводити роботу” з екзархом[55], чого він не зробив).

Здавалося, що уповноважений врешті досягне своєї мети – настоятельку звільнять, а монастир, якщо і не закриють, то суттєво обмежать. Однак, коли за тиждень собор відвідала слідча комісія під головуванням Сахарової, нічого такого не сталося. Поглянувши на розписи, члени комісій – якщо і не “ахнули”, як стверджують діти Бурбели в згаданому інтерв’ю – то принаймні відреагували зовсім не так, як належало б. “Живописні роботи виконані грамотно; на гідному та професійному рівні; технічної шкоди не несуть,” – констатувалося в Акті обстеження собору від 15 вересня 1983 року[56]. І на цьому все закінчилося – жодної скарги, жодного протоколу про адміністративне порушення тощо. Ігуменю не просто не звільнили, її навіть не оштрафували за розпис 90% поверхні собору.

Нема потреби доводити, що усі оті численні інспекції, які відвідували собор протягом майже двох років, не могли не побачити розписів. Якщо будівельні риштування були постійно завішані/закриті – вже сам це факт мав би насторожити перевіряючих. Більш того, після відбудови даху, монастир отримав дозвіл лише не відновлення штукатурки та побілки всередині храму. Розпис, вочевидь, забрав значно більше часу, ніж побілка – та ніхто з перевіряючих не звернув уваги, що роботи з внутрішнім оздобленням затягнулися надто довго. Списати це на фінансові труднощі було неможливо, адже монастир отримав страховку. Крім того, привертає увагу ще один промовистий факт: 22 листопада 1982 року Микільський собор несподівано отримав від Міськвиконкому статуст “пам’ятки архітектури місцевого значення”.[57] Важко уявити, що надання такого статусу могло відбутися без попередньої оцінки стану собору і ретельного огляду. Нагадаємо також звіт Кузнєцова за червень 1981 року про “усебічний контроль” за монастирем.

Пояснити такий дивний “контроль” можна, якщо звернути увагу на особу голови комісії сприяння Шевченківського райвиконкому Тамару Захожу. Саме вона відповідала за виконання ремонтних робіт, вона ж – як голова комісії – мала б складати регулярні звіти про “дотримання законодавства про релігійні культи”, не кажучи вже про те, що саме в її сферу компетеції входило організовувати оперативні групи контролю за релігійними громадами району (зокрема  за монастирем) тощо. Без її підтримки тримати розписи у таємниці було б надзвичайно важко, то ж є підстави припускати, що така протекція мала місце. Про це свідчать ще два промовисті факти.

Микільський собор після реконструкції бань у 2005-2008 рр.

Перший пощастило знайти цілком випадково у спогадах настоятеля церкви святого Макарія на Татарці (що, як і Покровський монастир, знаходилася у Шевченківському районі) Анатолія Затовського. Він згадує, як 1984 року задумав збудувати новий сарай на території церкви, і староста порадила йому звернутися до секретаря виконкому[58] Тамари Захожої, яка «часто виручала церкву з тупікових ситуацій». Захожа порадила священику оформити запит не на «нове будівництво», а на «перенесення будівлі старого сараю на 15 метрів ближче до дороги», сказавши, що лише тоді громада отримає дозвіл. Зі слів Затовського, це був не перший раз, коли Захожа допомагала Макаріївській церкві[59]. Видається цілком вірогідним, що вона могла допомагати також і монастирю.

Другий свідчить про те, що саме Захожа стала “цапом відбувайлом”, після того, як розписи собору 1983 року все ж “виявили”: райвиконком одразу ж звільнив Захожу з посади голови комісії сприяння та призначив замість неї секретаря виконкому Валентину Сахарову[60]. Однак формальність цього покарання вельми показова, бо втрата Захожою посади голови громадської комісії не позначилася на її посаді заступниці голови Шевченківського райвиконкому, яку вона продовжувала обіймати принаймні до 1984 року.

“Мені образливо чути такі речі”

Розглянуті вище випадки показові завдяки одній спільній рисі – масштабності. Районній владі Подолу знадобилося два роки, аби змусти настоятельку Флорівського монастиря виконувати приписи лише пожежної та санітарної інспекцій. Вони ж безуспішно витратили щонайменше два з половиною роки на те, щоб відселити світських/черниць, і не змогли відібрати в монастиря келійний корпус. Районна влада спільно з уповноваженим у справах релігій “не помітила”, як на центральній площі Покровського монастиря з’явилася кам’яна дзвіниця, що мала вигляд “типової культової споруди”. Вона ж “усебічно контролювала”, але майже два роки не бачила, як розписується величезний Микільський собор, і коли врешті побачила – то не зробила нічого аби покарати “непокірну” ігуменю Маргариту (Зюкіну) за четверте суттєве порушення законодаства.

Тодішній екзарх України, митрополит Філарет (Денисенко) у 1980 році писав до голови Ради у справах релігій Миколи Колесника: “На мою адресу лунають закиди, що я не піклуюся про стан монастирів на Україні. Говорять ніби от митрополит Таллінський Алексій домігся дозволу і за останні роки Пюхтицький монастир поповнився 47 черницями, а митрополит Київський Філарет займається миротворчістю. Мені образливо чути такі речі”[61]. Припускаємо однак, що митрополит свідомо применшував свої зусилля.

Цілком вірогідно, що саме він стояв і за затягуванням справи з відселенням черниць з Флорівського монастиря, і за новозбудованою дзвіницею з двома сараями, і за розписами, що “непомітно” з’явилися в Микільському соборі. Говорячи про неформальні домовленості між черницями та місцевою владою, важко вилучити з цієї “змови” митрополита Філарета, адже хтось мав забезпечувати постійний нейтралітет Ради у справах релігій – спочатку Костянтина Литвина, а потім – Миколи Колесника. Їхні мляві реакції на очевидні порушення законодавства про культи в монастирях (“локалізувати”/”скоротити”/”закрити”), що були справою найбільшого пріоритету контролюючих органів,  найімовірніше свідчать про вплив з боку українського екзарха.

Підсумовуючи, відзначимо, що контроль держави, незважаючи на величезну кількість залучених людей, все ж залишав монастирям простір для маневрів. Слабка координація між різними контролюючими органами – комісіями сприяння, уповноваженим у справах релігій та іншими – давала черницям можливість “використовувати державу у своїх інтересах”, як влучно назвала це Шейла Фіцпатрик. Ба більше, іноді їм навіть вдавалося перетягнути владу на свій бік, як це сталося у випадку появи розписів у Микільському соборі Покровського монастиря. Тож можемо зробити висновок, що тотальність контролю за монастирями підважувалася з одного боку нескоординованістю дій з забезпечення такого контролю, а з іншого – приятельськими стосунками між духівництвом та представниками влади, що часом перетворювало їх на “спільників” у своєрідній “змові”.

У публікації використано світлини, надані Автором та запозичені із відкритих джерел.

Андрій Ферт - магістр історії, випускник Національного університету "Києво-Могилянська академія". Сфера наукових зацікавлень - соціорелігійна історія України, історія Російської Православної Церкви у період "застою", розколи в Українському православ'ї на початку 1990-х рр.


[1] ДАК. – Ф. Р-1525. – Оп. 2-с. – Спр. 52. – Арк. 48.

[2] Флорівський (Фролівський) жіночий монастир було засновано у XVI столітті (вперше згадується в грамоті короля Сигізмунда ІІ Августа від 1566 року). За радянського часу, в період з 1929 до 1941 року, монастир був закритий. Однак після німецької окупації Києва монахині отримали змогу в нього повернутися. Під час хрущовської антирелігійної кампанії, у 1962 році, міська влада розірвала з монастирем орендний договір, уклавши натомість окремі договори з кожною черницею, що суттєво спрощувало справу скорочення як житлової площі обителі, так і кількості її насельниць. На 1980 рік в ньому проживало 63 черниці (для порівняння у 1966 – кількість насельниць становила 189 осіб). Розташовувався у Подільському районі за адресою вул. Флорівська, 6/8.

[3] Покровський жіночий монастирбуло засновано 1889 року Великою Княгинею Олександрою Петрівною, яка стала першою настоятелькою обителі. Монастир було закрито 1923 року. Як і у випадку з Флорівським – обитель відновила свою роботу під час німецької окупації у 1941 році. За час хрущовської антирелігійної кампанії були спроби закрити монастир, однак вони були безуспішні (не останню роль в цьому відігравав той факт, що одна з черниць була рідною сестрою Московського патріарха Алексія І). На 1980 рік в монастирі проживало 108 черниць (для порівняння у 1966 році – 203 особи), що робило його одним з найбільших в РПЦ. Розташовувався у Шевченківському районі за адресою Бехтерівський провулок, 15.

[4] З секретної інструкції Ради у справах релігій для комісій сприяння 1966 року. – Див.: Штриккер Г. Русская Православная Церковь в советское время (1917–1991). Материалы и документы по истории отношений между государством и Церковью. Книга 1 и 2 / Герд Штриккер. – Москва: “Пропилеи”, 1995.

[5] Цит. за: Штриккер Г. Русская Православная Церковь в советское время (1917–1991). Материалы и документы по истории отношений между государством и Церковью. Книга 1 и 2. – Москва: Пропилеи, 1995.

[6] Там само.

[7] Див. Жилюк С. Формування радянського антицерковного законодавства у 60-х - 70-х рр. ХХ ст. / Сергій Жилюк // Наукові записки Національного університету "Острозька академія". Серія: “Історичне релігієзнавство”. – 2009. – Вип. 1. – С. 51 – 62.

[8] Це було зроблено в 3 етапи: 1969 року такі повноваження отримали сільські ради, 1971 – районні, а 1981 – обласні.

[9] ЦДАВО. – Ф.4648. – Оп. 5. – Спр. 338. – Арк. 2-5.

[10] ДАК. – Ф. Р-1525. – Оп. 2-с. – Спр. 52. – Арк. 48.

[11] Загребельна Л. Особливості формування та діяльності комісій сприяння контролю за дотриманням законодавства про релігійні культи у 60-х – середині 80-х рр. ХХ ст. (за матеріалами державного архіву Рівненської області) / Людмила Загребельна //  Наукові записки Національного університету "Острозька академія". Серія: “Історичне релігієзнавство”. – 2010. – Вип. 3. – С. 74.

[12] ДАК. – Ф. Р-15. – Оп. 1. – Спр. 1785. – Арк. 5зв.

[13] ДАК. – Ф. Р-15. – Оп. 1. – Спр. 1607. – Арк. 20.

[14] ДАК. – Ф. Р-15. – Оп. 1. – Спр. 1683. – Арк. 18.

[15] ДАК. – Ф. Р-15. – Оп. 1. – Спр. 1607. – Арк. 21.

[16] Там само.

[17] ДАК. – Ф. Р-15. – Оп. 1. – Спр. 1879. – Арк. 8.

[18] ДАК. – Ф. Р-15. – Оп. 1. – Спр. 1683. – Арк. 30.

[19] ЦДАВО – Ф. 4648. – Оп. 7. – Спр. 165. – Арк. 13.

[20] ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 7. – Спр. 165. – Арк. 13.

[21] Там само. – Арк. 14.

[22] ДАК. – Ф. Р-1525. – Оп. 2-с. – Спр. 69. – Арк. 47-49.

[23] ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 7. – Спр. 89. – Арк. 44.

[24] ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 7. – Спр. 165. – Арк. 26.

[25] ДАК. – Ф. Р-1525. – Оп. 2-с. – Спр. 72. – Арк. 33.

[26] Там само.

[27] ДАК. – Ф. Р-1525. – Оп. 2-с. – Спр. 76. – Арк. 34.

[28] ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 7. – Спр. 100. – Арк. 89.

[29] Там само.

[30] Там само.

[31] Там само. – Арк. 90.

[32] Наприклад в лютому 1975 року голова комісії сприяння Шевченківського райвиконкому Г. Лупіліна писала до заступник голови Міськвиконкому М. Орлика: «можно сделать вывод, что Покровский женский монастырь в ближайшее время можно будет превратить в архитектурно-художественный музей» - ДАК. – Ф. Р-17. – Оп. 1. – Спр. 1361. – Арк. 10.

[33] ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 7. – Спр. 100. – Арк. 91.

[34] ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 7. – Спр. 165. – Арк. 37-38.

[35] ДАК. – Ф. Р-1525. – Оп. 2-с. – Спр. 69. – Арк. 16.

[36] Там само. – Арк. 17.

[37] Винятком було хіба що «распространение нелегальной религиозной литературы», однак ця проблема існувала у всіх релігійних громадах Києва і монастир тут ніяк не виділявся: ДАК. – Ф. Р-1525. – Оп. 2-с. – С. 69. – Арк. 14-17.

[38] Обитель Матушки Великой. Свято-Покровский женский монастырь в г. Киеве: исторический очерк – Киев, 2014. – С. 57.

[39] ДАК. – Ф. Р-17. – Оп. 1. – Справа 1842. – Арк. 158.

[40] Закон “Про релігійні об’єднання”, ст. 33. – Див: Сборник документов и материалов о религии и церкви / Сост. Г.Ф. Споревой, М.С. Боговесов. – К.: РИО МВД УССР, 1983. – С. 81.

[41] ДАК. – Ф. Р-17. – Оп. 1. – Справа 1842. – Арк. 158.

[42] Там само. – Арк. 159.

[43] Там само. – Арк. 158.

[44] ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 7. – Спр. 202. – Арк. 16.

[45] Обитель Матушки Великой. – С. 57.

[46] Вірогідно в середині 1970-х, коли настоятелем собору був о. Матфій Стаднюк, який разом з Андрієм ніс послушання в Почаєвській Лаврі. – Див.: Любартович В. А. Юхименко В. М. Собор Богоявления в Елохове: история храма и прихода / В. А. Любартович, В. М. Юхименко. – Москва: ЦНЦ "Православная Энциклопедия", 2004. – С. 239.

[48] ДАК. – Ф. Р-17. – Оп. 1. – Спр. 2115. – Арк. 1.

[49] Там само. – Арк. 5-6.

[50] Там само. – Арк. 5.

[51] Там само.

[52] ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 7. – Спр. 239. – Арк. 7-8.

[53] ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 7. – Спр. 239. – Арк. 9.

[54] Там само. – Арк. 8.

[55] ДАК. – Ф. Р-1525. – Оп. 2-с. – Спр. 37. – Арк. 6-8.

[56] ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 7. – Спр. 239. – Арк. 10-11.

[57] ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 7. – Спр. 239. – Арк. 7-8.

[58] Неточність – Захожа обіймала посаду заступника голови виконкому.

[59] Едлинский Г., Едлинский М. Любящее Господа сердце: Труды. Проповеди. Воспоминания / Г. Едлинский, М. Едлинский. – К. : Дух і літера, 2004. – С. 323.

[60] В першій половині 1983 року (дата відсутня, але поданий він точно до вересня, бо немає згадок про розписи у Покровському монастирі) у звіті уповноваженого Донченка Захожа ще фігурує як голова комісії сприяння – Див.: ДАК. – Ф. Р-1525. – Оп. 2-с. – Спр. 76. – Арк. 27-30, однак обстеження розписів собору у вересні 1983 року проводить уже голова комісії сприяння Сахарова – Див.: ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 7. – Спр. 239. – Арк. 10.

[61] ЦДАВО. – Ф. 4648. – Оп. 7. – Спр. 165. – Арк. 5.

Андрій Ферт

"Україна модерна", 3 вересня 2016