Тисячолітній Володимир. Великий хреститель України-Руси та його слід в історії (ч. 2)
З прийняттям християнства Київська держава, згідно з тогочасними уявленнями, ніби очистилась від скверни й з «не країни» стала країною й водночас членом світової християнської співдружності. Християнізація Київської Русі за Володимира Святославича означала її легітимацію на міжнародній арені.
Продовження. Початок читайте «День» № 29-30
Староруські книжники пояснювали, що ця акція була вчинена для «знеславлення біса». Більшість сучасних дослідників, покликаючись на це повідомлення Повісті временних літ, зазвичай сприймають його буквально, стверджуючи, що глумлива розправа над Перуном повинна була спаплюжити і принизити це недавно ще всесильне в очах київських язичників божество. Натомість, гадаю, у діях Володимира слід добачати обрядове дійство, яке в системі морально-етичних цінностей язичницької спільноти символізувало «вигнання» чи «поховання» божественного кумира. Його не випадково прив’язали до хвоста коня, який у повір’ях язичницьких слов’ян виступав одним із поводирів на той світ. Вода, куди вкинули Перуна, також у стародавніх слов’ян віддавна пов’язувалася зі смертю, потойбічним, «тим» світом. Побиття його палицями теж мало ритуальний характер: ідола необхідно було фізично знищити. Втім, не виключено, що перед нами літературний прийом, яким скористався строкиївський книжник-християнин аби в такий спосіб засвідчити перетворення язичницького боввана на «полову з току жнив» (Дан. 2, 32 — 35).
Перуна проводжали аж до дніпровських порогів, за якими відкривався «чужий світ», світ кочового «Поля». Тобто його випровадили до самої крайньої межі розселення слов’ян. Це означало, що за межі їхньої держави випроводжувалося язичництво. Як бачимо, новонароджуване християнське царство ніби «розгортається» з сакрального центру — Києва, утворюючи довкола нього такий же сакральний простір. При цьому, очисну роль тут знову виконує міфологема води.
Дванадцять «мужів», яких поставив Володимир шмагати поваленого ідола палицями, символізують тут, як уявляється, дванадцять апостолів. Невипадковим збігом видається й та обставина, що Повість временних літ з-поміж дітей Володимира лічить дванадцять синів. Слід зауважити, що у христології число 12 символізувало оновлене людство і означало земну і небесну Церкву. Число дванадцять (дванадцять «мужів» і стільки ж синів Володимира), надавало літописній оповіді про хрещення Русі рис грандіозного акту її «нового обрання» й засвідчувало апостольське призначення київського правлячого дому.
Самому ж Володимиру відводилося, як уявляється, почесне місце тринадцятого апостола. Цю ідею покволом розвивають старокиївські книжники середини — другої половини ХІ ст. Так, в ранг тринадцятого апостола, хай і опосередковано, зводить Володимира Яків Мніх у своїй Пам’яті й похвалі князеві Володимирові , називаючи його апостолом «в князях». Та чи не найбільш грунтовно і послідовно ця тема розроблена ідейним сподвижником Ярослава Мудрого — першим руським за походженням митрополитом Іларіоном в його славнозвісному Слові про Закон і Благодать. Блискучий теолог і ерудит, київський мислитель, зокрема, стверджував:
«Славить же Римська країна похвальними голосами Петра й Павла, бо через них повірили в Ісуса Христа, Сина Божого; Азія і Ефес і Патма славлять Івана Богослова; Індія — Тому; Єгипет — Марка. Всі країни, міста й народи шанують і прославляють, кожний — свого учителя, що навчав їх православної віри. Прославімо ж й ми по нашій змозі малими похвалами нашого учителя і наставника, того, хто довершив великих і чудесних діл, великого кагана нашої землі Володимира, внука старого Ігоря, і сина славного Святослава, які за час свого панування прославились мужністю і хоробрістю у багатьох країнах, що їх і посьогодні за їхні перемоги й могутність згадують і славлять. Бо не в малій і невідомій країні вони рядили, а в Руській, що відома, й про яку чували по всіх чотирьох кінцях землі».
У візантійській агіографічній традиції титул тринадцятого апостола було вперше вжито по відношенню до Константина Великого. Візантійські басилевси виступали продовжувачами місії, покладеної на апостолів. Через що і київський князь Володимир уподібнюється до рівноапостольного імператора Константина Великого. Ця подобизна задекларована, насамперед, митрополитом Іларіоном, який, обгрунтовуючи претензії тогочасної київської церковної й політичної еліти на канонізацію Володимира, називає останнього подібним до великого Константина, рівним йому розумом та любов’ю до Христа. В літописному некролозі на смерть князя, вміщенному в Повісті временних літ під 1015 р. стверджуєтья, що Володимир «є новим Костянтином великого Риму, що охрестився сам і охрестив люди свої, — і сей так учинив, подібно йому». Як відомо, на константинопольському церковному соборі 869 р. «Новим Константином» було офіційно проголошено імператора Василія ІІ. Цим, очевидно, й зумовлювався інтерес до константинівської традиції в Київській Русі. Актуальності йому додавала ще й родинна спорідненість Володимира з імператорським домом. Вшанування Володимира як другого Константина (й одночасно як другого Мойсея) не було, як уявляється, виявом суперницьких амбіцій Київської Русі супроти Візантії, а радше виразом ідеї їхньої єдності, спільної участі й належності до єдиної, а отже й найвищої, цивілізації, що охоплювала відтепер і Візантію, і Русь . Стремління тогочасних книжників-інтелектуалів підкреслити зв’язок раннього київського християнства з апостольською епохою було визначальною ідейною програмою оформлення Києво-Руської християнської держави. Держави, яка внаслідок вибору князя Володимира перебуває відтепер під особливим Божим керівництвом. Ось чому у пам’яті нащадків Володимир залишився «новим Костянтином великого Риму», котрий «молиться за тих, що оспівують його та вірно звеличують».
З прийняттям християнства Київська держава, згідно з тогочасними уявленнями, ніби очистилась від скверни й з «не країни» стала країною й водночас членом світової християнської співдружності. Християнізація Київської Русі за Володимира Святославича означала її легітимацію на міжнародній арені. Виявом такого «новонародження» стала діяльність київського володаря, який відтепер перестав бути варварським вождем незнаної у християнському світі країни, а сміливо уподібнюється староруськими книжниками біблійному царю Соломону. Подібно до останнього Володимир був великим будівничим. У Києві, на пагорбі, де раніше розміщувався пантеон язичницьких божеств, князь звелів побудувати церкву святого Василія в честь свого християнського патрона. 991 року було закладено, а через п’ять літ освячено перший кам’яний київський храм Успіння Богородиці (Десятинний). Це унаочнювало пророцтво апостола Андрія про те, що «засіяє благодать Божа на горах цих». Володимир, відтак, постає виконавцем призначеної апостолом Андрієм місії.
Частина 2. ВОЛОДИМИР СВЯТИЙ НА ЗЛАМАХ ІСТОРИЧНОЇ ПАМ’ЯТІ
Постать святого князя Володимира була вельми шанованою у всьому православному слов’янському світі. Пам’ять про нього збереглася у найвіддаленіших його куточках. Проте, після катастрофи 1240-х років, коли землі Середньої Надніпрянщини були сплюндровані монгольською навалою, видимих ознак пошанування Володимира у ті часи тут збереглося вкрай мало. Натомість, на землях Північно-Східної Русі, територіально-політичним осереддям якої стало Московське князівство, внутрішньополітичне життя хоч і було спотворено, але не подавлено остаточно. Професор Георгій Вернадський (1887 — 1973) — син фундатора Української Академії наук Володимира Івановича Вернадського, який став на еміграції професором Йельського університету (США), свого часу проникливо зауважував: «Московські князі вміли прилеститися до ханів, прикинутися їх вірними слугами і так майстерно вели справи, що хани їм повірили, надали старшинство над усіма іншими і зробили їх головними збирачами податей. Князі московські вміли з неабияким мистецтвом скористатися цим становищем: ординські податі вживали на підкупі в Орді і на придбання собі володінь; обмовляли своїх суперників ханам як на бунтівників, вижебрували собі, для їх приборкання, татарську допомогу і стали мало-помалу всесильні в Росії».
Висхідний пункт московської самосвідомості становила ідея непреривності церковної і династичної єдності від Києва до Москви. Святий Володимир вшановувався як прародитель московських правителів, які позиціонувалися єдиними законними спадкоємцями київських князів: «от Владимера даждь и до сего дне его род единъ, и правилися всемъ великимъ княземъ о всемъ, преже Киевскимъ, потомъ же Владимирскимъ». Ці постулати, однак, не могли увести в оману освічених європейських книжників. Так, називаючи Володимира Великого «Царем или Королем, Единовластцем и Великим князем всея Руси», польський хроніст М. Стрийковський на маргінесах своєї праці зробив вельми знаменну примітку: «A від того Володимира московські царі привласнили собі всю Русь».
Принцип релігійної єдності всієї Русі, усвідомлений великими московськими князями уже від часів Івана Калити, став для Москви дороговказом і у сфері політики. Ось чому боротьба за «збирання Руських земель»-спадщину Володимира Святого була, не в останню чергу, й ідеологічною боротьбою за збирання й привласнення історії цих земель. Переживши страшний для усіх християн 7000 (1492) р., коли очікувався прийдешній кінець світу, тамтешні книжники звертають свої помисли до пошуків нової ролі і призначення Москви. У знаковій пам’ятці московської книжності другої половини ХV ст. Изложении пасхалии на осьмую тысячу лет митрополита Зосими, зокрема, московський великий князь уподібнюється до Костянтина Великого і першохрестителя Русі Володимира — другого Костянтина.
Перемога над Казанським та Астраханським ханствами й упокорення Ногайської орди відкривала для московського царя заманливу перспективу подальшої ескалації воєнних дій у Лівонії. У ході Лівонської війни Іван Грозний прагнув відібрати у Литви землі, що раніше входили до складу Давньоруської держави. Пожаданою метою було для нього відвоювати Київ — давню столицю Русі, її сакральний центр. На той час уявлення про успадкування Москвою святощів Києва вже міцно укорінилося у свідомості тамтешньої церковно-політичної еліти. Московська правляча династія («рід») була вписана ще Іваном ІІІ до давнього пом’яника Печерського монастиря у Києві, відновленого печерськими ченцями між 1483 — 1526 рр .
Ідейним обґрунтуванням Лівонської війни стало завдання звільнення східнослов’янських земель від влади нечестивих «латин» та встановлення там влади православного царя. Ідеологічним підгрунттям цим задумам стала пам’ятка московської публіцистики кінця 20-х — початку 30-х рр. XVІ ст. — Сказання про князів владимирських, на основі якого близько 1547 р. було складено «Поставление великих князей русских», що стало вступом до чину вінчання на царство Івана Грозного. Московський цар виступає тут спадкоємцем київських князів — Володимира Святославича і Володимира Мономаха, від якого він успадкував царський вінець і вінчався ним на царство. «Поставление великих князей русских» детально переповідає легенду про здобуття київським князем Володимиром Всеволодовичем цих візантійських інсигній влади, вінчання ними, а відтак і перетворення його на «царя Великииа Русии».
Тогочасна московська політична думка взяла на озброєння і давню київську легенду про подорож апостола Андрія, який, за свідченням Повісті временних літ, відвідав київські гори і проголосив, що на цих горах спочине Божа благодать і постане велике місто з церквами. Остання встановлювала зв’язок давньоруської церковної організації зі столицями вселенського православ’я і надавала їй апостольського виміру не тільки теологічно, але й історично У творах московських книжників ця легенда набула іншого ідейного забарвлення. Постать апостола Андрія протиставляється католицькому догмату про примат римського папи — прямого спадкоємця апостола Петра. Твердження московських книжників про охрещення Русі рідним братом останнього встановлювало рівноправність Риму і Московії. Ідея обладання Москвою спадщиною апостола Андрія і св. Володимира пізніше знайде своє підтвердження у здобутті нею мощей хрестителів Русі. В 1640 р. з Києва до Москви було доправлено частину мощей св. Володимира, виявлених Петром Могилою в руїнах Десятинної церкви, а кількома роками пізніше із Фесалонік до Москви було доправлено десницю апостола Андрія.
Топікою тогочасного дипломатичного листування царського московського двору стали уявлення про Київ як «государеву», або «прародителеву» вотчину. Московский цар позиціонувався «природним» володарем усього «русскаго» роду, а східнослов’янські землі Великого князівства Литовського — його спадковими територіями. Івану Грозному, як відомо, так і не вдалося втілити у життя свої грандіозні замисли і увійти переможною ходою до столиці перших руських князів, щоб стати повноправним володарем Києва із його немеркнучими у віках святинями. Між тим, в політико-ідеологічних уявленнях царів київська спадщина продовжувала залишатися надбанням Москви. Оця ідея успадкування Москвою святості Києва знайшла своє остаточного завершення у гранично чіткій літературній формулі «Москва — Другий Київ». При цьому мотив «Москва — Другий Київ» був для Московської Русі, як уявляється, більш значимим дискурсом ідентичності, ніж наповнений метафізично-конфесійним змістом мотив «Москви — Третього Риму».
Володимир Ричка
