Християнство слов'янського обряду і Русь IX.—XI. століть (II)

08.08.2013, 16:31
Християнство слов'янського обряду і Русь IX.—XI. століть (II) - фото 1
Можна сміливо сказати, що на терені Білої Хорватії (Галичини) християнство поширилося ще за життя св. Методія. Проникало воно сюди двома шляхами — з заходу, прямо з Моравії, та з полудня — через Карпати, з Нітри.

(закінчення; див. початок)

Ліквідація і обнова велико-моравської єрархії

Та повернім до кінцевої фази слов’янської місії на Моравії. Князь Святополк віднісся зовсім байдуже до зліквідування слов’янського обряду в його державі, а всі справи митрополії передав в руки єпис­копа Віхінґа. Той знов, користаючи з хвилевої неприсутности князя у краю, який був на воєнній виправі, розправився з учнями св. Мето­дія в нелюдській спосіб. Це доказ, яку ненависть до слов’янського обряду мав суфраґан митрополита Методія, установлений єписко­пом з ласки Святополка. Священиків — византійських громадян — про­дав Віхінґ в неволю або прогнав поза границі держави. Житіє св. На­ума, методієвого учня, що згодом опинився в Болгарії, оповідає, що йо­го викупив з неволі у Венеції репрезентант цісаря Василя І. Житіє св. Климента, другого учня Методія, оповідає, як брутально з ним по­водилася німецька ескорта вояків, що виводили його поза межі мо­равської держави [17]. Князь Святополк ще перед своєю смертю розій­шовся з Віхінґом, відсилаючи його до пассавської дієцезії, звідки він згодом вкрався в ласку німецького короля та став його канцлером. Один із творів велико-моравського циклю «Сказание о Переводе Свя­щенного Писания», що зберігся в хіляндарськім манастирі на Атосі, вичисляє імена найближчих учнів св. Методія: Горазда, Наума, Климентія, Ангелярія, Лаврентія [18].

Прогнані з Моравії учні св. Методія опинилися в Болгарії, де каган Борис прийняв їх з великою честю та дав їм змогу вести на болгарсь­кім терені церковно-письменницьку працю слов’янською мовою, назагал зрозумілою для слов’янського населення Болгарії. Упав покищо слов’янський обряд, твір св. Кирила й Методія — як синтеза грецько­го й латинського обрядів в слов’янській мові. На терені Болгарії учні св. Методія повернули до византійського обряду в слов’янській мові. Так само повернули до азбуки, наближеної до грецької, на місце гла­голиці. Ту азбуку стали називати кирилицею.

Звичайно думають, що та азбука із св. Кирилом не мала нічого спільного. Та так воно може й не було. Існує можливість, що азбуку кирилицю таки створив св. Кирило ще перед 860 роком, приготовля­ючись до хазарської, зглядно руської місії. Може ці «рошьскі писме­ни» херсонського Русина були при допомозі св. Кирила, філософа Константина, виправлені таки ще перед його виїздом на Моравію. З Херсону вони дісталися на Русь.

Св. Климент, учень Методія, став єпископом в місті Веліца біля Охриди і там розвинув літературну діяльність кружок бувших сло­в’янських місіонарів на Моравії. Культурні користі для Болгарії з приняття моравських збігців показалися у повнім блиску за царя Симеона (893—927). Сам цар Симеон, образований у Византії в патріяршій Академії, розумів вагу культурної праці і за нього болгарська держава переживала світлий період свого розвою, хоч в часі византійських студій не набрав він симпатій до Византії і боровся завзято за політичну й церковну незалежність Болгарії від Византії з успіхом. Болгарія дістала власний патріярхат.

По зовнішнім знищенню організації велико-моравської Церкви та скасуванню слов’янського обряду папою Стефаном VI. настало у вели­ко-моравській Церкві повне замішання. Церква в країні, де вже доволі далеко поступила християнізація в слов’янськім обряді не мала єрар­хії. Латинського обряду ввести так легко не можна було хоч би тому, що існуюче там духовенство, яке, як моравські громадяни, остало на місці, не знало латинської мови та дальше вело свою працю в слов’ян­ській мові та обряді. Була тому небезпека, що тридцятьлітня праця св. Методія буде змарнована через повернення поганства. По таких зударах з німецькими місіонарями ледви чи поворот німецьких духов­них був там такий легкий. Все ж таки зальцбурзький архиєпископ уважав, що церковна порожнеча в велико-моравській державі віддає цю країну в його юрисдикцію.

Цю небезпеку втрати католицької провінції зрозумів папа Іван IX. (898—900) та по 13 літах вислав до велико-моравської держави до кня­зя Моймира, найстаршого із трьох наслідників Святополка, митро­полита Івана в товаристві двох єпископів, Даниїла та Бенедикта, з до­рученням встановити повну єрархію для велико-моравської Церкви, висвячуючи митрополита та трьох суфраґанних єпископів. Паннонія, як дразлива справа для німецьких єпископів, остала поза велико-мо­равською церковною провінцією. Замітне, що папська лєґація мала підшукати та висвятити кандидатів на місці, ігноруючи зовсім німець­ких єрархів з зальцбурзької митрополії. Видно — в Римі були вже поінформовані, що митрополит Методій підховав відповідних канди­датів слов’янського обряду з-поміж моравських громадян, а по смерті митр. Методія і по скасуванню слов’янського обряду у велико-морав­ській Церкві настав хаос.

Та до нині в науці лишається невиясненим питання, що властиво означала акція папи Івана IX. з 899 року? Чи це було обновлення єрархії слов’янського обряду, отже відкликання рішення папи Стефана VI. з 886 року, чи тільки настановлення для велико-моравської Церкви латинської єрархії? Польський історик Абрагам сумніваєть­ся, щоб це була знов єрархія слов’янського обряду; він думає, що це була радше єрархія латинського обряду [19]. Натомість вповні неґативне становище єрархії зальцбурзької митрополії до тої акції Риму скорше каже додумуватися, що папа Іван IX. обновив повну єрархію велико-моравської Церкви таки слов’янського обряду у повнім складі окре­мої митрополичої провінції.

Наступного (900) року зальцбурзький митрополит і єпископи окре­мо висилають до папи два листи із скаргами, що папа своїм обновлен­ням повної єрархії велико-моравської Церкви нарушив їх права.

Зальцбурзький митрополит писав до папи у своїй скарзі: «З вашого зарядження три єпископи, а саме: архиєпископ Іван, єпископи Бене­дикт і Данило прибули на землі Слов’ян, що називається Моравією, яка підлягала нашим королям та народові нашому, а також нам враз з жителями так в справах віри як і в світських зобов’язаннях. При­буваючи у вашому імені, як говорили, згадані єпископи поставили в однім та тім самім єпископстві одного архиєпископа, якщо взагалі в єпископстві другого може бути архиєпископство, а також його трьох суфраґанних єпископів без відома архиєпископа та без згоди єпис­копа, в якого дієцезії усе те сталось». [20] Німецькі єпископи стали на становищі, що Моравія підлягає німецькому королеві, а під церков­ним оглядом зальцбурзькому архиєпископові. Без його згоди та не питаючи ні його, ні місцевого єпископа, висвятили папські леґати на поручення папи архиєпископа (митрополита) та трьох суфраґанних єпископів. Тим їхнє право було нарушене.

Хто мав би бути тим місцевим єпископом, не важко догадатися: ним був єпископ Віхінґ, який на ділі покинув велико-моравську Церк­ву, але в цьому випадку реклямував своє право місцевого єпископа. Німецькі єпископи, очевидно, не мали права до велико-моравської Церкви та її території. Своє мниме право опирали мабуть на тім, що на них свою владу безправно переніс Віхінґ включаючись без відома Риму в зальцбурзьку провінцію. Для виходу з того хаосу папа Іван IX відновив повну єрархію для цілої велико-моравської провінції слов’ян­ського обряду. Це повне зіґнорування в цій справі німецьких єписко­пів Апостольським Престолом вказувало б, що це було відновлення цілої єрархії слов’янського обряду, навіть якби папа про це ясно не говорив. Факт існування моравської провінції слов’янського обряду Рим принаймні мовчки толерував. Фактом одначе є, що відновлена єрархія велико-моравської Церкви була слов’янського обряду, бо об­саджені папою Іваном IX. єпархії в X стол. були слов’янського обряду.

Насувається питання, де мали резидувати ці чотири єрархи. Митро­полит очевидно мав резидувати в столиці держави Старе Место, де резидував мабуть також св. Методій. Та де були осідки трьох суфраґанів? Чехія тоді ще не була обнята християнською місією з Вели­кої Морави. Один єпископ майже певно засів у Нітрі, столиці Віхінґа, а де два другі? До велико-моравської держави належали ще тоді ве­ликі простори так званої Білої Хорватії, яка вже від року 875 була теж обнята християнською місійною працею. На терені Білої Хорва­тії були два осередки-місцевості, де могли бути єпископські столиці, в Кракові та в нинішньому Перемишлі. Нинішні археологічні розкоп­ки потверджують такий здогад.

Можна сміливо сказати, що на терені Білої Хорватії християнство поширилося ще за життя св. Методія. Проникало воно сюди двома шляхами — з заходу, прямо з Моравії, та з полудня — через Карпати, з Нітри. З тих найстарших часів, початку Х-го століття, на терені Кракова походить каплиця св. Фелікса і Адавкти на Вавелі з оригі­нальною ротундою, характеристичною для західного будівництва ще перед поширенням романського стилю в західній Европі, отже як залишка передроманського будівництва.

Тепер, уже під комуністичною владою, були переведені на тери­торії Перемишля археологічні розкопи; про їх результати писав польський археолог, Анджей Жакі. Він писав, що в Перемишлі на замку, польські археологи відкрили добре збережені фундаменти двох камінних будівель: одної сакральної, другої для світського вжитку. Перша, сакральна будівля мала три півкулисті апсиди, типові форми для передроманських церковних будівель західньої Европи. Апсиди в Перемишлі зовсім подібні до краківських, але більші та кращі, ніж ті, в каплиці на Вавелю. Недалеко від тої церковної будівлі відкрили фундаменти якоїсь чотирикутної будівлі, немов палати, яка мабуть була будівлею князя, намісника або єпископа [21]. На всякий випадок Перемишль в першій половині Х-того століття був уже важним осе­редком, церковним і політичним, як східний бастіон Білої Хорватії.

Друга ґрупа польських археологів відкрила на просторі від Дуклі до Сяну лінію старих слов’янських укріплених городищ, яких до­тепер не знаходили на цій території. Городища тягнуться від Дуклянського просмику на північний схід, отже виглядають на оборонну лінію проти Руси. Про ці відкриття теж доносив той самий польський часопис у 1960 році, в статті, поданій Анджейом Жакім. Таким чином археологічні розкопки свідчили б, що на території від Сяну на захід попід Карпати існував, уже на початку X століття, політичний твір — Біла Хорватія, уже доволі глибоко християнізований, коли в Кра­кові та в майбутнім Перемишлі находимо солідні християнські будів­лі, здвигнені з каменя та навіть будовані в стилі перед-романськім,. стилі тогочасної західньої Европи.

Християнізація Білої Хорватії почалась доволі енергійно, безпосе­редньо по її прилученню до велико-моравської держави (875 р.). По кількох літах місійної праці, видно, християнство стояло там уже твердою ногою, коли архиєпископ Методій старався понести христи­янство й поза північну границю Білої Хорватії, на північ від горіш­ньої Висли в країну Вислян, що вже до велико-моравської держави не належала. Висляни, то було польське плем’я на північ від горіш­ньої Висли; їх столицею було місто Вісліца, існуюче до нині. Моравсько-паннонське Житіє св. Методія (окреме від св. Кирила) записує про перші кроки тої місійної діяльности серед Вислян [22] ось що: «Поганск князь, силен вельми сідя в Висли роугашеся хрестіяном и пакости діяше; послав же к нему (Методій) рече: добро тися крестити синоу, волею своєю на своей земли, да не плінен ноудм крещен боудеши на чюжей земли, и помнянеши мня; яже и бі».

Після смерти Святополка його три наслідники вже надовго кня­жили у велико-моравській державі. В перших роках Х-го століття Мадяри, які на переломі IX—X століть осадовились на угорському низі, розпочали нищівні напади на своїх західних сусідів і першою жертвою впала велико-моравська держава (906 р.). Князь Моймир II згинув у бою, а сам осередок держави — Моравія впала жертвою страшного знищення, як записує празький хронікар XI ст., Космас [23]. По столиці держави не остало й сліду, так що до недавніх часів важ­ко було навіть сказати, де була столиця Ростислава та Святополка. Доперва археологічні розкопки останніх літ доходять до того, що ця столиця була при устю Морави до Дунаю, недалеко нинішнього міста Старе Место, а не, як думали давніше, у Велиграді.

Знищивщи осередок велико-моравської держави, Мадяри залиши­ли майже ненарушеними великі її периферії: Нітранщину, себто ни­нішню Словаччину, східні частини Чехії на заході та Білу Хорватію на сході. Біла Хорватія, може тому, що її населення було етнічно ріж­не від населення Моравії, центру держави, навіть стрінулася з дея­кою прихильністю Мадярів. Константин Порфірородний інформує нас, що 906 року князь Білої Хорватії (дотепер мабуть підручний велико-моравського князя) заключив навіть «подружній зв’язок та договори з Турками» (Мадярами). Мало це статися тридцять літ після прилу­чення Білої Хорватії до велико-моравської держави, отже 906 року [24]. Таким чином дати сходяться. Тридцять літ було багато часу, що ви­стачав, щоб Білу Хорватію схристиянізувати.

Досить, що в році 906 Біла Хорватія опинилася під мадярським протекторатом, зберігаючи автономію під власним князем. Мадяр­ський протекторат був тепер навіть корисний для слов'янського об­ряду, бо ізолював його від німецького натиску через латинську єрархію. Натомість Мадяри, які вже від біля п’ятдесяти літ жили все в сусідстві слов’янських народів, передше Київської Руси, а тепер на пограниччі західних та південних Слов'ян, приймали дотепер куль­туру таки завжди через слов'янські проводи. По розбиттю велико-моравської держави ціла її південно-східня провінція, Нітра (части­на нинішньої Словаччини), тоді вже схристиянізована у слов’янськім обряді, опинилася в границях мадярської держави. Тому звідси, з мі­сійної бази в Остригом розпочалося навернення Мадярів на християн­ську віру, очевидно у слов’янському обряді. Вправді Рим, декретом папи Стефана VI у 886 році скасував слов’янський обряд у велико-моравській державі і на його місце мав бути заведений латинський обряд, одначе, як було сказано, того увести не можна було. Коли, по 13 роках існування велико-моравської Церкви майже без єрархії, папа Іван IX. установляв наново повну єрархію у велико-моравській Церкві то він немов скріпляв ту цінну християнську місійну базу для праці серед Мадяр і других поганських сусідів.

Сталося це коротко перед повним розвалом велико-моравської дер­жави, тому в нітранській провінції, яка увійшла під мадярське воло­діння, слов’янський обряд полишився дальше. Те саме, і то ще в біль­шій мірі, можна сказати про Білу Хорватію, яка мала свого власного слов’янського князя. Там церковними осередками були міста Краків та друге місто, нинішній Перемишль, яке ще тоді Перемишлем не називалося. Свою теперішню назву дістало воно тридцять літ пізніше, коли Біла Хорватія опинилася під володінням чеських Перемишлідів. Біла Хорватія межувала із заходу з чеськими племінними держава­ми, тоді ще необ’єднаними, з півночі, через Вислу, з Польщею, зі СХО­ду з Руською Державою під володінням Олега.

В Чехії в тому часі кипіла довголітня боротьба поміж двома кня­жими родами — Перемишлідів та Славників. По нагальній смерті князя В’ячеслава Святого 929 р. перевагу взяв Болеслав І з роду Пе­ремишлідів. Він, спираючись на протекцію німецького короля Генриха І, суверенітет якого признав над собою, та як німецький васаль, став завойовувати сусідні землі Великої Моравії, поруйновані Ма­дярами. Таким чином загорнув він під панування Праги і пануючого роду Перемишлідів понищену Моравію, як і Шлеськ та вкінці й Білу Хорватію (перед 950 р.). В той спосіб головні міста Білої Хорватії, Краків та на сході майбутній Перемишль, опинилися під пануванням празьких Перемишлідів; тоді теж і Перемишль дістав свою нинішню назву.

Та чеське панування не тривало довго, може 15—20 літ, бо на пів­ночі від Висли, на оригінальних західньо-слов’янських територіях Венедів, почав консолідувати в одну державу польські племена ґнєз­ненський князь Мєшко з родини Пястів. Посуваючись із своєї столиці Ґнєзна, він успів прилучити до своєї держави західньо-слов’янські території аж по Одру. Зручно лявіруючи поміж самостійністю та ні­мецьким протекторатом, він напав на Білу Хорватію та всю цю те­риторію з Краковом і Перемишлем прилучив до Польщі, десь у шіст­десятих роках X століття. Мадяри, серед своїх постійних набігів на захід, вичерпались, а вкінці остаточно розгромлені у 955 р. над рікою Лєхом в Баварії, не були вже в силі інтервеніювати в Білій Хорватії і таким чином Біла Хорватія переходила з рук до рук, з-під угорсько­го протекторату під панування чеське, а потім польське.

Та нас зокрема інтересує Біла Хорватія ще й тому, що її східня частина далеко скоріше стала частиною Руської Держави. На думку проф. Дворніка східні межі Білої Хорватії, за часів існування велико-моравської держави, сягали далеко на схід та на полуднє. Тоді, мов­ляв, Біла Хорватія включала у свої границі область над горішнім Бугом аж по ріку Стир. На північнім Підкарпаттю східна межа Білої Хорватії мала б посуватися ще дальше на схід аж до горішнього Пру­ту (лінія нинішньої Коломиї). Біла Хорватія переступала Карпати та на нинішній Карпатській Україні огортала області аж по Тису та по­лудневе Підкарпаття аж до границь Моравії [25].

Північно-східну межу Білої Хорватії поставив Дворнік на Бузі і Стирі, опираючись на документі папи Бенедикта VI з року 973, яким він установляв межі новооснованої празької дієцезії. Той оригіналь­ний ерекційний документ встановлення празької дієцезії з 973 року не зберігся, натомість зберігся документ цісаря Генриха IV з 1086 р., яким він потверджує папський документ з 973 року та його докладно цитує. Там саме такі межі празької дієцезії встановлені, дарма, що вже в році 973 а ще більше в р. 1086, в часі існування на цій терито­рії могутньої руської християнської держави, що сягала в тому часі вже по Вислоку, такий документ був уже тільки пережитком. Все ж таки він визначував такі межі празької дієцезії, а радше межі ве­лико-моравської митрополії, які на сході могли бути тільки за часів існування велико-моравської держави [26]. Можна поважно сумніватись, щоб на північнім Підкарпаттю межі Білої Хорватії як східньої про­вінції Великої Морави, могли доходити аж до горішнього Прута; все ж таки вони доходили може по Дністровий доплив Лімницю, а може й Бистрицю. Самостійна Біла Хорватія, як мадярський протекторат з року 906, напевно була сильно поменшена на сході, в порівнанню зі східними межами бувшої велико-моравської держави. На полудне­вому сході підкарпатська смуга Білої Хорватії, політичної колишньої велико-моравської держави з населенням антського походження, на­зиваним все ще Хорватами, перейшла до Руської Держави князя Олега напевно перед 906 р. Ці Хорвати брали вже в 907 році участь в наїзді Руси на Царгород під проводом князя Олега Віщого, як це записано в Повісті Временних Літ. Таким чином східня границя са­мостійної Білої Хорватії під мадярським протекторатом оперлася ма­буть на полудні на Сяні, а на півночі межи горішнім Бугом та Вепром, на що вказує згадана вище лінія оборонних городищ, відкрита недав­но польськими археологами. Проблема Хорватів, як племени Руської Держави з 907 р., може бути тільки в той спосіб вияснена. Бо ж про яких інших Хорватів міг би говорити наш Літопис, коли б ціла тери­торія Білих Хорватів була поза межами Київсько-Руської Імперії, створеної Олегом десь 879—882 рр. Це очевидно мова про східну ча­стину Хорватів, які, по зруйнуванню велико-моравської держави Ма­дярами, не увійшла вже у склад Білої Хорватії, ані самостійної під мадярським протекторатом, ані тої з-під чеського чи польського панування, але увійшли в склад Київсько-Руської Імперії за Олега. В поході князя Олега на Царгород брали участь Хорвати, що жили в нинішній Галичині на схід від Сяну аж по Покуття.

Політичні границі поміж Польщею та Руссю на терені Білої Хор­ватії змінилися аж у році 981, коли то Володимир Великий в поході на Польщу зайняв східню частину Білої Хорватії, що була тоді під Польщею. Це відомий похід Володимира на так звані Червенські Го­роди. Повість Временних Літ так записала ту подію: «Йде Володимир к Ляхом и зая гради их, Перемишль, Червень и иния гради иже суть и до сего дне под Русю». Перемишль, це наш Перемишль над Сяном; Червень, це город на північний схід від Перемишля над горішнім Веп­ром. Червенські городи, це східна частина тої Білої Хорватії Констан­тина Порфірородного. Західня границя Руси, по заняттю Червенських Городів, оперлась об ріку Вислоку аж по Дуклянський просмик в Кар­патах. Таким чином була усталена границя поміж Руссю-Україною і Польщею на сотки літ аж до упадку української княжої держави, а навіть впродовж 600-літньої польської окупації, бо й під Польщею межі провінції Червоної Руси опиралися об ріку Вислоку та Дуклян­ський просмик в Карпатах.

Стоїмо перед проблемою, нерозв’язаною наукою по нинішній день — ким були під етнічним оглядом мешканці тої провінції, Білої Хор­ватії, східна частина яких, з головним містом Перемишлем, увійшла згодом в етнічний масив українського народу; північно-західня, з го­ловним містом Краковом, в етнічний масив польського народу, а по­луднево-західня в етнічний склад словацького народу. Все ж та­ки за часів велико-моравської держави та безпосередньо по її упад­ку Біла Хорватія становила в першу чергу політичну одиницю, але також якусь ґрупу слов’янських племен. Це частинно Склявіни византійських письменників з VI століття, частинно західні Анти; од­ним словом, етнічно-погранична група поміж Українцями, Поляками і Словаками.

У таких випадках звичайно багато помагає вияснити справу архе­ологія вчасноісторичних часів. Археологія стверджує, що територія Білих Хорватів велико-моравської держави це гранична мішана те­риторія, де стикалися культура Лужицька, питома західним Слов’я­нам, і культура піль поховань або Черняхівська культура, питома Антам, предкам українського народу. Задля вбожества території за­хідних Слов’ян, носії Лужицької культури перли на схід на багатші території носіїв Черняхівської культури, Антів, і на тих пограниччях створився теж археологічний посередний тип Висоцької культури, як мішанини Лужицької і Черняхівської. На думку проф. Пастернака Лу­жицька культура це культура західних Слов’ян, але ще нездиференційованих на етнічні субстрати Поляків, Чехів, полабських Слов’ян і Словаків. [27] Під час коли Черняхівська культура, це вже виразно куль­тура Антів, отже предків Українців, то такою мішаниною ще етнічно неподіленої групи Слов’ян були Склявіни VI століття.

На нашу думку Білі Хорвати це саме така погранична ґрупа слов’янських племен, що ще в часі велико-моравської держави була нездиференційована етнічно на Українців, Поляків та Словаків. Доперва усталення політичних границь поміж Руссю-Україною, Поль­щею та Чехією та християнізація одних у східнім обряді, других у західнім — остаточно вирішили приналежність одної частини Білих Хорватів до Українців, інших частин до Поляків та Словаків. Велику, якщо не найважнішу ролю у цім етнічнім самоопреділенню відігра­ла церковна культура — слов’янський і латинський обряди, про що бу­де мова. Поширине тут християнство слов’янського обряду було б ма­буть приспішило створення окремого білохорватського народу, зокре­ма, відколи на території західньо-слов’янських народів був форсова­ний, а вкінці вийшов переможно латинський обряд з латинською бо­гослужбовою мовою. Довкруги Білої Хорватії на території Польщі, Угорщини та Чехії той ліквідований слов’янський обряд притягав сантимент Слов’ян. Тому слов’янський обряд був могутнім чинником у зберіганню єдности Білих Хорватів, а його упадок в етнічно-на­ціональній дезінтеграції Білих Хорватів як цілости.

Другим потужним чинником, що розложив Білих Хорватів на частини, стала політична доля країни Білих Хорватів по упадку Ве­ликої Морави. Мадярський протекторат при фактичній самостійності, чеське володіння, польське володіння, а потім поділ між Русь та Поль­щу стали другим чинником, що Білі Хорвати розложилися на Поля­ків та Українців. Та ще довший час, мимо поставлення кордонів силь­них і великих держав — Руси і Польщі, слов’янський обряд тут у центрі тримався найдовше. У межах польської держави, в Кракові і Сандомирі, а в межах Руської Держави він зберігся сотки літ у Пе­ремишлі та ще й впливав на поширення слов’янського обряду на за­хідну Русь-Україну. На близьку співпрацю християн слов’янського обряду в Польщі та на Русі мимо того, що їх ділили державні кор­дони, є сліди в русько-українських джерелах XII стол. [28]

Протектором слов’янського християнства в Польщі був таки сам король Болеслав Хоробрий. Тут, на пограниччі з Руссю, після охрещення Руси Володимиром Великим та після заведення слов’янської богослужби, латинське християнство в Польщі не витримувало кон­куренції із слов’янським обрядом на Русі. Замітний факт, що коли в 992 році Володимир Великий заложив город Володимир Волинський на Волині та оснував тут єпископство із слов’янською богослужбою, то того самого 992 року польський король Болеслав у недалекім Сандомирі закладає митрополію слов’янського обряду як зверхню владу для кількох єпископств слов’янського обряду в Польщі. На церковно-політичний характер другої виправи Володимира В. 992 р. «на Ляхів» натякає західна хроніка Гільдесгаймська. [20]

Найстаршим єпископством на цім терені, як було згадано, був Краків. Першим єпископом слов’янського обряду в Кракові, мабуть, як один із трьох єпископів настановлених 899 р. легатами папи Івана IX, був Прохор (грецьке Прохорос), його наступником був Прокульф. Їх катедрою була церква св. Фелікса та Адавкта. Історик Пашкевіч, подаючи цей факт, додає, що на польськім Підкарпатті є багато цер­ков імени св. Климента, дуже популярного святого серед велико-моравської слов’янської місії [80]. Про заложення слов’янської митропо­лії в Польщі Болеславом Хоробрим говорять обидва найстарші поль­ські хронікарі, Ґаллюс та Вінкентій Кадлубек [81]. Вінкентій Кадлубек навіть пише, що Болеслав оснував дві близнючі митрополії, слов’ян­ську і латинську, і кожна з них мала своїх суфраґанів. Хронікар Ґал­люс записує, що на похороні Болеслава були всі піддані — латиняни та слов’яни. [82]

Який популярний був тоді в Польщі слов’янський обряд, а непо­пулярний латинський, видно з того, що коли по смерті Болеслава вибухла в Польщі поганська реакція, то вона знищила християнство тільки у західній Польщі, себто на території латинської митрополії, натомість не ткнула християнства в полуднево-східній Польщі, тобто на території слов’янського обряду. Популярність слов’янського хри­стиянства за Болеслава видна з того, що на його динаріях є напис у слов’янській мові, а навіть уже кириличними буквами [33]. Вони були чеканені мабуть у Києві.

Боротьба проти слов’янського обряду в Польщі та Чехії розпоча­лася в другій половині ХІ-го століття у зв’язку з григоріянською карністю та централізацією, заведеною в католицькій Церкві. Є поважні признаки, що нещасний конфлікт короля Болеслава Сміливого, ве­ликого прихильника слов’янського обряду, з краківським єпископом Станиславом, що покінчився смертю єпископа, мав за підложжя бо­ротьбу єпископа Станислава проти слов’янського обряду [34]. Найдовше, бо до 1096 р. слов’янський обряд переховувався в бенедиктинських манастирях — в Польщі, в Тиньцу біля Кракова, в Чехії — в Сазаві під Прагою, звідки в тому році прогнано слов’янських монахів [35]. Длуґош записує, що в перших роках XII століття усунено від влади в Польщі двох єпископів слов’янського обряду, з яких один був краків­ський єпископ Чеслав, бо «вони виконували свій уряд без апробати Апостольської Столиці» [36]. В Чехії слов’янські єпископи, не маючи потвердження Риму, щоб зберегти своє існування, почали покликуватись на якийсь привілей Моравської Церкви „Privilegium Moravien­sis Ecclesiae“, для єпископів якої потвердження папи не було конечно потрібне [37]. Очевидно, це вже були останні судороги слов’янського об­ряду в Чехії та Польщі, які вели його на шляхи церковного кано­нічного бездоріжжя.

Лемки карпатських гір були, на нашу думку, зацілілими рештками оригінальних Білих Хорватів, що зберегли слов’янський обряд ори­гінальної велико-моравської Церкви. В карпатських горах прийшлось їм легше зберігати слов’янський обряд в своїх церквах. В часі повного уже ліквідування слов’янського обряду в Польщі та Чехії впертих християн слов’янського обряду стали називати визнавцями «руської віри», бо той обряд загально був зберіганий в сусідніх областях Руси, а церковно-слов’янську мову називали руською мовою [38]. З Руси, з Перемишля, зацілілі громади слов’янського обряду мусіли діставати церковну допомогу. В той спосіб Лемки, зберігаючи слов’янське хри­стиянство, почали себе вважати за Русинів — і то не тільки східні Лемки, що жили у межах Руси, але також ті, що жили в границях Польщі чи на полудневих збочах Карпат, уже в границях Угорщини. Традиційно, від соток літ, перемиське єпископство вважали вони своїм релігійно-церковним осередком та ґравітували до нього, мимо існування державних кордонів. Почуття приналежности до «руської віри» витворило з-часом у них також почуття приналежности до Руси, до руського народу. Тут слово Русин мало багатий зміст і тому збері­галося аж по наші дні. Замітає, що за якоюсь старою традицією на­віть Русини з полудневих збіч Карпат вважали Перемишль своєю церковною владою ще перед створенням окремої церковної організації на Карпатській Україні, себто мукачівського єпископства (1491 р.).

Перемишль мав мабуть свого єпископа таки вже від часу обнов­лення єрархії велико-моравської Церкви папою Іваном IX (899 р.). Тут міг відразу осісти один із трьох єпископів, висвячених 899 р., але радше вже по створенні самостійної Білої Хорватії під мадярським протекторатом (906 р.). Після мадярського знищення велико-морав­ської держави деякі єрархи мусіли уступити з понищених околиць Великої Моравії на спокійніший терен Білої Хорватії. Такий самий погляд висказує проф. Дворнік. Він теж думає, що по велико-морав­ській катастрофі на терені Білої Хорватії було два слов’янські єпис­копства, одно в Кракові, а що до другого місця Дворнік не висказує свого погляду [39]. Археологічні свідоства, а також величина простору тої країни диктують, що осідком другого єпископа міг бути тільки Перемишль. Таким чином Володимир Великий, прилучуючи до Києва Червенські Городи, насправді прилучував уже зовсім достатньо схри­стиянізовану провінцію із власним єпископом слов’янського обряду в Перемишлі. Новий похід Володимира В. «на ляхів», згаданий в Повісті Временних Літ під 992 р., як було сказано, мав також зв’язок з хри­стиянським характером новоприлученої провінції Червенських Горо­дів. Польща не могла так легко переболіти втрати тої области з цер­ковним центром у Перемишлі і мабуть використовувала її християн­ський слов’янський характер, щоб її відзискати може якимись заво­рушеннями проти — ще дуже недавно поганської — київської влади. Вже вище було згадано, що області слов’янського обряду, приналежні до Польщі, Руси, Чехії, а може навіть й Угорщини утримували з со­бою зв’язки для взаємних церковних потреб.

Яку популярність, а навіть життєвість, проявляв слов’янський об­ряд ліквідований в Чехії, Польщі та на Русі, ще навіть в половині XII. стол., свідчить цікавий документ з половини XII. стол., а саме лист краківського єпископа Матвія Холєви написаний десь около 1145 ро­ку до св. Бернарда з Клєрво. [40] З того листа видно, що так як Рим по­борював слов’янський обряд в Польщі і Чехії та впроваджував латин­ський обряд, так само на Русі слов’янський обряд поборював византійський патріярх. В тому часі одначе бастіоном слов’янського обряду був уже Київ, а в Польщі та в Чехії доживали свого віку тільки його не­ добитки. Краківський єпископ, порадившись зі своїм приятелем, шлеським вельможою Петром Властом, пише до Бернарда з Клєрво, тоді в західній Европі дуже популярного місіонаря і проповідника II. Хрестоносного походу, листа, в якому запрошує його прибути до Польщі та підняти місію навернення Руси на правдиву християнську віру, а так само помогти викорінити рештки неправної християнської віри в Польщі.

Немає сумніву, що тут ішлось про слов’янський обряд, все ще жи­вий у Польщі, коли тільки кілька десяток літ тому назад на тій самій краківській катедрі сидів слов’янський єпископ Чеслав, якого насилу усунув папський лєґат з єпископської столиці.

Єпископ Матвій, людина освічена, був горячим прихильником ла­тинського обряду в Польщі, тому поширений на Русі і в Польщі сло­в’янський обряд трактує він навіть гірше, ніж грецьку византійську схизму. Сто літ по церковнім роздорі Михайла Керулярія пише він про византійське християнство відносно спокійно, натомість про сло­в’янський обряд та самоуправні церковні стремління на Русі як про правдиву єресь. Слід не забувати, що це було тільки два до три роки перед Київським Собором 1147, на якім у Києві поставили Українця Клима Смолятича митрополитом всупереч виразній волі византійського патріярха.

Ось що пише єпископ Мацєй Холєва про християнство Руси: «Русь, ... від самих початків свого навернення, заражена правдивим єретич­ним зіпсуттям; Христа визнає тільки з імени, ділами від нього відцуряється. Бо не хоче достосуватися ні до латинської ні до грецької Цер­кви; але сама є відокремлена від обоїх, з ніякою з них не має згада­ний нарід спільности святих тайн. В цьому одначе випадку, Пане, ва­ше слово успішніше проникає, ніж гострий меч, і можна передбачу­вати, що це усунете та щоб вас Дух Святий натхнув їх відвідати. Та не тільки на Русі, яка є для себе немов окремий світ, але також у Польщі та в Чехії, або, називаючи загально, в Слов’янщині, яка обій­має много країв, такий і такий великий успіх при волі Божій осягне­те, що від Нього потім почуєте: Оце, добрий слуго та вірний» [41].

Наведений лист краківського єпископа Матвія, саме серед найгострішої боротьби латинського обряду зі слов’янським обрядом в Поль­щі незвичайно повчальний, бо він дає погляд сторонньої людини на християнство в Русі-Україні, в половині XII. стол. Цей лист противни­ка слов’янського обряду говорить, що слов’янський обряд 110 охрещенні Руси, очевиднно зі своєї західньої бази в Перемишлі, як теж, із сусідніх слов’янських країв, де той обряд процвітав, поширився та став практично організувати християнство Руси по лінії незалежности від латинського та византійського обрядів. Іншими словами, слов’ян­ський обряд на терені Руси-України став основою для витворювання руської форми християнства, поборюваної гостро, як єресі, так латин­ським обрядом на заході, як теж і византійським на сході. Це дає по­твердження працям дослідників духової культури Київської Руси, як акад. Ламанського, Никольського та інших, які вже на початку нашо­го століття прийшли до переконання, що в цілій Руській Церкві па­нував у перших століттях християнства не византійський, а слов’ян­ський обряд [42]. Мав він виразно напрям прихильний, до заходу. На жаль, як свідчить лист краківського єпископа Матвія, латинські ка­толики типу автора листа зовсім не орієнтувалися в ситуації на Русі, яка в засаді для Католицької Церкви була прихильна.

Остає питання поширювання слов’янського християнства з велико-моравської держави в нинішній Карпатській Україні. На півдні від Карпат межі велико-моравської держави мали доходити аж по Тису, мабуть там, де вона прибирає напрям на полуднє. Таким чином грани­ці велико-моравської держави обіймали майже цілу Карпатську Укра­їну з Пряшівщиною. Населення Карпат в тому часі було рідке, а ук­раїнське населення жило далеко на низинах на полудні, що сягало поза нинішню етнографічну лінію.

Тому християнізації з боку нітрянського місійного центру могли легко підпадати предки західньої частини Карпатської України та Пряшівщини. Прихід Мадярів в угорський низ та їх первісне поселен­ня між Тисою та Дунаєм витиснули слов’янське населення на північ і тоді густіше заселилося Підкарпаття та самі Карпати. Слов’янське християнство в угорській низині, замкненій луком Карпат, найкраще було поширене в нинішній Словаччині, яка тоді становила дієцезію з осідком у Нітрі. Звідтам, з місійної станиці в Естергомі, зачалась хри­стиянізація Мадярів у слов’янському обряді, одначе під кінець X. сто­ліття вони охрестилися офіціяльно у латинському обряді. Все таки слов’янський обряд тут існував також без труднощів довгий час, бо навіть ще при кінці XI. століття, коли прогнано монахів бенедиктинців слов’янського обряду з Сазави в Чехії та Тиньця в Польщі, вони най­шли захист на Угорщині, себто на території давної нітрянської діє­цезії.

Таким чином напередодні загального хрещення Руси на українсь­кій землі було вже дві області, правильно християнізовані, з власни­ми єрархами: на полудневім сході архиєпископство в Тьмуторокані та на заході і на терені Червенських Городів слов’янсько-християнська область з єпископством у Перемишлі.

Сказане у цій праці про початок перемиського єпископства та його ролю в дальшій історії християнства в Україні, основані з одного боку на матеріялах археології та на нових дослідах над велико-моравським християнством з останніх літ. На нашу думку це все таки гіпотетичні твердження, однак вони доволі сильно обосновані. Вони виповняють справжню прогалину в нашій старій історії українського народу й Церкви, бо стараються дати відповідь на питання про початок пере­миського єпископства та про якийсь окремий тип християнської куль­тури Галичини, довго відчуженої від Києва. На це питання дотепе­рішні історики давали звичайну відповідь: невідомо. Всі дотеперішні відповіді на походження перемиського єпископства були незадовільні.

Всі історики дотепер признавали, що перемиське єпископство дуже старе, одначе ніхто досі не рискував подати хоч приблизний час та обставини його початку. «Аннуаріо Понтіфічіо» від довгих років подає рік 1087, як дату оснування перемиського єпископства. Дата ця взята мабуть з того, що грамота потвердження території празького єпископ­ства, зглядно празької митрополії з того часу визначує східні її межі на ріці Буг та Стир, отже включає в неї цілу територію перемиської єпархії, хоч нема документу, який згадував би при цій нагоді місто Перемишль, а тим більше перемиське єпископство. Зрештою і це по­твердження в році 1086 грамоти оснування празького єпископства з року 973, містило повний територіяльний пережиток, відгомін чесь­кого володіння над Білою Хорватією, в І. пол. X. стол.

В історичних джерелах Київсько-руської держави перший раз згадка про перемиське єпископство є під роком 1220, у І. Новгород­ськім Літописі. Читаємо там, що в тому році київський митрополит «вдал епископию в Перемишлі новгородському архиепископу Антонію», якого незлюбило химерне вже тоді новгородське віче та роком скор­ше усунуло свого архиєпископа з новгородської катедри. Цей архиєпископ Антоній був у Перемишлі ще до 1225 року. Під роком 1241 Іпатський Літопис згадує про існування в Перемишлі єпископа, хоч не подає його імени. Та це вже були часи минулої світлости Пере­мишля.

Одначе вістка про перенесення архиєпископа Антонія з Новгороду до Перемишля нічого не говорить, відколи існувало те єпископство; вона тільки стверджує, що це єпископство вже існувало, а не що воно доперва креоване для архиєпископа Антонія. Катедральним храмом перемиського єпископа була величава катедра св. Івана Предтечі, яку, за інформаціями Длуґоша, збудував перемиський князь Володар Ростиславич (помер 1124 р.). Він, як голова роду Ростиславичів (від Ростислава, внука Ярослава), сидів у Перемишлі; його два другі брати, Василько у Теребовлі та Рюрик у Звенигороді. Перемишль був тоді першим містом і столицею цілої Галицької Волости, бо Теребовля та Звенигород були підручними уділами. На всьому просторі тодішньої Галичини, Волости Ростиславичів, від Вислоки поза Збруч, українські джерела не згадують про оснування якогось єпископства ані за часів Володимира Великого, ані Ярослава Мудрого. Тому є неможливим, щоб на такім великім просторі, області окремої династії Ростислави­чів, не було єпископства. Воно мусіло бути в Перемишлі; немає згад­ки про його оснування прямо тому, що воно існувало тут ще перед хрещенням Руси. Одиноке логічне заключення, що воно постало тут в часі існування самостійної Білої Хорватії, около 906 року, а може навіть раніше. Не могучи сказати, коли могло постати перемиське єпископство, Голубинський висказує таке припущення: Перемиська Епархія «коли основана, остає річчю незвісною. З усякою правдопо­дібністю треба думати, що після галицької... » [43]. Перша згадка про галицького єпископа Косму появляється в Іпатському Літописі під ро­ком 1157, отже недовго по винесенню Галича на столицю Галичини, що сталося за Володимира 1141 року. Отже, — початок галицького єпископства відомий, а перемиського таки ні.

Припущення Голубинського, що перемиська єпархія основана по галицькій, не має ніякого попертя в джерелах, натомість багато го­ворить проти такого припущення. Сам Голубинський признає, що старшим городом (галицької) области чи уділу був з-початку Пере­мишль, а потім, від 1141 р., недовго перед тим оснований Галич» [44]. Що перемиська епархія існувала довго перед галицькою, свідчить хоч би й те, що перемиський князь Володар Ростиславич, який — як провід­ник роду — сидів у Перемишлі вже від 1086 року, здвигнув там, вели­чавий на ті часи, катедральний храм св. Івана Предтечі, про який Длуґош пише з похвалою, що це була церква найкращої будови „pulche­rrima ореге), ціла збудована з тесаного камення, себто з квадратів, що тоді не все бувало [45]. Ясне, що це був катедральний храм перемиського єпископа, яким він остав аж до часів Длуґоша. себто до короля Ягай­ла, який казав той старий катедральний храм св. Івана в Перемишлі відібрати для латинського єпископа. Таким чином не перемиське єпи­скопство було дитиною галицького, але навпаки. Галицьке єпископство було твором перемиського єпископства, десь скоро по 1141 році, коли Галич став столицею всеї Галицької Землі. Вказувало б на це ім’я пер­шого галицького єпископа, Косми. Ім’я Косма було дуже популярне в Чехії, Болгарії та в інших країнах, що були зв’язані з велико-морав­ським християнством. Відгомоном тої популярности було, що перший чеський хронікар мав назву Косма Празький. Це ім’я було люблене і тому його житіє св. Косми було скоро з латинської мови переложене на слов’янську мову. Житіє св. Косми поширились звідси на цілій Русі.

На більше реальний ґрунт поставив справу початку перемиського єпископства еп. Ю. Пелеш, сам перемиський єпископ. Пелеш віднай­шов в архіві перемиського єпископства документ, який свідчив, що пе­ремиське єпископство існувало перед галицьким, а перший єпископ Галича був перенесений з Перемишля до Галича, коли Галич став сто­лицею Галицької Области за кн. Володимирка в 1141 р.

Перемиське єпископство було немов брамою, крізь яку продістава­лася на Русь численна релігійна література з Чехії. Воно справді дивне, що перемиське єпископство не згадуване ані в київських ані в новго­родських джерелах XI. та XII. століть, але й про інші єпископства Руси маємо рідкі, майже припадкові, відомості. Християнство Червен­ських Городів та Галичини, своїм походженням, старше від київського християнства, а своїм первісним характером інше. Замітає, що Меле­тій Смотрицький, український вчений з першої четвертини XVII. сто­ліття, знав, що Галичина прийняла християнську віру вже 872 р., себ­то таки ще за часів св. Методія. [46] Це приблизно дата першої християнізаційної праці серед Білих Хорватів, прилучених тоді до велико-моравської держави, 975 року.

Немає сумніву, що передісторичне, вчасноісторичне та історичне минуле цього західнього пограниччя Руси-України було дещо відмін­не від характеру всього народу Руси-України. На західних частинах Галичини навіть етнічний субстрат населення був дещо відмінний, пе­реходовий і його християнство було на сто літ старше та дещо відмін­не. Не диво проте, що Галичина впродовж XI. століття та першої по­ловини XII. століття стояла немов осторонь духового та політичного життя Київської Руси-України. Навіть назва Русь прийнялася тут доперва на переломі XII. та XIII. століть. В часі політичного зросту сили Галицької Области, в половині XII. століття, Галичина вела між­народню політику, іншу від Києва, стоячи в союзі з Византією та Го­генштавфами, тоді, як Київ вів політику противизантійську і прихиль­ну для Вельфів. Це політичне відчуження зробило, що Галичина не брала ніякої визначної ролі в культурнім та церковнім життю цілої Руси-України XI. і XII. стол. Набравши одначе почуття єдности з на­родом Руси-України на переломі XII. і XIII. стол. Галичина стала найміцнішим бастіоном тої Руси, зокрема в потатарських часах впро­довж сто років, а потім сотки літ під польською владою.

–––––––––––––––––––––––––––

[17] Dvornik Fr.tThe Slavs. Their early History and Civilization. Boston 1956, pag. 100.

[18] Лавров П. A., Материяли по истории возникновения древнейшей словянской письменности. Академия Наук СССР, Труди Словянской Комисии., стор. 171-172.

[19] Abraham W., Powstanie Organizacyi Kościoła łасińskiego na Rusi. I. Lwów 1904, pag. 83-84.

[20] „De latere vestro tres episcopi videlicet Ioannes archiepiscopus, Benedictus et Daniel episcopi in terram Slavorum, qui Moravi dicuntur, quac rcgibus nostris et populo nostro nobis quoque cum habitatoribus suis subacta fuerat, tarn in cultu religionis, quam in tributo substantiae secularis... Intrantes enim praedicti episcopi in nomine vestro, ut ipsi dixerunt, ordinaverunt in uno eodcm episcopatu tinum archiepiscopum, si tarnen in alterius episcopatu, archiepiscopium esse potest et tres suffraganeos eius episcopos absque scientia archiepescopi et consensu episcopi, in cuius fuere dioecesi. Erben, Rcgesta Bohemiae et Moraviae I, No 54, 55.

[21] Żaki A., Na szlaku wykopalisk. „Słowo Powszechne“. Kraków, 18/VI, 1960.

[22] Лавров П. A., твір цит., стор. 67 і слідуючий розділ VI.

[23] „Filii eius (Svatopluk) pauco tempore, sed minus feliciter tenuerunt; partim Ungaris illud diripientibus, partim Teutonis oricntalibus, partim Poloniensibus solotenus fostiliter depopolantibus". Cosmas Pragensis, Chronica Boemorum. Monumenta Gcrmaniae Historica, N. S. pag. 34.

[24] Porphyrogenetes Constantinusy De administrando Imperio. c. 13, 30, 31.

       Dvornik Fr., The Slavs... op. cit., pag. 104.

[25] Dvornik Fr., The Slavs... op. cit., pag. 99 (мапа).

[26] В документі з 1086 р. так визначені східні межі: „Unde ad orientem hos flu­vios habet terminos: Bug, scilicet et Ztir“. Codex Diplomaticus et Epistolaris Regni Bohemiae. vol. I, Nr. 86. Kosmas Pratensis, Fontes Rerum Bohemicarum II, pag. 114. Stumpf, Acta Imperii III, No 76.

[27] Пастернак Я., Арехологія України, стор. 273-276.

[28] Деякі натяки на це находимо в Патерику Печорськім в Житію угодника Мойсея Угрина, прославленого за героїчну чесноту чистоти. Житіє це зложене на переломі XII та XIII століть, одначе події відносяться до 1-ої пол. XI стол., до часів Болеслава Хороброго в Польщі та Святополка Окаянного на Русі. Мойсей Угрин, боярин св. Володимира, по його смерті, в часі заколоту дістається в неволю Болеслава до Польщі. Там, наражений на діявольські спокуси гріха нечистоти, просить місцевого єрея-чорноризця поставити його в монахи, складаючи на його руки монаші обіти. Коли по літах він повертає на Русь, стає, як монах, одним з перших жителів Печерського монастиря при ігумені Антонію. В Житію згадується з симпатіями про якихсь чорноризців в Польщі, переслідуваних під кінець життя Болеславом. Це мабуть натяк на боротьбу прихильників латин­ського обряду з монахами слов’янського обряду, душевно близьких монахам на Русі. Д. Абрамович, Києво-Печерський Патерик, Київ 1931. Українська Академія Наук.

[29] Paszkiewicz H., The Origin of Russia. New York 1954, pag. 385. Annales Hildesheimenses, Mon. Pol. II, 762.

[30] Paszkiewicz H., op. cit., pag. 383.

[31] Paszkiewicz H., op. cit., pag. 38 ct sq.

      Magister Vicentius „Qui (Boleslaus)... tarn adulta fovit teneritudine, ut geminam metropolim instituerit, ut debitas suffraganeorum dioceses utrique deputaverit, ipsarumque diocesium distinctiones certis limitibus insculpserit“. Monumenta Poloniae Historica II, pag. 276.

[32] „Lantinorum ct Slavorum quotquot estis incolae“. Monumenta Poloniae Historica, N. S. II, pag. 391.

[33] Gumowski M., Monety X і XI w. Corpus Nummorum Poloniae I 1939, pag 45-47.

[34] Paszkiewicz H., op. cit., pag. 398 et sq. Замітне, що в XI-XII стол. память кор. Болеслава Сміливого в деяких колах Польщі була шанована. Між тими були бенедектинці слов’янського обряду.

[35] Dvornik Fr., The Slavs... op. cit., pag. 103, 171, 242.

Paszkiewicz H., o. c. p. 403.

[36] Mon. Pol. Hist. N. S. II 94, Mon. Pol. Hist. II, 796. Mon. Pol. Hist. I, 376. Paszkiewicz H., o. c. 403.

[37] Paszkiewicz, o. c. p. 403.

[38] Повість В. Л. під 898 роком слов’янську мову Кирила і Методія називає «рускою мовою». «А словенскій язик и рускій одно єсть». Так само думає Косма Празький.

[39] Dvornik Fr., The Slavs... op. cit., pag. 104. В часі славістичного кирило-методіївського конгресу в Зальцбурзі (1963) автор цеї праці в часі розмови з проф. Дворніком звернув йому увагу на висліди археологічних розкопок на терені Перемишля та висказав погляд, що тим другим єпископським містом на терені Білої Хорватії, в обличчі тих нових джерел, мусів бути Перемишль; проф. Двор­нік уповні потвердив здогад автора.

[40] Коструба Т., Польський лист про Українську Церкву, з XII стол. Світло 1954/6

[41] „Ita (Ruthenia)... imo vere haeretica pravitate a primordio suae conversionis imbuta, Christum solo nomine confitetur, factis autem penitus abnegat. Neque enim vel latinae vel graecae vult esse conformis ecclesiae, sed seorsim ab utraque aivisa, neutri gens praefata sacramentorum participatione communicat. Hoc autem, Domine, totum penetrabilior omni eladio ancipiti vestra praedicatio amputaret, si, ut eam visitaveris, spiraret. Neque modo in Rutnenia, quae quasi est alter orbis, verum etiam in Polonia et Boemia, vel communi appelatione Slavonia, quae plures provincias continet, talem ac tantum fructum, tamquam Deo acceptabilem faceritis, ut ab ipso postmodum audiretis: Euge serve bone et fidelis“. Monumenta Poloniae Historica II, pag. 15-16.

[42] Никольский H. K., Повесть Временних Лет как источник для истории на­чального періода русской письменности и культури. Ленінград 1930. «Сборник по русскому язику и словестности», т. ІІ/І.

      Ламанский В. И., Славянское житіє св. Кирила как религиозно-епическое произведение и как исторический источник. СПетербург 1915 (Гл. XXV).

[43] Голубинскій E., История.. твір цит., стор. 698.

[44] Голубинскій E., твір цит., стор. 694.

[45] Długosz J., Historia Poloniac, Lib. IV, XI.

[46] Smotrycki M.. Paraenesis albo Napomnietiie do bractwa Wilenskicgo. Kraków 1629, pag. 46.

Микола ЧУБАТИЙ

"Збруч", 26 липня 2013