1025 років хрещення Русі: київсько-чернігівський погляд
Київ та Чернігів — два міста давньоруської держави, де після Володимирового хрещення спостерігалися найшвидші темпи християнізації. Тож Чернігів за часів Київської Русі — найбільше місто християнства на Лівобережжі Дніпра. Це одна з ключових тез доповіді чернігівського археолога Юрія Ситого, висловлена ним під час проведеної нещодавно у столиці Сіверщини конференції з промовистою назвою «Хрещення Київської Русі — визначна подія в історії українського народу». На доказ історик навів найсвіжіші дані археологічних розкопок поховань, що проводилися на теренах міста останні п’ять років. Саме на їхньому прикладі найбільш явно проявили себе як тенденції зусилля князівської адміністрації щодо регламентації релігійних обрядів. Надалі Київ та Чернігів стали осередками поширення християнства на Русі. Тож організація представницького форуму науковців, що зібрав відомих фахівців (істориків та філософів) із Києва, Ніжина, Чернігова та Запоріжжя, не у столиці України, а в місті над Десною, є цілком зрозумілою.
Утім, щодо самої дати хрещення Русі — консенсусу серед істориків не було й немає. «То коли ж таки була хрещена Русь?» — це питання професора Сергія Лепявка до колег-істориків так і залишилося відкритим. На думку професора В’ячеслава Мордвинцева, нинішня загальновідома дата свого часу була помилково зафіксована в «Повісті минулих літ». Звідти вона й потрапила до історичної традиції, ставши офіційною. Втім щільність, плинність описаних подій у «Повісті» та виявлені хронологічні помилки, пов’язані з відмінностями у літочисленні, більш ймовірним роблять 990 рік. Називається навіть точна дата хрещення киян — п’ятниця, 1 серпня. Директор громадського музею «Замкова гора» Сергій Климовський вважає 988 р. канонічною міфологемою, адже Володимирового хрещення не помітив ніхто в Європі, крім власних літописців. Отже, дійсність, мабуть, виглядала дещо інакше. Професор Володимир Ричка звернув увагу на іншу обставину — літописці Володимирове хрещення представляли як дарування Мойсеєм іудеям закону при горі Сінай, що сталося в день П’ятдесятниці, отже, для 988 р. — 27 травня.
Незалежно від підходів до датування науковці ще раз нагадали — варто пам’ятати, що Руссю у Х ст. вважалися сучасні терени Чернігівщини, Київщини, Переяславщини (Русь у вузькому сенсі). Тож йдеться, насамперед, про її навернення до християнства.
Хрещення Київської Русі переросло суто церковну подію, воно набуло цивілізаційного значення, наголосила у своєму виступі професор Алла Киридон. На обґрунтування своїх слів вона навела дані нещодавнього опитування, проведеного Інститутом соціології НАН України. Респондентам ставили запитання: якими є ваші релігійні переконання? В результаті переконаними атеїстами назвали себе 4,3%, байдужими до релігії та церкви — 16,5%, релігійними, але без прив’язки до конкурентної конфесії — 25,1%, послідовниками певних релігій — 37,7%, глибоко релігійними — 5,7%, а 10% не змогли визначитися. Тобто десь третина наших співгромадян не має стійких релігійних уподобань. Водночас, за твердженням науковця, хрещення Русі ідейно об’єднує всю країну, набуваючи державної ваги. В цілому, його значення можна розглядати у трьох вимірах: віросповідному, культурно-інтелектуальному, соціальному суспільно-державному. Одне з опосередкованих підтверджень того — величезна кількість публікацій, що з’явилася нині. Частина з них — звичайні панегірики, є суто інформаційними, інші — порушують суперечливі моменти результатів хрещення.
Власне на тому, що Володимирове хрещення — подія поза звичайним рядом, наголошував член-кореспондент НАН України Олексій Толочко. Науковець доволі критично поставився до теорії, згідно з якою християнство повільно приникало на Русь протягом ІХ — Х ст., як до такої, що применшує значення рішення Великого київського князя Володимира. Не ставлячи під сумнів перше хрещення, відоме як Аскольдове, історик звернув увагу: ідея кількох хрещень насправді ненаукова, вона прийшла до нас із полеміки православних та уніатів на початку XVII ст., коли перші заради обґрунтування істинності своїх позицій висловили ідею кількох хрещень. А до наукового обігу вона увійшла завдяки іншим суспільним подіям — на початку ХХ ст. в Російській імперії гучно відзначили тисячоліття Русі, дивовижним чином майже оминувши Київ. У відповідь обурена київська громадськість вирішила вшанувати тисячоліття хрещення Київської Русі — звісно, від Аскольда. Хоч би як там було, а минуле тієї епохи — «кімерійська мла». Більш-менш зрозуміло, що першими християнами на Русі були воїни, які наймалися на службу до візантійського імператора, а впливова християнська громада з’являється в Києві лише за часів княгині Ольги. Відтоді, на думку Олексія Толочка, християнство стає соціально престижним. Володимир же зробив переломний в історії Русі крок.
Спонукали його до цього, за твердженням Володимира Рички, не стільки політичні міркування, скільки моральне потрясіння — наближалося до завершення І тисячоліття від Різдва Христового. Серед європейських народів панували апокаліпсичні настрої, такі поширені за доби середньовіччя — вважалося, що світ прямує до загибелі, залишилося кілька років, тож треба рятуватися. А щодо політики — для молодих держав тоді не було іншого шляху до визнання, крім християнізації. Її візантійський варіант означав не що інше, як вершину досягнень тогочасної цивілізації. Тож Володимир мав наважитися на подібний крок. Треба відати належне князю — зробив він його у доволі зухвалий спосіб: скориставшись політичною скрутою у Візантії (там правляча Македонська династія ледь трималася під тиском повстання в Антіохії Варда Фоки) великий київський князь за військову допомогу вимагав небаченого — руки сестри візантійського імператора Василя ІІ Анни. Так, зрештою, відбулося, за образним висловом історика, щеплення дички до загального стовбура християнського дерева. Надалі вона розвивалася на місцевому ґрунті, водночас запозичуючи візантійську культуру.
Чернігів, до речі, — один із прикладів такого розвитку. Професор Володимир Личковах спробував прослідкувати шлях трансформації язичницького божества Симаргла — охоронця, заступника Сіверщинии, в іншого заступника, вже християнського — Спаса, що знайшов своє матеріальне втілення у знаменитому Спаському соборі Чернігова.
Про відмінності раннього християнства на Русі від його візантійських джерел згадував й В’ячеслав Мордвинцев — на його переконання з Х і до середини ХІІІ ст. існувало своєрідне київське християнство, що толерантно ставилося до інших вірувань, зокрема — язичництва, багато запозичувало від нього. Традиція до релігійної толерантності і в подальшому була притаманна українцям — вже за часів Козаччини. Скажімо, під тиском російської влади саме на українські землі Стародубщини та Чернігіщини емігрували, починаючи з 60 — 70 рр. XVII ст., представники суто російського суспільно-релігійного явища — старообрядці. Часом така толерантність призводила до прикрих наслідків — скажімо, втрати Стародубщини.
Згадали доповідачі й ще один міжнародний аспект — 2013 року християнський світ відзначає 1700-річчя Міланського едикту імператорів Костянтина Великого та Ліцинія, що проголошував релігійну терпимість на території Римської імперії. Зрештою, це зробило можливим утвердження християнства як офіційної релігії у низці країн, зокрема — Візантії. Мабуть, про такі речі варто пам’ятати і в Україні, яка є однією зі спадкоємниць візантійської релігійно-культурної традиції.
Під час конференції було також анонсовано нові видання Українського інституту національної пам’яті та Держкомархіву України: ілюстрована збірка «Зруйновані храми й монастирі України ХХ ст.» та каталог «Зруйновані храми і церкви України ХХ ст.». Щоправда, поки що йдеться про споруди в обласних та районних центрах. Книжки мають вийти друком до кінця липня поточного року.
Володимир Бойко
