Мелетій Смотрицький: шлях від апологета «руського» православ’я до ідеї примирення «Русі з Руссю»
У наш час конфесійна ситуація в Україні видається досить складною, зокрема через належність парафіян до цілої низки конфесій та складні відносини між різними церквами. Вже тривалий час, попри численні розбіжності та конфлікти, висловлюються ідеї про необхідність діалогу на найвищому церковному рівні.
У наш час конфесійна ситуація в Україні видається досить складною, зокрема через належність парафіян до цілої низки конфесій та складні відносини між різними церквами. Вже тривалий час, попри численні розбіжності та конфлікти, висловлюються ідеї про необхідність діалогу на найвищому церковному рівні. При цьому йдеться не стільки про можливість об’єднання церков (на нинішньому етапі відносин такі ідеї видаються химерними), скільки про певне узгодження позицій, намагання знайти спільне підґрунтя (передусім ціннісне й громадянське) для поліпшення духовного клімату в Україні.
В цьому контексті цікаво зазирнути в минуле і подивитися, які екуменічні проекти виникали, приміром, за ранньомодерної доби в Україні, яким був їхній вплив і зусилля з метою реального об’єднання церков. У цій статті автор розповідає про життєвий шлях Мелетія Смотрицького — однієї з найцікавіших і найсуперечливіших постатей релігійного життя та культури першої половини XVII століття в Україні, простежує еволюцію поглядів Смотрицького, аналізує його найвагоміші полемічні твори.
Смотрицький відомий як видатний церковний діяч, учений і полеміст, який одним із перших висунув ідею та розробив проект об’єднання Православної і Унійної церков на компромісній основі з визнанням верховної влади Папи Римського, проте зі збереженням окремішності Руської церкви (проект окремого «Руського патріархату»). Ця постать неодноразово привертала увагу багатьох українських і деяких зарубіжних істориків, котрі розглядали її часто із геть різних позицій. Тож спробуємо подати, по можливості, незаангажований образ цього історичного діяча і з’ясувати, в чому саме полягали причини еволюції поглядів М.Смотрицького та його переходу на принципово нові позиції в релігійному житті.
Максим Герасимович Смотрицький (чернече ім’я Мелетій) народився, за різними даними, близько 1577—1579 рр. (або на кілька років раніше) на Поділлі в селі Смотричі — родовому маєтку Смотрицьких. Його батько Герасим Смотрицький — відомий діяч Острозького гуртка, письменник-полеміст і поет, який у 80-х роках XVI століття обіймав посаду ректора Острозької академії і разом з Іваном Федоровим (Федоровичем) 1581 року видав Острозьку біблію.
Максим Смотрицький навчався спочатку при батькові в Острозькій школі, де його вчителем і наставником був Кирило Лукарис, відомий грецький учений та церковний діяч, майбутній патріарх Константинопольський. За рекомендацією Костянтина Острозького або ж Лукариса Смотрицького направляють до Віленської єзуїтської колегії (де навчається з 1601 р.), звідки 1605 року він вирушив на навчання в німецькі університети. У 1605—1607 роках як наставник молодого княжича Соломирецького побував у Лейпцизькому, Нюрнберзькому та Віттенберзькому університетах. В одному з них здобув ступінь доктора медицини.
Повернувшись додому (ймовірно 1608 p.), кілька років жив при дворах різних вельмож, здебільшого у князя Соломирецького. Після цього переїхав до Вільно, де став членом Віленського братства. Саме тут було написано й видано 1610 року польською мовою перший видатний полемічний твір М.Смотрицького (під псевдонімом Теофіл Ортолог) «Тренос». Його поява була викликана бурхливими подіями у Вільно 1609 року (спробами Іпатія Потія силою приєднати до унії непокірних віленських міщан, захопленням православних церков тощо). «Тренос» містить своєрідний скорботний монолог «матері-вітчизни-церкви», «розвінчання унії і церковних лжепастирів», антипапську сатиру. Твір вирізняється високою полемічною майстерністю, яскравими поетичними метафорами. Невипадково «Тренос» М.Смотрицького набув неабиякої популярності серед православної шляхти та міщан: збереглися свідчення, що книжку залишали в заповітах дітям як дорогоцінну спадщину, а дехто навіть велів її класти собі в могилу (можливо, останнє свідчення є певним поетичним перебільшенням). Варто наголосити, що в «Треносі» (як і в наступних полемічних творах, написаних до середини 1620-х років) М.Смотрицький виступав захисником православної віри як ознаки «руської» національної ідентичності, розглядаючи покатоличення чи перехід до унії як відступництво від власного народу. Крім того, істотну роль у ствердженні етнічної окремішності русинів відігравала «руська кров», а православна віра буцімто виступала одним із компонентів «руської крові».
Близько 1616 року Смотрицький вступив до віленського Святодухівського монастиря, де вже наступного року постригся в ченці під ім’ям Мелетій. Існують різні пояснення причин цього кроку. Так, за однією з версій, перехід у ченці стався після того, як на Смотрицького було зроблено «донос» за відвідування унійного монастиря, де Мелетій спілкувався з монахами-уніатами. Віленські братчики буцімто запропонували йому або стати монахом, дотримуючись монастирських правил, або ж залишити монастир.
У 1620 році сталася ще одна важлива подія в житті Мелетія Смотрицького: у зв’язку з відновленням Єрусалимським патріархом Феофаном православної ієрархії Смотрицького було висвячено на єпископа Вітебського і Мстиславського. 1623-й і 1624 роки можна вважати переломними в житті Мелетія. Напруга у відносинах між православними та уніатами сягнула критичної межі: пролилася кров. Від взаємних образ, неприхованої ворожості, обміну полемічними «ударами» перейшли до насильницьких дій. У Вітебську було вбито унійного архієпископа Йосафата Кунцевича, що викликало хвилю урядових репресій. Річ у тому, що Кунцевич зажив лихої слави своїми доволі одіозними діями — спробами навернути з допомогою насильства й тиску непокірних православних міщан до унії та репресіями проти прихильників православ’я. Ці дії й викликали обурення православних і таку неадекватну реакцію.
Подія мала неабияке значення для відносин двох церков, суспільних і релігійних процесів у «руських» землях Речі Посполитої та в особистій долі Смотрицького, якого навіть звинувачували у підбурюванні православних до вбивства Кунцевича. Звісно, жодної прямої вини Мелетія тут не було, оскільки не було прямого зв’язку між його яскравими полемічними творами й закликами та згаданими насильницькими діями. Мелетій Смотрицький і не міг закликати до насильства, оскільки це суперечило його поглядам. У цей час він залишив Вільно й поїхав до Києва, щоб порадитися зі своїми соратниками — митрополитом Йовом Борецьким і печерським архімандритом Петром Могилою. Можливо, саме в ці роки до Мелетія Смотрицького прийшло глибоке розуміння безплідності й абсурду кривавої боротьби між двома релігійними «таборами» всередині єдиної етнічної спільноти — «Русі». Звідси — один крок до ідеї їх примирення на основі компромісного розв’язання проблеми. Не виключено, що нарада православного духовенства в Києві (наприкінці 1623 р.) стосувалася передусім справи можливого компромісу з Унійною церквою, але на це потрібна була згода Константинопольського патріарха. За згодою Йова Борецького Мелетій Смотрицький навесні 1624 року вирушив із Києва до Константинополя, щоб зустрітися з Константинопольським патріархом Кирилом Лукарисом. Можливо, однією з цілей Мелетія Смотрицького було домогтися згоди патріарха на об’єднання руських Православної та Унійної церков.
Іншою ймовірною причи-ною подорожі можна вважати бажання православних ієрархів позбутися надмірного впливу православних мирян, насамперед братств. Наприклад, Віленське братство завжди пильно контролювало дії Мелетія Смотрицького, що йому аж ніяк не могло подобатися. Впливовість братств дратувала також і Йова Борецького. Тому, як вважають, іще однією метою подорожі Мелетія Смотрицького на Схід було домогтися скасування автономії братств. Результатом подорожі справді стало те, що патріарх дав Смотрицькому грамоти, які скасовували ставропігії (що означало підпорядкування не місцевим єпископам, а безпосередньо патріархові) братств, і ще одну, якою призначався екзарх від Константинопольського патріарха — ймовірно, сам Смотрицький. Такі заходи могли б посилити реальний вплив нововисвяченої ієрархії, тож відразу після повернення Смотрицького це викликало вкрай негативну реакцію світських кіл Православної церкви.
Так, на Київщині приїзд Смотрицького фактично бойкотували. Головна причина «негостинного» прийому Смотрицького, зокрема архімандритом Києво-Печерського монастиря Захарією Копистенським, — саме ці грамоти. Чутки про прихильність ієрарха до унії лише «підлили оливи у вогонь». Наприклад, Віленське братство, де перед тим Смотрицького ледь на руках не носили, не могло вибачити йому посягання на свою автономію. За таких складних обставин Смотрицький зробив рішучий крок, що змінив його долю: він наважився перейти до унії, прийнявши пропозицію князя Олександра Заславського посісти Дерманську архімандрію у володіннях князя.
6 липня 1627 року у місті Дубно перед митрополитом Йосифом Рутським Смотрицький дав згоду стати уніатом, визнав своє католицьке «сповідання віри», а також написав листи до Рима — до Папи Урбана VIII і Конгрегації пропаганди віри. Рутський і Смотрицький домовилися, що навернення останнього на певний час залишиться таємницею, і новий Дерманський архімандрит працюватиме у справі поєднання уніатів і православних.
Контроверсійний крок Мелетія Смотрицького є дуже показовим — проте непоодиноким прикладом релігійної конверсії. Він викликав чимало дискусій і за життя Смотрицького, не кажучи вже про дебати в історіографії — православній, унійній та католицькій. Цікаво, що історики називали діаметрально протилежні причини несподіваного навернення Смотрицького до унії: від бажання особистого збагачення, уславлення (чимало православних істориків, наголошували передусім на мотивах особистої вигоди в діях єпископа, вважаючи його марнославною, пожадливою до влади, комфорту, визнання особою) до прагнення врятувати православ’я від занепаду, реформувати церкву, забезпечити внутрішній мир і спокій у «руських» землях завдяки примиренню та об’єднанню Православної і Унійної церков.
Слід звернути увагу, що досить часто погляд на цей крок Смотрицького формувався під безпосереднім впливом конфесійної заангажованості того чи іншого автора. Якщо узагальнити, то серед імовірних причин навернення найчастіше називають такі: образу за роль «козла відбувайла» у справі поєднання з уніатами і добування грамоти про скасування ставропігій, адже не один він був ініціатором цього; загальне розчарування у православному традиціоналізмі, який Смотрицький ототожнював із братовбивчими конфліктами та неспроможністю східних патріархів внутрішньо впорядкувати, реформувати церкву згідно з викликами часу; невдоволення викривленим станом справ у православній церкві, коли миряни (передусім впливові братства) втручалися у справи, що належали до компетенції найвищого керівництва церкви; серед особистих мотивів — те, що Дерманська архімандрія давала можливість підвищити його статус серед православних.
Але найпереконливішим видається пояснення, згідно з яким головною причиною цього кроку було усвідомлення Мелетієм Смотрицьким глибокої кризи православ’я, згубності та небезпеки конфлікту між двома «руськими» церквами, а також особливості конкретної ситуації, в якій він на той момент опинився: граничне загострення тиску з боку братств, численні звинувачення на його адресу тощо.
Після таємного навернення до унії Мелетій Смотрицький працював як посередник між унійними та православними ієрархами, а його полемічна діяльність була підпорядкована меті теоретичного обґрунтування необхідності припинити міжконфесійну боротьбу на «руських» землях.
Особливо вагомими були зусилля Смотрицького в підготовці Київського синоду 1628 року, запланованого як крок до об’єднання Православної та Унійної церков. Треба звернути увагу на те, що в лютому 1628 року Йов Борецький і Петро Могила були схильні визнати Папу почесним очільником християнства, планувалося навіть скликати собор у Києві, де Смотрицький мав представити ґрунтовну доповідь. Свої тодішні погляди Смотрицький виклав у книзі «Апологія моєї мандрівки до країв східних», що вийшла друком (польською мовою) 1628 року у Львові. Цікаво, що книга спрямована, зокрема, й проти Ортолога (псевдонім самого Смотрицького), який «заразив Україну і Білорусь лютеранізмом» у «Треносі». Основна частина книги є критикою теологічної частини творів «руських» письменників — полемістів кінця XVI — початку XVII ст. — Стефана Зизанія, Христофора Філалета, Клірика Острозького, які, на думку Смотрицького, поширювали єретичні вчення, чим призвели до розколу «руського» населення та конфесійного протистояння.
Якщо вірити авторові «Апології», то розходження між православ’ям і католицизмом — це лише схоластика, а не прірва у змісті віровчення. Унія ж, на його думку, забезпечить внутрішній релігійний мир, сприятливий для соціального й культурного розвитку «руських» воєводств. Узагальнюючи основні аргументи автора «Апології», можна їх типологізувати так:
1) догматичні (зараженість найвидатніших полемістів Православної церкви протестантизмом і проникання протестантської єресі у Православну церкву в цілому, а також відсутність суттєвих розбіжностей у віровченні православних і католиків); 2) соціальні (відданість «схизмі» спричиняє неможливість для руської шляхти обіймати сенаторські пости, а для міщан закриває доступ до міських органів влади); 3) етичні («схизма» як причина розбрату, розколу руського суспільства). Якщо соціальні й етичні аргументи могли посприяти порозумінню, то догматичні, як видається, за визначенням спричиняли роздратування православного кліру через свою гостроту та образливість.
Подальші події підтвердили, що православна спільнота в цілому не була готова прийняти погляди Смотрицького і його сміливий проект залагодження суперечностей між двома церквами (проти виступили насамперед частина кліру, козацтво та міщани). Собор проходив у надзвичайно напруженій атмосфері.
За свідченням самого Смотрицького, він прибув до Києва 13 серпня 1628 року і з подивом дізнався, що в Києво-Печерському монастирі вже засідає духовний собор, і предметом його є «Апологія» в «руському варіанті», який Смотрицький надіслав Борецькому і Могилі. Останні вирішили передати твір духовному суду, а саме відомим богословам Лаврентієві Зизанію, корецькому протопопу, і Андрієві Мужиловському, слуцькому протопопу. Експерти чотири тижні студіювали книгу разом із Борецьким та Могилою і, зрештою, знайшли в ній 105 неправославних тез, після чого запропонували засудити працю на соборі. Таким чином, за висловом Михайла Грушевського, Смотрицький заочно потрапив у позицію обвинуваченого.
Додамо ще декілька цікавих деталей: у Києві почали ширитися чутки, що Смотрицького проклянуть, а після цього, можливо, і втоплять. Козаки погрожували відвертою розправою, а юрба міщан і козаків, аби Смотрицький не втік, навіть оточила Михайлівський монастир і пильно за ним стежила. Перед тим до Мелетія вже дійшли погрози, що його буде втоплено, а також повідомлення брата Йова Борецького Андрія про зустріч із гуртом надзвичайно войовничо налаштованих козаків. Напередодні собору двоє козаків прийшли до Михайлівського монастиря і виголосили довгу промову з погрозами. Цікава деталь: один із них, Соленик, вигукнув: «Дістанеться тут і Савлу, і Павлу!» (натяк на чудесне навернення Мелетія до Унійної церкви), додавши: «Кров’ю здобули ми цю святиню, кров’ю ж і закарбуємо, а з нею і всякого, хто зрадить її або чимось зганьбить її». Під час собору Мелетію довелося вислухати численні погрози, зокрема з боку якогось «козацького писаря». У храмі здійнявся неймовірний галас, залунали крики й погрози, зростала ймовірність того, що напруження виллється, як писав сам Смотрицький у своїй «Протестації», у насильницький акт проти нього.
Відтак 15 серпня 1628 року на Київському соборі «Апологію» ухвалили проклясти і прилюдно спалити (при цьому православні ієрархи Борецький і Могила, які перед тим підтримували план Смотрицького, під тиском з боку частини кліру та козацтва зрештою відвернулися від Мелетія, а згодом і поготів заперечували свій зв’язок із ним). Письменника погрозами розправи змусили відректися від «Апології».
Після цього в тому ж багатому на події 1628 році Мелетій Смотрицький відкрито перейшов до унії й отримав Дерманський монастир. У своїх останніх творах письменник протестував проти вчиненого над ним насильства, пропонував скликати новий собор у справі унії. Таким собором міг стати Львівський 1629 року, однак він провалився на самому початку. Полеміст уже не брав такої активної участі в його підготовці, як це було під час Київського (Львівський собор відбувався за нових обставин і за участі нових дійових осіб, зацікавлених у примиренні), проте сприяв справі унії своїми новими полемічними творами й особистими зустрічами та бесідами із зацікавленими особами.
Погляди Смотрицького на шляхи примирення та об’єднання Православної і Унійної церков найповніше викладено у двох його останніх творах — Paraenesis та Exęthesis (обидва побачили світ 1629 року).
У полемічному творі Paraenesis, abo Napomnienie od w Bogu wielebnego Meletivsza Smotrzyskiego... Мелетій Смотрицький висунув ідею створення окремого «Руського» патріархату на українських і білоруських теренах, що був би незалежним від Константинопольського патріарха, як це вчинила Москва 1589 року. Посвячення Руського патріархату на базі Унійної і Православної церков, особливо якби він тримався згоди з Римом, принесло би, на думку Мелетія Смотрицького, велику користь суспільно-політичному й культурному розвиткові цих земель. Такий патріархат («від папежу посвячений»), за його задумом, відкрив би двері для західної культури, очистив би церкву від «блудів та єресей», сприяв би розвиткові шкіл, семінарій, упорядкуванню монастирів, ухваленню узгодженого катехізису та виданню церковних книг, відкрив би шлях для духовних і світських осіб до «урядів», урешті — приніс би «єдність і згоду» руському народові. Смотрицький вважав анахронізмом підпорядкування Константинопольському патріарху. Для Руської церкви, на його думку, немає сенсу підлягати ієрархові, який позбавлений реального впливу, а до того ж іще й єретикові, прихильному до кальвінізму: «Жодної духовної користі не буде від цього», навпаки — це доведе до катастрофи руське православ’я. Вказано й численні ознаки наближення такої катастрофи: занепали Острозька академія, Львівське братство, Берестейська школа, Віленське братське училище; немає порядку в монастирях; немає церковних збірників, написаних неархаїчною мовою.
Останній полемічний твір Мелетія Смотрицького — Exęthesis abo Expostulatia to jest, Rosprawa między Apologia y Antidotem… У ньому, обґрунтовуючи необхідність примирення з Унійною церквою, Мелетій Смотрицький знову виголошує низку інвектив на адресу Православної церкви. Він доводить, що Константинопольський патріарх Кирило Лукарис — кальвініст, а Православна церква — «єретична». Перебуваючи «у схизмі», православні вбили Йосафата (Кунцевича), Антонія Грековича, Федора Ходику. Православні полемічні твори — «антидотуми», «еленхи», «апокрисиси», «ляменти» — призвели до братовбивчої війни. Католицька віра — зміцнена державним правом, натомість православ’я — у дисгармонії з державою, а це породжує гострі конфлікти, іноді навіть кровопролиття. Крім єретичності, Смотрицький закидає Православній церкві ієрархічну невпорядкованість і недбалість у ставленні до освіти та церковного порядку й дисципліни. Лише церковна унія здатна вивести православне шкільництво з застою та навести лад усередині церкви. У прикінцевих рядках свого твору автор заохочує зібратися у Львові на православно-унійний собор у межах українсько-білоруської митрополії і домовитися, «досягти згоди і єдності», адже унія, як наголошує полеміст, нічого єретичного не вносить у віровчення, обряди та церемонії Православної церкви.
Важливо звернути увагу на те, що для Смотрицького союз з Унійною церквою був передусім шляхом до примирення двох частин однієї спільноти («Русі з Руссю»), до збереження своєрідності «руської» окремішності в рамках «Руського патріархату» під номінальною владою Папи Римського. Проект Руського патріархату міг означати для Смотрицького певну кооптацію Унійної церкви до «руського» світу. Тому його план постає як компроміс, що на нього потрібна була згода як православного «табору», так і Римської курії. Для православних цей проект означав необхідність визнати зверхність Папи у Вселенській церкві й неєретичність католицької віри, для Рима — дозволити певний рівень автономії «Руської церкви», прийняти погляд на церкву як на Вселенську, що складається з кількох окремих церков із великим рівнем влади, що концентрується в руках місцевих єпископів.
Провал Львівського собору став занадто болісним ударом для М.Смотрицького. Після цього він, зневірений і пригнічений, відійшов від активної діяльності, віддавшись аскетичному життю. Помер 27 грудня 1633 року у Дерманському монастирі, де й похований.
Своєрідна й цікава еволюція поглядів Мелетія Смотрицького свідчить про існування двох альтернативних поглядів серед «руських» церковних інтелектуалів першої половини XVII cтоліття. Частина інтелектуалів розглядала православ’я як головну ознаку «руської» самоідентифікації, а тому вважала уніатів-русинів «відступниками» і «зрадниками», інша частина схилялася до визнання і православних, і уніатів представниками однієї етнокультурної спільноти й виступала за їх об’єднання в рамках «національної» церкви — автономного «Руського патріархату» під зверхністю римського понтифіка.
Дмитро Заєць
