Комплекс уніятизму

15.05.2012, 12:02

Життя УГКЦ без «вічного» спору, який тягнеться ще від ХІХ століття, – що було перше: курка чи яйце, – якось і не мислиться. «Вічна» дискусія між «латинниками» і «восточниками», яка у ХІХ столітті набрала форм боротьби між народовцями і москвофілами, а після виходу УГКЦ з підпілля між «васильянчиками» і «патріархальщиками» могла би виглядати смішною, недоречною і банальною, якби вона не було виразом комплексу галицької меншовартості.

Життя УГКЦ без «вічного» спору, який тягнеться ще від ХІХ століття, – що було перше: курка чи яйце, – якось і не мислиться. «Вічна» дискусія між «латинниками» і «восточниками», яка у ХІХ столітті набрала форм боротьби між народовцями і москвофілами, а після виходу УГКЦ з підпілля між «васильянчиками» і «патріархальщиками» могла би виглядати смішною, недоречною і банальною, якби вона не було виразом комплексу галицької меншовартості. Саме цей комплекс і породжує явище галицького «уніятизму» – нездорового мавпування чужого.

І цей комплекс не є проблемою тільки греко-католиків, хоча в середовищі УГКЦ його найкраще видно, ним хворіють і римо-католики, і православні, і навіть протестанти. Це такий своєрідний комплекс «недо»: «недокатолики», «недоправославні», «недопротестанти», ба більше, «недоєвропейці», «недоукраїнці», «недополяки», «недорусскіє».

ІСТОРИЧНЕ КОРІННЯ «УНІЯТИЗМУ» НЕ В УНІЇ, А У «ВЕСНІ НАРОДІВ»

Любителі поскубати «униатов» часто власне Берестейську Унію 1596 р. виставляють, джерелом «уніятизму». Але історичні факти це виразно заперечують. Після Унії Київська Церква не страждала ніяким пошуком ідентичності – вона продовжила жити своїм нормальним життям, щоправда, встановлення православної єрархії гетьманом Сагайдачним спровокувало гостру боротьбу між православними та греко-католиками, але справи «уніятизму» аж ніяк не стосується.

Інші «любителі» Унії, особливо з середовища УГКЦ, люблять поширювати плітки, що начебто Замойський синод 1720 був джерелом «уніятизму». Але такі дурниці можуть траскати хіба що ті, хто ніколи не читав документів цього синоду. Синод просто навів порядок у тому безладді, яке Київська митрополія успадкувала з часів ще доунійних, коли було цілком невідомо «хто п’є, а хто платить». Синод Встановлює чіткі приписи обов’язків і прав митрополита, єпископів, парохів, монахів, монахинь, мирян, видає чіткі вказівки проти симонії та інших зловживань. Та й після цього синоду Церква не страждала «уніятизмом» як таким.

 «Уніятизм» і вічний пошук ідентичності почав проникати в нашу Церкву саме в галицькому середовищі. Коли УГКЦ стала Церквою Галичини, власне тоді й почався цей дивовижний феномен.

Не слід шукати джерело того комплексу в психології галичан чи в расовій приналежності, як це полюбляють теперішні галичанофоби різних мастей, ані в глибині віків. Горді предки галичан – хорвати – довго не давалися ні під чиє панування, і тільки смерть в бою останнього галицького хорватського князя 993 р. зробила галицьку Хорватію залежною від Києва, але вже 1099 року перемогою над киянами на Рожному полі під гологірською Дуклею Галицьке князівство відзискало свою самостійність, і юридично Галицька держава припинила своє існування щойно 1918 року Актом Злуки з УНР.

Гордовита галицька шляхта навіть під час поділу Речі Посполитої 1772 сама фактично обрала Галицько-Волинським королем цісаря Святого Римського цісарства германської народності Йосипа Австрійського. І саме галицька шляхта виношувала плани, а на чолі з Митрополитом Київським Львом Шептицьким робила спроби при Віденському дворі, щоб відреставрувати Галицько-Волинську державу в кордонах часів короля Данила, як автономне королівство у складі Римської Імперії.

Тож ні галицька ментальність, ні глибина віків не вкажуть на корінь «уніятизму», його там годі шукати. Галичани завжди знали собі ціну. Аж до «просвіченого» ХІХ століття.

Комплекс «уніятизму» з історичної перспективи явище нове, воно не сягає глибше ХІХ століття. Австрійська «Весна народів» 1848–1849 рр. сколихнула і приспану Галичину. Галицькі русини і шляхта, і духовенство, і міщанство створили Головну Руську Раду. То був колосальний вибух національної свідомості.

Але… вже дуже скоро далося чути типово слов’янське «де двоє слов’ян – там троє ватажків». Бо то не тільки українці про себе так говорять – на власні вуха чув це і від поляків, і від хорватів, і від словенців, і від словаків. Напевно, і серед інших слов’янських народів та сама хвороба. Отож і наші галицькі русини посварилися між собою, дійшло аж до того, що тодішній Галицький митрополит, примас Галичини Михайло кардинал Левицький, хоча і сам був шляхетського роду, розгнівано заявив галицькій руській шляхті: «Ми нарід хлопів і попів, і шляхти нам не тре!». Так було розірвано столітні союз Церкви і шляхти в Галичині.

Помилка?

Так, саме трагічна помилка. Цим, зовсім цього, вочевидь, не усвідомлюючи, тодішній митрополит відкрив двері москвофільству, полонофільству і винародненню нашої шляхти. Саме так, не усвідомлюючи, бо занадто багато добра зробив цей митрополит для нашого народу.

Але, на превеликий жаль, саме він зробив те, що й кальвінізм на Правобережжі та Волині до нього, – позбавив свій власний народ провідної верстви. Розчарована шляхта побрела до польського табору, бо освіченість їй не дозволяла йти до табору московського. Але «попи і хлопи» дезорієнтовані втратою провідної верстви і міщанства, яке не хотіло ідентифікувати себе ні з одними, ні з другими, почали шукати «себе» серед інших народів – вдарившись в москвофільство та полонофільство.

Тут нема чому дивуватися. Тодішні «малі» народи Європи шукали своєї ідентичності у протистоянні з імперськими домаганнями сусідів. ХІХ століття – доба націоналізмів, що зароджувалися і набирали шовіністичного забарвлення.

Мадярський націоналізм виник, як вираз страху мадярів, що опинилися серед германо-слов’янського моря Австрійської імперії. Відчувши загрозу власній ідентичності – мадяри вдарились в націоналізм – нормальна реакція здорового національного організму на загрозу винароднення. Точнісінько так само австрійські німці, поляки, русини, хорвати, серби, італійці, чехи, словаки, румуни. Кожен знову хотів бути своїм ґаздою в своїй хаті.

Австрійські німці шукали собі союзників і серед неавстрійських німців, італійці так само, подібно і румуни, поляки. А от малі народи, як ото хорвати, словенці, русини, чехи, словаки почали шукати собі союзників серед собі подібних. Чехо-словацький союз вродив пізніше Чехословаччиною, якою словаки під чеською гегемонією ніколи не були задоволені. Хорватсько-сербський та словенсько-сербський союзи породили югославську примару, якою, окрім сербського гегемона, ніколи не були задоволені інші народи.

А що ж наші галицькі русини?

Галицькі русини усвідомлювали свою інакшість і від поляків, і від москалів, і від німців, і від білорусинів, і від мадярів, і від румунів. Але питання «хто ми?» стало для «новоствореної» нації «попів і хлопів» особливо гостро. Адже саме у цей час Церква і шляхта були основними зберігачами національної пам’яті у всіх практично без винятку середньоєвропейських народів. Руську шляхту з її «сарматизмом» галицькі русини втратили, тож Церква залишалася єдиною, здатною оберігати національну пам’ять. Тогочасне галицьке духовенство таки ще було не визначилося у собі, «що то значит русин бути». Надто мало було русинів у їхньому розумінні, тож потрібен був сильний родич, щоб протиставитися германізації. От одні своїми родичами обрали «русскій мір» – москвофільство, інші – поляків – полонофільство, а ще інші – українців – народовці.

Не маючи належної лігвістичної бази, лінгвістика тоді тільки зароджувалась, вони легко бачили у руській мові діалект російської, польської чи української. Але… не бачити, що галицькі русини таки різняться від поляків та москалів, міг тільки сліпий. Так само і від українців – ну, ще говірка подоляків і волинян подібна, подібні звичаї, але подібні і звичаї поляків… Ну, добре, ми – українці, але українці – були православні на той час…. От і почали себе галицькі русини почувати не як самодостатні автохтони – свій на своїй землі, а як зіпсованих «русскіх», «полякув», чи українців. От і почали вишукувати своїй Церкві «недоправослав’я» чи «недокатолицтва». От і з’явився в галичан комплекс «недо- щось там чи хтось там».

Перемогою в ХХ столітті в Галичині українства та польства галицьке суспільство розкололося. Але «нові» поляки та «нові» українці усе ж таки себе усе ще відчували «недоукраїнцями» чи «недополяками». Польсько-галицька війна після пропасті Австро-Угорщини той поділ закріпила і зацементувала. Але галицькі українство та польщизна так і не стали повноцінним самодостатнім явищем. От і виникла підсвідома потреба в галичан постійно іншим доводити, що вони таки найбільше правильні українці чи поляки. От і виникло ототожнення нації і обряду. І це залишилось до дня сьогоднішнього. Галицькі греко-католики дуже часто перше українці, а тоді вже католики. Галицькі римо-католики перш за все поляки, а тоді вже католики. І одні і другі своїм матичним народам постійно доводять: «Ми таки найправильніші ваші».

Це до певної міри відбилося і на церковному житті.

СУЧАСНИЙ ГАЛИЦЬКИЙ «УНІЯТИЗМ»

Може, комусь очі на лоба полізуть, але комплексом «уніятизму» в Галичині страждають перш за все православні усіх конфесій.

Так, в православ’ї в Галичині цей комплекс «уніятизму» виявляється в ідентифікації «ми – не уніати». Така негативна ідентифікація самому галицькому православ’ю, звісно, більше шкодить, як допомагає. Але, на жаль, і, скажу відверто, це тільки на мій особистий погляд, позитивна ідентифікація у православних полягає власне у постійному доказувані всім і всякому, що вони таки справжні православні. Хоча водночас і в УАПЦ, і в УПЦ КП і Божий Гріб на Велику П’ятницю лаштують, і «уніатські» молебні правлять і вервичку молять, і процесії на Пресвятої Євхаристії влаштовують. А постійне покликання на самодостатність українського православ’я не віддаляється аж занадто від фольклорної шараварщини.

Окремий випадок є УПЦ МП (РПЦ). У своєму прагненні відділитися від «бандерівського плебсу» ця конфесія в Галичині часами, але хронічно, має приступи поширення великодержавного московського шовінізму, вдаряючись більше в політику, аніж в духовність. Стараючись ідентифікувати себе як гнаний остаток колись панівної конфесії, вона постійно впадає у маразматичні жалі на «униатские преследования». По щирості сказати, галицька екзотика – московське православ’я на Короленка (вулиця, де розташований кафедральний собор митрополита Августина Маркевича), окрім кількох помпезних храмів для двох-трьох перестарілих бабусь на більше, виглядає, поки що не здатна. Вийти зі зачарованого кола галицького «уніятизму» і стати реальним рупором московської духовності цій конфесії очевидно не вдається.

У протестантських деномінаціях, для яких Галичина так і залишається малопридатним для діяльності тереном, також можна не озброєним оком помітити «уніятизм». Тут він виражається через відверту спробу перенести американський протестантизм з усіма його плюсами і мінусами на галицький ґрунт без найменшої реальної спроби адаптації цього американського протестантизму до галицьких реалій. Це часто перетворює галицький протестантизм мало не на карикатуру і є серйозною проблемою для самих протестантів так само, як і негативна самоідентифікація: «Ми не католики і не православні».

У РКЦ в Україні, здається, не відчувається потреба комусь доводити щось. Вона живе своїм самодостатнім життям. Але в Галичині – то справа інакша. Галицькі римо-католики у своїй більшості в реальності мало мають спільного з поляками – це переважно вихідці зі змішаних шлюбів або полонізовані галичани. Вони постійно мають потребу утвердження своєї польськості. Забуваючи при цьому, що вони не мусять нікому нічого доводити. Вони тут, і вони обрали собі певну ідентичність, а ідентичності не потрібно постійно комусь показувати та підтверджувати. Нею треба жити. Не варто страждати комплексом меншовартості. Потрібно реально бути католиком і жити свою католицьку віру у своєму обряді. І не варто забувати, що католик – перше за все католик, а тоді вже і все решта, в тому числі і поляк.

В УКГЦ картина дуже подібна, але сильніше виражена. Одна частина прагне довести невідомо кому, що вони таки східні, а інша частина прагне показати, так само не зрозуміло кому, що вони таки католики. І все це заправлене дивовижним пошуком «нашої ідентичності». Але в кінцевому результаті зводиться до пустих обрядових суперечок.

Галицький «уніятимзм» має своє конкретніше вираження у «галицькому мареві», такому собі дивакуватому месіянізмі – галичани дуже хочуть побудувати європейську Україну в Східній Україні, замість будувати її в себе. Так і ми, греко-католики, часто прагнучи об’єднати Київську Церкву, стараємося уподібнитися до московського Сходу аж на стільки, аби лишень не бути тими, ким ми насправді є – греко-католиками візантійсько-українського обряду.

ЯК НАМ, ГРЕКО-КАТОЛИКАМ, ПЕРЕМОГТИ «УНІЯТИЗМ»

Щоб подолати «уніятизм», не варто йому на зміну створити нові міфи, не варто шукати складних наукових рішень. Не варто шукати свою ідентичність у залах богословських факультетів, чи блукати у чужих краях. Насправді варто вивчити досвід УГКЦ в підпіллі. Адже якби наша Церква не мала власної ідентичності і внутрішньої сили, вона би не встоялась перед нальотом енкаведистського большевизму, так як не встоялась в Східній Україні свого часу УАПЦ.

Ми часто схильні ідеалізувати наших духовних велетнів минулого. Так стається і з мойсеївською постаттю Слуги Божого митрополита Андрея Шептицького. Ми легко переоцінюємо його реальний вплив на УГКЦ, приписуючи саме йому те, що УКГЦ вистояла в підпіллі. Але не забуваймо одного простого історичного факту. Реальний вплив митрополита Андрея був обмежений лише до канонічних границь тодішньої Львівської Архиєпархії. Станіславська та Перемишльська єпархії були абсолютно автономними щодо Митрополита. І кожна з цих єпархій провадила свою церковну політику, яка не завжди була у фарватері політики Митрополита. Це ще більше стосується Ужгородської єпархії на Закарпатті.

А попри це стан «збереження» УГКЦ після комуністичних гонінь серйозно не відрізняється в Івано-Франківську і в Тернополі. Отож, «збереження» УКГЦ в підпіллі є не тільки і не стільки заслугою митрополита Шептицького.

УГКЦ вистояла з трьох причин: по-перше, це Церква, яка своєю єдністю з Вселенською Церквою є учасницею Христової обітниці, що ворота пекельні її не переможуть, по-друге – це Церква, велика частина вірних, якої має живу, практикуючу побожність, а не обрядовірність, і, по-третє, попри всі негаразди це – Церква – яка має вірний клир і монашество. І саме жива народна побожність стала тим феноменологічним моментом, на який УГКЦ змогла опертися у часи підпілля.

Розуміючи силу народної побожності, комуністичний окупант старався її імітувати у своїй церкві. Тому не дивно, що РПЦ у часі комуністичного панування на галицьких землях заохочувала своїх священиків дотримуватися «униатских практик», що донині часто практикують священики УПЦ КП та УАПЦ в Галичині. І живість галицьких православних парохій вигідно їх відрізняє від заспаних православних парохій Сходу.

Цей позитивний вплив «латинізаторських» практик добре помітив ще митрополит Андрей Шептицький, згадати хоча б його послання про почитання Серця Христового. Позитивний вплив тодішніх «латинізаторських» практик на народну побожність і живість церковного життя досовєтської Галичини неможливо ігнорувати. Але це не значить, що зараз цей шлях є найплодоносніший для нашої Церкви.

Ми би мали перш за все зрозуміти одну важливу річ: якщо ми і далі будемо старатися уподібнитися до когось, то станемо просто нецікавими для світу і не зможемо провадити свою місію поширення Царства Божого серед нашого люду.  Видатний єврейський філософ Мартін Бубер гостро виступав проти спроб євреїв інтегруватися у європейські народи через асиміляцію. На його думку – це не було захистом від гонінь. Він був переконаний, що «світ чекає від євреїв, щоб вони були саме євреями. Свідками монотеїзму і єврейської ідентичності. Вливаючись в інші народи, євреї перестають бути самими собою, не здобуваючи в замін миру, якого вони прагнуть».

Так і ми, українські греко-католики, якщо перестанемо бути самі собою – втратимо свою місію, і сам смисл свого існування. Адже саме ми, греко-католики, покликані свідчити і римо-католикам, і православним, що стан Схизми не є нормальним, що це нонсенс в житті Церкви. І що єдність Церкви не є жодною мрією, а категоричним імперативом християнської совісті. Саме тому ми покликані бути самі собою.

Це не означає зациклитися на збереженні традицій. Збереження традицій – це справа музейників, етнографів і фольклористів. Ми маємо жити нашу традицію і дати їй можливість розвиватися. Якщо наша традиція не буде виразом живої віри і побожності, то вона перетвориться на музей історичного мотлоху, який буде цікавий хіба що науковцям. Живий розвиток народної побожності, освітлений правдивим світлом католицької ортодоксії, – єдиний вихід для нашої Церкви у час повального секуляризму і моральної деградації.

Ми мусимо усвідомити свою власну самодостатність, як члени великої родини – Вселенської Спільності Католицької Церкви, які, подібно до інших, мають свою власну культуру, традицію, побожність. І власне з позиції цієї самодостатності оцінювати наш власний досвід, досвід Церкви, яка витривала одне з найгірших переслідувань в історії християнства. А не старатись притлумити усе, що нас відрізняє від інших, чи бездумно по-мавп’ячому наслідувати інших.

З цієї позиції самодостатності маємо також оцінювати і досвід інших християн і перш за все наших братів одновірців – католиків інших обрядів, а тоді вже інших. І відповідно до потреби, пристосовуючи цей досвід, але не викривлюючи його і не перетворюючи його на монстра, а зберігши його суть, використати його на добро люду Божого. 

Щобільше, в самому нашому греко-католицькому середовищі збережено незмірно багато речей з нашої дохристиянської культурної спадщини, які все ще чекають свого переосмислення і християнської реінтерпритації, якщо це можливо, або відкинення, якщо вони є нездоровими.

Мусимо бути самі собою. І лише такі ми можемо реально бути свідками Христа та єдності Його Церкви.

о.Орест-Дмитро Вільчинський

"КАТОЛИЦЬКИЙ ОГЛЯДАЧ", 14 травня 2012 року