• Головна
  • Моніторинг
  • Дипломатичні контакти Української Народної Республіки з Апостольським Престолом вВ 1919-1921 роках у контексті східної політики Римської Курії...

Дипломатичні контакти Української Народної Республіки з Апостольським Престолом вВ 1919-1921 роках у контексті східної політики Римської Курії

09.08.2011, 12:07
Взаємини Католицької церкви в Росії з атеїстичним більшовицьким режимом спочатку складалися досить добре. Більшовики розглядали її як жертву самодержавства і ставилися до неї значно поблажливіше, ніж до Російської православної церкви.

Зовнішньополітичні контакти й відносини, стратегічні плани й конкретні проекти Апостольського престолу** щодо православних країн та народів Східної Європи, які часто узагальнено називають східним напрямком дипломатичної діяльності Ватикану, викликають значний науковий інтерес. Особливо цінні ті дослідження, що ґрунтуються на джерелах ватиканських архівів, котрі, на жаль, є доступними для істориків тільки стосовно часу до 1922 р. (кінець понтифікату папи Бенедикта XV). До таких досліджень належать передусім узагальнюючі роботи Гансякоба Штеле[1] та Віма Роода[2]. Східна політика Ватикану перших років після І Світової війни найкраще висвітлена в праці Роберто Мороццо делла Рокка[3], яка найбільш повно й глибоко досліджує взаємини Апостольського престолу з незалежною Польщею та більшовицькою Росією, а також з народами і державами колишньої імперії Романових. Стала об’єктом вивчення й тема «Апостольський престол та Україна». Найцікавішою в цьому розрізі є праця о. Івана Хоми, яка, проте, була написана ще до відкриття для дослідників основних ватиканських архівних збірок[4].

Дати якнайповнішу картину дипломатичних контактів між Апостольським престолом та Українською Народною Республікою, розкрити їх зміст, характер та динаміку є завданням нашого дослідження. Увагу зосереджено також на східноєвропейському контексті цих контактів, особливо на планах Ватикану стосовно Росії і встановленні та непростому розвитку дипломатичних стосунків Апостольської столиці з Польщею. Основою для дослідження стали документи ватіканських архівних збірок: Ватиканського секретного архіву (Archivio Segreto Vaticano; далі – ASV) та Архіву державного секретаріату, який повніше називається Архівом конгрегації надзвичайних церковних справ державного секретаріату (Archivio della Congregazione degli Affari Ecclesiastici Straordinari delle Segretaria di Stato; далі – ASS).

Зацікавлення Ватикану Сходом у модерну добу було відроджено папою Левом XIII (1878-1903) та продовжено його наступником Піем X (1903-1914)[5]. Папа Бенедикт XV (1914-1922), на понтифікат котрого припадають переломні для Центрально-Східноєвропеаського регіону події, виявляв значний інтерес до Сходу Європи[6]. Найбільшим виявом цього зацікавлення стало заснування 1 травня 1917 р. Конгрегації Східних Церков, першим префектом якої став сам папа. Сигналом до активних дій у регіоні послужили зречення від престолу Романових, відомих, зокрема, особливою неприязню до Католицької церкви, та декрет Тимчасового уряду Росії про віротерпимість.

На початок XX ст. Католицька церква на просторах Російської імперії все ще залишалася Церквою небажаною. Утиски і переслідування католиків латинського та грецького обрядів серйозно скоротили чисельність католиків[7], завдали значної шкоди церковній організації в імперії. Ці переслідування та утиски часто мали також національне забарвлення. Католицтво асоціювалося з польськими повстаннями проти царату, з опором русифікації поляків, литовців та українців. Декрет Тимчасового уряду про віротерпимість та прихильне ставлення до Католицької церкви, найпершим свідченням чого стало звільнення зі заслання митрополита Андрея Шептицького та згода на повернення в свою дієцезію вільненського єпископа, пізніше могильовського архієпископа, Едуарда фон Роппа, були з ентузіазмом сприйняті у Ватикані та дали поштовх до розробки найсміливіших планів[8]. На 1917 р. якогось конкретного плану дій Римська курія не мала, бо розвиток подій у Росії був неочікуваним. Однак, уже на момент щойно описаних російських подій існували певні думки, концепції, ідеї стосовно ймовірної довготермінової місійної діяльності в Росії, які за декілька років оформилися в два протилежні конкуруючі проекти. Перший проект активно відстоювався могильовським архієпископом Е. фон Роппом. Він знайшов підтримку серед польського єпископату й отримав назву біритуалістичного (двообрядового). Біритуалістична концепція полягала в тому, що Росія повинна була стати полем для активної діяльності місіонерів двох обрядів – латинського та грецького, які, однак, підкорялися б єдиній церковній ієрархії латинського обряду. При цьому східний обряд мав би застосовуватися для навернення робітників та селян, а представники вищих верств населення, інтелігенція та правляча еліта, мали б приймати католицьку віру в її .довершеній» формі – в латинському обряді[9]. Цікаво, що спочатку в своєму проекті Е. фон Ропп залишав багато простору для діяльності католицького духовенства грецького обряду, за що навіть зазнавав критики з боку «патріотичних» представників польського єпископату. Проте його арешт більшовиками, події польсько-українського конфлікту в Галичині та тісні контакти в Польщі, куди він переїхав у 1920 p., з такими представниками польського єпископату, як краківський єпископ Адам Сапєга, кардинал Єдмунд Дальбор, львівський вірменський архієпископ Юзеф Теодорович, вплинули на еволюцію його поглядів у напрямку неприхильного ставлення до греко-католицького обряду, до діяльності греко-католицьких місіонерів у Росії та й до Греко-католицької церкви взагалі. Біритуалістична концепція активно підтримувалася польським духовенством та відображала прагнення його єпископату відігравати провідну роль у планах Ватикану щодо територій колишньої Російської імперії. Серйозним недоліком біритуалістичного проекту міг стати низький рівень прозелітизму в латинському обряді, котрий для багатьох росіян асоціювався в ліпшому разі з польськістю та розглядався як елемент польської національної ідентичності, а в гіршому – з польським національним шовінізмом.

Альтернативою біритуалістичній концепції стала уніатська, або греко-католицька, концепція митрополита А. Шептицького. Беручи за взірець Берестейську унію, він та його послідовники вважали, що навернення росіян до єдності з Римським престолом можливе тільки за умови збереження східного, грецького обряду. Така вихідна умова дозволила б привернути до Католицької церкви кращих представників Російської православної церкви і маси російського, українського та білоруського населення. На думку А. Шептицького та його послідовника о. Кирила Королевського*, обряд для росіян – не просто сукупність молитов, традиційних дій та ритуалів, але й важлива складова національної спадщини, тому біритуалізм (двообрядовість) не знайде зрозуміння в Росії, а латинський обряд, не маючи зв’язку з духовним життям росіян, не матиме багато прихильників. Треба зазначити, що А. Шептицький вже розпочав у 1917 р. практичні заходи щодо втілення своєї концепції. Так, опираючись на письмові повноваження, які він отримав від папи Пія X в лютому 1907 p., галицький митрополит у червні 1917 р. скликав собор Російської католицької церкви грецького обряду та проголосив встановлення греко-католицького екзархату на території колишньої Російської імперії. Недоліком проекту Шептицького вважався брак потенційних людських ресурсів, тобто добре вишколених місіонерів греко-католицького обряду.

Обидва конкуруючі проекти дискутувалися, зважувалися в Римській курії. Кожен з проектів мав своїх прихильників в Апостольській столиці. Загалом, біритуалістична концепція Е. фон Роппа знаходила більше розуміння в державному секретаріаті Римської курії, а греко-католицький проект митрополита Шептицького підтримувався Конгрегацією Східних Церков. Дискусії та наради у Ватикані щодо можливих шляхів і способів місійної діяльності в колишній Російській імперії тривали кілька років. Обговорюючи плани поширення Католицької церкви на Схід, поряд з цим у Ватикані вирішували нагальні потреби життєдіяльності Католицької церкви, з огляду на даний Тимчасовим урядом дозвіл на повернення їй конфіскованого нерухомого майна та на зміцнення церковної структури.

Взаємини Католицької церкви в Росії з атеїстичним більшовицьким режимом спочатку складалися досить добре. Більшовики розглядали її як жертву самодержавства і ставилися до неї значно поблажливіше, ніж до Російської православної церкви. В травні 1918 р. Рада Народних Комісарів навіть дозволила публічну процесію Божого Тіла (вона виявилися першою й останньою), що пройшла Невським проспектом Петрограда[10]. Таке відносно благополучне становище Католицької церкви в країні більшовиків та ситуація нерозуміння суті один одного існували до кінця літа 1918 р.

На дискусії навколо «російського питання» в Апостольській столиці в 1917-1918 pp. вплинули події, які змінили розстановку сил у Східноєвропейському регіоні. Серед них особливо важливими були: проголошення незалежності Польщі та Литви та проголошення Української Народної Респубіки і Західно-Української Народної Республіки. Поява нових держав на постросійському геополітичному просторі змусила Ватикан переглянути існуючі зовнішньополітичні та еклезіастичні пріоритети і вимагала часу для вивчення ситуації і для нав’язання контактів, стосунків офіційного і неофіційного характеру. Зміни в Росії відкривали, як видавалося в Римі, дуже привабливі перспективи здійснення однієї з найзаповітніших мрій ватиканських достойників – привернення в лоно Вселенської церкви Росії. Проте, як реалізувати ці можливості, у Ватикані так до кінця і не знали. З іншого боку, нова незалежна держава Польща, славна своєю відданістю Католицькій церкві, обіцяла стати оплотом Ватикану в регіоні, її відданість ще більше зросла б, якби саме її духовенство було обрано провідником великої справи навернення православного Сходу. Однак підтримка незалежної ультракатолицької Польщі з її неприхованими шовіністичними настроями та планами стосовно своїх сусідів (католицьких, греко-католицьких і православних) могла б серйозно нашкодити відносинам Апостольського престолу як з новою Росією і з новопроголошеними незалежними державами Україною та Литвою, так і з Німеччиною, що мала свої геополітичні інтереси в регіоні. Взаємини з новими незалежними державами Центрально-Східної Європи Апостольській столиці доводилося будувати ретельно, у короткі строки та на дещо змінних засадах – для того, щоб зміцнити свою присутність на світовій арені.

Протягом понтифікату папи Бенедикта XV вдвічі збільшився акредитований при Апостольському престолі дипломатичний корпус: 1914 р. було акредитовано послів 13 країн, а 1922 р. – аж 28[11]. Це свідчить про успішні зміни в структурі зовнішньополітичних зв’язків, про більшу мобільність та гнучкість відомої своєю обережністю, розважливістю і повільністю ватіканської дипломатичної служби. В попоєний період Ватикан нав’язував офіційні і неофіційні контакти не тільки з країнами, в яких переважало католицьке населення. Активні неофіційні дипломатичні контакти існували навіть з більшовицьким режимом. Особами, котрі першими активно підтримували ці контакти, були Апостольський візитатор та Апостольський нунцій у Польщі Акілле Ратті, який згодом стане папою Пієм XI, та Апостольський нунцій у Мюнхені, потім у Берліні Еудженіо Пачеллі – майбутній папа Пій ХП.

Здійснювалися спроби налагодження контактів і з такими новими державними утвореннями, як Українська Народна Республіка. Перш за все ватиканська дипломатична служба намагалася отримати достовірну інформацію про ситуацію в Україні, про наміри уряду молодої держави в питаннях віри та віротерпимості, про її ставлення до Католицької церкви загалом. Особою, яка першою почала інформувати Апостольську столицю про ситуацію в Україні, став уже згаданий Акіллє Ратті; його зацікавлення українськими справами було пов’язане з виконуваними ним з липня 1918 р. обов’язками Апостольського візитатора на територіях колишньої Російської імперії[12].

Зацікавлення Апостольської столиці Україною було взаємним, і, навіть більш активним та настійним зі сторони уряду Української Народної Республіки, деякі з дипломатів та державних діячів якої вважали, що встановлення дипломатичних відносин з Апостольською столицею може спричинитися до визнання УНР державами-переможцями в Парижі.

 

* * *

Налагоджуючи роботу своєї дипломатичної служби, Директорія УНР в 1919 р. вчинила спробу встановити офіційні дипломатичні відносини з Апостольським престолом. Для молодої незалежної держави з православною більшістю населення та лівоцентристським урядом цей крок видається дещо несподіваним. Проте слід мати на увазі, що після акту злуки УНР із Західно-Українською Народною Республікою в складі УНР опинилася Східна Галичина, більшість мешканців якої була вірними Української греко-католицької церкви. Тому тепер захист українців-католиків став обов’язком для уряду УНР і його зовнішньополітичної служби. Через свій невизначений міжнародний статус*, Апостольська столиця під час Першої світової війни та в перші роки після неї в системі міжнародних відносин мала, головним чином, значення морального авторитету. На початку 1919 р. уряд Директорії УНР вирішив налагодити дипломатичні відносини з Апостольським престолом. Було вирішено послати надзвичайну дипломатичну місію[13]. Очолити її було доручено відомому громадському і політичному діячеві графові Михайлу Тишкевичу[14], який офіційно був номінований 15 лютого 1919 р. Подолавши різні труднощі, пов’язані з отриманням італійської візи[15], в травні 1919 р. M. Тишкевич прибув до Рима. 20 травня він звернувся до кардинала-державного секретаря П’єтро Гаспаррі з офіційним листом, який передував приватній папській аудієнції й описував проблеми та питання майбутнього діалогу*. В цьому листі український дипломат задекларував «щире бажання Директорії Української Республіки вступити в добрі стосунки зі Святим престолом, для того щоб покласти кінець російським переслідуванням на своїх (українських. – Л.Г.) землях і запровадити абсолютну релігійну толерантність»[16]. Серед конкретних пропозицій, які, на думку графа, мали б сприяти цьому, були такі, як надання державної підтримки Католицькій і Греко-католицькій церквам в Україні, їхнім інституціям, школам, монастирям, місіям; відшкодування за втрачені Церквою землі та втрати, яких зазнали католицькі Церкви в Україні від російського та австрійського урядів. Фактично тут український дипломат від імені уряду УНР запевнив Апостольську столицю у готовності компенсувати матеріальні витрати, яких зазнала Католицька церква в Україні внаслідок проведення аграрної реформи та військових дій. Подібна щедра декларація мала на меті викликати прихильність Ватикану. Щоправда, з документа незрозуміле, яким чином повинна була здійснюватися подібна компенсація. З огляду на плачевний стан справ УНР, державна влада якої поширювалася тільки на частину українських земель, заява про відшкодування, як і інші декларативні положення зазначеного документа, залишалися, по суті, планами на віддалене майбутнє.

Особливо актуальною в цьому документі була та частина, що стосувалася Галичини та Греко-католицької церкви. М. Тишкевич був великим прихильником митрополита Шептицького, з яким його пов’язували особисті дружні стосунки, свідченням чого є їхня обширна кореспонденція, велика частка якої зберігається в архівах Львова та Рима[17]. Так, у цьому документі констатувалось, що Східна Галичина об’єдналася в єдину державу з Українською Народною Республікою і уряд УНР буде всіляко захищати права Греко-католицької церкви, а митрополит львівський, який має титул митрополита київського, матиме резиденцію почергово у Львові і Києві. Граф Тишкевич передавав також прохання українського уряду «винагородити кардинальським пурпуром митрополита графа Андрея Шептицького, мученика за віру», відзначивши таким чином його виняткові заслуги перед Церквою і народом. Подібне визнання заслуг А. Шептицького з уст офіційного представника Директорії УНР та визначення його, митрополита, майбутньої ролі в релігійному, духовному житті молодої Української держави не може не викликати зацікавлення.

Далі в листі М. Тишкевич торкнувся ситуації в Галичині та питання українсько-польських взаємин. Він звернув увагу Апостольського престолу на ворожу Українській державі діяльність польського кліру в Галичині, який використовував католицизм як знаряддя полонізації і таким способом ставав на перешкоді «безпосередніх впливів Католицької церкви на Україні». Дипломат УНР, акцентуючи на ситуації в Галичині та характеризуючи як шкідливу для католицької віри діяльність польського кліру в Галичині, намагався переконати Апостольську столицю зайняти активну позицію в украшсько-польському конфлікті.

Наприкінці цього листа, своєрідного протоколу намірів, М. Тишкевич висловив думку, що український уряд, усвідомлюючи важливість відносин зі Святим престолом, з приємністю розгляне питання піднесення дипломатичної місії при Апостольському престолі до статусу посольства та акредитації нунціатури в Києві. Такими були вихідні положення українсько-ватиканських взаємин, накреслені головою надзвичайної дипломатичної місії УНР графом Михайлом Тишкевичем.

Аналізований документ можна розцінити як декларацію намірів уряду УНР. Більшість питань, які піднімав граф Тишкевич, у подальшому стануть предметом окремих документів, звернень надзвичайної української дипломатичної місії, обговорюватимуться в колах ватиканської дипломатії.

Позитивно оцінивши прелімінарні декларації українського дипломата, 25 травня 1919 р. пана Бенедикт XV дав приватну аудієнцію М. Тишкевичу. Під час цієї першої аудієнції граф Тишкевич вручив папі свій вірчий лист, підписаний Симоном Петлюрою*. За спогадами Євгена Онацького, котрий працював в українському прес-бюро в Римі, папа, прийнявши М. Тишкевича на аудієнції, «запевнив про свою прихильність до українського народу та висловив надію, що українська справа буде вирішена згідно із засадою про право на самовизначення народів»[18]. Дослідники питання дипломатичних взаємин УНР з Апостольським престолом вважають, що під час цієї аудієнції граф Тишкевич передав папі протест проти дій польської армії генерала Галлера в Галичині та проти безправних арештів греко-католицьких священиків[19]. Сам офіційний протест у формі вербальної ноти був поданий головою української надзвичайної комісії 18 липня 1919 р. (Саме цим числом документ було зареєстровано канцелярією Державного секретаріату Ватикану. Та й на самому документі є дата 18 липня, написана рукою графа Тишкевича[20]).

Цій ноті передував ряд інших кроків М. Тишкевича перед Апостольським престолом щодо ситуації в Східній Галичині. Ще перебуваючи в Лозанні, але вже будучи призначеним головою української надзвичайної місії при Апостольському престолі, граф звернувся до державного секретаря Ватикану з проханням полегшити долю військовополонених галичан, що перебували в Італії. Це звернення надійшло в канцелярію Державного секретаріату ЗО березня 1919 р.[21], а 4 травня 1919 р. кардинал П. Гаспаррі надіслав відповідь М. Тишкевичу. П. Гаспаррі обіцяв обговорити це питання з графом відразу після його приїзду до Рима і тоді інтервенювати від імені Римського престолу, вважаючи, що в такому разі їхні спільні дії щодо цього питання будуть більш ефективними[22].

29 травня 1919 р. голова української дипломатичної місії подав до Державного секретаріату Ватикану протест проти інтернування греко-католицького духовенства в Галичині. Цей документ було подано на розгляд відділу для надзвичайних справ Державного секретаріату[23]. На жаль, в протоколах Державного секретаріату немає запису в графі «резолюція», отже, ми не можемо судити про те, яким було його рішення щодо протесту.

Наступним кроком графа Тишкевича стало подання 3 червня 1919 р. до канцелярії Державного секретаріату меморіалу-протесту проти антиукраїнської пропаганди польського духовенства. Його, як і попередній документ, було скеровано у відділ для надзвичайних справ Державного секретаріату[24].

11 червня голова української дипломатичної місії подав на розгляд Державного секретаріату протест проти жорстокості польських військових властей щодо «українського кліру та русинської Церкви». Цей документ стосувався арештів й інтернування греко-католицького духовенства та інших зловживань польської військової адміністрації[25].

18 липня 1919 р.[26] канцелярія Державного секретаріату одержала від М. Тишкевича вербальну ноту, в якій було викладено зловживання польського уряду щодо українців, і меморандум про заснування теологічного факультету та католицьких шкіл, подані в один день головою надзвичайної дипломатичної місії УНР при Апостольському престолі[27]. У ноті український дипломат від імені свого уряду протестував проти переслідувань, яких зазнавали українці-галичани «через своє прагнення говорити матірною мовою, слідувати своєму обряду, відмінному від обряду поляків, але католицькому та освяченому», вказували на «мучеництво» українських греко-католицьких священиків та їхнього митрополита Шептицького. Поляки, зазначено в ноті, поширюють фальшиві чутки про неприхильне ставлення Апостольського престолу до Греко-католицької церкви. Це привело до того, що в Галичині почали проявлятися ознаки негативного ставлення до Апостольського престолу.

18 липня 1919 p. M. Тишкевич надіслав до Державного секретаріату меморандум, де викладено можливості та перспективи поширення католицької освіти в Україні і зокрема в Галичині. Уряд України, як стверджував цей документ, з прихильністю поставиться до заснування теологічного факультету в одному з державних університетів або відкриття католицького університету[28].

Зі свого боку, П. Гаспаррі 16 червня 1919 р. вислав листа до голови директорії УНР Симона Петлюри. За традицією, текст цього листа було погоджено з папою. Кардинал Гаспаррі цим листом поінформував голову Української держави про отримання вірчої грамоти від голови надзвичайної дипломатичної місії графа М. Тишкевича, а також про те, що Апостольський престол, визнаючи благородний характер української нації, «піднесе молитви за її процвітання, не сумніваючись, що право на самовизначення, яке вже признане за іншими народами Російської імперії, буде також визнане і для України»[29]. Граф Тишкевич був схильний розглядати цей лист як свідчення про офіційне визнання України Апостольським престолом. Про це він писав у листі від 12 листопада 1919 р. до голови надзвичайної дипломатичної місії УНР у Вашингтоні Юліана Бачинського. Цей висновок Михайла Тишкевича та спогади секретаря української дипломатичної місії при Ватикані Петра Карманського ряд дослідників згодом використовуватимуть у своїх працях[30]. Однак, висновки графа про фактичне визнання були посліпшими – Михайло Тишкевич просто видав дуже бажане за дійсне. Офіційного визнання незалежності УНР з наступним встановленням дипломатичних зв’язків на рівні посольств не відбулося. Доречно зазначити, що М. Тишкевич у 1920 p., перебуваючи в Парижі, 1 травня та 25 липня звертався до Державного секретаріату Апостольської столиці з проханням визнати незалежність України, визнати УНР. Це було зафіксовано в протоколах Державного секретаріату[31]. На обох листах графа Тишкевича були накладені досить двозначні резолюції, де сказано, що Апостольський престол чекає, поки Україна буде визнана однією з перших держав[32]. Властиво, такою і була традиційно обережна дипломатична практика Ватикану. Польщі після проголошення незалежності довелось чекати на офіційне визнання Апостольською столицею доти, поки питання про неї (Польщу) не було позитивно вирішене Паризькою мирною конференцією. Можливо, граф Тишкевич сподівався, що УНР буде незабаром визнана на Паризькій мирній конференції, і тоді Ватикан практичними діями підтвердить своє приязне ставлення до справи української незалежності. Саме про прихильне ставлення, про бажання Апостольської столиці підтримувати офіційні дипломатичні контакти з УНР, а не про офіційне визнання УНР як незалежної і суверенної держави, свідчили дипломатичні кроки, зроблені з ватіканської сторони в 1919 р. Отже, незважаючи на прихильне ставлення, яке зустріли дії українського уряду, офіційних дипломатичних відносин на найвищому рівні не було встановлено, позаяк Ватикан очікував визнання УНР однією з провідних держав світу.

Треба зауважити, що діяльність надзвичайної української дипломатичної місії при Апостольському престолі мала певні результати, хоч практичних вислідів досягнути не вдалося. Так, після численних меморіалів та протестів графа Тишкевича проти зловживань і злочинів польської військової адміністрації в Східній Галичині в липні 1919 р. Апостольська столиця планувала виступити з офіційним протестом проти дій поляків у Галичині. Однак через погрозу глави польського уряду Ігнація Падеревського негайно відкликати польського посла в разі цього протесту, Ватикан, змушений рахуватися з позицією польського уряду та єпископату, відмовився від своїх намірів[33]. Конкретно в цьому випадку ватиканська дипломатія зробила вибір на користь добрих стосунків з незалежною Польщею, тільки-но налагоджені дипломатичні відносини з якою багатьма у Ватикані вважалися пріоритетними в регіоні.

Ще під час першої приватної аудієнції у Римського понтифіка М. Тишкевич звернувся з проханням підтримати українську справу на Паризькій мирній конференції та вислати в Україну Апостольського візитатора. Про це писав граф у своїх спогадах. Папа дійсно дав завдання Апостольському легатові монс. Бонавентурі Череті, який перебував у Парижі, з’ясувати стан українських справ[34]. Потім, будучи головою надзвичайної української дипломатичної місії в Парижі, М. Тишкевич користав з підтримки ватиканських представників. Про це, зокрема, свідчить лист, який він 30 березня 1920 р. надіслав до Державного секретаріату Ватикану з подякою за підтримку Апостольським престолом української справи[35].

Короткотривала, але тим не менше активна діяльність Михайла Тишкевича на посту голови української надзвичайної дипломатичної місії при Апостольському престолі створила серйозну протидію заходам польського уряду і його дипломатичним представникам при Ватикані. Діяльність цієї місії УНР посприяла виробленню позиції Римського престолу щодо справи української державності та щодо ситуації в Східній Галичині, вплинула на формування загалом прихильного до Української Народної Республіки ставлення Апостольської столиці.

Після від’їзду М. Тишкевича до Парижа, де він, за розпорядженням міністра закордонних справ УНР Володимира Темницького від 16 липня 1919 p., очолив українську делегацію на мирній конференції[36], українську дипломатичну місію при Ватикані від серпня 1919 р. очолив о. Франц Ксаверій Бонн (його офіційний статус у місії – радник)*, а Петро Карманський** виконував у ній обов’язки секретаря. На початку грудня 1920 р. о. Бонна та П. Карманського прийняв державний секретар Римської курії П. Гаспаррі[37].

22 лютого 1920 р. папа Бенедикт XV дав приватну аудієнцію о. Бонну, представникові української місії для військовополонених в Італії четареві К. Парфановичу та співробітникові українського посольства в Італії Ніні Онацькій. За свідченням Є. Онацького, під час цієї аудієнції св. Отець цікавився ситуацією в Східній Галичині, розпитував о. Бонна про митрополита Шептицького та про польські зловживання щодо українців-галичан[38].

У центрі уваги папської аудієнції о. Бонна та Петра Карманського 30 березня 1920 р. був меморандум, вручений українськими дипломатами. Предметом меморандуму стала «українська справа та польські переслідування українців-католиків». Значна частина цього об’ємного документа стосувалася Греко-католицької церкви, її ролі та діяльності в Галичині. Автори меморандуму звертали увагу на переслідування греко-католицького кліру, його митрополита і вірних російськими властями в роки Світової війни та польською військовою адміністрацією. Меморандум відзначав різну поведінку представників українських та польських органів влади щодо духовенства. Так, заарештовані польські священики на прохання митрополита Шептицького були звільнені Державним секретаріатом УНР[39].

У тому самому документі йшлося також про майбутнє Католицької церкви на Сході Європи. Якщо б утворилася соборна і незалежна Україна, читаємо в ньому, то в ній би Католицька церква східного обряду відновила та посилила свій вплив, а навернення населення України до Греко-католицької церкви мало б позитивні наслідки для місіонерської діяльності в Росії[40].

Після цієї аудієнції українські дипломати отримали грошові пожертви: 100 тисяч лір від св. Отця для населення України та 50 тисяч лір від Конгрегації Східних Церков – для греко-католицьких священиків Галичини[41].

Успіхом української дипломатії в 1919-1920 pp. стала номінація Апостольського візитатора в Україні. У Державному секретаріаті Ватикану й у Конгрегації Східних Церков вже деякий час застановлювалися над місією та діяльністю ймовірного Апостольського візитатора в Україну і вплинули на вибір особи о. Джованні Дженоккі. Про це свідчить ряд ватіканських документів, призначених для внутрішнього обігу. В обширній доповідній записці папі Бенедикту XV про ситуацію в Східній Галичині, складеній у Конгрегації Східних Церков, ймовірно, восени 1919 p., говориться про злочини, вчинені польською адміністрацією та армією супроти мирного українського населення і греко-католицького кліру, про скерування в Галичину представника Апостольського престолу. «Щоб св. Престол був краще поінформований щодо дійсного стану речей в [Східній Галичині], – сказано в записці, – було б дуже корисним направити довірену особу, яка перевірить факти, поінформує і зможе рішуче діяти від імені св. Престолу щодо польського уряду». Аби приховати ці завдання візитатора, – радили представники Конгрегації Східних Церков державному секретареві – можна було б скористатися з прохання дипломатичних представників УНР і призначити Апостольського візитатора в УНР, який поїде в Україну і Східну Галичину та надасть гуманітарну допомогу населенню і збере докладну інформацію. Конгрегація Східних Церков також висловлювала побажання, щоб цей Апостольський візитатор зайнявся відновленням греко-католицьких дієцезій, що постраждали від воєнних потрясінь, реорганізацією василіанських монастирів, відкриттям нових семінарій і «приготуванням Унії в Україні, де нива є готова»[42].

З цими думками погоджувався кардинал П. Гаспаррі, що також схилявся до необхідності відправити в Східну Галичину дипломатичного представника, який надав би Римській курії об’єктивну інформацію про стан справ у ній. Голова дипломатичної служби Ватикану, як і співробітники Конгрегації Східних Церков, прагнув уникнути ускладнення відносин з Польською державою і тому дуже уважно поставився до вибору особи майбутнього візитатора та формулювання офіційних документів, які мали б окреслити характер та цілі місії[43]. Міркуючи про особу майбутнього візитатора, П. Гаспаррі прийшов до висновку, що ним не може бути ні француз, бо він не буде добре сприйнятий українцями, ні німець, бо поляки підозрюють німців у підтримці українських політичних аспірацій, але ця особа мусить володіти німецькою мовою, як єдиною іноземною, яка є зрозумілою у Східній Галичині. Сам кардинал П. Гаспаррі вважав, що такою особою, яка зможе виконати всі поставлені Апостольською столицею завдання та відповідає зазначеним вимогам, є о. Джованні Дженоккі[44]. Цю кандидатуру о. Дженоккі підтримали і в Конгрегації Східних Церков[45].

13 лютого 1920 р. Бенедикт XV іменував о. Джованні Дженоккі Апостольським візитатором в Україні; його секретарем було призначено о. Йозефа Шрайверса, редемпториста, що провадив у Галичині місійну працю в східному обряді[46]. Номінаційний декрет о. Дженоккі був виданий Конгрегацією Східних Церков, його підписали секретар кардинал Ніколо Маріні та асесор Ісайя Пападопулос[47]. Завдання місії Апостольського візитатора конкретизували Інструкції Конгрегації Східних Церков. Згідно з цими Інструкціями, місія о. Дженоккі офіційно не стосувалася Східної Галичини. В них зазначалося, що «св. Престол, який першим проголосив пошану щодо права національності і до [права] на самовизначення народів [...] бажає, щоб Українці могли довести своє право до незалежності і щоб це право було визнане тими, що вирішують долю Східної Європи в Парижі»[48].

Те, що офіційні ватиканські Інструкції були видані о. Дженоккі Конгрегацією Східних Церков, а не Державним секретаріатом, було незвичним, бо всі дипломатичні місії Апостольського престолу отримували Інструкції від Державного секретаріату. Цей факт дещо применшував значення місії о. Дженоккі; він легко пояснюється відкритим незадоволенням Польщі щодо проектів такої місії, а також міжнародним невизнанням УНР та складним становищем у самій Україні, про яке Ватикан отримував суперечливі інформації. Сама номінація о. Дженоккі та надання йому таких Інструкцій, безумовно, були погоджені з Державним секретаріатом. Як уже зазначалося, в Інструкціях перед візитатором не ставилися завдання щодо Східної Галичини. З огляду на згадану позицію Польщі його місія офіційно на цю територію не поширювалася. Про те, що такі завдання вона все ж отримала, свідчить практична діяльність місії. До речі, про польське ставлення до цієї місії можемо дізнатися, зокрема, з конфіденційної доповідної записки, датованої 28 лютого 1920 p., яка була надіслана державному секретареві П. Гаспаррі консультантом о. Казимиром Скірмунтом, згодом канонічним радником польського посольства при Апостольській столиці. Тут сказано, що місія о. Дженоккі викликала деяку стурбованість у польських радикально-націоналістичних колах, а йому, о. Скірмунтові, йдеться про те, щоб усунути всякі непорозуміння, що можуть порушити дружні відносини між Апостольським престолом і урядом Польщі. Далі о. Скірмунт зазначив, що більш точного роз’яснення потребують завдання місії о. Дженоккі, а особливий інтерес польського уряду та польського посла при Апостольській столиці викликає питання: чи місія о. Дженоккі буде поширюватися і на Східну Галичину[49].

Отже, прогнозуючи можливе ускладнення польсько-ватиканських відносин, які були небезхмарними через питання Верхньої Сілезії, Державний секретаріат вирішив не згадувати в документах про завдання місії о. Дженоккі в Східній Галичині. Поки державно-правовий статус Східної Галичини не був до кінця визначений Паризькою мирною конференцією, виважена дипломатична служба Апостольської столиці визнала за краще не зазначати її в номінаційному декреті та в офіційних Інструкціях місії о. Дженоккі.

Призначення Апостольського візитатора в Україну українські дипломати в Римі зустріли з ентузіазмом і надією. 4 березня 1920 р. українська дипломатична місія при Натикані дала прийом на честь Апостольського візитатора. 18 березня 1920 р. о. Бонн влаштував урочистий обід на честь о. Дженоккі, на якому були присутні: кардинал Н. Маріні, секретар Конгрегації Східних Церков, архієпископ Б. Черетті, делегат Апостольського престолу на Паризьку мирну конференцію, монс. Федеріко Тедескіні, заступник державного секретаря, монс. Енріко Бенедетті, мінутант Конгрегації Східних Церков, який займався українськими справами, та представники українського дипломатичного корпусу[50].

30 квітня 1920 р. о. Дженоккі та о. Бонн, що його супроводжував, прибули до Відня. Тут Апостольського візитатора офіційно зустрічали голова дипломатичної місії УНР Григорій Сидоренко, голова дипломатичної місії ЗУНР Володимир Сінгалевич, греко-католицький мітрат о. Йосип Жук та представники інших українських політичних і громадських організацій. Отець Дженоккі перебував у Відні тільки 48 годин. Звідси він збирався вирушити в Галичину. Однак польський уряд не дозволив йому їхати в Галичину і він вирішив податися до Варшави і звідти намагатися виїхати в Галичину або ж на Велику Україну.

З травня 1920 р. Апостольський візитатор прибув до Варшави, де нунцій А. Ратті та його співробітники надали необхідну допомогу для здійснення його місії. Ще в квітні А. Ратті за розпорядженням кардинала П. Гаспаррі отримав і поклав у банк на депозит частину суми (55 000 лір), що призначалася для Апостольського візитатора Дж. Дженоккі, а в травні отримав доручення від заступника державного секретаря Федеріко Тедескіні допомогти о. Дженоккі в отриманні та розподілі медикаментів, що становили гуманітарну допомогу Україні від Апостольського престолу. Два вагони цих медикаментів, запакованих у 131 пачку, були відправлені до Варшави на ім’я нунція. Польська державна залізниця обіцяла сприяти доставці цього вантажу[51].

До гуманітарної допомоги Україні, започаткованої Ватиканом, долучилися деякі міжнародні організації. Зокрема, Міжнародна організація допомоги дітям, до керівництва якої входили ієрархи Католицької церкви, передала Апостольському візитаторові о. Дженоккі 1 571 186 польських марок для надання допомоги українським дітям[52]. У липні 1920 р. згадані медикаменти і медичний інструментарій прибули до Варшави, про що Апостольський візитатор повідомив Державний секретаріат Римської курії 20 липня 1920 р.[53] Ці ліки призначались для України, населення якої так потребувало їх у час поширення епідемічних захворювань і великих труднощів з постачанням медикаментів. Однак, о. Дженоккі не вдалося привезти ці ліки в Україну. У Варшаві влітку 1920 р. частину медикаментів отримали українські біженці. Оскільки не було можливості переправити вантаж у Наддніпрянську Україну, Апостольський візитатор передав більшу частину цієї гуманітарної допомоги трьом греко-католицьким єпархіям Східної Галичини[54]. Після від’їзду о. Дженоккі з Варшави питаннями розподілу медикаментів, одягу та покривал займалася варшавська нунціатура, особисто секретар нунціатури Ерменеджільдо Пеллегрінетті. У квітні 1921 р. він від імені нунція А. Ратті уповноважив Кирила Студинського забрати до Львова дві пачки медикаментів з вантажу Апостольського візитатора. В липні секретар нунціатури у Варшаві передав о. Демчуку, василіанину, для українських дітей Галичини 8 пачок одягу та 19 пачок з ковдрами. Польський уряд звільнив цей вантаж від сплати податку[55]. Про це було повідомлено у Відень, де о. Дженоккі займався, між іншим, розподілом серед українців гуманітарної допомоги, яка надійшла тим разом до Відня. Про одержання допомоги від імені Апостольської столиці о. Дженоккі повідомив 19 березня 1921 р. Державний секретаріат. Він написав, що вже передав гроші, призначені Апостольським престолом для допомоги українським дітям, і збирається роздати одяг[56]. У березні 1921 р. Апостольський візитатор розподілив 50 тис. італійських лір, призначених папою Бенедиктом XV для допомоги українським дітям Галичини: 20 тисяч одержала Львівська архієпархія, по 10 тисяч – Станіславська та Перемишльська єпархії. Ці 40 тисяч було передано братові Йосифу Гродському, секретареві митрополита Шептицького. Інших 5 тисяч отримав протоігумен чину св. Василія Великого для опіки над хлопцями, котрі виховувалися при монастирях чину, а ще 5 тисяч залишились для дальшого розпорядження о. Дженоккі[57]. Ймовірно, що саме їх він передав у серпні василіанам[58]. Іншим видом доброчинної допомоги Апостольської столиці було призначення в 1921 р. 290 тисяч польських марок для фонду вдів і сиріт Львівської архієпархії[59]. Перебуваючи за межами України та Галичини, Апостольський візитатор за дорученням папи надавав допомогу українцям та Греко-католщькій церкві, які перебували у скрутному матеріальному становищі.

Після приїзду Апостольського візитатора Дженоккі до Варшави нунцій А. Ратті надіслав повідомлення від 13 травня 1920 р. на адресу Державного секретаріату. Тут було висловлено думку, що вирушати до Львова для о. Дженоккі було б не на часі, бо так він може сам створити собі перешкоди на інших напрямках діяльності; та й поганий стан доріг, відсутність безпеки та епідемія тифу в Галичині утруднювали б його поїздку до Львова. Натомість нунцій вважав, що о. Дженоккі може вирушити через Житомир до Києва і звідти зі Сходу попробувати дістатися до Львова, де з часом, як сподівався нунцій, ситуація може поліпшитися[60]. З цього листа видно, що А. Ратті був поінформований про завдання місії Дженоккі в Східній Галичині. Про наміри Дженоккі приїхати в Східну Галичину знав і митрополит А. Шептицький. Дж. Дженоккі листом від 4 травня 1920 р. сам повідомив його про свій намір через тиждень вирушити до Львова[61]. Галицький митрополит у листі до монс. Ратті від 8 травня 1920 р. висловив радість з того, що Апостольський візитатор незабаром прибуде у Львів[62].

Загалом Апостольський візитатор в Україні постійно тримав у полі зору ситуацію в Східній Галичині та опікувався справами Греко-католицької церкви. Про це свідчать його офіційні доповідні записки на адресу Державного секретаріату Апостольської столиці та Конгрегації Східних Церков, його листування зі співробітниками Конгрегації асесором I. Пападопулосом[63] і мінутантом Е. Бенедетті, а також приватні листи о. Дженоккі, наприклад, до княгині Веноза[64].

Так, скажімо, у листі від 4 червня 1920 р. до Е. Бенедетті, змальовуючи складність ситуації в Галичині, о. Дженоккі писав, що він поки що не має дозволу на поїздку до Галичини. При цьому Апостольський візитатор зауважив, що «проти сили розум безсилий» і він нічого не може «робити наперекір польському урядові», який надасть йому захист і підтримку його місії в Україні, але не .дозволить йому втручатися у галицькі справи». В листі до о. Бонна о. Джоноккі пояснював небажання польського уряду бачити його в Галичині тим, що поляки були переконані – його присутність у Східній Галичині може бути розцінена українцями як «прихильність Апостольського престолу до їхніх сепаратистських ідей». У згаданому листі до Б. Бенедетті ватиканський дипломат стверджував, що Державний секретаріат обіцяв польському послові Юзефові Вєруш-Ковальському, що він, Апостольський візитатор, не буде втручатися в галицькі справи. Далі він же писав, що для нього «монс. Ратті знайде спосіб, щоб їхати до Галичини перед кінцем літа»[65]. Отже, бачимо, що існувала попередня домовленість між Державним секретаріатом Ватикану та представником польського уряду про територіальні обмеження місії о. Дженоккі, але ватіканські дипломати все ж таки збиралися в той чи інший спосіб потрапити в Східну Галичину. В липні 1920 р. нунцій А. Ратті, у своїх розмовах з Юзефом Пілсудським та польським міністром закордонних справ щодо ситуації в Галичині пробував переконати їх у тому, що для поліпшення стану справ, примирення конфліктуючих сторін поїздка Апостольського візитатора Дженоккі до Львова буде корисною. Під час цієї розмови нунцієві видавалося, що польські лідери були готові погодитися на це[66].

Апостольський візитатор Дженоккі налагодив листовні зв’язки з митрополитом Шептицьким та з о. Шрайверсом. В одному з таких листів о. Дженоккі зазначав, що він з митрополитом дуже добре розуміють одне одного. Приязні відносини о. Дженоккі підтримував також з багатьма греко-католицькими священиками, зокрема з о. Йосафатом Жаном, який навчав Апостольського візитатора української мови та читав з ним твори українських поетів і письменників[67]. Готуючись до поїздки в Україну, Дж. Дженоккі не втрачав надії на те, що польський уряд дасть йому дозвіл поїхати в Галичину, збирав інформацію про стан справ на українських землях. У листі до монс. Бенедетті від 7 липня 1920 р. він прийшов до висновку, що «напіввійськовий уряд в Галичині, який понад міру жорстоко поводиться, робить дуже злу послугу Польщі». Далі о. Дженоккі повідомляв, що нунцій Ратті написав приватно до монс. Б. Черепі в Париж про ситуацію у Галичині, звідки надходили «невідрадні вістки»[68]. До речі, Б. Черетті намагався в Парижі надати підтримку українським дипломатичним представникам та впливати на розгляд питань, що стосувалися України або Східної Галичини. Про це, зокрема, згадує в своїх спогадах граф М. Тишкевич[69]. Тут він між іншим повідомляє, що 30 березня 1920 р. надіслав у Державний секретаріат Ватикану на ім’я Б. Черетті подяку за підтримку представника Апостольської столиці в Парижі[70].

На жаль, ні навесні, ні влітку 1920 р. Апостольському візитаторові не вдалося виїхати ні на Велику Україну, ні в Галичину. Через наступ більшовицьких військ на Варшаву майже весь дипломатичний корпус, акредитований у Польщі, покинув це місто*. 7 серпня 1920 р. о. Дженоккі виїхав до Відня, де налагодив тісні зв’язки з українськими дипломатами та представниками громадських і культурних організацій. Згодом він отримав розпорядження Державного секретаріату залишатися у Відні і тут виконувати свою місію та очікувати сприятливої нагоди для поїздки в Україну.

Одне із завдань своєї місії – інформувати Апостольський престол про ситуацію в Україні та Галичині – о. Дженоккі виконував постійно, перебуваючи у Варшаві і Відні. Події в Галичині займали важливе місце в цих повідомленнях, які приходили на адресу Державного секретаріату та Конгрегації Східних Церков. Так, у донесенні від 14 вересня 1920 р. о. Дженоккі писав про те, що польський уряд чинив йому нездоланні перешкоди на шляху до Галичини, вбачаючи у ньому небажаного свідка. Апостольський візитатор повідомляв Римську курію про те, що українці в Східній Галичині є жертвами триваючих переслідувань польської влади і роздратування недоброзичливого польського духовенства. Це останнє твердження о. Дженоккі проілюстрував фактами нетолерантної поведінки латинських ієрархів: єпископа кам’янець-подільського та львівського вірменського архієпископа, який був «відкритим ворогом русинів» і мав значний політичний вплив. Далі, згадуючи про нефункціонування греко-католицької семінарії у Львові, о. Дженоккі писав, що було б дуже добре відновити роботу Руської колегії в Римі – це суттєво підтримало б «цю нещасну часточку католицького стада». Апостольський візитатор констатував, що багато українців Галичини почувають себе покинутими Апостольським престолом тому, що не припиняються польські переслідування. Ці переслідування, продовжував о. Дженоккі, насамперед спрямовані на знищення греко-католицького кліру, який є «душею нації», а для поляків – перешкодою на шляху до полонізації. Дж. Дженоккі повідомляв про свої стосунки з митрополитом Шептицьким, які вдалось налагодити листовно, уникаючи цензури, завдяки кур’єрам нунція Ратті[71]. Особисті взаємний Апостольського візитатора з митрополитом Андреем встановилися у Відні восени 1920 р. Дж. Дженоккі не приховував свого захоплення особою Андрея Шептицького, про якого писав, що він «є свята душа», «терпеливий і сильний, як мученик»[72].

Зміст листів і доповідних записок Апостольського візитатора вказує на те, що о. Дженоккі отримував від Апостольського престолу певні доручення стосовно Галичини. Непряме визнання цього є в Апостольському посланні папи Бенедикта XV до митрополита А. Шептицького від 24 лютого 1921 р. Тут св. Отець писав, що Апостольський престол, знаючи про складну ситуацію в Галичині, «про муки цієї нещасної [української] людности», вирішив вислати свого представника, який від імені Римської столиці та її понтифіка принесе слова потіхи та надасть гуманітарну допомогу. Папа також зазначав, що через несприятливі обставини Апостольський візитатор о. Дженоккі не зміг приїхати в Галичину[73]. Ці слова папського послання до греко-католицького митрополита і його пастви свідчать, що св. Отець розглядав о. Дженоккі своїм представником і в Східній Галичині.

Цитоване послання Римського понтифіка було негативно сприйняте польським урядом, кліром та засобами масової інформації. Ще веред публікацією його в Польщі о. Дженоккі, прогнозуючи реакцію польського уряду, в листі до Е. Бенедетті від 20 березня 1920 р. написав, що він листовно застеріг державного секретаря П. Гаспаррі щодо існуючої «дипломатичної небезпеки» через часті доручення, які даються йому, Апостольському візитаторові, на користь українців (русинів) Галичини та через слова св. Отця в посланні до митрополита А. Шептицького. Передбачення Апостольського візитатора Дженоккі збулися. Опублікований у пресі лист папи до митрополита Шептицького викликав незадоволення і майже обурення в Польщі і спричинив появу низки публікацій у польській пресі, спрямованих проти Римського престолу. Про це повідомив Апостольський вЬитатор у своєму донесенні від 15 червня 1921 р.[74] Дж. Дженоккі також став мішенню нападок польської преси, яка звинувачувала його в проукраїнських симпатіях і ворожому ставленні до поляків[75].

Апостольський візитатор у листуванні з офіційними особами Римської курії також торкався справи друку релігійної літератури українською мовою; ця справа розглядалася в Конгрегації Східних Церков. Так, у листі до кардинала Н. Марші він радить, як уникнути можливого непорозуміння з російським урядом: друкувати книжки українською мовою нібито тільки для галичан і, коли вони поширяться на території Великої України, Апостольський престол не нестиме за це відповідальності[76].

Для нас передусім цікаві погляди Апостольського візитатора на вирішення долі Східної Галичини Паризькою мирною конференцією. Оцінюючи стан справ у Східній Галичині в листопаді-грудні 1921 p., о. Дженоккі вважав, що Галичина стає другою Верхньою Сілезією і «зазнає ще більшої кризи: галицька нафта не менш цінна від сілезького заліза». Позиція країн Антанти в цьому питанні, на думку о. Дженоккі, така: Франція підтримує Польщу, а Італія – ні; Великобританія поки що не стала на сторону Польщі, але, коли буде впевнена у вигідності своїх зовшшньоторгівельних операцій, перестане цікавитися Галичиною; в кінцевому результаті це знову стане перемогою Франції. Апостольський візитатор писав у листі до монс. Бенедетті про те, що о. Йосафат Жан розмовляв у Парижі з монс. Черетті та з кардиналом Бурном у Лондоні про становище українців Східної Галичини і порозумівся з ним у цьому питанні*. Дж. Дженоккі був поінформований про те, що галицьке питання розглядатиметься Паризькою мирною конференцією та Лігою Націй і волів би, щоб це сталося якнайшвидше, аби скоротити страждання українців-галичан[77].

З огляду на складну міжнародну ситуацію, викликану польсько-більшовицькою війною, та на серйозну протидію польського уряду, о. Дженоккі так і не вдалося досягти місця свого дипломатичного призначення. В грудні 1921 р. він покинув Відень і повернувся до Рима. Тільки в березні 1923 р. о. Дженоккі зміг ступити на українську землю: папа Пій XІ послав його з візитаторською місією в Східну Галичину, але розповідь про цей його візит до Галичини виходить за межі теми цієї розвідки.

Апостольському візитаторові о. Дженоккі не вдалося відвідати ні Велику Україну, ні Галичину в 1920-1921 pp., однак, завдання його місії не можна вважати невиконаними. Одне з доручень Державного секретаріату та Конгрегації Східних Церков – об’єктивно і різносторонньо інформувати про стан справ в Україні та про ситуацію в Східній Галичині – він виконував постійно і надіслав у Ватикан щонайменше ЗО офіційних повідомлень. Дж. Дженоккі постійно підтримував зв’язки з представниками дипломатичної служби УНР, українських громадських організацій у Варшаві і, особливо, у Відні, з духовенством та ієрархами Української греко-католицької церкви. Часто на сторінках його офіційних повідомлень і приватних листів знаходимо співчуття і симпатію до українців та греко-католицького кліру. Крім цього, Апостольський візитатор займався розподілом і наданням гуманітарної допомоги медикаментами та грошима, значна частина якої надійшла в Галичину. Без сумніву, його інформації сприяли формуванню ставлення Апостольської столиці до Української Народної Республіки та до ситуації в Східній Галичині. Апостольський візитатор на сторінках своїх повідомлень оцінював перспективи поширення католицизму на Великій Україні як багатообщяючі[78]. Його оцінки та інформації мали б допомогти Римській курії у виборі концепції поширення діяльності Католицької церкви на Сході – в Україні та Росії, над чим Апостольська столиця застановлювалася протягом 1918-1921 pp.

Дискусії навколо двох концепцій ймовірної місійної діяльності на територіях колишньої Російської імперії – біритуалістичної та греко-католицької – серйозно впливали на стан дипломатичних контактів між Апостольським престолом та Українською Народною Республікою, як і на позицію Ватикану в питанні державно-правового статусу Східної Галичини, греко-католицьке духовенство і Церква якої мали б стати провідниками греко-католицької версії місіонерства. Події в Росії, Україні та в Польщі 1921 р. показали Ватикану нереальність його планів та сподівань на широку місійну діяльність на Сході Європи. Укорінення більшовиків у Росії та Україні, крах УНР і Ризький мирний договір, що зміцнив зовнішньополітичне становище Польщі, змінили геополітичну ситуацію в регіоні. Позиція Ватикану також поступово змінилася. Наприкінці 1921 р. очевидна перемога більшовиків примусила відсунути на неосяжне майбутнє місіонерські плани в Росії. Падіння УНР поклало край офіційним дипломатичним контактам: 1 листопада 1921 р. о. Бонна було звільнено від виконання дипломатичних обов’язків, а в грудні 1921 р. відкликано Апостольського « візитатора о. Дженоккі. На згортання непрямих дипломатичних контактів Ватикану та Української Народної Республіки вплинуло й нав’язання активних контактів з більшовицькою Росією. Така переорієнтація зовнішньополітичної діяльності на Сході Європи здійснювалася в рамках кампанії з надання допомоги голодуючим у Росії. Переговори, які розпочали ватиканські достойники з представником червоної Росії Вацлавом Воровським у грудні 1921 p., увінчалися підписанням домовленості в Рапалло, під якою поруч з підписом Воровського свій підпис поставив кардинал-державний секретар П. Гаспаррі. Ця домовленість з Радянським урядом була визнанням держави більшовиків de facto. Даний документ врегульовував способи надання гуманітарної допомоги Апостольської столиці голодуючим Росії. Ватикан плекав надії, що під прикриттям гуманітарних місій вдасться провадити і місійну діяльність серед українського та російського населення. Зрозуміло, що таке визнання de facto Радянської держави в її тогочасних кордонах знімало з порядку денного відносини Ватикану з українськими дипломатами. Встановлення контактів між більшовицьким урядом Росії та Ватиканом вплинуло і на роль та значення в зовнішньополітичній мозаїці, що її укладали ватіканські дипломати, Східної Галичини та її Греко-католицької церкви. Польща ж у цій ситуації ставала зовнішньополітичним партнером, котрому надавалась, хоч і вимушена, але перевага.

Що ж до діяльності графа М. Тишкевича, то можна підсумувати, що у 1919 р. йому вдалося налагодити офіційні дипломатичні контакти. Ці офіційні дипломатичні контакти розвивались досить успішно і вже сам факт намагання Директорії УНР встановити їх був схвально сприйнятий Римською курією. Відкрите бажання співпраці знайшло підтвердження в багатьох діях Ватикану, а особливо у призначенні Апостольського візитатора для України. Однак, через невизнання незалежності Української Народної Республіки державами Антанти, офіційні дипломатичні контакти між Апостольським престолом та УНР не переросли у дипломатичні відносини згідно з міжнародною практикою. На перебіг дипломатичних контактів між УНР та Ватиканом вплинули як теоретично-практичні дискусії щодо шляхів та методів ведення місійної діяльності на території колишньої Російської імперії, так і зміни в геополітичній ситуації на Сході Європи.

 

 


* Невеликий фрагмент матеріалу стосовно діяльності надзвичайної дипломатичної місії графа М. Тишкевича в травні-липні 1919 р., про яку йдеться в даній статті, було опубліковано в журналі «Політика і час» (Київ, 1997. № 5-6. С. 95-98). Редакція журналу без згоди автора не тільки внесла зміни в текст, змінила її назву, але й подала у підсумковій частині свої висновки, які не тільки не збігаються з думкою автора, а в дечому і суперечать історичним фактам.

** До Латеранського пакту 1929 р. не існувало держави Ватикан. Тому для часу до цього факту коректніше вживати термін «Апостольська столиця», «Римська столиця», а «Ватикан» використовувати радше як географічну назву.

[1] Stehle H. Eastern Politics of the Vatican 1917-1979. Athens; Ohio; London, 1979.

[2] Pood В. Рим и Москва. Львов, 1995.

[3] Marezzo della Rocca R. Le Nazioni non muoino. Russia rivoluzionaria, Polonia independente e Santa Sede. Bologna, 1992.

[4] O. Хома І. Апостольський престіл і Україна. 1919-1922 pp. Рим, 1987.

[5] Husar L. Sheptyts’kyi and Ecumenism // Morality and Reality. The Life and Times of Andrei Sheptyts’kyi. Edmonton, 1989. P. 190.

[6] Tramontin S. Un Secolo di Storia della Chiesa. Da Leone XIII al Concilio Vaticano II. Roma, 1980. Voi. 1. P. 138-139.

[7] За приблизними підрахунками на початок XIX ст. у Російській імперії проживало близько 25 млн. католиків обох обрядів (Morozzo Della Rocca R. Santa Sede e Russia Rivoluzionaria // Benedetto XVe La Pace – 1918. Brescia, 1990. P. 151).

[8] Stehle H. Eastern Politics of the Vatican... P. 14-15; Morozzo Delia Rocca R. Santa Sede e Russia Rivoluzionaria. P. 152.

[9] Див. доповідні записки Апостольського протонотарія і консультанта Державного секретаріату Римської курії Казимира Скірмунта та консультанта Конгрегації пропаганди віри й Конгрегації Східних Церков Владислава Залеського (ASS. Polonia. V. 562, 626).

* о. Кирило Королевський, справжнє ім’я – Жан Франсуа Жозеф Шарон (1878-1959), в досліджуваний період працював у Ватіканській бібліотеці.

[10] Stehle H. Eastern Politics of the Vatican... P. 11-12.

[11] Pius XІ. Wielkiemu Papieżowi w hoiddzie. Pomari, 1939. S. 82; Tramontiti S. Un Secolo di Storia... Vol. I. P. 123.

[12] Mоrozzo della Rocca R. Le Nazioni noe meoioo... P. 65.

* 1870-1929 pp. були періодом невизначеності державного та правового статусу Ватикану. Цю складну ситуацію буде розв’язано тільки у 1929 р. підписанням Латеранського пакту.

[13] Про формування надзвичайної дипломатичної місії УНР, про її приїзд до Рима та діяльність є цікаві спогади секретаря місії Петра Карманського та голови прес-бюро посольства УНР у Римі Євгена Онацького. Карманський П. Наша дипльоматична станиця при Св. Престолі в pp. 1919-1920 // Літопис Червоної Калини. Львів, 1939. Лютий. С. 3-4; Його ж. Сторінки вчорашнього // Новий чаС. Львів, 1934. С. 199-200; Онацький Є. По похилій площині. Записки журналіста і дипломата. Мюнхен, 1964, 1969. Ч. І-ІІ. Інші автори також торкалися цієї теми. Найбільш повно і документально обґрунтовано діяльність української дипломатичної місії при Святому престолі висвітлив о. Іван Хома (Хома І. Апостольський Престіл і Україна 1919-1922. Relationes diplomaticae inter S. Sedem et Republicanі Populärem Ucrainae annis 1919-1922. Рим, 1987).

[14] Михайло Тишкевич (1857-1930) – нащадок старого аристократичного роду, був одним з перших аристократів-хлопомашв, що зважилися розірвати зв’язки з ополяченою ріднею і ще в молодості заявити про свої українські корені. Під час Першої світової війни, в Лозанні, навколо нього гуртувались українці, що перебували в Швейцарії. Тут за його фінансового сприяння та участі виходив тижневик «l’Ukraine». Коли уряд УНР активізував зовнішньополітичну діяльність, М. Тишкевичу була запропонована посада голови надзвичайної дипломатичної місії УНР при Римському престолі. Детальніше про життя і діяльність Михайла Тишкевича див.: Гентош Л. Михайло Тишкевич // Довідник з історії України. Київ, 1999. Т. 3. С. 331; Її ж. Листи Симона Петлюри до графа Михайла Тишкевича // Україна модерна. Львів, 19%. Ч. І. С. 157-171.

[15] Хома І. Апостольський Престіл і Україна 1919-1922... С. 11.

* Швидше всього, цей документ подав М. Тишкевич кардиналові-дєржавному секретареві Гаспаррі як протокол намірів майбутньої співпраці. Голова української дипломатичної місії, як і будь-який інший іноземний дипломат, спочатку мав вступити в контакти з кардиналом-державним секретарем. Через п’ять днів після вручення цього листа-протоколу намірів граф Тишкевич отримав приватну аудієнцію у папи. Таку поблажливість державного секретаря Ватикану можна пояснити тим, що він уже деякий час контактував з графом листовно, та тим, що граф Тишкевич був кавалером папського ордена св. Григорія Великого.

[16] ASS. Russia. V. 592.

[17] Центральний державний історичний архів України у Львові (далі – ЦДІА України у Львові), ф. 681 (Тишкевич М.), оп. 1. спр. 20; Архів Головної управи чину св. Василія Великого у Римі. Фонд митрополита Шептицького. Т. 4.

* Цей документ засвідчував, що граф Михайло Тишкевич очолював надзвичайну дипломатичну місію УНР при Римському престолі і діяв від імені уряду Української держави. Офіційним титулом графа Тишкевича, згідно зі згаданим документом, був «голова надзвичайної дипломатичної місії УНР при св. Престолі», а не посол, як це можна зустріти в деяких дослідників. Ватіканські офіційні документи, зокрема протоколи Державного секретаріату, іменують графа Тишкевича «головою української дипломатичної місії» або «українським повіреним у справах». Тому можна лиш умовно називати його місію посольством, а його вважати послом.

[18] Онацький Є. По похилій площині... Ч. І. С. 28.

[19] Хома І. Апостольський Престіл і Україна... С. 17; Цвенгрош Г. Апостольський Престіл і митрополит Шептицький. Львів, 1991. С. 6.

[20] ASS. Russia. V. 592.

[21] ASV. Protokołu della Sekretaria di Stato. V. 622. № 92 337.

[22] ЦДІА України у Львові, ф. 681, oп. 1, спр. 16, арк. 9.

[23] ASV. Protokołu della Sekretaria di Stato. V. 622. № 92 346, 92 347. У протоколах Державного секретаріату в графі, де дуже лаконічно викладається зміст поданого документа, вказано, що український повірений протестує проти інтернування духовенства. Без сумніву, йдеться про греко-католицьке духовенство в Східній Галичині. Самого тексту цього протесту не знайдено.

[24] ASV, Protokolli della Sekretaria di Stato. V. 622. № 92 347.

[25] Там само. № 92 348.

[26] Там само. V. 623. № 93 573.

[27] ASS. Russia. V. 592.

[28] Там само.

[29] Хома І. Апостольський Престіл і Україна... С. 40.

[30] Там само. С. 18. Див. також: Карманський П. Наша дипльоматична станиця при Св. Престолі в pp. 1919-1920...; Трембіцький В. Дипломатичні взаємини Української Держави з Вселенським Престолом у 1918-1920 роках // Патріархат. 1979. Березень. С. 10-13; Цвенгрош Г. Офіційне взаємовизнання і взаєморозуміння УНР і Апостольського Престолу // Церква і соціальні проблеми. Львів, 1993. С. 337-358; Його ж. Апостольський Престіл... С. 5; Лужецький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом. Філадельфія, 1954. С. 564.

[31] ASV. Protokollі della Sekretaria di Stato. V. 635. № 5 871; V. 638. № 9 241.

[32] Ibid.; ASS. Russia. V. 538. P. 28.

[33] Zęba A. Watykan i Ukraina po I wojnie światowej // Warszawskie zeszyty ukrainoznawcze. Warszawa, 1994. № 2. S. 94.

[34] ЦДІА України у Львові, ф. 681, on. 1, спр. 4, арк. 1.

[35] ASV. Protokolli della Sekretaria di Stato. V. 634. № 4 753.

[36] Детальніше про діяльність графа Тишкевича в Парижі див.: Гентош Л. Листи Симона Петлюри до графа Михайла Тишкевича.

* Ф. Бонн (1882-1941) – бельгієць за походженням, один з перших монахів чину оо. редемптористів, що прийняли східний обряд у Іаличині 1911 р. У 1918 р. – капелан УГА, у 1919 р. – член української делегації на переговорах з представниками країн Антанти. В 1919-1920 pp. – радник та виконуючий обов’язки голови української надзвичайної дипломатичної місії при Апостольському престолі; згодом – священик української греко-католицької парохії в Пенсильванії (США).

** Петро Карманський (1878-1956) – родом з Чесанова, вивчав філософію і теологію в Римі, у 1919-1920 pp. – секретар української надзвичайної дипломатичної місії при Апостольському престолі, у 1922-1925 pp. – дипломатичний представник ЗУНР у Бразилії. Відомий поет (представляв модерністичну групу «Молода муза»), перекладач (з італійської та голландської) та прозаїк (спогади «Між рідними в Південній Америці» про перебування в Бразилії та «Крізь темряву», які сповнені нападок на Ватикан і Католицьку церкву).

[37] АГУ ЧСВВ, ф. о Йосафата Жана, т. 1 (спогади о. Жана), арк. 31.

[38] Онацький Є. По похилій площині... Ч. II. С. 60.

[39] ASV. NV, v. 194, р. 118.

[40] Ibid. P. l 115.

[41] Ibid. P. l 123.

[42] ASS. Russia. V. 592.

[43] Ibid. V. 603.

[44] Ibid.

[45] Хома І. Апостольський Престіл і Україна... С. 70.

[46] Джованні Дженоккі (1860-1926) народився в Равенні, 1883 р. став священиком. Був професором історії в семінарії в Равенні. Належав до згромадження Місіонерів Пресвятого Серця. Входив до складу Апостольської делегації в Палестині та Константинополі. З 1893 по 1897 pp. очолював місію свого згромадження в Новій Гвінеї. 1900 р. став протоігуменом того ж згромадження. У 1911 р. за розпорядженням Державного секретаріату перебував у Бразилії. З 1920 по 1923 pp. – Апостольський візитатор в Україні. Про нього див.: Хома І. Апостольський Престіл і Україна... С. 68-103; Chôma G. Padre Giovanni Genocchi Visitatore Apostolico dell’Ucraina // Analecta OSBM. Romae, 1960. Vol. III. Facs. 1-2. P. 204-224.

[47] Хома І. Апостольський Престіл і Україна... C. 71.

[48] Там само.

[49] ASS. Russia. V. 603.

[50] Онацький Є. По похилій площині... С. 106.

[51] ASV. NV, v. 200, р. 256.

[52] Ibid. P. 243.

[53] ASV. Protocolli della Secretaria di Stato, v. 638, № 9 048.

[54] Львівсько-архієпархіальні відомості. Львів, 1921. 20 квітня. Ч. 2. С. 7.

[55] ASV. NV, v. 200. р. 398.

[56] ASV. Protocolli della Secretaria di Stato, v. 6348, № 19 173.

[57] Львівсько-архієпархіальні відомості. Львів, 1921. 20 квітня. Ч. 2. С. 7.

[58] ASV. NV, v. 200, р. 402.

[59] Львівсько-архієпархіальні відомості. Львів, 1921. 20 квітня. Ч. 2. С. 11.

[60] ASV. NV, v. 200, р. 233.

[61] ЦДІА України у Львові, ф. 358, оп. Зт, спр. 52т, арк. 1.

[62] ASV. NV, v. 200, р. 230.

[63] ASS. Russia, v. 636.

[64] Низку цих листів наводить о. Іван Хома у своїй праці «Апостольський Престіл і Україна...»

[65] Хома І. Апостольський Престіл і Україна... С. 73.

[66] Там само. С. 113.

[67] Жон Й. Моє служіння Україні. Едмонггон, 1953. С. 19.

[68] Хома І. Апостольський Престіл і Україна... С. 113.

[69] ЦДІА України у Львові, ф. 681, оп. 1, спр. 4, арк. 5.

[70] ASV. Protocolli della Secretaria di Stato, v. 634, № 4 753.

* Апостольський нунцій Акіллє Ратті, евакуювавши всіх працівників нунціатури та документацію в Познань, залишився у Варшаві, де, крім нього, в час більшовицької загрози перебували дипломатичні представники Данії, Італії та США.

[71] ASS. Russia, v. 603.

[72] Хома І. Апостольський Престіл і Україна... С. 118.

[73] ЦДІА України у Львові, ф. 358 (А. Шептицький), oп. 1, cop. 104, арк. 3.

[74] ASS. Russia, v. 603.

[75] Kurier codzienny. Kraków, 1921. l czerwcia.

[76] Хома І. Апостольський Престіл і Україна... С. 98.

* Нунцій Ратті інформував монС. Черетті, делегата Апостольського престолу на Паризькій мирній конференції, про ситуацію в Східній Галичині.

[77] Хома І. Апостольський Престіл і Україна... С. 129.

[78] ASS. Russia, v. 603.

Ліліана ГЕНТОШ

"Сайт ЛНУ ім. І. Франка", б.д.