Почаївська Лавра в другій половині XX століття

24.05.2011, 12:21
В 1951 році в Почаївській Лаврі відзначали ювілей - 300-ліття із дня смерті преподобного Іова. Цьому святу ще з часів архієпископа Антонія (Храповицького) притаманна особлива урочистість та велелюддя віруючих.

Почаївська Лавра в післявоєнні роки.

В післявоєнні роки згідно з адміністративнотериторіальним поділом західна частина Волині увійшла до Тернопільської області. В свою чергу Тернопільщина в складі Львівської області стала Львівсько-Тернопільською єпархією. Першим її єпископом був Макарій (Оксіюк), призначений також ще й священноархімандритом Почаївської Лаври. На Львівсько-Тернопільській кафедрі він перебував з 1945 по 1953 роки.
Якщо під час війни кількість насельників Лаври не поповнювалось, то після її завершення в монастир почали приходити та приймати чернечий постриг солдати, які повертались з фронту.
В 1951 році в Почаївській Лаврі відзначали ювілей - 300-ліття із дня смерті преподобного Іова. Цьому святу ще з часів архієпископа Антонія (Храповицького) притаманна особлива урочистість та велелюддя віруючих.
Також в Лаврі цього періоду разом з відродженням духовного життя почали проводити ремонти та оновлювати монастирські будівлі, храми та настінний живопис в них, тим більше, що серйозних реставрацій тут не було з 1914 року. В 1954-56 роках місцевими художниками – вихованцями Лаврської іконописної школи, реставрована Печерна церква на честь преподобного Іова Почаївського. З 1951 по 1957 роки в Почаївський Лаврі подвизався преподобний Кукша (Величко). Він ніс послух кіотного біля Почаївської чудотворної ікони Божої Матері, а також сповідав людей. Преподобний Кукша часто відправляв Божественну літургію в церкві преподобного Іова. Однак розмірене та спокійне життя Почаївської Лаври спливало. Чим більше часу минало після Другої Світової війни, тим швидше наближалась інша війна - духовна. Наближався період гонінь на Церкву і, зокрема, на Почаївську Лавру.


Почаївська Лавра в період гонінь на Церкву з боку комуністичної влади.

В 1956 році намісником Почаївської Лаври стає архімандрит Севастіян (Пилипчук). Саме на період його управління припадає початок гонінь на Лавру. Є свідчення, що в 1958 році, як засторога, в Лаврі було з’явлення Божої Матері, її побачили над Троїцьким собором в чорному одязі та з чорним омофором в руках.
Ще в 1945 році на монастирські приміщення та землю значно підвищили податок. За один гектар землі він становив на рік 40 тисяч карбованців або 4 тисячі вже після грошової реформи 1961-го . Зокрема, Почаївська Лавра повинна була сплачувати за свої 10 гектарів (орної) землі 40 тисяч карбованців. Такі непосильні податки мали на меті перетворити монастир на неплатоспроможний і, як наслідок, зумовити цим його самозакриття. 16 жовтня 1961 року вийшла постанова Кабінету Міністрів СРСР, згідно з якою урізано земельні ділянки монастирів. В Почаївської Лаври відібрано наділи, завдяки яким монастир забезпечувався продуктами харчування. Одразу після цього відбирають фруктовий сад, що впритул прилягав до архієрейського будинку та Печерної церкви на честь преподобного Іова, і пасіку, з більш як 100 вуликами. З 1960 року влада заборонила в Лаврі ремонт та реставрацію, а також наймати спеціалістів для виконання художніх, деревообробних та інших робіт, крім цього заборонено приймати до братії нових осіб. Згадана постанова 1961 року містила вказівку монастирям обов’язково укладати договір на оренду всіх їхніх приміщень, крім храмів. Це означає, що згодом місцева влада могла скоротити кількість будівель, належних монастирю, або взагалі їх конфіскувати.

Закриття скиту Почаївської Лаври


Згідно з постановою Ради міністрів УРСР від 17 червня 1959 року та рішенням виконкому Тернопільської обласної ради депутатів від 27 червня того ж року 29-30 липня і 10 серпня були ліквідовані Кременський Богоявленський жіночий монастир та Свято-Духівський скит Почаївської Лаври. Настоятелем скиту був ігумен Кронід (Алмазов), в минулому – офіцер царської армії. Незважаючи на те, що рішення Ради в справах релігії про закриття скиту підписав також патріарх, ігумен Кронід з насельниками не бажали залишити його. Владні органи, зокрема КДБ та Рада в справах релігії жорстоко переслідували ченців. 5 серпня 1959 року з Свято-Духівського скиту до Почаївської Лаври монахи почали перевозити майно. А через 5 днів монастир повністю звільнили. З 39 осіб, які населяли скит, 37 залишились у Лаврі, інші двоє поїхали додому. Після виселення ченців на території скиту відкрили будинок інвалідів (установа закритого типу). Згодом його головний храм (скиту), побудований на початку XX століття, перетворили на склад. Оскільки він був двоповерховий, то верхню частину віддали під зерносховище, а в нижній (підвальній) зберігали різну сільськогосподарську продукцію.
Посилення тиску радянської влади на Лавру

В 1961 році комуністична влада безпосередньо перейшла до ліквідації Почаївської Лаври. Відібравши землю, де монахи вирощували все для своїх потреб, вона дає неофіційний наказ організаціям та магазинам не відпускати ченцям продукти харчування та інші необхідні товари. Ці насильницькі та репресивні заходи застосовують поступово, один за одним, від меншого до дедалі жорсткішого.
У Лаври відібрали всі автомобілі (4 вантажні і один легковий), частину з яких передали місцевому колективному господарству. Монастирю заборонили виготовляти свічі. Віск та парафін, також конфіскували, передавши місцевій лікарні. Всіх робітників Лаври, а це 250 осіб, звільнили. Також скасували такі наймані посади, як секретар, виконроб, інженер та екскурсовод. Всі господарські знаряддя, необхідні механізми та ремонтно-реставраційні матеріали теж відібрали.
Паралельно з цим органи місцевої міліції КДБ посилено почали переслідувати паломників, які приїжджали до Лаври. Наряди міліції як вдень, так і вночі, перебували на території монастиря, перевіряли в приїжджих до Лаври документи і за будь-якої причини, навіть фіктивної, людину могли заарештувати.
В повоєнний час приміщення, де проживав священноархімандрит, коли приїжджав у Лавру, використовувалось, як гостиниця для паломників. В 1959 році в ньому розмістились монахи із закритих монастирів: Почаївського скиту, частина з Києво-Печерської Лаври, монастиря на Козацьких могилах (Рівненська область), Хрещатицького монастиря (Чернівецької області) та інших. Декілька кімнат в цьому приміщенні відведені для родичів та знайомих монахів, які відвідували Почаївську Лавру.
Начальник КДБ міста Почаєва капітан Максимов М.В. категорично заборонив поселяти паломників в монастирських приміщеннях і самостійно контролював, виконання свого наказу. Якось він застав в будинку кількох людей, склав акт і примусив, за свідка, підписатись під ним мешканця цього приміщення ігумена Анатолія (Корнійчука). Максимов хотів, щоб акт підписав також сторож Лаври Микола Рабуш (людина похилого віку). Останній, бачачи що коїться несправедливість, відмовився поставити свій підпис. Тоді капітан Максимов в гніві схопив сторожа і з силою зіштовхнув його вниз з високих східців; тільки чудом той залишився живий.
З цих причин керівництво Лаври вирішило дозволити паломникам ночувати в храмах. Богослужіння закінчувалось, однак люди не залишали храму, а під наставництвом одного з лаврських священиків читали різні акафісти. Пізно вночі вони лягали просто на підлозі і так відпочивали. Однак капітан Максимов згодом заборонив і в храмах ночувати паломникам.
У 1961 році в Лаври відбирають так званий “архієрейський будинок”, розташувавши в ньому поліклініку міста Почаєва. Монахів, які проживали тут, поселяють в одному корпусі з лаврськими.
Коли у Почаївського монастиря конфіскували навколишні будівлі, а також майже все майно і залишився тільки один корпус, що прилягав упритул до головного Успенського собору, тоді влада через КДБ і міліцію, а також уповноваженого у справах релігії, приступили беспосередньо і до самих монахів.
В 1961 році в Почаївській Лаврі нараховувалось 130-140 насельників. Монахів, ніби злочинців, щодня групами по 10-15 осіб викликали в приміщення Почаївської міліції. Там їх окремо розподіляли по кабінетах і проводили так звану “роз’яснювальну роботу”. Їм погрожували, запевняли, що монастир ось-ось закриють, тому вони повинні залишити його негайно. З ченців знущались, увесь день вони сиділи по кабінетах міліції а також їх закривали в КПУ. На одного монаха накидались кілька кадебістів, часто в нетверезому стані, вимагаючи залишити Лавру, їх всіляко ображали, гупаючи кулаком по столу, змушували дивитись в очі, або в одному напрямку, переводили з одного кабінета в інший. Часто примушували писати пояснювальні, чому той чи інший монах запізнився на їхній виклик, хоча фактично всі з’являлись вчасно. Якщо хтось з ченців з поважної причини не міг прибути на виклик, тоді представники влади приходили за ним в його келію і якщо не знаходили там нікого - опечатували її.
Уповноважений у справах релігії в Тернопільській області контролював навіть кількість проповідей, прочитаних у Лаврі. Він часто приїжджав в монастир і вивчав усі його сторони життя. Разом з місцевими органами міліції ходив по монастирських корпусах та оглядав келії монахів. Наміснику Лаври було заборонено приймати в Лавру на послух нових людей, зокрема молодих. Якщо уповноважений бачив у монастирі таку людину, її негайно забирали до відділу міліції, після чого, встановивши особу, відправляли з Почаєва, а на Лавру за це накладали штраф. Тому, коли сюди прибував уповноважений, монахи швидко повідомляли про це один одного та нових послушників, які під час його перебування в Лаврі, переховувались.
В 1961 році в Почаївському монастирі проживало 18 осіб, віком молодших від ЗО років. Уповноважений наполягав на тому, щоб намісник, архімандрит Севастіян (Пилипук), виписав їх з числа братії передусім. Коли цих монахів викликали в Почаївський відділ міліції, їх постійно вмовляли, щоб вони повертались до своїх домівок, влаштовувались на роботу, одружувались.
З ініціативи того ж таки уповноваженого при Почаївському виконкомі була створена комісія у складі 9 представників, котра наглядала за діяльністю Лаври, її насельників, а також віруючих, які відвідували монастир. Кожний член комісії мав окреме доручення і періодично звітувався про його виконання. На великі релігійні свята, такі як Успіння Божої Матері, преподобного Іова, Різдво Христове, Пасха, ця комісія залучала до свого складу ще людей, переважно вчителів, з допомогою яких вивчали релігійну атмосферу в Почаївській Лаврі, а також контролювали паломників. Вони визначали прізвища та адреси віруючих, які приходили в монастир на молитву з дітьми шкільного та дошкільного віку. Потім ці повідомлення надсилали на місця їх роботи, або в навчальні заклади та школи і по відношенню до них застосовували адміністративні покарання. Багатьох, хто мав якусь причетність до Лаври, або чимось їй допомагав, звільнили з роботи. Серед них були люди, котрі обіймали високі державні посади.
Разом з тим, до монахів влада почала застосовувати нові силові методи. В Лавру прибувала група працівників КДБ і міліції, котрі вимагали від насельників паспорт. Вони говорили, що це звичайна перевірка документів. Братія, нічого не підозрюючи, віддавала паспорти. Однак, коли монахи отримували їх назад, то знаходили там штампи, які свідчили про виселення з Лаври. Потім начальник паспортного столу пояснював цим монахам: “Тепер ви всі вважаєтесь виселеними з монастиря, а тому повинні залишити його, інакше на кожного з вас буде відкрито справу за статтею 196 Кримінального кодексу УРСР як порушників паспортного режиму”. Для ченців встановлювався термін - три доби - для того, щоб вони залишили Лавру. На протести та докази монахів, що це насилля, що Конституція СРСР в статті 124 гарантує свободу віросповідання, працівники КДБ відповідали, що вони створюють закони і що Конституція написана для комуністів. Також вони говорили, що їм надходять вказівки по партійній лінії і вони виконують завдання влади.
Після виписки монахів за паспортом працівники КДБ разом з начальником паспортного столу приходили в монастирську канцелярію і там виписували монахів з житлової книги. Це остаточно змушувало монаха залишити монастир. Однак вони нізащо не бажали цього робити. Багато з них майже все своє життя прожили в Лаврі, перебували там від 20 до 40 років, перетворилися тепер на “відвертих порушників паспортного режиму”, до яких органи міліції застосовували свої методи адміністративного тиску. Як вже вище зазначалось, спочатку монахам встановили термін - 3 доби - упродовж якого вони повинні були залишити Лавру. Потім його зменшили до 24 годин. Якщо ж монах продовжував перебувати в монастирі, тоді у нього вимагали підпис про виїзд та накладали штраф. А коли і після цього залишався в Лаврі, на нього заводили кримінальну справу і засуджували на рік тюремного ув’язнення. У тьакий спосіб засудили: ігумена В’ячеслава (Псамана) (прожив в Почаївській Лаврі 40 років), ієромонаха Амвросія (Довганя), ієромонаха Сергія (Соломка), ієродиякона Антонія (Користелева), ієродиякона Апелія (Станкевича), ієродиякона Андрія (Щура), ієромонаха Володимира (Солдатова), ієромонаха Валеріана (Поповича), ієромонаха Діонісія (Кононюка), ієродиякона Гавріїла (Углицьких), монаха Нестора (Онука), монаха Даніїла (Клюткіна), монаха Григорія (Унку) та ін.
Серед засуджених ченців були і учасники Великої Вітчизняної війни ієромонахи Амвросій (Довгань), Сергій (Соломко), ієродиякон Антоній (Користелев) та чимало інших. Однак цей аргумент не перешкоджав комуністичній владі відправляти монахів повторно до в’язниці ще на кілька років після того, як останні повертались знову у Лавру.
Ось лист до Генерального секретаря ООН - У. Тана жительки міста Почаєва Єфросинії Володимирівни Щур, якого вона написала 25 липня 1964 року. В період гонінь жителі Почаєва, монахи а також паломники звертались з багатьма скаргами в різні інстанції і зокрема в ООН. В своєму листі Є.Щур пише про свого сина, який являється монахом в Почаївській Лаврі (ієродиякон Андрій (Щур), якого органи радянської влади репресували. З болем в серці вона розповідала про своє горе: “...я християнського сповідання, мати шістьох дітей. Мій чоловік і двоє синів брали участь у Великій Вітчизняній війні 1941-45 років, де загинули чоловік та один син, а один з синів повернувся. Молодший мій син Анатолій забажав бути монахом і у 1953 році вступив до Почаївської Лаври...
В 1961 році християн почали виганяти з Почаєва, а монахів – з Лаври. Виконували цю ідеологічну роботу органи КДБ за вказівкою центрального комітету партії, а також всі пов’язані з ними партійні організації та партійні робітники. На партійних засіданнях ухвалено низку заходів стосовно закриття Почаївської Лаври. Кожному комуністу доручили різними методами переслідувати християн, їх частково звільняли з роботи, частково залякували: якщо будете ходити в Лавру - вивеземо з Почаєва. Тому багато людей почали вірити таємно.
З монахами справа здавалась їм легкою: налякаємо і монахи самі підуть. Однак вони помилялись. Монахи, вірні своїм обітницям, терпіли усі утиски (побиття, СИЗО), але не виходили з Лаври.
Тоді комуністи заходились арештовувати і садити монахів до в’язниць, перед цим відібравши у них прописку (для того, щоб приховати свої злочини, влада вплинула на архієрея, щоб останній фіктивно оформив звільнення заарештованих монахів з Лаври).* Таким чином, ченцям інкримінували статтю 196 КК УРСР - порушення паспортного режиму”.
“До однієї з цих груп потрапив мій син Анатолій, - продовжує розповідати в своєму листі Єфросинія Володимирівна, – який прийняв постриг в Лаврі з іменем Андрія та був рукоположений в сан диякона. Його засудили на один рік позбавлення волі за згаданою статтею. Всім зрозуміло, що режиму (паспортного) монахи ніяк не могли порушувати, тому що вони постійно проживають в Лаврі... А якщо враховувати те, що ми його рідні, зокрема я, його мати – місцеві, отже йому виїжджати з Почаєва немає куди. Однак в комуністів чорне завжди буде білим і навпаки. І мій син мучився в тюрмі увесь рік. Тримали його в дуже поганих умовах, в кам’яному карцері і він повернувся ледь живий. Звичайно, як монах повернувся знову у Лавру. Повторно почались репресії, підписи про виїзд, штрафи, слідства і т.п.
Він намагався домогтися справедливості у вищих інстанціях. Описав мені подробиці дій органів міліції, КДБ, дружинників та ін. і скерував на розгляд до різних організацій у Москві... Ми мали надію, що таке знущання припиниться. Але... Прописку в Лаврі синові не поновили, а знову заарештували і звинуватили як ворога радянської влади, що займається релігійною пропагандою та наклепами на радянські органи.
Арешт відбувся 10 лютого 1964 року і його тримали під слідством 6 місяців – до 13 липня 1964 року. Весь цей період органи КДБ готували матеріали для обвинувачення. А 13 липня 1964 року вони продемонстрували свою “справедливість”: засудили мого сина вже на три роки позбавлення волі в суворому режимі. Вирок для оскарження суддя мені відмовився дати, приховуючи свої брудні авантюри, оскільки увесь суд - це демонстрація насильства над християнами. Свідками на процесі була більша частина комуністів Почаєва, а суд - це розіграна комедія, складена за шість місяців слідства...
Я прошу Всесвітню організацію вплинути на комуністів, щоб вони надали свободу монахам і всім християнам. Мій син - це не єдиний випадок в Почаєві. У в’язниці, крім нього, перебувають ще: ієродиякон Апелій (Станкевич), вже втретє засуджений, ієромонах Діонісій (Кононюк), засуджений, як і мій син, вдруге. Також другий раз у в’язниці перебуває ігумен В’ячеслав (Псаман) та інші, які вийшли на волю...”
Лист закінчувався такими словами: “Люди доброї волі, поборники добра і миру на землі, захистіть нас від ярма комунізму”. Подібних листів, написаних в різні інстанції православними християнами, було безліч. Однак, не зважаючи на це, гоніння на ченців
Почаївської Лаври не припинились. Навпаки воно посилилось.
В боротьбу з Почаївською Лаврою радянський уряд залучив усі організації. Не останню роль в ній відіграли медичні органи. Їх зобов’язали - “знаходити” в монахів будь-яку хворобу і примусово відправляти на лікування. Для цього влада проводить в монастирі медичний огляд монахів. В Почаївському військкоматі влаштовали медкомісію, згідно з якою деяких Лаврських монахів, наприклад отця Іосифа (Головатюка) – визнано психічно хворими (хоча вони були здоровими) і тривалий час лікували в психіатричній лікарні, при цьому виписували їх з монастиря. Таке “лікування” для деяких монахів було летальним. Інших лікували до такої міри, що тіло розпухало до непомірних розмірів (так лікували відомого лаврського монаха - лікаря, про якого вже згадувалось вище, отця Іосифа (Головатюка).
Окрім цього, Почаївський райвійськкомат провів чимало медкомісій для молодих лаврських монахів, які не проходили військової служби в радянській армії. Останні, через фізичні вади, отримали звільнення від неї. Однак за вказівкою органів КДБ, лікарі визнавали їх здоровими і мобілізували в ряди радянської армії, зокрема, до військово-будівельних загонів. Такі загони працювали в північних районах СРСР на лісовирубках. До цієї групи потрапили: ієромонах Власій (Болотов), ієродиякони Панкратій (Тимощук), Георгій (Лошкарьов), Олексій (Барановський) та монахи Анатолій (Пиліцький), Димитрій (Петровці), Іван (Пастухов), Володимир (Клочков), Анатолій (Капинос), Ісихій (Нікітенко). Зокрема ієромонах Власій (Болотов) та монахи Анатолій (Пиліцький) та Ісихій (Нікітенко) були зовсім слабкого здоров’я. Але незважаючи на це, їх визнали придатними для військової служби, і привезли до Тернополя, певний час потримали і згодом відпустили. Однак коли вони вже повернулись назад, прізвища були вже викреслені з Лаврської житлової книги. Про повернення прописки не могло бути і мови.
Окрім медичних, в Лаврі постійно відбувались сантехнічні, пожежні та інші комісії та перевірки. Утворювалась напружена, неспокійна атмосфера і монахи жили в постійній тривозі.
Паломників, які прибували до Лаври, вантажними машинами міліція вивозила за 40-50 кілометрів від Почаєва. Все це супроводжувалось наругою і нерідко побиттям, їх суворо попереджували, що з разі повторної появи в Лаврі посадять до в’язниці.
Мешканцям Почаєва суворо заборонили приймати на квартири паломників. Дуже часто міліція, під приводом перевірки паспортного режиму, ходила по квартирах, перевіряючи, як виконуються її накази. Якщо знаходили приїжджих паломників, їх арештовували, а на господарів накладали штраф. Ці знущання доходили до безувірства: п’яні міліціонери та їх начальники вночі вривалися до будинків, виганяли сплячих богомольців на вулицю, били, грабували, а також знущались над господарями. В зв’язку з тиском жителі Почаєва остерігалися приймати будь-кого на квартиру, а приїжджаючи сюди, паломники змушені були ночувати просто неба біля монастирських храмів. Однак і тут їм не давали спокою, а навпаки-застосовували найгрубіші знущання: вночі працівники КДБ і міліції приходили в Лавру і гумовими палицями розганяли паломників, їх часто ця ж сама міліція грабувала і закривала в психіатричній лікарні в Почаєві.
Спроба радянської влади ліквідувати Почаївський монастир.

Починаючи з березня 1962 року гоніння на монахів Почаївської Лаври активізувалось. Партійним та державним органам влади дано наказ до кінця року ліквідувати Лавру. До монастиря приїжджає велика група працівників КДБ та міліції з Тернополя і разом з місцевими органами, вони конфіскують в Почаївської Лаври її документацію: акти Духовного Собору, бухгалтерські обліки та інше. Дійшло до того, що начальник Почаївського відділу КДБ капітан Максимов М.В. а також його помічники мали ключі майже від усіх приміщень Лаври. Вони вилучили з монастирської бібліотеки велику кількість книг, і застосовуючи цитати з них психологічно знущались з ченців. Так, коли останні з’являлись на виклик в кабінети КДБ, відбувалось таке: спочатку їм зачитували місце з Послання апостола Павла, котрий говорить, що “всяка влада від Бога”, далі з святоотцівських книг, конфіскованих з Лаврської бібліотеки, - настанови про послух. Об’єднавши це в одне, від них вимагали, щоб вони підкорились владі, котра наказує їм залишити монастир.
Однак незважаючи на утиски, знущання та погрози з боку влади, монахи не залишали Лаври. Поїхати звідси вважалося для них смертю. Лавра була їм батьківським домом, а тому, казали вони “кістками ляжемо, але нікуди не підемо”.
І тоді атеїстична влада через таку впертість монахів, застосувала до них вкрай рішучі дії. 1 вересня 1962 року в Почаїв було зібрано велику кількість міліції, як з Тернопільської, так і з інших областей. Вони оточили Лавру і нікого не пропускали на її територію. 5 вантажних автомашин, в’їхали на подвір’я Лаври. В післяобідній час з’явилась також велика група працівників КДБ та міліції. Заздалегідь було складено програму захоплення насельників: на кожного виділено по 5-6 чоловік, вони стукали до келій монахів і коли ченці не відкривали, міліція зламувала двері і насильно виводила їх до автомашин. Наспіх працівники міліції забирали речі монаха і разом з ним завантажували в кузов автомобіля. З тими, хто відкривав двері келії, відбувалося майже те саме: їм говорили, що віднині вони в Лаврі більше не живуть і також саджали в автомобіль.
Монахів вивозили за місцем проживання рідних, якщо вони в них були. А якщо рідні того чи іншого монаха вже померли, то таких вивозили за місцем народження, або просто якомога далі від Почаєва.
Через розкиданість місць, в які розвозили монахів, повністю звільнити Почаївський монастир 1 вересня працівникам міліції та КДБ не вдалося. Частину монахів, які залишилися, очікувала така ж доля 3 вересня. Вони вирішили молитись і зачинились в храмі.
Коли міліція та працівники КДБ знову оточили Лавру, то вони, як і першого разу, почали стукати в двері келій та зламувати їх. Не знайшовши там нікого з монахів, вони здогадались, що братія в храмі. Однак потрапити всередину їм було важко. Крім основних замків, двері храму закривались на засуви, а тому спроби міліції та представників КДБ відчинити їх були марними.
А в цей час на захист монастиря та монахів почали збігатися місцеві християни, небайдужі до долі Почаївської Лаври та її насельників. Християнам вдалося прорватися крізь міліцейські пости біля Центральних (Святих) воріт і наблизитись беспосередньо до братського корпусу. Він був закритий і всередині вже орудували органи КДБ та міліції. Тоді мешканці Почаєва вирушили до господарських воріт, куди перед цим заїхали 5 вантажних автомобілів, щоб вивозити монахів.
Однак влада передбачала такі дії мешканців Почаєва. На цей випадок була заготовлена пожежна машина, що стояла неподалік. Начальник пожежної команди ст. лейтенант А.С. Лисак наказав пожежникам наблизитись до натовпу і спрямувати на нього струмінь води. Водою, упереміш з брудом пожежники почали поливати людей. Змучені, промоклі до нитки, вони кинулися хто куди, але згрупувалися знову біля парадного входу братського корпусу. Під вікнами стояла важка дубова лава. Рятівники схопили її і довго били у фільонку дверей. З правого боку вона тріснула і відскочила; через отвір люди проникли до корпусу. Біля дверей стояв міліціонер, але злякавшись, втік, а рятівники по коридору кинулися до господарського двору. Та вони запізнилися, якраз перед тим вивели останнього монаха.
Міліція помітивши, що на неї насувається натовп, кинулась на людей. “Бий їх!”. Ст. сержант П., старшина К., ст. лейтенанти Б. і Ю. жбурляли християн об стіни, товкли чобітьми, а інші тим часом через господарський двір вивозили ченців. Люди знову під натиском міліції розбіглися. Декого схопили і арештували, багатьох побитих відправили до лікарні. Надто старався розправитися з прихожанами старшина К. , він забив майже до смерті Я. М. , накинувся на С.А. зі словами: “Бийте її, це попівська дочка”.
Поміж тим, працівники КДБ та міліції з великими зусиллями потрапили (з внутрішньої сторони), через прилеглий корпус, до Успенського собору. Монахів, які тут перебували, вони вирішили не розвозити за місцем народження, а вивезли в місто Дубно (Рівненська область) на залізничний вокзал та наказали їхати додому або до рідних.
В цей день в Лаврі залишились тільки ченці, які обіймали керівні посади: виконуючий обов’язки намісника Лаври ігумен Варфоломій (Бабяк), благочинний і бухгалтер. А також, залишилось кілька монахів похилого віку, яких начальник Почаївського відділення КДБ обіцяв якнайшвидше відправити до будинку інвалідів. Управління Лаврським майном повинна була взяти на себе державна влада. Фактично, вона вважала вже Почаївський монастир ліквідованим.
Однак не так вийшло, як планували органи КДБ та радянська влада. На їхній подив, вивезені монахи наступного дня знову з’являлись в Лаврі, їх знову схоплювали і повторно вивозили, та все одно вони повертались до Почаєва. Монахів забирали в міліцію, закривали в КПЗ, всіляко знущались і погрожували судом, якщо не покинуть Лавру та Почаїв.
Незважаючи на такі важкі умови, богослужіння в Лаврі не припинялось. Ченці майже цілодобово перебували в храмі, не маючи можливості вийти на вулицю, тому що там були працівники міліції та КДБ. Вони одразу схоплювали монаха і відправляли з монастиря. Виловлюючи в Лаврських корпусах насельників, працівники КДБ та міліції неодноразово вривались до храмів та алтарів.
Лаврська житлова книга була замінена новою, згідно з якою в монастирі залишилось 23 монахи. Коли ченців силоміць вивозили з монастиря, то кожного обшукували і, знайшовши паспорт, одразу ставили штамп про виписку. Однак деякі монахи, передбачаючи такі дії з боку радянських органів, заховували свої документи і в такий спосіб зберігали свою прописку. Повертаючись після вивезення знову в Лавру, вони за законом (формально) були її насельниками, а тому державні органи не мали можливості застосувати по щодо них якихось юридичних заходів.
Інша річ, якщо монаха виписували. Коли він повертався знову до монастиря, начальник паспортного столу міста Почаєва Білик В.Р. починав його особливо жорстоко переслідувати. Такі монахи постійно перебували під психологічним та фізичним тиском, їх змушували залишати монастир, на них накладали штрафи. Потім звинувачували в порушенні закону про паспортний режим, засуджували і саджали до в’язниці. Після відбуття терміну ув’язнення монахи знову повертались до Почаївської Лаври, однак їх ніхто не збирався приписувати. Якщо ж вони залишалися в монастирі, їх судили та ув’язнювали.
Почаївські монахи, нвитримуючи такого жорстокого знущання місцевих органів влади почали скаржитись у вищі державні інстанції. В 1962 році в Москву таємно поїхало троє ченців: Аліпій (Шинкарук), Касіян (Негодюк) та Ісаія (Ямкін). Окрім патріарха Олексія (Османського) вони також звернулися з письмовими скаргами в комітет у справах Руської Православної Церкви при Раді міністрів СРСР, а також до генерального прокурора СРСР. В цих скаргах йшлося про всі ті насильства, які чинили над почаївськими монахами, про терор, якого вони зазнали. Однак ходаки нічого своїми скаргами на досягли. В Комітеті у справах РПЦ їх звинуватили в тому, що вони зводять наклепи на радянську владу і насправді жодних гонінь не відбувається. В Генеральній прокуратурі пообіцяли розглянути скаргу та повпливати на місцеву владу, однак монахи відчували, що їм просто “замилюють очі”.
Коли вони прибули назад до Почаєва, їх одразу викликали до місцевого прокурора Щербатого B.C., котрий сказав, що вони дарма їздили скаржитися і що монастир все одно закриють.
Плеханов, змінивши тактику, причепився до неправильно оформленої скарги: “Що ви розписуєтесь за всіх, пишіть за себе. А ви вказуєте о. Іосифа, якого забрали до психлікарні. Ви ж знаєте що він там у Лаврі людей лікував. Яке він має право лікувати без медичної освіти? Його судити треба”. Монахи вибачилися: “Вибачте, звичайно, ми не маємо юридичної освіти і не знаємо, якою повинна бути скарга. Ми по простоті сердечній виклали все, що відбулося у Почаєві; як над нами знущаються, не дають нам жити. Монахів ми назвали по іменах для більшої ясності, у тому числі й ігумена Іосифа. А що він лікує людей, ми цього не торкалися, але якщо це Вас обурює, то маємо сказати, що він справді, не маючи медичної освіти, чудовий костоправ, кращий, ніж інші з освітою; нікому не зашкодив, а навпаки, багато людей вдячні йому за допомогу. Тому і заслуговує повагу серед народу. Ми можемо написати і по формі, як Ви прикажете”.
Плеханов поклав скаргу монахів в ящик стола, а їх же відвів до порожньої кімнати, посадив окремо, дав папір і чорнило, кинувши : ”Пишіть”. Монахи знову описали своє горе. Наверху уже ввійшло у практику: приїжджає з села кілька стареньких зі скаргою на місцеву владу, яка закрила церкву і просять відкрити. А Куроїдов познущається: “Навіщо вам, бабки, церква, ви в кіно ходіть, у клуб на танці, нащо вам молитися?” А потім скаже, що скарга неправильна, потрібно писати іншу. А старенькі писати не вміють. От і починає тоді повчати: “Хто Вас сюди посилає, для чого наклепи зводите, влада на місцях чинить правильно, вам нічого більше сюди їхати й наостанок: “Вашу церкву знято з реєстрації”.
Звісно монахів такий прийом не задовольнив, хоч Плеханов прийняв скаргу і пообіцяв розібратися. Їм жити ніде, їх гонять, за ними постійно стежить міліція, ось-ось арештують. І монахи пішли до Генерального прокурора Руденка, але і тут на них чекав такий самий прийом.
Втім, старший радник юстиції Таран уже не казав, що це наклеп, не сумнівався у вчинках місцевої влади, проте зауважив між іншим своєму колезі, що вона /влада/ перебрала, що управляти мусить без скарг, а монахам роз’яснив, що вони ідуть до комунізму, а там монастирів не буде. Тому і скарга їхня безпідставна і краще зовсім відмовитися від релігії: “Ви ще молоді, для чого вам монашество; з релігією буде покінчено. А Олексій -- останній Патріарх, більше не буде у нас Патріархів. Монахи терпляче вислухали і попросили не агітувати їх, а прийняти їх як громадян, права і свободи яких зневажаються владними організаціями. Врешті-решт Таран обіцяє зв’язатися з Тернополем і назавтра о 15-й годині передає результат розмови з прокурором по нагляду в Тернопільській області П., який тільки те і сказав, що у Почаєві триває роз’яснювальна робота і агітація без будь-якого насильства. Від себе Таран додав, що зарадити щодо скарги монахів він безсилий.
Так з нічим монахи повернулися у Почаїв, у Лавру, де зразу їх викликав до місцевої прокуратури Щ. Саме йому було доручено розібратися зі скаргою. Назвавши монахів дармоїдами, він дорікнув за їхнє незаконне повернення у монастир, вручивши підписку про п’ятиденний строк добровільного виїзду з Почаєва, а ні - то будуть відправлені на висилку - п’ять років примусових робіт.
Прокурор викликав і інших раніше вивезених монахів і наказав їм виїжджати з Почаєва. Ними ще і ще переказував негайно виїжджати тим, хто був у Москві, бо їх чекає арешт у разі непослуху. Влада, проте, визнала, що не повинна була видворяти монахів просто на вулицю - необхідно було надати хоч якесь місце для проживання - намагається тепер відправити монахів у села на пастирсько-приходську службу, а без сану уповноважений дозволив рукопокладати. І це тільки з тих міркувань, щоб відправити з Лаври.
Вивозили дуже поспішно, робили обшук, забирали паспорти, і тут же на ходу начальник паспортного столу виписував. Але частина монахів передбачала і це; не бажаючи виписуватися і виїжджати, вони попередньо заховували пас¬порт і таким чином у монахів залишилася у монастирі Почаївська приписка. Тих, у кого збереглася прописка, після неодноразових скарг і протестів громадськості, органи місцевої влади поки залишили на місці і наче відбулося поновлення їх у Лаврі, але більшість монахів виписали. До них місцеві органи продовжували застосовувати різні утиски, щоб таки вижити з монастиря. Прописку не відновлювали, натомість виклики до місцевої прокуратури почастішали. Були створені .адміністративні комісії для виселення людей з Почаєва, складали підписки на виїзд. Якщо монахи не підписували, то викликали двох дружинників. Вони підписувалися за монахів на виписках про виїзд з Почаєва як свідки, а потім виступали на суді, коли ченців судили за “порушення паспортного режиму” Монахів ще й щомісяця штрафували десятьма карбованцями за те, що вони проживають у Лаврі і не виїжджають.
Серед почаївських монахів в цей період були і мученики. Зокрема в 1962 році у в’язниці міста Чорткова замучено монаха Григорія (Унку). Він народився в Молдавії в 1937 році. Перед приходом в Лавру, він ніс послух в одному з молдавських монастирів. Невдовзі після ув’язнення його мати отримує повідомлення від адміністрації Чортківської тюрми про те, що її син раптово помер. Монах Григорій був молодою людиною, (мав тільки 25 років) і ніколи не скаржився на поганий фізичний стан. Коли мати забирала з в’язниці його тіло, воно було вкрите синцями, а одежа розірвана. Все свідчило про те, що його закатували.
Тим монахам, які повернулися з тюрми, владні структури і міліція прописки не відновлювали, а наказали протягом 24 годин виїхати з Почаєва, а якщо ні, - то мовляв, їх повторно віддадуть під суд, мотивуючи указом єпископа Львівського і Тернопільського Г.
Справді такий указ існував, але виданий він за наказом уповноваженого. Єпископ не мав жодних прав, а всім, навіть церквою, керував уповноважений /чиновник-атеїст/. Вся влада зосереджувалась у його руках. Архієрей давав указ на призначення священика, його переведення, а все інше чинилось за наказом уповноваженого. Архієрей нічого не міг самостійно вирішити - все уповноважений. Був єдиний вихід: або видавати указ на монахів, або уповноважений через раду у справах РПЦ усуне єпископа Г. з кафедри. Єпископ обрав перше – на догоду уповноваженому. Духовний Собор Лаври не зразу спростував цей указ, що суперечив людській совісті і канонам Церкви. Коли звільнили з посади уповноваженого по Тернопільській області К., Святійший Патріарх розглянув скаргу Почаївських монахів і наказав єпископу Г. скасувати свій указ.
Святійший Патріарх Олексій видав підтвердження про те, що монахи законно повертаються з тюрми у монастир з правом проживання...
Патріархія клопотала про надання прописки монахам, указ єпископа було відмінено, здавалось все буде добре. Втім, ніхто на це не звернув уваги; монахів продовжували виганяти з Лаври.
Вони зверталися в Раду у справах Руської Православної Церкви при Раді Міністрів до Куроїдова, Хрущова, Мікояна, Брежнєва, в усі урядові організації, але ніде не отримали конкретної відповіді, - тільки звичайні відписки: “Скарга розглянута і направлена у Тернопіль у облвиконком для винесення рішення”, а звідти - попередній сигнал: “Виїжджайте, або знову будемо судити”. І деяких судили повторно. Монахи ще не раз зверталися в Раду у справах Руської Православної Церкви при РМ СРСР до Куроїдова.
У 1963 р. приймав делегацію монахів Почаївської Лаври Казизаєв; він нарешті згодився, що права монахів порушуються і необхідно щось робити. Пообіцяв монахам приїхати у Почаїв і на місці розібратися.
І справді, незабаром Казизаєв прибув до Тернополя, а звідти у Почаїв, а потім у Львів. Але нічого не зробив, прописки монахам не відновив, а, навпаки, у Лаврі Казизаєв накинувся на ієромонаха Нікона, благочинного Лаври, за те, що він дозволяє жити у монастирі без прописки. Крім Казизаєва, у Почаїв приїжджає і сам Куроїдов, інші працівники його кабінету, але зовсім не з тим, щоб відновити порушені права монахів Почаївської Лаври, а щоб якнайшвидше виселити їх з монастиря і покінчити з ними.
Гоніння не припинялись. В 1963 році почаївські монахи знову їздили в Москву зі скаргою, після чого в Лавру прибула делігація на чолі з Казизаєвим, головою комітету у справах РПЦ. Однак вона нічого не знайшла. І взагалі, незважаючи не неодноразові відвідування Почаївської Лаври державними особами, ніби з метою допомагати монахам, змін на краще не відбувалось.
Ось як виглядали постійні візити керівних органів у Почаєві: 20 лютого 1963 р. велика група кедебістів і міліції з дружинниками зразу ж після богослужіння з’явилися під дверима Почаївської Лаври. Вони підійшли до храму, де тривало богослужіння. Неподалік стояв “Чорний ворон”. На подвір’ї біля храму розмістилися богомольці, просто на цементі, не зважаючи на зимовий час; тут вони сподівались провести час до початку наступного богослужіння, боячись відлучитися від храму, бо у місті при вході у Лавру міліція постійно забирала людей. А на квартири у Почаєві богомольців не пускали з тієї ж причини; - міліція штрафує мешканців. І богомольці вважали, що при храмі найзручніше провести день у молитві; але і тут, як бачимо, їм не довелося утішатися богослужіннями у Лаврі. Працівники міліції хапали паломників за руки і ноги і саджали у “воронок”; частина , хто зумів, кинулась тікати. Коли ж “блюстителі “ порядку розправились з паломниками, зразу ж приступили до монахів. Першим схопили ієродиякона Ісаію /Ямкіна/, /він прибирав у храмі і якраз виніс воду на подвір’я/ і потягнули в міліцію. Інші ломилися у корпус, гупаючи у двері, у гуртожиток.’ Черговий, почувши погрози, відчинив їм двері; всі вони розбіглись коридорами братського корпусу у погоні за монахами без прописки. Зразу ж схопили старця-монаха Д. Брємичова; пройшли у покої намісника Лаври, зібравши туди монахів, довго з ними говорили, наполегливо вимагаючи виїзду з Лаври. Склавши підписи про виїзд, штрафували кожного по 10 крб.. Так повторилося і 28 лютого 1963 p.; Майже кожний день приносив монахам якусь неприємність, а Лаврі, віруючому населенню і паломникам - насильство. То гонять монахів, то судять, то вивозять, то планують відібрати братський корпус, то відбирають підсобні споруди, механізми і машини, будівельні і ремонтні матеріали, то знову викликають до міліцейського відділку, відбирають прописку і штрафують, то повторно судять...
Монахи користувалися тыльки своїм транспортом і кіньми /місцеві органи чудом не відібрали їх/, але і тут натикалися на переслідування. “30 вересня 1963 р. економ Лаври ієродиякон Роман домовився з одним чоловіком з Почаєва купити у нього яблук. Під вечір він кіньми виїхав з монастиря /міліція випустила, але стежила/. Коли ж економ повертався, над ним вирішили познущатися. Уже на під’їзді до нього підскочив начальник штабу дружинник ів Максим’юк і, схопивши за віжки, закричав: “Повертай у відділення міліції!”...На крутому підйомі не розвернутися і не зупинитися; могла бути катастрофа /мабуть, Максим’юк того і хотів/, тому ієродиякон не зупинився, а навпаки, потягнувши за віжки, швидко виїхав на гору, залишивши дружинників позаду. Але Максим’юк разом з Коцюбою /старшиною міліції/ уже на подвір’ї Лаври знову вхопили за віжки і, вискочивши на воза, розвернули коней, поїхавши у напрямку міліції, - арештували економа. Протримали всю ніч, а на ранок викликали керівників Лаври і того чоловіка, який продав яблука. Йому суворо наказали, щоб нічого монахам не продавав, а яблука забрав назад. Він погодився, вийшов у двір, де стояв віз з яблуками і охнув /половини яблук уже не було/: “Я їх додому не повезу, викину тут, нехай пропадають” /працівники.міліції за ніч половину яблук розікрали/.
Чоловіку-продавцю пригрозили, примусивши мовчати. Він мовчки сів на воза, і начебто повіз яблука додому, але об’їхавши навколо Лаври, заднім ходом завіз їх у монастир.
На щастя, міліція не простежила за чоловіком; втім частина яблук все-таки пропала. Такі методи знущання над монахами тривали постійно.
Монахи спробували заготовити дрова, бо весь запас уже закінчився. Ієродиякон Іосиф /Балишев/ закупив у сусідній Львівській області декілька десятків кубометрів. Транспорт він найняв у Лубенській автоколоні Рівненської області. Коли ж дві завантажені лісом машини під’їжджали до Лаври, їх затримала міліція. Водія, який наважився доставити дрова у Лавру, позбавили прав; навіть не посоромившись цей епізод /щоправда, з перекрученим змістом/ пустити у пресу. В №6 журналу “Крокодил” від 29 лютого 1964 року з’явилася стаття В. Надієна ”Похитители тепла” . Людей, які несли монахам продукти у Лавру не впускали, а продукти відбирали. Віруючі християни з Молдавії зібрали муки і інших припасів, замовили контейнер і відправили зі своїм представником на адресу Почаївської Лаври. На ст. Тернопіль все це затримали і конфіскували. Представника віруючих молдаван три місяці тримали під вартою. Таких прикладів можна навести чимало. Людей, які привозили продукти з Молдавії вантажним таксі, у Почаєві затримували, а продукти реалізовували через магазин. Молда¬ван попередили: з’являться у Почаєві - потраплять до тюрми. Монахи перебивались як доведеться, на старих запасах. Зерно у Лаврі ще було, а ось муки - ні.
22 жовтня 1963 р. той же ієродиякон Роман навантажив віз зерном і повіз у с. Будки до млина. Надвечір він уже повертався додому з мукою. На підйомі до Святих Воріт його перестрів сам прокурор Почаєва П.Щербатий, поставивши машину поперек дороги. Віз поступово почав котитися назад вниз, тягнучи за собою коней. О. Роман намагався не випустити віжок, правив кіньми і на ходу запитував дільничного Почаєва ст. лейтенанта Гордієва про причину затримки. Той же, перепитавши про товар на возі, вимагав документів. О.Роман вручив квитанцію за помол і пояснив, що мука - з власного лаврського зерна, вирощеного ще монахами, коли ще їм належало підсобне господарство і поле, тобто, до 1960 р. Дільничний і прокурор не захотіли й слухати, квитанція їх також не задовільнила, тому наказали ієродиякону Роману їхати у відділення міліції. Залишивши муку і коней у міліції, він швидко пішов у Лавру і доповів Духовному Собору про ситуацію. Весь склад Духовного Собору з 6-ти чоловік вирушив у міліцію. Це відбувалося у суботу, люди якраз йшли на Всеношну, і багатьох зацікавила подія. Тому біля відділення міліції почали збиратися люди. Побачивши це, начальник міліції майор Білошкурський дав наказ розігнати народ, а воза відпустити. Але все-таки принаймні завдав монахам клопоту. Бо не можна було ні приїхати, ні виїхати з Лаври без затримки і знущань органів місцевої влади. Якщо продукти і матеріали були закуплені у державних магазинах у великій кількості, - все забирали; того, хто що-небудь продав монахам, - притягували до відповідальності, посилаючись на умови, що в одні руки можна відпускати лише 0,5 кг. Всіх продавців магазинів попереджено, щоб нічого не продавати Лаврі.
Затримувалине тільки транспорт, який в’їжджав до Лаври чи виїжджав звідти, але і кожного, хто переступав Святі Ворота і мав при собі сумки чи валізи; бували періоди, коли взагалі нікого не впускали. Надто переслідували попередньо виписаних монахів, бо вони скаржилися у вищі органи радянської влади.
5 листопада 1963 року у м. Бродах висадили з автобуса монаха Почаївської Лаври Андрія /Щура/, який їхав у Москву зі скаргою і проханням поновити його прописку у Почаївській Лаврі; відібрали папери, а самого засудили на три роки тюремного ув’язнення: “Будеш знати, як скаржитися”.
В 1964 році місцева влада посилює економічну блокаду Лаври. Монастирю заборонено закуповувати будь-які сільськогосподарські продукти, промислові товари тощо. Контролювали буквально все: від вантажного автомобіля, що міг вести вугілля або мазут, до пересічної людини-паломника, котра несла в монастир якесь пожертвування. Звичайно, все конфісковували, а до осіб, які намагались принаймні чимось допомагати Лаврі, застосовували жорстокі санкції.
В жовтні 1964 року КБД та міліція посилили утиски ченців Почаєва. Як і в попередні роки, їх виганяють, застосовують фізичну силу, багатьох заарештовують та засуджують. Крім цього, відправляють до психіатричної лікарні (наприклад монаха Михайла (Лончакова).
Таке діялось і з християнами, які прибували до Лаври, їх також забирали до психіатричної лікарні в Почаєві. Силоміць вводили препарати, шкідливі для здоров’я; чимало ченців закривали в психіатричних закладах інших міст.
Такими насильницькими та репресивними методами, радянська влада намагалась зменшити їх кількість в Лаврі до того мінімуму - меньш ніж 20 осіб, при якому на легітимних підставах монастир визнавали ліквідованим. Отже, окремі монахи, щоб уникнути арешту та ув’язнення, переховувались у досить важких умовах. Вони, залишившись на волі, розгорнули широку кампанію проти цього свавілля. Написали сотні листів в різні державні інстанції та міжнародні організації. Крім того, ці монахи не переставали скаржитись особисто в вищі інстанції Радянського Союзу.
22 січня 1964 р. в/о намісника Почаївської Лаври ігумен Варфоломій втішив ченців “милістю”. Він сказав, що всіх непрописаних викликають до Почаївського ПВМ, де будуть поновлювати прописку. Монахи за закликом намісника швидко зібралися і пішли до відділення міліції. Начальник паспортного столу капітан Бєлік видав бланки на прописку і на отримання паспортів тими, хто повернувся з тюрми. Вони сіли заповнювати бланки, а тим часом міліція підігнала “воронок” і заарештувала трьох монахів: ігумена В’ячеслава /Пасамана/, ієромонаха Діонісія /Колонюка/ і ієродиякона Апелія /Станкевича/. Тобто, замість відновлення прав, монахам повторно відновили “тюремне ув’язнення”, засудивши за ст. 196 УК УРСР за порушення паспортного режиму”. Хто порушує? Де ж повинен жити монах? Тільки у монастирі...
Проте прописки не поновлюють, а знущаються, судять за те, що ченці хочуть до останніх днів своїх жити у монастирі. Не зважаючи на те, що трьох знову арештували, багато монахів і надалі проживали у Лаврі без прописки, не перестаючи просити про її відновлення. Ці прохання зустрічали новими вимогами виїхати з Почаєва, штрафами, погрозами віддати під суд, якщо не залишать Лавру. У такий спосіб, законом про відділення Церкви від держави місцеві власті знехтували, на практиці його повністю знищили, у Лаврі коїли, що заманеться. Приведемо достовірні факти: Марфа Г., - молода дівчина 1931 року народження - присвятила себе подвигу дівоцтва і проживала у Почаєві з 1956 року, виконуючи різні завдання. Та за постійне молитовне відвідування храму її виписали з Почаєва. Однак всі святкові дні вона перебувала у храмі на молитві. Почаївська міліція і дружинники неодноразово забирали Марфу до відділення міліції, виселяли з Почаєва. На свято Вознесіння Христового у 1954 році дівчина знову приїхала на богомілля до Лаври і захотіла пробути у Почаєві до Святої Трійці. Вдень вона відвідувала служби, а ночувати йшла до своєї знайомої Анастасії P., яка проживала на Плетянці. У неї на горищі переховувалась. Після Вознесіння, коли люди трохи розійшлися, міліція почала тероризувати тих, хто залишився. Мученицьки постраждала тоді і Марфа. Бєлік і Гордєєв зі своєю бригадою міліціонерів і дружинників невтомно “трудилися”, вистежуючи богомольців і перевіряючи хати почаївчан. 1 червня 1964 року ввечері вони прийшли до Анастасії, зробили обшук і на горищі знайшли Марфу. Бєлік розпорядився розправлятися з нею так, щоб більше не захотіла молитися у Почаєві. Міліціонери по-варварськи схопили Марфу, скинули її з горища. А там потягли у сад, збезчестили її дівоче тіло, напівживу приволікли до дороги і так кинули. Наступного дня її побачили сусіди і відвезли до лікарні, Марфа була уже без свідомості і невдовзі померла. На похорони приїхала мати, яка проживала у м. Березниках Пермської області, поплакала, потужила, намагалася для блага інших християн оскаржити винуватців, але за вказівкою міліції лікарі поставили діагноз - гостре захворювання легень, приховавши злочин. З матері взяли розписку про негайний виїзд з Почаєва. І вона зі слізьми на очах: “Суди їх, Боже”, поїхала додому.
У подібний спосіб убили й Лідію Т., яка проживала на вул. Липовій, яка постійно восхваляла Господа, співала нічні служби у Лаврі. Так розправлялася міліція з християнами, які серцем прославляли Бога, прикра¬шаючи богослужіння у Лаврі своїми голосами. Міліція постійно спостерігала за прихожанами: одних судили, для інших створювали нестерпні умови, завжди у святкові дні, коли люд усю ніч молився, наглядали і вистежували жертв.
Міліція робила засідки біля вбиралень: кому знадобилося вийти, того перехоплювали, тягнули у приміщення “штабу народної дружини” і там чинили що заманеться, дівчат гвалтували, відбирали гроші, били до втрати свідомості. Шастали по лаврі, як звірі: незважаючи навіть на похилий вік, пограбували, і зґвалтували стареньку монахиню, із Москви Марію М., Марію Г., Іустину К.
11 листопада 1964 року уповноважений Гладаревський знову у Почаєві; а з ним справжня свита працівників із МОГП /Міністерство охорони громадського порядку/, Тернопільський уповноважений у справах Церкви Радченко і представники КДБ. Вони знову вживають заходів щодо монахів Лаври. Тепер Гладаревський керує сам. У 1962 р. він тільки приїжджав і давав поради, а тепер на місці заходився особисто виганяти монахів.
Декілька днів Гладаревський пробув у Лаврі, чинив тиск на новопоставленого намісника Августина, ходив з бригадою по келіях, вимагав від монахів без прописки залишити Лавру, виганяв старця ігумена Калістрата та інших. Монахи зі свого боку вимагали відновити їхні права та прописку. Гладаревський на їх прохання зверхнім тоном владного чиновника відмовляв, обзиваючи дармоїдами...
Невдовзі Гладаревський повністю використав свою владу: наказав блокувати лавру, всіх неприписаних арештувати і судити, а християн-паломників, які приїжджають у Лавру помолитися, відправляти до психлікарень. З 20 листопада 1964 року знову у Почаївській лаврі КДБ, міліція і дружинники; арештовують і судять монахів, ламають келії, вибивають двері, схоплюють монахів, нишпорять по церквах і в головному корпусі. Арештовують і судять ієромонаха Валеріяна П., ієродиякона Гавриїла У. Ченцю Михаїлу Л. через старість зробили “поступку”, і замість тюрми “упхнули” до психічки. У ці дні до Лаври не можна було й підступити, всіх християн забирали і запроторювали до психіатричок, а звідти розподіляли куди кого: одних до тюрми, інших вивозили з Почаєва і відпускали з умовою “більше не приїжджати”. Ревних поборників довго утримували у психлікарні, калічачи спеціальними препаратами. А в Почаєві стало тихо, залишилося кілька монахів, уцілілих після того нападу. Багато монахів змушені були переживати скрутні часи хто- де і як, аби уникнути арешту і ув’язнення. Окремі з них зуміли вибрати слушну нагоду, пройти через блокаду і знову з’явитися у Москві зі скаргами. Тепер скарги писали переважно ті, хто вцілів, за винятком, ставленика Гладаревського - Августина. Направляли їх до всіх представників радянської влади: Голови Президії СРСР А.І. Нікояну /тоді він очолював той пост/, Голові Ради Міністрів, Голові Комітету у справах Церкви при РМ СРСР Куроєдову і своєму церковному священноначалію Святійшому Патріарху Алексію І. Представники Лаври з потерпілих - ієродиякон Алексій Б., і монах Нестор О., (у їхніх келіях виламали двері, але їх там не було, тому вони уникнули арешту), звернулись зі скаргою до вищезгаданих державних діячів. У приймальній Президії, монахи ледве зареєструвалися. Приймав їх Ніколаєв. Хвилин п’ять він переадресовував їх клопотанням до уповноважених, хоч монахи поінформували, що зверталися туди уже кілька разів. Ніколаєв категорично відхилив скаргу монахів, не розглянув і нічого навіть не пообіцяв. Тоді монахи пішли до вищого органу влади - уряду /Раду Міністрів/, але туди без перепусток не пропускають. На питання: “Чи є доступ простому народу в уряд?” -- черговий повторив, що потрібна перепустка, порекомендувавши звернутися для цього в довідкове бюро. Там спочатку нічого не відповіли, попросивши зачекати, а потім вказали на приймальну ЦК, де вже зібралась чимала черга. У людей було багато прохань, проблем, образ. Кожен прийшов зі своїм горем. Тільки десь наприкінці робочого дня монахам пощастило потрапити на прийом до Нефьодова. Він вислухав їх скаргу і у відповідь від імені ЦК сказав, що партійці схвалюють усі методи боротьби з релігією і в жодному разі, не засуджуватимуть, хоч би якими ті несправедливими не були. Потім додав: “Щодо мене, то всі віруючі - психічно хворі люди. І цілком природньо відправляти їх до цих лікарень (психіатричок), а взагалі наша мета - якнайшвидше ліквідувати релігію, ми поки ще трохи терпимо з політичних міркувань, але коли настане слушний час, - закриємо не тільки ваш монастир, а й всі церкви і монастирі”. З такою відповіддю монахи змушені були повернутися додому і чекати на милість Божу.
Скарга залишилася у Москві, та невдовзі її пересилають до Тернопільського КДБ. Тут перевіряють підписи, викликають ченців і шукають, хто написав; знову всіх допитують, а фактично вже не було й кого , бо в монастирі залишилося тільки 30 насельників.
Багато монахів не дожили свого віку, відійшли у вічність - від знущань померли десь за стінами Лаври Євлогій, ігумен Андрій та інші. Немало здоров’я забрано й у тих, хто, бажаючи жити у монастирі, не раз був ув’язнений. Чимало з них відсиділи по три строки за надуманий злочин -”порушення паспортного режиму” - загалом по чотири роки і після того не мали де й голови прихилити.
Після другого погрому у Почаївській лаврі /листопад-грудень 1964 p./ частина виписаних монахів, уникнувши арешту, переховувалися, що звичайно відбилось на їхньому здоров’ї. Вони знову шукали справедливості в Раді у справах релігії при РМ СРСР, зверталися ще кілька разів у Московську Патріархію, щоб вища церковна влада посприяла відновленню прописки, але так і нічого і не досягли.
Щоправда, у Раді у справах релігії Казизаєв виявив співчуття , погодившись, що справді власті Тернополя порушили права монахів і винуватців, мовляв, покарають. Запропонував їхати до Тернополя, отримати там документи і влаштуватися.
Але все залишилося, як і раніше. Замість змін на краще, почаївська міліція продовжує переслідувати монахів і прихожан. Всюди насильство, терор: п’яні приходять у храм, влаштовують гармидер, заважають здійснювати богослужіння. Так, уночі з 18 на 19 травня (день тезоіменитства преподобного Іова, угодника Почаївського, сержант почаївської міліції Медяний із дружинниками підняли такий ґвалт у Троїцькому Соборі, що не дали читати акафіст ієромонаху. Медяний тягнув молодих ченців у міліцію, але тому що він був без форми та ще й напідпитку, ніхто його не хотів слухати. Тоді він з дружинником Прокопчуком вчепилися до богомольця Макарія, погрожували йому міліцією, а потім ще били інших палицями - весь люд збурився. Тут були місцеві жителі, вони їх упізнали; називали по іменах, нагадували про совість, вказуючи, що “охоронці порядку”, представники влади так не повинні діяти. Але ті, пригрозивши ще й парафіянам, вийшли з храму. Зате на вулиці сержант вилляв свій гнів на безвинного паломника Михайла. Він накинувся на нього і так збив, що живого місця на ньому не залишив - весь у синцях. Прочанин стікав кров’ю, та за нього ніхто не вступився. І за цей вчинок сержанта ніхто не покарав. А вранці він ще вказав благочинному: “У те, що я роблю, ніхто з монахів не повинен встрявати, бо це не від себе - мене посилають. Вночі я хотів забрати кілька чоловік, а монах перешкодив”.
Так діяв не один сержант Медяний, але й інші: начальники відділення міліції капітан Шемерда, паспортного стола - Бєліков, старшина міліції Коцюба, а з ними і весь склад міліції з дружинниками. Вдень придивляються, а вночі тероризують: у ніч з 15 на 16 червня 1965 року міліціонери збили християн, які прихистилися на цвинтарі на ніч, бо на квартирах міліція забороняла ночувати. Бєлік зі своїми підлеглими дубинками так побили людей, що одній з них скалічили обличчя. Це Євдокія Б. з м. Комунарська . З розбитим носом, беззуба, вона ледве доповзла до Лаври, а звідти її відвезли у лікарню. Невідомо чи й вижила? Побили також Катерину Волошинську зі Львова; Марію Воробйову і інших. Християнам, які приїжджали з інших міст помолитися у Почаїв, ніде переночувати, по місті завжди патрулювала міліція і дружинники. Якщо ж до кого-небудь і заходив приїжджий, його зразу ж забирали до міліції, на господаря складали акт, штрафували, чинили різноманітні репресії - аж до виселення.
У готель поломників не впускали, а у Лаври відібрали готель, до храму також не впускали, тому християни змушені були тулитися на паперті під храмом. Але тут на них чатувала вже описана лиха година: підходять міліціонери, обшукують, б’ють, відбирають гроші, цінні речі, гвалтують. Якось ієродиякон Агафон хотів перешкодити знущанням, думаючи, що цим допоможе християнам. Він вийшов з храму під час такого бешкету і почав захищати богомольців. На нього накинувся дружинник з ножем, але о. Агафон якраз нахилився і удар пронісся над головою, ковзнувши по плечу, - так він вцілів.
Ось так і страдали монахи Почаївської Лаври і жодної надії про відновлення порушених прав не було. Ієромонах Амвросій Д. і Сергій С. знову звернулися до Ради у справах Церкви при РМ СРСР, звідти -- у міністерство охорони громадського порядку УСРС. У Міністерстві обіцяли видати документи, але після повернення у Почаїв їх зразу ж викликали, видавали розписку про виїзд з Почаєва, а про документи і не згадували.
До кінця 1966 року почаївські монахи домоглися скасування щодо них більшості заборон та насильницьких дій. За цей період в Лаврі з великими зусиллями (хоч на це був даний дозвіл) змогли поно¬вити прописку тільки 19 осіб. В 1971 році нараховувалось 45 офіційно зареєстрованих насельників.
Діяльність Почаївського науково-атеїстичного музею в боротьбі з Почаївською Лаврою

Ще на початку гонінь для атеїстичної пропаганди в Почаєві був створений музей атеїзму і розміщений в одній із відібраних у Лаври владою будівель. Ще в кінці 1964 - на початку 1965 років цей науково-атеїстичний музей остаточно сформували: підготували експозиції, різні виставки, стенди. Однією з головних тематик стала релігія. Зокрема, різні історичні події, що стосувалися Почаївської Лаври, висвітлювались в експозиціях в негативному ракурсі. Адміністрація музею вела переговори з Міністерством культури УРСР про включення його як філіалу до складу Києво-Печерського музею-заповідника.
В 1962 році Почаївський музей атеїзму видав брошуру, в якій різні анонімні автори повідали низку негативних фактів, ніби-то скоєних в Лаврі. Крім цього, подається список монахів, які начебто залишили Лавру з власного бажання і перераховуються імена тих, котрі примусово були виселені з Лаври, ув’язнені, мобілізовані райвійськкоматом та ін. Працівників КДБ та міліції, прізвища яких теж згадані в цій брошурі, називають тільки агітаторами, які провели в Лаврі роз’яснювальну роботу.
Ті самі працівники КДБ в місцевій пресі опублікрвували різні наклепи на монахів, і, зокрема, на намісника Лаври архімандрита Севастіяна (Пилипчука). В період відкритих гонінь була сфабрикована стаття від імені колишнього послушниа Почаївської Лаври Йосипа Байдука. Останнього радянські органи мобілізували і він відбував на той час військову службу. В цій статті він ніби говорить, що 10 років жив в Почаївській Лаврі, а тепер зрікається релігії і пориває з Лаврою. В статті лже-Йосип дуже погано відгукується про Лаврських монахів і поливає їх брудом.
Насправді Йосип Байдук нічого такого на писав. Після демобілізації в апологетичній листівці, він розповів про те, що в Лаврі прожив лише десять днів і дуже бажає сюди повернутися. За цю листівку його заарештували, відвезли до Тернополя у відділ КДБ, а звідти запроторили до психіатричної лікарні міста Вінниці, де сфабрикували діагноз, наче він психічно хворий.
Від адміністрації Почаївського музею атеїзму на ім’я уповноваженого у справах релігії по Тернопільській області в 1964 році надходила пропозиція доручити комітету з кінематографії УРСР зняти фільм, в якому Почаївська Лавра змальована була в негативному ракурсі. Однак, з невідомих нам причин фільм так і не відзняли.

Життя Почаївського монастиря після невдалої спроби ліквідувати його радянською владою.

Хоча щодо Почаївської Лаври було припинено гоніння, однак, звичайно, монастир не звільнився від “опіки” радянських органів. За його життям та діяльністю пильно стежив уповноважений у справах релігії по Тернопільській області. В кінці 60-х років перед вищою владою він порушував питання про те, щоб грошові пожер¬твування, котрі надходять в Почаївську Лавру, обкладались податками, що на його думку, значно підірвало б її матеріальний стан. Уповноважений, як і раніше, періодично з’являвся в монастирі, вивчаючи його внутрішнє життя. Особливо його цікавила економічна діяльність Лаври. З допомогою різних державних органів (КДБ, міліції та ін.) він проводив перевірки та ревізії економічної сфери діяльності монастиря, щоб виявити будь-які недоліки та звинуватити монахів у махінаціях. Ченці перебували в постійній тривозі за долю Лаври. Адже на підставі будь-якого, навіть фіктивного звинувачення в порушенні монахами державного законодавства щодо них могли розпочати нову хвилю терору та ліквідації Лаври.
Стосовно прописки в монастирі, то тут ситуація також залишалась майже незмінною. Хоча ченців, які проживали в Лаврі, так грубо вже не виписували, однак для молодих монахів і послушників, які приходили в Почаївський монастир, отримати прописку було майже неможливо. Зокрема, єпископ Пітірим (Старінський) розповідає, що процедура його вселення в Почаївську Лавру (тобто прописка) тривала 2 роки. В 1972-у він за направленням прибув сюди з Троїце-Сергієвої Лаври. Будучи вже монахом, він згідно з радянськими законами вважався молодим спеціалістом, а тому мав повне право на прописку. Однак місцеві органи робити цього не бажали, постійно нагадуючи молодому монаху, щоб він від’їжджав з монастиря. І лише коли останній натякнув, що буде скаржитись у світові організації та іноземні посольства, його нарешті, прописали в Лаврі.
Отож, радянська влада, зазнавши фіаско в негайній ліквідації Почаївської Лаври, розпочала щодо неї політику блокади. По-перше, як вже зазначалось, у Лаври відібрали 90 відсотків всіх її приміщень, використовуваних за різним призначенням: від готелів - до різноманітних господарських будівель. Натомість в них розмістили різні державні організації та установи. Зокрема, на самому подвір’ї Лаври, в так званому “Архієрейському будинку”, розташованому неподалік від монашого корпусу, розмістилась Почаївська міська поліклініка. З північного боку в приміщенні колишньої лаврської друкарні розмістилась психіатрична лікарня. Безліч цих організацій та установ, заселені в монастирські корпуси, через близьке розташування до самої Лаври, створювали такий хаос, що монахам про повноцінне монастирське життя залишалось тільки мріяти. Настільки близьким було сусідство монастиря з цими державними закладами, що якби не величезні Лаврські собори та їх позолота, він (монастир) легко загубився б в їхньому оточенні. Так, по території Лаври постійно рухались автомобілі усіх організацій, працівники та відвідувачі. Також з приміщення психіатричної лікарні лунали викрики хворих, вікна палат яких виходили у бік Лаври, а це заважало здійсненню богослужінь у розташованому поблизу Троїцькому соборі.
Крім цього, радянська влада застосовувала засоби психологічного тиску на монахів. В радянські свята, такі як “день конституції”, “дні революції”, “день перемоги” на монастирському корпусі вивішували державні прапори. Також народні демонстрації та паради, які відбувалися під час цих свят, не облишали і Почаївської Лаври; їх учасники, тримаючи в руках транспаранти з радянськими гаслами та червоні прапори організованими процесіями проходили біля монастирських корпусів, викрикуючи всілякі образи на адресу Лаври та її насельників.
Почаївські монахи на той час перебували в стані ізгоїв, зазнавали чимало принижень. Вони були позбавлені усіх прав і єдиною “привілеєю” мали лише заборони. Таке життя саме по собі мученицьке. Монахи щосили намагались уберегти Лавру від закриття. Титанічними зусиллями, не зважали на заборони, вони потай діставали будівельні матеріали та час від часу проводили косметичний ремонт лаврських споруд. Адже влада через поганий зовнішній вигляд, могла закрити їх на реставрацію, що фактично означало конфіскацію.
Зі свого боку і Московська Патріархія намагалась врятувати монастир від закриття. У своєму журналі вона дуже часто друкувала статті про Почаївську Лавру, як про фортецю православ’я на території Польської держави та форпост на шляху експансії римського католицизму. Крім того, там також вміщувались звіти про архієрейські служіння руських ієрархів, які відвідали Лавру і котрих часто супроводжували студенти-іноземці Ленінградської Духовної Академії.
Та ж Московська Патріархія для підтримки монахів Почаївської Лаври а також для того, щоб привернути увагу світової спільноти до долі монастиря, запрошує відвідати її різних (церковних та світських) закордонних гостей.
В 1974 році Почаївську Лавру відвідав предстоятель Японської Автономної Православної Церкви, архієпископ Феодосій. Разом з ним прибув також єпископ Можайський Миколай (Саяша), представник Московського Патріархату при Токійському архієпископі. Цього ж року у вересні в Лаврі перебувала делегація Національної ради Церков Христа в США.
Через рік, в 1975 році, в день віддання свята св. Пасхи звершував пасхальним чином Божественну Літургію Блаженнійший Патріарх Румунський Юстиніан. А в вересні того ж року гостями Лаври були митрополит Тріполійський Ілля Курбан (Антіохийська ПЦ Ліван), а також архімандрит Миколай Бадаці (Бейрутський вікарій).
В травні 1978 року в Почаївський Лаврі побував також великий гість — Блаженнійший архієпископ Нової Юстиніани та всього Кіпру, Хризостом. Крім нього, Лавру цього ж року відвідали представники Ефіопської Церкви.
Завдяки таким відвідуванням Почаївської Лаври, тиск на її насельників з боку органів радянської влади помітно зменшився. В 1975 році їм було дозволено навіть провести зовнішню реставрацію Лаврських храмів а також братського корпусу. Вона продовжувалась і в наступні роки. Було проведено реставрацію галереї навколо Успенського собору та відремонтовано дзвіницю. Сам Успенський собор реставрувався в 1978-80 роках. В 1980-у виповнилося 200 років відтоді, коли собор освячено. 1982 року в ньому реставрували живопис та іконостас; також реставрували Печерну церкву на честь преп. Іова Почаївського. В 1978 році були завершено реставрацію Троїцького собору, яка тривала 2 роки. Взагалі, реставраційна хвиля в Почаївскій Лаврі в 70-80 роки торкнулася усіх її храмів.
Також в цей період помітне деяке відродження в богослужбовому житті Почаївської Лаври. Якщо раніше архієрейске богослужіння було рідкістю, то тепер воно почало здійснюватись набагато частіше. В Лавру на престольні свята приїжджав Екзарх України митрополит Філарет (Денисенко), також Львівський архієрей (її священноархімандрит), інші архієреї. В 1970 році у свято на честь Почаївської ікони Божої Матері в Лаврі відправляв службу митрополит Філарет в співслужінні ієрархів Львівської, Харківської та Чернігівської єпархій. Крім цього, на святі були присутні 10 священиків з Чехословаччини і більш ніж 100 священиків з Тернопільської, Лівівської, Рівненської та інших областей України.
Однак гоніння на почаївських монахів тривають і надалі. В 1981 році під час обшуку в Почаївській Лаврі радянські органи знайшли заборонену духовну літературу західного видання. На допити почали викликати монахів, яких підозрювали в її поширенні. Один з них, архімандрит Аліпій Пасхального тижня, після знущань та побиття під час допитів, помер.
Лише з приходом до влади М.С. Горбачова змінюється ставлення до монастиря. Лаврі поступово повертають відібрані в неї за радянський період будівлі. Почаївська обитель після тривалого періоду гонінь стає на шлях відродження.
Повертаючись ще раз до подій в Почаївський Лаврі, задаєшся питанням: чому все-таки радянській владі не вдалося її закрити? Чому на відміну від Києво-Печерської Лаври, а також низки інших монастирів, Почаївська обитель продовжувала функціонувати протягом всього радянського періоду? Це можна пояснити кількома факторами:
по-перше, в цьому є, безперечно, воля Божа. Адже згідно зі Святим Письмом, якщо Господь не збереже дім, то марні намагання його охоронців;
по-друге, перебуваючи до початку Другої світової війни в складі Польщі, Почаївська Лавра у такий спосіб уникає тих жорстоких гонінь, яким піддалася Православна Церква, і зокрема монастирі, з боку радянської влади.
І по-третє, причина того, що Почаївська Лавра вистояла в нелегкій для неї боротьбі з атеїстичним режимом, - в її насельниках. Їх мужності і терпінню потрібно низько вклонитись, їх згуртованість в цій боротьбі викликає зачудування. Багато з цих монахів пройшли війну, а тому їх важко було чимось залякати. Без перебільшення їх можна назвати мучениками, які своїм подвигом засвідчили, що хоча людину можна принизити, фізично зламати, посадити у в’язницю, зробити з нею будь-що, однак витіснити з її серця Бога неможливо.
Почаївська Лавра наприкінці XX століття.

Цей період в житті монастиря триває під гаслом відродження. Відроджується Лавра в усіх сферах свого життя. Проводяться масштабні реставрації приміщень, які повертають монастирю в дуже поганому стані. За час експлуатування їх різними організаціями, вони набули настільки убогого вигляду, що після проведених монастирем реставрацій їх неможливо впізнати. Також відновлюється краса лаврських богослужінь. Якщо в радянський період, через різні заборони та утиски, служби в Лаврі відбувались “скромно”, багато богослужбових традицій було заборонено, то тепер все повертається на свої місця - відроджуються святкові хресні ходи, богослужбові обрядові дії та ін. Водночас монастир відвідує багато паломників.
В серпні 1987 року Почаївську Лавру відвідав архієпископ Константинополя - Нового Риму і Вселенський Патріарх Димитрій І. Патріарх та його свита здійснили Божественну літургію та вклонились тутешнім святиням. Також Вселенський Патріарх познайомився з насельниками монастиря та їх побутом.
З 1985 по 1988 роки намісником Почаївської Лаври був архімандрит Марк (Петровці). Це був час, коли Православна Церква готувалось відсвяткувати 1000-літній ювілей християнства на слов’янських землях. В Лаврі також готувались до цієї події. Закінчили реставрацію чималої кількості монастирських храмів та будівель. Саме святкування ювілею хрещення Русі відбувалось в Почаївській Лаврі урочисто. Сюди прибув предстоятель Польської Православної Церкви Блаженнійший Василій, митрополит Варшавський, котрий в Лаврі звершував богослужіння разом з ієрархами українських єпархій.
Період, коли Лавра очолювалась архімандритом Марком, характеризується зближенням Почаївського монастиря з Троїце-Сергієвою Лаврою. З останньої в Почаївську прибували іноки, котрі поповнювали її чисельність. Студенти Московських Духовних шкіл по їх закінченні також приймали в Лаврі монашеський постриг.
Разом з тим, частина монахів Почаївської Лаври брала участь у відродженні монастирів, котрі повертались Православній Церкві. Зокрема, багато старань докладено монахами у відродження Гошівського монастиря, що в Івано-Франківській єпархії. Однак, політична ситуація зробила марними їхню працю: монастир відібрали греко-католики.
Кінець XX століття Почаївська Лавра відзначила ювілеями. Так, в 1990 році вона святкувала 750-річчя свого заснування київськими монахами, котрі прийшли на цю гору після зруйнування Києва Батиєм. З благословення намісника - архімандрита Онуфрія (Березовського) (1988 -1990 pp.) надруковано низку ювілейних видань з описом історії Лаври. На святкуванні був присутнім Святійший Патріарх Московський і всієї Русі Алексій II. 5 серпня - саме в день ювілею він очолив Божественну Літургію. В Лаврі відбулася зустріч Патріарха із західноукраїнським православним духовенством. Священики виклали перед патріархом досить складну церковну ситуацію, що склалась на той час в західних регіонах України.
Того ж року Почаївській Лаврі повернули частину її скиту, закритого в 1959 році радянською владою. За допомогою невеликої частини братії, котра була направлена з Лаври, скит відроджується: реставруються храми, відновлюються монастирські богослужіння. Скит також стає місцем паломництва.
Почаївська Лавра відроджувалась також і як просвітницький центр. При ній була організована недільна школа для дітей. Спочатку заняття проводились в Троїцькому соборі богословсько-освіченими монахами. Згодом, з дозволу директора Почаївської середньої школи їх почали проводити в шкільних аудиторіях.
В січні 1991 року в приміщенні колишнього лаврського готелю, після звільнення його від музею атеїзму, була відкрито Богословську школу для підготовки священнослужителів, псаломщиків та регентів для західних єпархій України. В 1994 році ця школа, що доти називалась “Почаївським Духовним училищем” - була реорганізована в Семінарію. Регентське відділення, що входило до її складу, відділилось як окремий навчальний заклад і було переведене до міста Кременця.
В 1994 році 12-13 лютого в стінах Почаївської Лаври відбулась науково-богословська конференція під назвою “Римський католицизм і православний світ”. Головною її метою була консолідація православних сил проти експансії католицизму та унії. В конференції також брали участь представники Єрусалимської, Олександрійської, Болгарської Православних Церков.
Згідно з постановою Синоду Української Православної Церкви, у грудні 1990 року намісником Лаври стає єп. Яків (Панчук). Одночасно він був призначений вікарієм Тернопільської єпархії з титулом “Почаївський”. (В 1988 році Львівсько-тернопільська єпархія розділена на дві окремі. Священноархімандритом Лаври був єпископ Тернопільський). Єпископ Яків, ще в сані архимандрита, з 1972 по 1984 роки, вже обіймав посаду намісника Почаївської Лаври. При ньому в 80-ті роки проходила остання - так звана андропівська - хвиля репресій проти Православної Церкви. Ставши повторно намісником завдяки покровительству митрополита Філарета (Денисенка), єпископ Яків починає проповідувати серед лаврської братії ідею про те, щоб монастир отримав ставропігію, тобто підлягав управлінню лише Київському митрополиту. Він змушував членів Духовного собору Лаври підписати заготовлене ним прохання ніби від імені братії на ім’я Синоду Української Православної Церкви, в котрому остання просить про підпорядкування монастиря митрополиту Філарету і виключення з-під влади Тернопільського єпископа. Однак, монахи Лаври запротестували проти цього.
При єпископі Якові благочинним Лаври був ігумен Петро (Петрусь). Останній був прихильником переходу богослужіння на українську мову. 4 травня 1992 року він за згодою єпископа Якова спробував ввести під час недільного богослужіння читання Євангелія українською мовою. Однак, це йому зробити на вдалося. Того ж року на першому тижні Великого посту під час читання канону св. Андрія Критського ігумен Петро (Петрусь), зібравши свої речі, таємно покинув Лавру і втік до Львова, де пристав до УАПЦ.
27 травня 1992 року митрополита Філарета (Денисенка) за порушення ним церковної дисципліни Харківський Архієрейський собор змістив з посади предстоятеля Церкви, а також заборонив священнослужити. Однак, намісник Лаври єпископ Яків таємно підтримував зв’язок з Філаретом. І ось, на свято Вознесіння він виявив своє до нього ставлення. Маючи на меті підкорити Почаївську Лавру владі Філарета, єпископ Яків за богослужінням на Великому вході разом з ім’ям Константинопольського патріарха згадує і його ім’я. Братія Лаври на такі дії єпископа Якова виявила протест. Він в свою чергу почав погрожувати братії, в разі бунту та непідпорядкування його волі, втручанням ОМОНу. За трапезою братія запропонувала наміснику присягнутись на Євангелії, що він не буде спілкуватись з Філаретом і не перейде в автокефалію. Однак єпископ Яків присягнути не побажав і, вже відходячи у намісницькі покої, кинув репліку: “Ну якщо не хочете, я не буду!” Бачачи нещирість намісника, лаврські монахи почали діяти. Вони також дізнались, що погрози єпископа Якова про залучення ОМОНу мають підстави і невдовзі з Києва прибудуть його загони. Вночі братія Лаври задзвонила у великий дзвін і на набат збіглись жителі Почаєва. Оскільки єпископ Яків разом зі своїми прибічниками закрився в намісницьких покоях і не хотів виходити, довелося зламати двері. Після цього його разом з однодумцями монахи вивели за ворота монастиря і, в такий спосіб, врятували обитель від захоплення Філаретом.
Своїм намісником братія вибрала ієромонаха Федора (Гаюна), і 5 серпня 1992 року він був висвячений на єпископа Почаївського.
Разом з тим, він був призначений ректором Почаївського Духовного училища, яке в цьому році було серйозно реформоване.
Через поширення розколу, а також терору по-націоналістичному налаштованих проти православного населення кіл, керівництво Лаври, для підтримання останнього у вірі, вирішило організувати хресний хід з Почаївською іконою Божої Матері по західному регіону України. За іконою постійно прямували декілька монахів та студентів духовного училища, час від часу змінюючись. Люди радо зустрічали ікону в селах та містах, перед нею читали акафісти, відбувались зцілення. В 1997 році в місті Турці (Львівська область) на очах у багатьох вірних видужала жінка з доти паралізованою рукою, після того як помазала її маслом від лампади перед чудотворною Іконою.
В 1997 році Почаївська Лавра рішенням Синоду УПЦ набула статус ставропігії і її священноархімандритом стає Блаженнійший Володимир, митрополит Київський і всієї України. Намісником Лаври в 1996 році, таємним голосуванням братії монастиря, обрано її економа - архімандрита Володимира (Мороза). До речі, цей метод обрання намісника - традиційний для Почаївської Лаври протягом усієї її історії.
В 1997 році Лавра святкувала ще один свій ювілей - 400 років відтоді як перенесли Почаївську чудотворну ікону з замку меценатки монастиря Анни Гойської до Лаври. На місці камінного помешкання Гойської, де зберігалась ікона (20 кілометрів від Почаївської Лаври) стараннями намісника та братії встановлено та освячено ювілейний хрест-пам’ятник. Хресним ходом у супроводі братії, духовенства і віруючих ікона знову побувала на місці свого першого чуда. Святкування очолив Блаженнійший митрополит Володимир (Сабодан). На честь цієї знаменної події на території Лаври збудовано каплицю.
3-5 листопада 1998 року в стінах Почаївської Лаври відбулась Міжнародна церковно-мирська конференція, присвячена підготовці до 2000-ліття Різдва Христового під назвою “Україна на порозі третього тисячоліття: духовність, наука, просвітництво, культура”. Учасниками її були понад 200 вчених та богословів із різних країн світу. Ця конференція вважається найбільшою в історії західного регіону. На згадку про неї на подвір’ї Лаври встановлено хрест з пам’ятним написом, освячений священноархимандритом митрополитом Володимиром.
В 1999 році Лавру відвідав Президент України Л.Д. Кучма. За його розпорядженням монастирю обіцяли повернути всі будівлі, відібрані у нього комуністичною владою.
11 січня 2000 року Блаженнійшим митрополитом Володимиром на території Почаївської Лаври освячено каплицю, збудовану на честь 2000-літнього ювілею християнства.
Почаївська Лавра у третє тисячоліття християнської ери увійшла відродженою. Це стосується усіх сфер її життя: від внутрішньо-духовного (головного) - до зовнішнього благоустрою. Так, вже багато зроблено, і коли приходиш в Лавру, це одразу помітно. Бачимо, як все навколо змінюється на краще, оновлюється, стає привабливішим. Однак, ще багато попереду. І хочеться вірити, що незважаючи на різні перепони та спокуси на цьому шляху, Почаївська Лавра, відроджуючись сама, відроджуватиме і душі людей, які приходять до неї.

Володимир СЛОБОДНЮК

"Православний світогляд", б.д.