«Буди, Господи, милость Твоя на нас...» Історія Православ’я на Закарпатті
Рання історія і Хрещення Закарпаття
Відокремлена від іншої частини України Карпатськими горами, Закарпатська область вирізняється особливою етнічною і конфесійною строкатістю. Це різноманіття мов та вір обумовлено бурхливою історією краю, який протягом останніх двох з половиною тисячоліть багаторазово потерпав від різних навал, був ареною переселень народів, переходив зі складу однієї держави у підпорядкування іншої. Кельтів тут змінили фракійці-карпи та гето-даки; останніх підкорив римський імператор Траян у 107 р., утворивши провінцію Дакія Верхня, північна межа якої пройшла по р. Самош. Під час дакійської кампанії легіони Траяна зруйнували на Закарпатті городище в Малій Копані. Римське панування в Дакії тривало до 271 р. н. е. Археологічний матеріал — залишки великих металургійних та гончарних майстерень, монетні скарби — свідчить про інтенсивні зв’язки прикордонного Закарпаття з римськими володіннями. Проведений фахівцями лінгвістичний аналіз румунської мови показує, що місцеві жителі вже тоді могли отримати перші відомості про Христа від римських торговців та поселенців Дакії, серед яких були християни. Єпископ Дакії був присутній на Першому Вселенському Соборі 325 р. у Нікеї. Отже, на той час тут уже були християнські громади.
Під час Великого переселення народів (IV–VII ст.) через карпатські перевали у Потиссі проходили і на більш-менш значний період оселялися племена гунів, гепидів, вандалів, бургундів, остготів, лангобардів. Під владою Аварського каганату край опинився наприкінці VII ст. Разом з аварами (почасти й раніше) прийшли й остаточно облаштувалися тут слов’яни. За часів існування Великоморавської держави Закарпаття якийсь час входило до її складу. Коли у 863 р. святий патріарх Фотій відрядив святих рівноапостольних Константина-Кирила і Мефодія (у відповідь на прохання князя Ростислава дати його народу «вчителя, який би рідною нашою мовою відкрив нам істинну віру християнську, щоби й інші країни наслідували наш приклад»), то, на думку деяких дослідників, їхній шлях проходив уздовж Тиси, через Закарпаття. Інші історики схиляються до думки, що віру Христову принесли сюди учні святих братів, коли за наступника святого князя Ростислава Святополка I (871–894) почалися гоніння на прибічників богослужіння за східним обрядом слов’янською мовою, і вони змушені були тікати у віддалені східні окраїни держави і в Болгарію (див.: № № 19 і 20 «ЦПГ» за 2008 р.). Треті вважають більш вірогідним Хрещення закарпатських слов’ян уже в Київській Русі, у часи святого князя Володимира.
Проте не можна не погодитися з наступним зауваженням автора фундаментальної праці з історії Православ’я на Закарпатті архімандрита Василія (Проніна): «Історія Угорської Русі — це, як справедливо відзначають багато вчених, у першу чергу церковна історія. Політично активними були здебільшого інші народи — угорці, австрійці. Крім того, повсякденна боротьба, точніше праця заради хліба насущного, займала майже всі помисли закарпатського селянина. Але стосовно Церкви цього сказати не можна: її вчення, таїнства, обряди оволодівають душею віруючого. У центрі уваги стають релігійні події». Іще одне важливе спостереження цього вченого: «Деякі історики говорять про непрохідність Карпат. Вони хочуть показати Карпати китайською стіною, що відокремлює Середньоєвропейську низовину від півночі. Але археологія та історія свідчать про інше. Карпати не лише не були непрохідними, а й один перехід мав назву «Руська брама», інший — «Угорські ворота». Коли спробували охороняти ці ворота, як було, наприклад, за часів Батия, то з цього нічого не вийшло. Великі народні маси проходили цими шляхами. Але дифузія населення (якщо можна так висловитися) відбувалася через Карпатський гірський хребет майже постійно».
Найважливішою подією, що вплинула на всю історію Закарпаття, було вторгнення кочівників-угорців, які перейшли Карпати в 895–896 рр. Угорці розгромили слов’янське князівство на чолі з напівлегендарним Лаборцем, який князював в Ужгороді, але не затрималися тут, а відкочували далі, на Середньодунайську рівнину. На сім наступних десятиліть вони стали бичем Європи, доходячи у своїх розбійницьких набігах (які самі угорці називали «kalandozások», тобто «мандри») аж до Південної Італії та Іспанії, яка була тоді у володінні арабів. У 903 р. відбувся похід угорців на чолі з вождем Арпадом на Закарпаття, де вони захопили фортеці Унг і Вари. Поклавши край існуванню Великої Моравії, що занепадала після смерті Святополка I, угорці пішли війною на Східно-Франкське (Німецьке) королівство. Лише півстоліття потому, у 955 р., Отто I Великий зумів завдати їм нищівної поразки в битві на р. Лех, припинивши таким чином спустошливі походи угорців у Західну Європу. Наступні півтора десятка років основним об’єктом походів угорців була Візантія. Втім, відносини не завжди були ворожими — кілька угорських воєначальників були хрещені за східним обрядом, близько 950 р. Хрещення прийняв і сам великий князь («надьфейеделем») Файс. Похід об’єднаної варварської армії (русичі Святослава, угорці та болгари) на Візантію у 970 р. закінчився невдалою для неї битвою під Аркадіополем, що стало крапкою в історії грабіжницьких походів мадярів Європою. На кінець X ст. угорці остаточно переходять до осілості. Їхня феодалізована знать виявляє все більший інтерес до християнської релігії, але конфлікт з Візантією перешкодив Хрещенню угорців від Константинополя. Невдалими були і перші спроби прийняти Хрещення від Риму. Лише Іштван I Святий (Іштван Великий), який правив з 997 р., зумів це зробити, чому сприяло отримання ним від папи Сильвестра ІІ на Різдво 1000 (або 1001) р. королівської корони. Дослідник церковної історії Закарпаття протоієрей Василій Максимишинець пише, що на коронаційній мантії був вишитий іконостас і над ним напис церковнослов’янською мовою: «Буди, Господи, милость Твоя на нас, ныне и во веки векав», а під ним слова: «Господи, ущедри ны, и благослови ны, просвети лице Твое на ны и помилуй ны». Хрещений сам, як і його батько князь Гейза, за грецьким обрядом, Іштван (по-грецьки Стефан) одружився з німецькою принцесою Гізель, з якою прийшло багато німецьких ченців, які почали поширювати серед мадярів латинство. Папа дарував королеві титул апостола з владою в десяти єпархіях, а також право вільного поширення віри та автономне управління Церквою в Угорщині. Після коронації Іштван почав християнізацію країни, навертаючи угорців у нову релігію з допомогою не тільки латинських, але і грецьких священиків.
За деякими свідченнями, ще наприкінці IX ст., під час переходу угорців через Карпати, в Мукачеві існувала єпархія, заснована учнями святого Мефодія. За усним церковним переданням, рятуючись від переслідувань латинського кліру, підтримуваного моравським князем Святополком, вони тікали в передгір’я Менчула, де біля гори Заневка заснували монастир, що називався Заневський або Угольський. У кожному разі, у Х ст. на Закарпатті існували монастирі, що підтверджено недавніми археологічними розкопками в с. Грушево. Можливо, вважав видатний історик Церкви Є. Є. Голубинський, закарпатські священики разом з болгарськими зіграли значну роль у Хрещенні Русі, проповідуючи її населенню рідною мовою. За походженням угорцем (або закарпатським слов’янином) був преподобний Мойсей Угрин († 1043), згодом чернець Києво-Печерського монастиря. У юні роки разом зі своїм братом Георгієм він служив у святого князя Бориса († 1015) і був свідком його вбивства на р. Альті.
Закарпаття у складі Угорського королівства
Боротьба Угорщини та Русі за Закарпаття розпочалася після походу Володимира Великого в 992 р. на білих хорватів. До 1028 р. Іштван I підкорив весь Карпатський регіон, уклавши договори з великим князем Київським Ярославом Мудрим і королем Польщі Болеславом I Хоробрим. Та все ж упродовж ХI ст. край називався «res nullis» — нічия територія, або «terra indagines» — буферна зона між трьома країнами. Тільки наприкінці століття (у 1099 р.) королю Кальману (Коломану) І Книжнику, який скористався усобицями руських князів, вдалося повністю анексувати територію Закарпаття. Сюди з Угорщини, а пізніше з Чехії приходили православні ченці, засновуючи тут монастирі. Але угорський король Андраш I (Ендре, Андрій, 1046–1060), який замолоду тривалий час жив при дворі Ярослава Мудрого й був одружений з його дочкою Анастасією, протегував Православ’ю. Король і королева заснували ряд православних монастирів — Вишеградський, Тормовський, в Тіхані на озері Балатон. Усе це свідчить про мирні відносини між католиками і православними в тодішній Угорщині. Поряд з монастирем в Тіхані був печерний скит ченців-самітників (згодом відомий за народною назвою «Руський камінь»). Насельниками обителі були православні руські ченці, які приїхали сюди на запрошення королеви. Історики припускають, що цей скит мав прямі зв’язки з київським Печерським монастирем. Переказ свідчить, що тоді ж ченці з Києво-Печерського монастиря заснували Мукачівський монастир, викопавши на схилі гори печери, подібні до київських. Наступники Андраша I — син Шаламон і його двоюрідні брати — розв’язали тривалу династичну війну, під час якої 1074 р. відбулася трагічна сварка між королевою-матір’ю Анастасією Ярославною і сином, який підняв на неї руку.
Після вигнання в 1096 р. чеським князем Бржетиславом II православних монахів з Сазавского монастиря, вони перебралися у Вишеградський монастир на Дунаї, де на кінець XII ст. не було ченців латинського обряду, а існували лише православні монастирі. Деякі вигнані з Чехії та Моравії ченці вирушили на схід і створили монастирі на Закарпатті.
Хоча з кінця XI ст. Закарпаття перебувало у складі Угорського королівства, але його слов’янське православне населення продовжувало підтримувати тісні зв’язки з Руссю, і насамперед з Галичем і Києвом. У XII–XIV ст. у церковному відношенні воно було підпорядковане православному єпископу в Перемишлі чи у Львові, який перебував у канонічному підпорядкуванні Київській Митрополії. При заснуванні на початку XIV ст. Галицької митрополії закарпатські православні парафії, мабуть, увійшли до її складу, а після її скасування підпорядкувалися Київському митрополиту. З того часу поблизу Ужгорода зберігся чудовий пам’ятник — Горянська ротонда, розписана прекрасними фресками.
У самій Угорщині на межі ХII–ХIII ст. також посилюються позиції католицтва, яке угорські королі намагалися нав’язати тимчасово захопленим ними галицьким землям (див.: № 20 «ЦПГ» за 2010 р.). У березні 1241 р. монголо-татарські орди хана Бату (Батия) захопили і зруйнували Мукачеве, Ужгород, Тячево, Солотвино, безліч сіл, але Хустську і Мукачівську фортеці взяти не змогли. Під час правління Галицько-Волинською державою короля Лева I Даниловича (з 1280 р.) певний час частина Закарпаття входила до складу його держави. На спустошені монголами землі Закарпаття угорські королі переселяли угорських селян, а в 1254 р. Бейла IV запросив німецьких та італійських виноградарів і виноробів (вiнцелерів). Частина католицького населення краю збільшилася. У 1308 р. до влади в Угорщині прийшла нова династія — Анжуйська. Король Карл Роберт прагнув до централізації держави, проти чого виступали місцеві барони. Підняли повстання і закарпатські ішпани (жупани) комітатів Унга, Береги й Угочі, принаджуючи селян гаслами проти окатоличення слов’янського населення. Але зрештою у 1317 р. молодому королю вдалося завдати поразки повсталим, у чому йому допомогли графи Другетті (Другети), які прийшли з ним з його італійських володінь.
Федір Корятович. Заснування Мукачівського єпископства
Інший вельможа, який зіграв визначну роль в історії Закарпаття, — один з братів Корятовичів з династії великих князів Литовських Гедиміновичів, які в другій половині XIV ст. володіли Поділлям. Федір Корятович за молодих літ певний час жив у закарпатських угорських володіннях і в 1360 р. на Чернечій горі в Мукачеві, як оповідає переказ, на місці, яке вказав йому Ангел, заснував Свято-Миколаївський монастир, переселивши сюди ченців з древнього Мукачівського скиту. Пізніше, після укладення польсько-литовської Кревської унії та окатоличення литовців, ув’язавшись у боротьбу на боці удільних князів братів Ольгердовичів, він зазнав поразки, втратив свої подільські володіння і втік у 1393 р. до угорського короля Жигмонда (Сигізмунда) Люксембурга. Свої права на Поділля князь Федір передав угорському королю, який натомість дав йому жупи Берег і Шарош, а три роки потому — в довічне володіння Мукачівську і Маковицьку домінії. Чимало зробив Федір для процвітання своїх володінь, залишивши вдячну пам’ять про себе нащадкам: укріпив Мукачівський замок, де й оселився сам, упокорив лицарів, які грабували селян. У своєму дітищі — Мукачівському монастирі — Федір Корятович організував визначний православний культурний центр, де велася хроніка і переписувалися книги, була створена велика бібліотека, діяла школа, що підтримувала зв’язки з балканськими та східноєвропейськими центрами Православя. Дружина князя Ольга на Сорочинській горі, вище с. Підгоряни, побудувала жіночий монастир. Приблизно у цей самий час був створений і другий духовний центр краю — Грушевський монастир, який у 1391 р. отримав ставропігійні права від Константинопольського патріарха.
Після смерті князя Федора в 1414 р. (похований він був у соборі облагодіяного ним Мукачівського монастиря) його володіння було повернено короні. У XV–XVI ст. «становище православного духовенства було незадовільне, — пише протоієрей Василій Максимишинець. — Одна частина його прямо належала до кріпосного стану, інша вважалася вільною, живучи на оподатковуваних магнатських землях, і тільки незначна частина жила на власних землях. Православний священик змушений був відбувати панщину разом зі своєю паствою, його били слуги землевласника, якщо він не корився». Православному духовенству в Угорській Русі нелегко було здобувати богословську освіту, необхідну для пастирського служіння. Юнаки готувалися до священства в монастирях, знання намагався передати також батько-священик, готуючи свого сина собі в наступники. Храми будувалися переважно дерев’яні, як, наприклад, у с. Клодному. Але саме в цей несприятливий час було засновано Мукачівське єпископство. Першим Мукачівським єпископом, затвердженим грамотою від 31 липня 1491 р., був «місцеблюститель Мукачівського монастиря» Іоанн.
За рік до того помер король Матяш I Корвін, після чого центральна влада в Угорщині швидко прийшла у занепад. Цим скористалися давні вороги, що ласо дивилися на багаті угорські землі, — турки-османи. 29 серпня 1526 р. у битві поблизу Мохача армія султана Сулеймана I Кануні вщент розбила дворянське військо короля Угорщини, Чехії та Хорватії Лайоша II. П’ятнадцять років потому Угорщина розпалася на три частини. Розгорнулася боротьба за закарпатські землі між Габсбургами і підтримуваною османами Трансільванією, що мала великий вплив на релігійну обстановку в краї.
Між Габсбургами і Трансільванією. Встановлення у краї церковної унії
Спустошливі війни на закарпатських землях між австрійськими католиками-Габсбургами і князями Трансільванії, які прийняли протестантизм і перебували у васальній залежності від Османської імперії, тривали понад століття. Міста були спустошені і перетворились на невеликі селища. У 1537 р. було зруйновано Мукачівський монастир, втрачено значну частину монастирських документів та архівів. Відродити монастир змогли лише у середині століття, за єпископа Василія I. В іншому значному православному центрі краю, Угольському монастирі, де на той час проживало 330 ченців, 1558 р. зупинялися посли Івана Грозного, які поверталися з Константинополя.
Берестейська церковна унія 1596 р. зустріла в Закарпатті рішучий спротив. У ХVII ст. трансільванські магнати-протестанти Ракоці підтримували боротьбу православних своїх володінь проти латинської експансії, тоді як католики Другети сприяли останній. У 1612 р. на прохання графа Дьордя III Другета уніатський єпископ Перемишльський і Самбірський Афанасій (Крупецький) намагався переманити православних своїх володінь в унію. У день Зішестя Святого Духа, під час свята в Краснобродському монастирі, православні селяни, почувши від проповідника про необхідність підпорядкування папі, обурилися і закидали його камінням. Єзуїти, врахувавши цей досвід, перемістили центр своїх зусиль на сільське духовенство, яке належало до непривілейованого населення лібертинів і кріпаків, відбуваючи, як і селяни, повинності і сплачуючи податки. Обіцянням пільг і привілеїв єзуїтам вдалося схилити до унії частину священиків і єпископа Петронія, проте вчинок цього архієрея рішуче було засуджено більшістю кліру та закарпатськими мирянами. У 1627 р. його наступником було обрано Іоанна (Григоровича) — представника духовенства Мукачівської єпархії. Відданий Православ’ю, він за шість років опікування єпархією зумів майже повністю згладити наслідки діянь свого попередника.
У 1633 р. Ужгород став центром просування унії. У жовтні того ж року Василій (Тарасович), обраний на місце померлого Іоанна, був хіротонісаний во єпископа в Яссах православним Молдавським митрополитом. Він розпочав таємні переговори з Ягерським католицьким єпископом щодо унії, за що був заарештований князем Дьордем I Ракоці.
Василій (Тарасович), який втік до Риму, згодом повернувся в Ужгород, де вмовляння єзуїтів на той час увінчалися успіхом. 24 квітня 1646 р. 63 священики Мукачівської єпархії (з близько 700 у 858 парафіях) зібралися під керівництвом уніатського ченця-василіанина Петра (Парфенія) Ростошинського і католицького єпископа Якушича в католицькій каплиці Ужгородського замку. На знак літургійного єднання було звершено молебства з проголошенням Символу віри з доданням «Філіокве» й укладено унію з Римом. Обряди в новій уніатської єпархії залишилися православними. Як і в Речі Посполитій, надання закарпатським уніатським священикам усіх прав і привілеїв католицького духовенства на практиці виявилося фікцією.
Православ’я на Закарпатті після укладення Ужгородської унії
Вигнаний єпископ Василій (Тарасович), який прибув через два роки після укладення унії на Закарпатті, призначив перед смертю собі в наступники Петра (Парфенія) Ростошинського, але уніатам вдалося утвердитися лише в Ужгороді, що належав Габсбургам. Православні в трансільванських володіннях у 1651 р. обрали собі єпископом рішучого противника унії Іоанникія (Зейкана). Десять років потому єпископ Іоанникій з допомогою львівського архітектора італійського походження Стефана П’яменса звів у Мукачівському монастирі першу кам’яну церкву у візантійському стилі.
«У Мукачівській єпархії, — писав архімандрит Василій (Пронін), — опір унії чинили представники традиційно налаштованого народу <...> Прихильність до обряду, до старої віри, до віри предків характерна для Закарпаття. Боротьба за унію була боротьбою за священство». Останнє чудово розуміла римська курія. Тому уніатським священикам, зобов’язаним промовляти за богослужінням ім’я папи, рекомендували спочатку поминати його не чітко, щоб віруючі не помітили.
Лише після смерті трансільванського князя Дьордя II Ракоці, який протегував православним, його вдова Софія Баторі, повернувшись у католицизм, вигнала наприкінці 1663 р. Іоанникія (Зейкана) з Мукачівського монастиря, і тут зміг утвердитися уніат Петро (Парфеній). У 1687 р. було хіротонізовано Мефодія (Раковецького), який під натиском влади змушений був прийняти формальне сповідання католицької віри, залишаючись у душі православним. У ці часи знайшлася людина, яка відкрито розірвала з унією і до своєї смерті невпинно проповідувала жителям краю істини їхньої батьківської віри. Уніатський священик Михайло Андрелла-Оросвиговський ще у 1669 р. публічно сповідав православну віру, за що його ув’язнили у фортеці та піддали катуванням, але це не зломило його. Помер він 1710 р. у с. Іза, що відіграло згодом значну роль в історії православного руху в Закарпатті.
Жорстоким гонителем православних у Підкарпатській Русі був уніатський єпископ Мукачівський Іосиф де Камеліс (1690–1706). У відповідь місцеві селяни виганяли уніатських священиків, палили уніатські книги як єретичні і викорінювали нововведення, запроваджені уніатами. У цих умовах діяв наступник єпископа Мефодія (Раковецького) Іосиф (Стойка), пострижений у ченці в Угольському монастирі. Обраний священиками і віруючими Марамороша, він був рукоположений во єпископа, мабуть, у 1691 р. Сучавським митрополитом. Один з авторитетних православних архіпастирів свого часу, Іосиф (Стойка) приходив на допомогу всюди, де православні зазнавали гонінь від уніатів і католиків. Під час введення унії серед волохів (румун) Трансільванії він їздив туди й намагався утвердити їх у Православ’ї. Всю Галичину з місіонерською проповіддю проїхав подвижник-архієрей, закликаючи віруючих бути непохитними у вірі предків, коли Львівський єпископ Йосиф (Шумлянський) підписав згоду на унію. У 2003 р. Іосиф (Стойка) був прославлений Румунською Православною Церквою як сповідник.
Останнім православним ієрархом Закарпаття став 70-річний єпископ Марамороський Досифей (Феодорович) з Угольського монастиря. Як і його попередник, він висвячував священиків не тільки своєї єпархії, а й з інших місць, у результаті чого з боку австрійської влади та Мукачівського уніатського єпископа Георгія-Геннадія Бізанці він зазнав гонінь. 22 серпня 1720 р. королівським декретом Карла VI владиці Досифею було заборонено звершувати служіння. Хоча тривалому арешту його не піддавали через побоювання народного обурення, але допитували постійно, за однією з версій він і помер після допиту у Хустському замку, за іншою — мирно спочив близько 1735 р. в Угольському монастирі, де і похований. Габсбурзька влада більш не допустила нових хіротоній православних єпископів для закарпатських земель.
Але й уніатське духовенство було незадоволене своїм приниженим становищем. Розпочався процес латинізації унії. У 1720 р. Замойський помісний собор уніатської церкви затвердив у ній католицьку догматику та обряди. Своєю постановою собор наказав усі богослужбові книги «виправити». Уніати насмілилися навіть «виправляти» текст Євангелія.
Православні священики служили таємно. Під впливом руху Олекси Довбуша ієромонах Софроній (Сарабаіт) і його помічник священик Григорій піднімали в 1760–1765 рр. повстання проти уніатів. Заарештовані селяни перед судом пояснювали причину бунту: «Ми досі думали, що залишалися у своєму старому грецькому сповіданні, коли ж дізналися, що перебуваємо у чужій вірі, повернулися до старої». Хвилювання продовжувалися і після того: серед селян ширилася думка, що повернення у Православ’я звільнить їх від кріпацтва. З метою підняти дух уніатського духовенства, зробити його своїм помічником у приборканні селян імператриця Марія Терезія неодноразового клопотала перед Римською курією про «канонізацію» Мукачівської уніатської єпархії. У 1771 р. папа Климент XIV зробив це. Відтепер уніатський клір отримав права, однакові з духовенством католицької церкви.
Він звільнявся від податей, рекрутської повинності, військового постою і від підпорядкування владі феодалів-землевласників. З’являється і перша церковна історія краю: уніатський протоігумен Мукачівського монастиря Іоанникій Базилович зібрав багатий матеріал з історії Мукачівської єпархії та надрукував у 1779–1781 рр. латинською мовою «Коротку замітку про заснування Феодором Коріатовичем Мукачівського монастиря».
Православ’я ж викорінювалося. Всіляко обмежувалося проникнення з Москви і Києва церковних книг, але зробити це повністю не вдавалося. Ягерський єпископ Бараковці писав 1751 р.: «Відомо, що в ягерській єпархії живе так багато росіян і румунів, що їхніх попів вчетверо більше, ніж римо-католицьких священиків. Предки цих росіян і румунів прийняли унію, як я переконався, здебільшого тільки номенально». Книги друкувалися й у старих друкарнях Грушевського та Драгівського монастирів. Марія Терезія і пізніше імператор Йосиф II закрили кордон з Молдовою, щоб священики не могли висвячуватися там єпископами.
Русофільський рух у Закарпатті. Масове повернення у Православ’я на початку ХХ ст.
«З часом усе духовенство зробилося уніатським, — пише протоієрей Василій Максимишинець. — Здавалося, що Православ’я померло. Але воно залишалося в серцях народу і в серцях багатьох уніатських священиків. Православний вогонь тлів під попелом. І час від часу полум’я вихоплювалося з-під попелу, аж поки не розгорілося сильним і всеохоплюючим полум’ям на початку ХХ століття».
Видатним «народним будителем» Закарпаття середини XIX ст. був з необхідності уніатський священик, проте православний у душі перший національний письменник Олександр Духнович (1803–1865). У 1851 р. у Будапешті вийшла його книга «Літургійний катехізис», спотворена цензурою, бо автор у питанні про освячення дарів відмовився «відступати від передання святих отців і вчення Східної Церкви».
Його сучасником був Іоанн Раковський (1815–1885), уніатський священик, який своїми проповідями та літературною творчістю підготував відродження Православ’я у с. Іза. У 1850-х рр. він видавав у Пешті «Церковну газету» російською літературною мовою, що, незважаючи на цензуру, сприяло поширенню православних ідей. У 1859 р. отець Іоанн був призначений настоятелем парафії в с. Іза у Мармароші. Там він цілковито віддався пастирському служінню і почав провадити освітню роботу серед селян. Дуже швидко його парафія стала зразковою по всій єпархії. Майже всі селяни були навчені читати і писати, добре знали Закон Божий, богослужіння, розумілися на релігійних питаннях. У 1860 р. в Ужгороді було засновано релігійно-національне Товариство Василія Великого, яке, за визначенням отця Іоанна, повинно було «захищати інтереси східного обряду і руської народності». Ці зусилля Іоанна Раковського мали наслідком всілякі перешкоди з боку Мукачівського уніатського єпископа Стефана (Панкевича). Отця Іоанна неодноразово викликали на допити у греко-католицьке єпархіальне управління, де його переконували відмовитися від такого спрямування своєї діяльності. Зважаючи на непохитність отця Іоанна, про нього було заявлено в міністерство віросповідань, куди він зобов’язаний був з’явитися за викликом, однак за нез’ясованих обставин раптово помер. У 1902 р. Товариство Василія Великого, яке постійно зазнавало нападок світських і уніатських властей, було закрито.
На початок ХХ ст. Закарпаття — одна з відсталих окраїн Австро-Угорщини. Зубожіння мало повсюдний характер. Багато людей емігрувало. Протягом 1870–1913 рр. із закарпатських комітатів Австро-Угорщини лише до США офіційно виїхало 180 тис. осіб, їхали на заробітки і назовсім у Канаду, Уругвай, Аргентину, Австралію, Бразилію. Саме в США почався масовий перехід уніатів-вихідців з прикарпатських земель у Православ’я. Святий праведний Олексій Товт, їхній земляк, за 18 років до своєї кончини в 1909 р. повернув 65 уніатських громад, що налічували близько 20 тис. віруючих, а всього до 1916 р. у Православ’я перейшло понад 100 тис. членів 163 уніатських громад.
У 1901 р. відбувся судовий процес у справі переходу селян с. Бехерева у Православ’я. Їх звинуватили у державній зраді Угорській державі і «підриві основ Греко-Католицької Церкви». І це незважаючи на свободу змінювати релігійну приналежність, надану законами 1868 і 1895 рр.! У с. Іза частина селян, попри шалені зусилля уніатів і світських властей відмовити їх, перейшли у Православ’я, під омофор Сербського патріарха. Проте глава угорського уряду граф Іштван Тиса викликав до Будапешта сербського митрополита Георгія (Бранковича) і заявив йому, що «Його величність проти того, щоб в Ізу прибув сербський священик». У зв’язку з цим православний священик Герасим Петрович в Ізу приїхати не зміг. Тим часом в с. Іза угорські жандарми почали своїми методами «уговорювати» непокірних селян залишитися в унії. Доказом служило так зване «мученицьке дерево», на яке підвішували людей. Крім того, було порушено справу про державну зраду. Тим не менш, приклад Ізи наслідувало більше двох десятків сіл.
У 1911 р. в Угорській Русі з’явився видатний місіонер і подвижник, православний ієромонах Олексій (Кабалюк). Його діяльність дала новий імпульс масовому розриву селян з унією — тільки в Мараморощині, за даними угорської газети, у Православ’я перейшло близько 14 тис. чоловік. На Другому Мармарош-Сиготському процесі 1913–1914 рр., з абсурдним звинуваченням у «підбурюванні», Олексія (Кабалюка) було засуджено на чотири роки і шість місяців з накладенням штрафу, решта (близько 30 осіб) отримали від шести місяців до трьох років ув’язнення.
Перша світова війна завдала Православ’ю і русофільському руху в Карпатах тяжкого удару: десятки тисяч людей були ув’язнені в Талергоф та інші концтабори, страчені, емігрували. Але вона ж завдала смертельного удару Австро-Угорської імперії.
Після війни, в 1919 р., Закарпаття з назвою Підкарпатська Русь (з центром в Ужгороді) стало однією з чотирьох земель, що входили до складу новоствореної Чехословацької Республіки. Православ’я тепер можна було сповідувати вільно. Проте чехословацька влада відверто протегували уніатам, іноді збройною силою відбираючи у православних храми навіть у селах, де не було жодного уніата. До того ж масовий відхід від унії селян не супроводжувався таким самим рухом інтелігенції та уніатських священиків, тому спочатку пастирів не вистачало.
Після визнання чехословацьким урядом юрисдикції Сербської Православної Церкви на Закарпатті, православні на чолі з Олексієм (Кабалюком) скликали в серпні 1921 р. в Ізі збори делегатів від 63 громад, які обрали сербського єпископа Досифея (Васича) єпископом Карпаторуським. Однак у 1928 р. Чехословаччина уклала з Ватиканом угоду і прийняла зобов’язання відібрати у православних храми і передати уніатам, що й виконала. Таким чином, з переходом у Православ’я віруючі втратили свої храми, парафіяльні будинки та церковне майно, а тому вони були змушені побудувати до 1936 р. понад 150 храмів. За даними перепису 1930 р. православних віруючих у Карпатській та Пряшивській Русі налічувалося 121 060 осіб, організованих у 115 парафіях. За рік було відновлено стародавню Мукачівську кафедру, очолив її Дамаскін (Грданичкі). Під його керівництвом через п’ять років Мукачівсько-Пряшівська єпархія нараховувала вже 127 парафій і 160 тис. віруючих, діяло три чоловічих і два жіночих монастирі, в Ужгороді видавався журнал — «Православний Карпаторуський Вісник». Мукачівська єпархія у тяжкі роки від Мюнхенської змови 1938 р. до розгрому нацистської Німеччини, як і вся Чехословаччина, пережила всі жахи окупації і терору.
Післявоєнна і новітня історія Православ’я на Закарпатті
По завершенні війни за взаємною згодою між Руською і Сербською Православними Церквами, закріпленою на засіданні Священного Синоду РПЦ 22 жовтня 1945 р., Мукачівська єпархія у складі земель, що увійшли до СРСР, перейшла в юрисдикцію Московського Патріархату. Після Львівського Церковного Собору (березень 1946 р.) і серед закарпатського уніатського духовенства почався рух за з’єднання з Православною Церквою. Уніатські парафії стали переходити у Православ’я, і до дня свята Успіння Божої Матері, 28 серпня 1949 р., при зібранні понад 20 тис. віруючих і сотні священиків ліквідацію Ужгородської унії було завершено.
Однак гоніння богоборчої влади з середини 1950-х рр. посилилися. Єпископ Іларіон (Кочергін), який очолював Мукачівську єпархію шість років, у 1956 р. був переміщений на іншу кафедру за відмову закрити монастирі та багато храмів. Протягом наступних п’яти років були закриті всі монастирі в Закарпатській області, крім Мукачівського та Чумалевського. У краї, де віруючими були більшість жителів, це дуже болісно сприймалося. З 1970-х рр. релігійне життя почало відроджуватися, зросла кількість вступників до Московської, Ленінградської та Одеської семінарій. Близько 100 вихідців із с. Копашневе і близько 60 із с. Іза стали священиками. Своїм праведним життям, прозорливістю й умінням зцілювати хворих всенародну любов здобув преподобний Іов Угольський (Кундря) († 1985), великий внесок в організацію монастирського життя й у вивчення церковної історії Закарпаття вніс архімандрит Василій (Пронін) (1914–1997), автор багатьох наукових робіт, серед іншого «Історії Мукачівської єпархії».
У 1990-ті рр. єпархією опікувався архієпископ Євфимій (Шутак). У цей час було відроджено багато храмів, кілька монастирів. Число віруючих збільшувалося, і рішенням Священного Синоду Української Православної Церкви від 29 липня 1994 р. з Мукачівської було виділено Хустську єпархію. У 1999 р. було знайдено нетлінні мощі схиархімандрита Олексія (Кабалюка). 21 жовтня 2001 р. Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир звершив у Свято-Микільському монастирі Ізи прославлення цього видатного подвижника у лику святих. У 2006 р. як чоловічий відродився найдавніший Грушевський монастир, в якому 23 жовтня 2010 р. відбулася презентація цікавої книги-путівника «Православні монастирі Закарпаття». Видання допоможе туристам і паломникам долучитися до сучасного духовного життя обителей та здійснити захоплюючу подорож в історію краю, і в першу чергу, за справедливим зауваженням архімандрита Василія (Проніна), — у церковну історію.
Володимир МОЇСЕЄНКО
