Канонічні засади утворення Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ

29 грудня 2010, 15:34 | Релігієзнавство-дайджест | 0 |   | Код для блогу |  | 

Архиєпископ ІГОР (Ісіченко)

"Сайт ХПЄ УАПЦ", 27 грудня 2010

Харківсько-Полтавська єпархія Української Автокефальної Православної Церкви має точну дату свого утворення: 27 липня 1942 р. Саме цього дня нарада, яка пройшла в Харкові за участю митрополита Феофіла (Булдовського), єпископа Переяславського Мстислава (Скрипника), членів Харківського єпархіяльного управління та голови Полтавського єпархіяльного управління прот. Олексія Потульницького, ухвалила: «1. Визнати, що парафії, підпорядковані Високопреосвященнішому владиці Феофілу на терені Харківської, Полтавської, Сумської і Курської областей, становлять складову частину Української Православної Автокефальної Церкви на чолі з адміністратором архиєпископом Полікарпом. 2. Надалі установити таку форму почитування: Високопреосвященнішого отця нашого митрополита Феофіла, архиєпископа Харківського і Полтавського, високопреосвященнішого отця нашого Полікарпа, архиєпископа Луцького і Ковельського» [14, с.727]. Таким чином, церковна спільнота, що утворилася на Сході України після відступу большевицької влади, уконституювалася в канонічній формі єпархії – «частини Вселенської та помісної Церкви, керованої правлячим єпископом» [26, с. 499].

На початок Другої світової війни територія історичної Київської митрополії була поділена між п’ятьма канонічно визнаними церковними юрисдикціями. Більшість православних громад на Закарпатті перебували в підпорядкуванні Сербської Православної Церкви, а частина тамтешніх вірян визнавала своїм главою празького архиєпископа Константинопольського Патріярхату [13]. Буковинська митрополія після окупації Буковини Румунією належала до Румунського Патріярхату [18 с. 14-28]. Православні ж українці Холмщини, Волині, Полісся, Підляшшя, Лемківщини ввійшли під омофор митрополита Варшавського і всієї Польщі [11].

Терен на схід від Збруча номінально був включений до канонічного простору Московського Патріярхату, але після арешту патріяршого місцеблюстителя Петра (Полянського) й Великого Терору 30-х рр. ХХ ст. фактично був позбавлений пастирської опіки. Крім того, непереконлива з погляду канонічного права поява на посаді патріяршого місцеблюстителя митрополита Сергія (Страгородського) і його декларація з  29 липня 1927 р. «Об отношении Православной Российской Церкви к существующей гражданской власти»), що так явно суперечила позиції Помісного Собору 1917-1918 рр. та Патріярха Тихона [20, с. 354-362] викликала недовіру до  леґальної Російської Церкви. Їй закидалося порушення апостольського правила 30: «Коли який єпископ, застосувавши владу світських начальників, через них дістане єпископську владу в церкві, нехай буде вигнаний і відлучений, і всі, що з ним спілкуються» [22, т. 1, с. 91] та відповідних правил 4 Першого Вселенського собору, 3 Сьомого Вселенського собору, 13 Помісного Лаодикійського собору. В опозиційній частині Російської Церкви, кількісно співвідносній у міжвоєнні роки з леґальною «сергіянською» частиною, поширювалися формули анафемування на кшталт: «Пребезумную обновленческую ересь сергианскую содержащим: учащим, яко отвержением истины Христовы земное устроение Церкви Божией соблюдается; и тем, иже утверждают, яко богоборческим властем служение и исполнение безбожных велений их, иже к попранию священных правил, святоотеческих преданий и божественных догматов, и к разорению всего христианства, Церковь Христову спасает; и почитающим антихриста и служителей его, и предтечей его, и всех клевретов его, яко власть законную и от Бога поставленную; и всем тоя антихристианския ереси начальником, исповедников и мучеников новых хулителям (Сергию Нижегородскому, Николаю Киевскому и Алексию Хутынскому), и повторителям их, и обновленцам, и прочим еретикам, — анафема» [1].

 

На початок Другої світової війни 1 вересня 1939 р. Російська Православна Церква була майже повністю знищена. Секретні відомості НКВД свідчили, що в 1941 р. на терені СССР діяв 3021 православний храм, в тому числі близько 3 тис. храмів перебували на західнім терені, котрий після переділу Польщі союзними нацистською Німеччиною й СССР відійшов до большевицької імперії. Виходить, що у вересні 1939 р. в СССР лишалося одна-дві сотні храмів [21, с. 366-367].

Окупація Волині, Берестейщини, Полісся, Західної Білорусії спонукала большевицький режим використати конформістську частину РПЦ для підпорядкування тамтешніх православних громад московському центрові. Томос Вселенського Патріярха про автокефалію Православної Церкви в Польщі визнається РПЦ недійсним, а православні єпархії окупованих земель переводяться в юрисдикцію Московського Патріярхату. Цим грубо порушуються апостольські правила 34 і 35, правила 15 Першого Вселенського собору, правило 8 Третього Вселенського собору, правило 5 Четвертого Вселенського собору, правило 17 Трульського собору, правило 13 Анкирського собору, правила 13 та 22 Антіохійського собору, правила 3 та 15 Сардійського собору, правила 48 та 54 Карфагенського собору. Коментуючи Апостольське правило 35 єпископ Никодим (Мілаш) пояснює: «Траплялося, як видно, під час видання цього правила, що деякі єпископи дозволяли собі переходити межі своєї юрисдикції й висвячувати клириків чужої єпархії. Правило суворо забороняє такі дії й наказує позбавляти єпископського сану кожного, хто наважиться це зробити» [22, т. 1, с. 102].

Один із чотирьох російських владик, що перебували в той час на свободі, архиєпископ Петергофський Миколай (Ярушевич), призначається архиєпископом Волинським і Луцьким, екзархом Західних областей України й Білорусії. Луцькому єпископові Полікарпу (Сікорському) наказується бути вікарієм нового архиєрея. Однак ані владика Полікарп, ні архиєпископ Поліський Олександр (Іноземцев) не підписали декларації про підпорядкування Московській Патріярхії й ухилилися від принизливої поїздки до Москви для підтвердження своїх повноважень [4, с. 194-199].

Подібна антиканонічна ситуація склалася й на захід від «лінії Керзона», тобто в тій частині Польщі, яка за пактом Молотов-Ріббентроп відійшла до нацистської Німеччини й була перетворена на Генеральну Губернію. Наприкінці листопада 1939 р. ґестапо заарештувало митрополита Діонисія (Валединського), предстоятеля Автокефальної Православної Церкви в Польщі, звинуваченого в закликах до захисту Польщі від німецької аґресії та в «антигітлеризмі», і призначили натомість архиєпископа Російської Православної Церкви за рубежем Серафима (Ляде) на посаду глави Автокефальної Православної Церкви в Генеральній Губернії  [23, с. 443-471]. Однак 1940 р. митрополит Діонисій повернувся до виконання своїх обов’язків, що було засвідчено його зустріччю 23 вересня 1940 р. з генерал-губернатором Гансом Франком.

Поставлення нових єпископів на окупованих західноукраїнських землях здійснювалася з ініціятиви й силою світської влади, що обумовлювало неканонічність цих призначень як суперечних правилу 3 Сьомого Вселенського собору: «Коли який єпископ, використавши світських начальників, через них дістане владу в церкві, нехай буде виведений з клиру й відлучений він сам і всі, хто з ним діяв спільно» [22, т. 1, с. 604] та подібних правил 4 Першого Вселенського собору й 30 Антіохійського собору.

Автокефальна Православна Церква в Польщі, визнана Патріяршим томосом 13 листопада 1924 р. за спадкоємницю Київської митрополії Вселенського Патріярхату, була наділена самоврядуванням на підставі того, що «перше відділення від Нашого Престолу Київської Митрополії й Православних Митрополій Литви та Польщі, залежних від неї, а також прилучення їх до Святої Московської Церкви наступило не за приписами канонічних правил, а токож не дотримано всього того, що було установлено відносно повної церковної автономії Київського Митрополита, який носив титул Екзарха Вселенського Престолу» [14, с. 610-611]. Після Великого Терору в СССР абсолютна більшість діючих православних парафій на етнічному терені України перебувала під юрисдикцією Автокефальної Православної Церкви в Польщі. І митрополит Варшавський Діонисій сприймає перехід українських земель з-під совєтської окупації під контроль нацистської Німеччини за шанс відновити канонічну єдність Православної Церкви на цім терені. Вже 28 червня 1941 р. він звертається з посланням до єпископату, клиру й мирян Волині, закликаючи їх до єднання, а 11 серпня 1941 р. видає декрет до єпископів Волині й Полісся, доручаючи їм скликати архиєрейський собор. Того самого дня зводиться в сан архиєпископа Луцького й Ковельського Полікарп (Сікорський). 27-28 жовтня 1941 р. собор єпископів Православної Церкви в Генеральній Губернії ухвалює: «Наша Св. Автокефальна Православна Церква має обов’язок доложити старань про відбудову церковно-релігійного життя в Україні на правно-канонічних засадах» [16, с. 360], тобто декларує свою готовність очолити церковне відродження на всьому історичному терені Київської митрополії. О. Тимофій Міненко говорить про «концепцію митрополита Діонисія про відновлення Церкви», що базувалася на канонічних засадах Томосу 13 листопада 1924 р. та ідеї правонаступництва Київської митрополії та Автокефальної Православної Церкви в Польщі [16, с.217-226].

Однак гітлерівська політика на окупованих територіях Сходу Європи унеможливила реалізацію цієї концепції. За матеріялами наради 16 липня 1941 р. в головній квартирі Адольфа Гітлера шеф Служби Безпеки Рейнгард Гайдрих видає вказівки, в яких наголошує: «Увагу звертати передовсім на те, щоб церковні осередки, які зароджуються, не творили рамок ієрархічної організації» [16, с.247]. У мережі СС та поліційних команд на Правобережній Україні поширюється таємний циркуляр з конкретними приписами: «Творенню загальноукраїнської автокефальної Церкви під проводом митрополита, як допоміжної організації, - належить всіми способами перешкоджувати. З православним церковним розумінням, автокефалія є завжди в самій суті пов’язана з самостійним державництвом» [14, с. 745]. Нарешті, 20 серпня 1941 р. проголошується створення Райхскомісаріяту України, що охоплював майже все Правобережжя за винятком т. зв. Трансністрії, переданої Румунії. Втручання предстоятеля Автокефальної Православної Церкви в Генеральній Губернії до церковного життя Райхскомісаріяту України забороняється.

Тоді на клопотання церковних рад Волині 24 грудня 1941 р. митрополит Діонисій призначає архиєпископа Луцького Полікарпа «Тимчасовим Адміністратором Православної Автокефальної Церкви на звільнених землях України». Водночас із цим архиєпископ Полікарп благословляється на висвяту єпископів для українських земель. На цій канонічній підставі 8-10 лютого 1942 р. в кафедральному місті Поліської єпархії Пінську відбулися рукоположення трьох владик: єпископа Берестейського Юрія (Коренастова), єпископа Чигиринського Ніканора (Абрамовича) та єпископа Уманського Ігоря (Губи). Рукоположення відправили архиєпископи, що належали до юрисдикції Автокефальної Православної Церкви в Польщі Полікарп (Сікорський) та Олександр (Іноземцев).  9-10 лютого 1942 р. там же, в Пінську, відбувся перший архиєрейський собор, що знаменував початок діяльности Православної Автокефальної Церкви на визволених землях. Невдовзі ця Церква стала називатися Українською Автокефальною Православною Церквою.

Її попередниця, Українська Автокефальна Православна Церква, леґітимність якої визначалася Першим Всеукраїнським православним церковим собором 1921 р., не змогла подолати упереджень проти неї значної частини православних українців. Пресвітерське рукоположення, відновлене після напружених дискусій на соборі [17, с. 190-223], попри існування ймовірних прецедентів у ранній історії Олександрійської Церкви [19, с. 290], явно суперечило першому Апостольському правилові «Єпископа нехай поставляють два або три єпископи» [22, т. 1, с. 45] та правилам 4 Першого Вселенського собору, 3 Сьомого Вселенського собору, 12, 23 Антіохійського собору, 12 Лаодикійського собору, 6 Сардійського собору, 1 Константинопольського собору, 13, 49, 50 Карфагенського соборів. Це стало підставою не тільки для жорстокої й найчастіше несправедливої критики з боку Російської Церкви, де прихильників Української Автокефальної Православної Церкви стали називати «самосвятами», але й для підозріливого ставлення до Української Автокефальної Православної Церкви з боку політичної еміґрації. В середовищі еміґрації контроверсійні кроки Української Автокефальної Православної Церкви, здійнювані після 1921 р., часом інтерпретували як «большевицьку інтриґу», покликану дискредитувати ідею церковної автокефалії та узалежнити її від совєтського режиму. Відомо, що митрополит Іларіон (Огієнко) емоційно писав про Українську Автокефальну Православну Церкву митрополита Василя Липківського як про «болячий сором для України на вічні віки» [12, с. 316]. Ґрунтовну критику «пресвітерського рукоположення» ще 1943 р. подав у докторській дисертації о. Іван Біланич [2, с.265-333].

Полтавська громада, сформована довкола архиєпископа Парфенія (Левицького), зайняла щодо Першого Всеукраїнського православного церковного собору 1921 р. та запропонованих ним реформ відверто критичне становище. Головою церковної ради при полтавському архиєреї був тоді протоієрей Феофіл Булдовський. Цей священик був здавна відомий на Полтавщині своїми патріотичними поглядами. Ще з першого єпархіяльного собору після падіння царату його знали як невтомного ініціятора утворення автокефальної Української Церкви. А втім, як і архиєпископ Полтавський Парфеній, прот. Феофіл Булдовський прагнув утворення Помісної Української Церкви канонічним шляхом. Восени 1921 р. архиєпископ Парфеній клопотався перед екзархом України про поставлення його вікарним єпископом, але клопотання було відхилене.

14 січня 1923 р. колишній протоієрей Феофіл Булдовський, дружина якого померла 1922 р., був висвячений на єпископа Лубенського й Миргородського Московського Патріярхату. Він відвідав свт. Тихона, Патріярха Московського, і дістав його благословення на дальшу працю для збереження Христової Церкви в Україні. 

4-5 червня 1925 р. в Лубнах було проведено собор, який проголосив утворення «Української Православної Автокефальної Церкви з канонічно преємственною ієрархією» (УПАЦ або Соборно-єпископської церкви). Мгарський монастир під Лубнами став її центром Церкви. Крім владики Феофіла, до цієї Церкви приєдналися єпископ Прилуцький Сергій (Лабунцев) та Павло (Погорілко). Було висвячено ще чотирьох архиєреїв. Спрощене трактування механізмів появи УПАЦ зводить їх до підступів ҐПУ для посилення церковного розколу. Очевидно, що це є викривленням складних процесів, що відбувалися в українському православному середовищі за тих часів [10, с. 324-330]. ҐПУ та інші совєтські інституції, безперечно, намагалися посилити внутрішньоцерковне протистояння й вплинути через свою аґентуру на кожну з тогочасних юрисдикцій. Однак головною спонукою для єпископа Феофіла (Булдовського) та інших організаторів УПАЦ було таки «створення канонічної альтернативи УАПЦ» [10, с. 325].

Під час свого піднесення, у 1927 р., УПАЦ мала 418 парафій (за іншими відомостями – до 350 або навіть близько 200 парафій), переважно на Полтавщині й Харківщині. Протягом 1929 р., внаслідок атеїстичного наступу большевицького режиму припинили діяльність від 30 до 50 відсотків громад СЄЦ. Для порівняння можна вказати, що з 1 січня до 1 жовтня 1929 р. у низці округ кількість громад УПАЦ зменшилася мало не вдвічі: Лубенській – з 113 до 72, Могилів-Подільській – з 29 до 14 [25, с. 39]

Архиєпископ Павло (Погорілко) був заарештований 1926 р. і сліди його зникли. Тоді предстоятелем УПАЦ став владика Феофіл (Булдовський). Центр УПАЦ перебував у Мгарському монастирі, згодом закритому большевиками, потім у Харкові. До Харкова владика Феофіл перевіз найбільшу святиню Мгарського монастиря – чесні мощі свт. Афанасія, патріярха Царгородського, Лубенського чудотворця. Останнім осідком митрополита Феофіла була церква в Луганську, закрита 1937 р. По тому до Другої світової війни владика Феофіл жив приватно в Харкові [25, с. 39].

Таким чином у Харкові єдиним архиєреєм на час відступу Червоної армії виявився митрополит Феофіл (Булдовський), канонічність свячень якого не могла бути заперечена, національні переконання ж були очевидними. 24 жовтня 1941 р. до міста ввійшли німецькі війська, а вже в листопаді почали відкриватися православні храми, закриті большевиками. Наприкінці 1941 р. владика Феофіл очолив місцеві церковні громади. В грудні 1941 р. він почав служити в Покровському соборі. А в січні 1942 р. почало свою діяльність єпархіяльне управління [8, с. 113; 15, с. 114]. При цьому він чітко відмежовувався від Української Автокефальної Православної Церкви митрополита Василя Липківського, прихильники котрої мали вплив на релігійний відділ міської управи Харкова. В середині 1942 р. під юрисдикцією митрополита Феофіла перебувало вже близько 400 парафій на терені колишніх Харківської, Полтавської, Сумської, Луганської, Донецької, Курської, Воронезької областей. На самій Харківщині було близько 200 громад, а в Харкові – 18 храмів, де поминали ім’я митрополита Феофіла як єпархіяльного архиєрея [6].

Після прибуття до Києва 13 березня 1942 р. єпископів Ніканора й Ігоря «двері архиєрейського дому не зачинялись від безперестанних делеґацій парафій, що вперто чекали на приїзд українських єпископів, які б висвятили для них українських священиків» [з листа владики Ніканора від 6 серпня 1956 р. – 4, с. 218]. Священики з Української Автокефальної Православної Церкви митрополита Василя Липківського актом з 19 березня 1942 р. визнали над собою юрисдикцію архиєпископа Полікарпа й поставлених ним владик. Канонічною засадою для цього була ухвала Х Пінського собору: «Пастирів вищеподаної ієрархії [Української Автокефальної Православної Церкви, що її очолював покійний митрополит Василь Липківський] приймати в сущому сані, згідно з чином, установленим у св. Православній Вселенській Східній Церкві» [14, с. 687]. Однак о. Тимофій Міненко в приватній розмові восени 2005 р. пояснив, що під «сущим саном» мався на увазі сан, у якому відбувалося входження до Української Автокефальної Православної Церкви митрополита Василя Липківського, рукоположення ж останньої канонічними не визнавалися. За цією логікою згодом, 27 серпня 1949 р., архиєпископ Мстислав (Скрипник) візьме участь в акті доповнення хіротонії митрополита Іоана (Теодоровича).

Прагнучи запобігти творенню в Україні церковних структур, незалежних від Московського Патріярхату, місцеблюститель патріяршого престолу митрополит Сергій (Страгородський) у посланні «До православної пастви України», виданому 5 лютого 1942 р., за кілька днів до Пинського собору, звинуватив архиєпископа Полікарпа (Сікорського) в діяльності, ворожій щодо совєтської влади, зазначивши, що «наша Православна Церква, слідом за апостольською наукою про походження державної влади, вимагає від свого духовенства лояльности до совєтської влади» і застеріг православних українців «не спокушуватися ніякими промовами спокусителя, не мати жодного спілкування з ним» [цит. за кн.: 23, с. 558]. А вже після прибуття представників архиєпископа Полікарпа до Києва, на великодні свята 1942 р., виходить послання митрополита Сергія (Страгородського) «До православних архипастирів, пастирів і пасомих в областях України, поки що зайнятих гітлерівськими військами», в якому за «змову єпископа Полікарпа з фашистами» місцеблюститель патріяршого престолу Москви проголошує йому «позбавлення сану й чернецтва – з виключенням його з духовного сану» [цит. за кн.: 23, с. 559].

Отже, сам автор послання визнавав, що причиною виключного вироку архиєреєві були не канонічні провини, а його політична позиція, непідсудна церковним канонам. Крім того, митрополит Сергій квапиться виносити вирок архиєреєві, котрий ніколи не належав до його юрисдикції, а отже, порушує апостольські правила 34 і 35, правила 15 Першого Вселенського собору, правило 8 Третього Вселенського собору, правило 5 Четвертого Вселенського собору, правило 17 Трульського собору, правило 13 Анкирського собору, правила 13 та 22 Антіохійського собору, правила 3 та 15 Сардійського собору, правила 48 та 54 Карфагенського собору, за що сам мав би бути заборонений у служінні й відлучений від Церкви. Нарешті, право суду над єпископом належить у Православній Церкві виключно Архиєрейському Соборові, жоден же інший єпископ, навіть предстоятель Церкви (у православному розумінні – перший серед рівних єпископів) не може виносити вироків своєму співбратові [27, с. 384-393]. Цього всього не міг не знати митрополит Сергій. Але, виконуючи соціяльне замовлення большевицької влади, він стає знаряддям у боротьбі з українськими церковними рухами, що розглядалися Кремлем як потенційна небезпека.

На підставі доручення адміністратора Автокефальної Православної Церкви архиєпископа Полікарпа протягом 9-17 травня 1942 р. в Києві відбулося шість хіротоній владик Фотія (Тимощука), Мануїла (Тарнавського), Михаїла (Хорошого), Мстислава (Скрипника), Сильвестра (Гаєвського), Григорія (Огійчука). Відразу по тому відбувся Архиєрейський Собор у Києві, який підтвердив визнання за митрополитом Діонисієм (Валединським) повноважень місцеблюстителя Київського митрополичого престолу. Протоколи архиєрейських свячень були надіслані до митрополита Діонисія, котрий затвердив їх листом з 16 червня 1942 р. [4, с. 223].

Серед висвячених у Києві владик чи не найпомітнішою постаттю був єпископ Переяславський Мстислав (Скрипник), племінник Головного Отамана УНР Симона Петлюри, активний учасник політичного життя в міжвоєнній Польщі, депутат сейму, овдовілий з трагічною загибеллю дружини Іванни в окупованому большевиками Львові 6 травня 1940 р. 14 травня 1942 р. він прийняв архиєрейську хіротонію, а в монашество був пострижений дещо раніше, на початку травня. Маючи титул єпископа Переяславського, владика фактично виконував повноваження не лише вікарія архиєпископа Київського Ніканора, але й організатора місійної діяльности на Лівобережній Україні. Він особисто відвідав Переяслав, Хорол, Лубни, Миргород, Полтаву, Кременчук, Харків, низку інших міст [24, с.158].

Саме візит єпископа Мстислава до Харкова спричинив перетворення очолюваної митрополитом Феофілом спільноти на Харківсько-Полтавську єпархію Української Автокефальної Православної Церкви. Ще перед зустріччю в Харкові єпископ Мстислав звернувся до митрополита з листом, у якому вітав давнього знайомого й пропонував зустрітися. Митрополит Феофіл відповів згодою, пишучи, серед іншого: «Ви повинні знати мої погляди й мої переконання. Я люблю свою неньку Україну й бажаю, щоб вона була щасливою, а головне православною. З московитами (сергіївцями) і з липківцями (1921 р.) молитовного єднання не маю. Щодня благаю Бога про об’єднання всіх в єдину святу Православну Автокефальну Українську Церкву» [14, с. 726].

Виявом ставлення митрополита Феофіла до «сергіянської» РПЦ стало його послання з 10 липня 1942 р., опубліковане в харківській газеті «Нова Україна» (1942, ч. 124). Митрополит Феофіл звинувачує патріяршого місцеблюстителя в тому, що він став на бік безбожницького большевицького режиму, визнає його позицію антихристиянською й оголошує про відмову від молитовного спілкування з ним [15, с. 115].

Згадуючи 1985 р. в інтерв’ю Олександрові Вороніну про поїздку на Східну Україну, митрополит Мстислав розповідає: «З Полтави поїхав до Харкова, де був владика Феофіл Булдовський. Він мене радісно зустрів і прийняв: можливо тому, що це він мене колись хрестив. Владика Феофіл був тоді настоятелем Кладовищенської церкви в Полтаві, потім був інспектором духовної семінарії. Тоді при ньому і брата мого прийняли. Після революції о. Федір став Харківським єпископом так званої Автокефальної Церкви, яку благословив патріярх Московський… Йому запропонували це, як видно, щоб відтягнути від українського всенароднього руху. Він уцілів під час терору. У кожному разі, він щиро привітав мене. У нас була довга розмова. Я йому розповів про нашу Церкву, і він приєднався до нас. “Що ж я, - каже, - буду сам бовтатися?” Ми відслужили спільно у Покровському монастирі – прекрасну Службу Божу. Народу було – Боже милий!..» [14 с. 740].

Ясна річ, особистий чинник відіграв при зустрічі двох полтавців неабияку роль. Але визначальними були викладені єпископом Мстиславом факти, які засвідчили канонічну надійність позицій Автокефальної Православної Церкви, що перебувала під адмініструванням архиєпископа Полікарпа (Сікорського). Було виявлено відповідність доктрини церковного будівництва, прийнятого цією Церквою, поглядам митрополита Феофіла – давнього прихильника здобуття Українською Православною Церквою помісного устрою канонічним шляхом. Не викликали застережень і архиєрейські хіротонії, здійснені протягом 1942 р.: адже ще до підписання протоколу Харківської церковної наради 27 липня 1942 р., напередодні, митрополит Феофіл і єпископ Мстислав спільно відправили Архиєрейську Святу Літургію, ввійшовши таким чином у літургійне єднання.

Протокол, підписаний у Харкові 27 липня 1942 р. обома архиєреями, членами Харківського єпархіяльного управління та головою Полтавського єпархіяльного управління, не тільки визначав умови інтеґрування східноукраїнської спільноти, що підлягала митрополитові Феофілові, до Української Автокефальної Православної Церкви, але й окреслював канонічні виміри цієї спільноти. Щоправда, слово «єпархія» так і не було вжите – можливо, далося взнаки небажання демонструвати порушення нацистських заборон створювати церковні об’єднання, а може, враховався понадєпархіяльний вимір очолюваного митрополитом Феофілом канонічного терену. Однак фактично східноукраїнська спільнота розглядалася як частина Помісної Церкви, тобто єпархія, назва якої виявлена в титулі єпархіяльного архиєрея: «митрополита Харківського і Полтавського». Визнаючи компетенцію єпархіяльного архиєрея, Протокол 27 липня 1942 р. застерігає необхідність узгоджувати з ним призначення вікарних єпископів і передбачає участь владики в Архиєрейському Соборі Української Автокефальної Православної Церкви.

Харківсько-Полтавська єпархія Української Автокефальної Православної Церкви діяла з 27 липня 1942 р. до 23 серпня 1943 р., коли кафедральний центр зайняла Червона армія. З поверненням Східної України в совєтську зону окупації православні парафії або знову закриваються, або переводяться під юрисдикцію Московського Патріярхату. Саме тоді в ніч з 4 на 5 вересня 1943 р. було досягнуто домовлености між генеральним секретарем ЦК ВКП (б) Йосипом Сталіним і митрополитами Сергієм (Страгородським), Олексієм (Симанським) і Миколаєм (Ярушевичем) про леґалізацію РПЦ і включення її до державної структури СССР [20, с. 187-193]. Починається ганебний період колабораціонізму офіційно визнаної Церкви.

Митрополит Феофіл був єдиним з архиєреїв Української Автокефальної Православної Церкви, хто не виїхав на еміґрацію. І вже 12 листопада 1943 р. митрополит був заарештований НКВД. 23 січня 1944 р. він помер в ув’язненні, перебуваючи під слідством.

Під час свого другого приїзду до Харкова, 4 травня 1991 р., Патріярх Мстислав нагадав про досвід творення єдиної Помісної Церкви, представлений митрополитом Феофілом (Булдовським). В омріяній Патріярхом майбутній структурі Української Автокефальної Православної Церкви була представлена і Харківсько-Полтавська митрополія, що мала включати в себе єпархії на Сході України.

Канонічне відновлення єпархії настало на єпархіяльному соборі 4 квітня 1992 р. Сучасний статус єпархії визначається статутом, прийнятим єпархіяльним собором 11 квітня 2003 р. й зареєстрованим Міністерством юстиції України 29 березня 2006 р. з додатком до назви єпархії слова «оновлена». Преамбула статуту закінчується словами: «Відмова інших єпархій УАПЦ в Україні від виконання заповіту Патріярха Димитрія та рішень Помісних і Архиєрейських соборів 1990-1999 рр., вибір ними окремого предстоятеля, розрив з УАПЦ в діяспорі змусили Харківсько-Полтавську єпархію УАПЦ змінити характер стосунків із ними. Канонічна форма існування Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (оновленої) до подолання розколу й поєднання української православної спільноти в світі у єдину Помісну Православну Церкву київської традиції визначається актом 27 липня 1942 р. та ухвалами Єпархіяльних Соборів Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ 1992-2003 рр.».

Список джерел:

  1. Антихристианская сущность Декларации Митрополита Сергия 1927 г. и ересь сергианства // http://www.russianorthodoxchurchinexile.com/russian%20site/off200412.html
  2. Біланич Іван. Еволюція Української Православної Церкви в 1917-1942 роках: Автономія чи автокефалія /Пер. з лат. Наталії Царьової. – Львів: Астролябія, 2004. – 392 с.
  3. Багдасарова Ж.Р., Петрушко В.И. Булдовский Феофил Иванович // Православная энциклопедия. – Москва: Православная энциклопедия, 2003. – Т. 6. – С. 358-361.
  4. Власовський Іван. Нарис історії Української Православної Церкви. – 2-е вид. – Ню Йорк; К.; С. Бавнд Брук, 1990. – Т. 4, ч. 2. – 416 с.
  5. Волошин Ю.В. Українська православна церква в роки нацистської окупації. - Полтава, 1977. - 125 с.
  6. Волошин Юрій, Пащенко Володимир. Православна церква в Лівобережній Україні під час гітлерівської окупації // Людина і світ. – 1996. - № 6. – С. 18-21.
  7. Гавриил (Кризина), игумен. Православная церковь на Закарпатье (век ХХ). – К., 1999. – 200 с.
  8. Гордієнко В.В. Німецько-фашистський окупаційний режим і православні конфесії в Україні // Український історичний журнал. – 1998. – № 1. – С. 107-119.
  9. Держава і церква на Полтавщині за радянської доби /Упор. В.А. Войналович, О.О. Нестуля. – Полтава, 2002. – 253 с.

10. Ігнатуша Олександр. Інституційний розкол Православної Церкви в Україні: генеза і характер (ХІХ ст. – 30-і рр. ХХ ст.). – Запоріжжя: Поліграф, 2004. – 440 с.

11. Купранець Орест Ф., ЧСВВ. Православна Церква в міжвоєнній Польщі: 1918-1939. – Рим, 1974. – ххіі; 235 с.

12. Липківський Василь, митрополит. Відродження Церкви в Україні 1917-1930. – Торонто: Добра книжка, 1959. – 335 с.

13. Максимишинец В., протоиерей. История Православной Церкви в Карпатской Руси. – Ужгород: Лира, 2004. – 160 с.

14. Мартирологія українських церков: У 4 т. – Торонто; Балтимор: Смолоскип, 1987. – Т. 1. Українська Православна Церква. – 1207 с.

15. Матвеенко Михаил, свящ. История Харьковской епархии (1850-1988). – Харьков, 1999. – 226 с.

16. Міненко Тимофій, о. Православна церква в Україні під час Другої світової війни (1939-1945. – Вінніпег; Львів, 2000. - Т. 1. - 392 с.

17. Перший Всеукраїнський православний церковний собор УАПЦ: 14-30 жовтня 1921 року. Документи і матеріали. – К.; Львів, 1999. – 559 с.

18. Пігуляк І.М. Українська Православна Церква в румунськім ярмі і буковинці в Канаді. – Вінніпеґ, 1927. – 32 с.

19. Поснов Михаил. История христианской церкви (до разделения Церквей – 1054 г.). – Брюссель: Жизнь с Богом, 1964. – 614 с.

20. Поспеловский Д.В. Русская Православная Церковь в ХХ веке. – М. : Республика, 1995. – 511 с.

21. Поспеловский Д.В. Тоталитаризм и вероисповедание. – М.: Библ.-богословский ин-т св. ап. Андрея, 2003. – 655 с.

22. Правила Православной Церкви с толкованиями Никодима, епископа Далматинско-Истрийского: Пер. с сербск. – Изд. Св.-Троицкой Сергиевой Лавры, 1996. – Т. 1. – ХХХІ; 652 с.; Т. 2. – VII; 643 с.

23. Савчук Семен В., Мулик-Луцик Юрій. Історія Української Греко-Православної Церкви в Канаді. – Вінніпеґ: Екклезія, 1984. – Т. 1. – ХХХІІ; 616 с.

24. Смирнов Андрій. Мстислав (Скрипник): Громадсько-політичний і церковний діяч. 1930-1944. Монографія. – 2-е вид., доп. – К.: Смолоскип, 2009. – 326 с.

25. Тригуб О.П. Конфесії Російської Православної Церкви в Україні у 30-х рр. ХХ ст. // Наукові праці: Науково-методичний журнал. – Т. 115. Вип. 102. Історія. – Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2009. – С. 36-40.

26. Цыпин Владислав, прот. Епархия // Православная энциклопедия. – Москва: Православная энциклопедия, 2008. – Т. 18. – С 499-502.

27. Цыпин В.А. Церковное право: Курс лекций. – М.: Изд-во МФТИ, 1994. – 440 с.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • LASTIVKAUST | 17 лютого 2019, 07:32

      ЧІТКО І АРГУМЕНТОВАНО! НА ВІДМІНУ ВІД ПРОМОСКОВСЬКИХ КОМЕНТАТОРІВ, ЯКІ І САМІ "блудять" у своїх опусах...

    • RODOVID | 16 лютого 2019, 21:45

      "Тому що еллінізм і Вселенський Патріархат мають першість в Православ'ї"? Вселенський Патріархат - так має першість у Православ'ї, але яке відношення до Церкви має так званий

    • velovs@ukr.net | 16 лютого 2019, 18:25

      Разом з тим. Так виглядає, що нинішнього понтифіка тоді просто, по суті, ПІДСТАВИЛИ! Тобто його - уродженця ДАЛЕКОЇ-ПРЕДАЛЕКОЇ Аргентини та, до того ж, правдивого, простого й щирого і навіть (в

    • boryspil | 16 лютого 2019, 12:39

      Так, усе вірно. Але якщо не вдається вирішити проблему протистояння у великих масштабах, то кожному небайдужому треба намагатися щось робити у цьому напрямку зі своїх позицій і своїх можливостей.

    • velovs@ukr.net | 16 лютого 2019, 09:51

      Звертає на себе особливу увагу, зокрема, те - що поміж різного іншого - шановний автор цієї статті "незлим тихим словом" згадує оту "епохальну зустріч" в Гаванському аеропорту 12

    Популярні статті місяця