Канонічний статус Київської митрополії. Уроки минулого
11.05.2010, 16:25
Зі зміною Патріарха Московського розмови про удосконалення канонічного статусу Української Православної Церкви різко стихли. І дарма, бо ж за цим «удосконаленням» ховалася зовсім не страшна для декого автокефалія. Це був цілком нормальний і природній процес, що ґрунтувався на болючих уроках милого.
Дмитро Кузьменко. — "Релігія в Україні", 6 травня 2010 року
Зі зміною Патріарха Московського розмови про удосконалення канонічного статусу Української Православної Церкви різко стихли. І дарма, бо ж за цим «удосконаленням» ховалася зовсім не страшна для декого автокефалія. Це був цілком нормальний і природній процес, що ґрунтувався на болючих уроках милого.
За свою історію канонічний статус Київської митрополії кілька разів зазнавав змін. І щоразу, коли цей статус понижувався і редукувався, це вело до занепаду церковного життя та серйозних внутрішньоцерковних проблем. І навпаки, коли він удосконалювався, наближаючись до того древнього історичного статусу, який Київська митрополія мала у складі Вселенського патріархату, церковне життя відроджувалося. Безперечно, усі ці події тісно пов’язані з обставинами політичного життя, однак і їхній церковний вимір не можна ігнорувати.
Перший серйозний випадок втрати Київською митрополією свого канонічного статусу стався у 1686 році. За Переяславським договором 1654 року Україна входила у склад Московської держави, що не могло не відбитися і на православній Київській митрополії.
Попри поширену думку, «березневі статті» Богдана Хмельницького не містили ніяких згадок про перепідпорядкування митрополії, єдина церковна згадка у них — вони підтверджували і гарантували в майбутньому майнові права українського духовенства [1]. Після приєднання лише дві (Київська і Чернігівська) з семи єпархій Київської митрополії опинилися на території, що контролювалася Москвою, решта знаходилися на території Польщі, яка перебувала у стані війни з Московською державою. І тодішній митрополит Сильвестр (Косів), і його наступник Діонісій (Балабан), дуже жорстко противилися спробам московської влади підпорядкувати Київську митрополію, зокрема, митрополит Сильвестр просив царя про збереження підпорядкування Київської митрополії Константинополю «першої вольності, яка є усіх вольностей і прав коренем» [2]. Лише у договорі Юрія Хмельницького 1659 року містився пункт про перепідпорядкування Київської митрополії Московському патріархату: «А митрополиту Київському, як і іншим духовним Малої Росії, бути під благословенням святійшого патріарха Московського» [3].
Однак спроби реалізувати цей пункт зіткнулися із жорстким супротивом церковної ієрархії. Перший висвячений у Москві 1662 року місцеблюститель Київської митрополії Мефодій (Филимонович) українською ієрархією не визнавався, а згодом взагалі був підданий анафемі Вселенським патріархом. З обранням митрополитом Київським Йосифа (Нелюбович-Тукальського) в українській Церкві на короткий час запанував порядок — єпископ Мефодій був позбавлений сану і відправлений в Уманський монастир, а в церквах було заборонено поминання московських царів. Митрополит Йосиф після смерті став шануватися як святий, що змусило московську владу сховати його мощі й знищити його рукописи. Йому також приписують пророцтво про майбутню незалежність України від Москви, Польщі та Туреччини.
Приєднання все ж було реалізоване за наступного митрополита — Гедеона (Святополк-Четвертинського). Цей єпископ полишив свою Луцьку кафедру й утік у Київ, де його «узяли в стоси» московські чиновники. Напередодні виборів митрополита Москва відправила послів у Константинополь, однак там у перепідпорядкуванні Київської митрополії було відмовлено, після чого Московський патріархат став діяти неканонічним шляхом без благословення Вселенського патріарха. Обрання митрополита Гедеона було здійснено без участі жодного єпископа, лише духовенством Київської єпархії та людьми гетьмана Івана Самойловича. Причому останні суттєво кількісно переважали, а духовенство активно протестувало проти зміни юрисдикції [4]. Навіть толерантний до Москви архієпископ Чернігівський Лазар (Баранович) із своїм духовенством цілковито проігнорував це обрання. Таким чином міг обиратися єпархіальний архієрей, але не предстоятель митрополії, що обирався собором єпископів. Під тиском гетьмана це обрання все ж сталося. Однак невдовзі духовенство Київської єпархії знову зібралося й опротестувало ці вибори і, особливо, зміну юрисдикції. Як основний аргумент наводилися недавні дії Московського патріархату на Слобідській Україні, де були введені дикі для українського духовенства порядки — висока церковна данина, штрафи або тілесні покарання духовенства за будь-які провини, заборона київських книг і київського ізводу церковнослов’янської, а введення натомість чужого московського, заміна антимінсів і ставленицьких грамот (в обов’язковому порядку і небезкоштовно). [5]. Духовенство стверджувало, що у випадку зміни підпорядкування всі ці порядки будуть введені й у Київській митрополії, а її автономія буде ліквідована. Як показала історія, українські отці було передбачливими.
Поставлення митрополита Гедеона було здійснено у Москві, однак навіть там розуміли абсолютну неканонічність такого акту й тому направили посольство у Константинополь, аби визнати його хоч заднім числом. Константинопольські ієрархи, зрештою, дали згоду на це підпорядкування, хоч спершу і досить різко оцінили неканонічні дії Московського патріархату і перші спроби підкупу:
«Що [за] вина відхоплювати чужу єпархію? Чи не є сором від людей, чи не є гріх від Бога! Так надсилаєте гроші й з розуму людей виводите, берете грамоти супротивні Церкві й Богу. Казав нам посланник ваш, що листа від вас не привіз, тільки наказали йому дати нам милостиню, якщо йому дамо листа, якого хоче; і якщо не дамо йому, то й він нам не віддасть [гроші]» [6].
Однак попри те, що зазвичай церковні історики, особливо у Київському Патріархаті, наголошують на підкупі Константинопольського патріарха Діонсія, Єрусалимського патріарха Досифея та решти грецької ієрархії, однак справжня причина, чому Константинополь визнав це підпорядкування, була зовсім інша — суто політична. Гроші й «соболі»[7] були взяті, вірогідно, як моральна компенсація, але це не був основний фактор.
Османська імперія у цей час зазнала страшної поразки під Віднем, і боялася, що й Росія теж виступить проти неї, тому візир просто наказав Вселенському патріарху віддати митрополію. Оскільки непослух візиру означав, якщо не страту, то позбавлення сану і ув’язнення, це й було зроблено [8]. Згодом, коли Росія все ж виступила проти Туреччини, Патріарх Діонсія за такими ж політичними причинами був позбавлений посади. Однак хоч серед звинувачень у синоді фігурувала і «здача» Київської митрополії, саме це рішення переглядати не стали, тобто ним скористалися просто як приводом усунути патріарха.
Усе це свідчить про те, що зміна юрисдикції відбулася із серйозними порушеннями канонічного права, через політичний тиск і елементарний підкуп, і тому, зрозуміло, нічим хорошим це завершитися не могло. Що починається неправедно, добром не закінчується. Уже через кілька десятиліть були так само неканонічно ліквідовані більшість прав Київської митрополії, що були прописані у договорах і томосі Константинопольського патріарха. Сама Київська митрополія в Російській імперії припинила існування й стала простою єпархією, бо Чернігівська єпархія не захотіла їй підпорядковуватися й перейшла у пряму юрисдикцію Московського патріархату, а єпархії, які залишалися на території Польщі, через цей акт опинилися у ще тяжчому положенні ніж раніше, й, зрештою, були ліквідовані або покатоличені.
Усі побоювання Київського духовенства, висловлені на Софійському соборі, справдилися. Втрата самостійності призвела до занепаду богословської думки і книгодрукування, втрати національних традицій у богослужінні, засилля московської схоластики і марновірства. Було втрачено унікальний навчальний заклад — Києво-Могилянську Академію, перетворену на рядову російську духовну школу, із протестантською схоластикою і тотальними «послушаніями». Вона лише напередодні революції змогла дати кількох помітних богословів, але водночас, як і вся дореволюційна російська духовна освіта, виховувала й майбутніх діячів комуністичного режиму (не слід забувати, у якому навчальному закладі отримав освіту Сталін та подібні йому). Якщо для Московської держави і згодом Російської імперії така система освіти була цілком прийнятна і звична через особливості російського менталітету, то Україні й православним українцям вона принесла тільки шкоду.
Такі були прямі наслідки пониження канонічного статусу Київської митрополії у 17-18 століттях.
Наступна зміна канонічного статусу Київської митрополії відбулася у 1918 році, коли Всеросійський помісний собор надав українській Церкві автономний статус. Це було зроблено, аби стримати сильні проавтокефальні тенденції серед вірних, духовенства і навіть єпископату. Слід відзначити, що ці тенденції не з’явилися на порожньому місці, це був наслідок неканонічного підпорядкування митрополії у 17 столітті, яке так і не було цілковито сприйняте українською православної спільнотою і, тим більше, українським суспільством.
Автономний статус допоміг канонічній Церкві протриматися до початку 1920-х років й успішно протистояти липківському автокефальному руху. Однак після ліквідації автономії і перетворення її патріархом Тихоном на екзархат у 1921 році, її стан став стрімко погіршуватися. Перед початком хвилі репресій автокефалісти вже контролювали в Україні 1/4 всіх православних парафій і їхня чисельність стрімко зростала.
У 1930-х роках Київська митрополія прийняла на себе разом з усією Російською православною церквою удар атеїстичного режиму, який насправді цілком логічно випливав із хвороб Російської імперії у цілому і Російської церкви зокрема. У 1939 році на території Радянської України вже не було жодного єпископа і монастиря. Водночас у землях, підконтрольних Польщі, Православ’я змогло зберегтися. Під час другої світової війни церковне життя в Україні змогло дещо відродитися і знову — лише завдяки «удосконаленню канонічного статусу», створенню Української автономної православної церкви, що, зберігаючи духовну єдність із Московським патріархатом, мала необхідну для свого нормального існування адміністративну незалежність. При цьому автономна Церква відносно мирно співіснувала з автокефальною Польською православною церквою, що під час німецької окупації рукопоклала для України низку власних архієреїв на чолі з архієпископом Полікарпом (Сікорським).
Після звершення війни автономія Української православної церкви знову була ліквідована (власне, офіційно вона й не надавалася, але й не засуджувалася). Спершу становище Православної церкви в Радянському Союзі трохи покращилося, але в 1950-1960-х знову почалася хвиля утисків, хоч і не таких страшних, як у 1930-ті. Український екзархат у цей час практично не мав самостійності і був складовою Російської православної церкви, зберігаючи у собі усі її хвороби і викривлення. Зрештою, це й призвело до того, що наприкінці 1980-х знову відроджується автокефальний рух, який прагне звільнити Українську православну церкву від чужих їй традицій, а то й від чужих усьому Православ’ю явищ (як російська етнофілетична ідея Третього Риму, крайня політизація церковного життя в Росії та повна підпорядкованість Російської церкви державі). Однак цей рух виявився приреченим через нецерковні методи, які обрали його очільники, а також їхню переважну необізнаність у канонічному праві та православному богослов’ї.
Остання поки що зміна канонічного статусу Київської митрополії сталася у 1990 році, коли вона через томос патріарха Московського отримала статус незалежності і самостійності в управлінні. За словами тодішнього митрополита Київського Філарета (Денисенка), цей томос був слово у слово списаний з томосу про автономію Японської православної церкви, лише слово «автономія» було замінено на «незалежність і самостійність в управлінні» [9]. Однак через несвоєчасність цієї зміни (було вже запізно), незрозумілість статусу (який можна було тлумачити як завгодно), а також руйнівні дії як Московської патріархії (спрямовані на збереження контролю над Україною будь-якою ціною із суто політичних та ідеологічних міркувань), так і особисто митрополита Філарета (Денисенка) (з його бажанням створити церкву «під себе»), призвели до страшного і болючого розколу, який залишається неподоланим і досі. Тим не менше, попри таку тяжку спадщину, новий митрополит Київський Володимир (Сабодан) зумів, настільки це взагалі було можливо у тих умовах, нормалізувати ситуацію в канонічній Київській митрополії, використовуючи той статус, який уже був. І «самоврядність» дозволила Київській митрополії досить успішно розвиватися у 1990-х роках у Центральній та Південно-Східній Україні, хоч у Галичині митрополія втратила практично все.
Однак вже на наприкінці 1990-х стало зрозуміло, що для протистояння розколам й ідеологічним антиукраїнським впливам сусідньої держави такого невизначеного статусу недостатньо. Найбільша проблема була в тому, що, як і в Радянському Союзі, Православна церква в Росії надто тісно було пов’язана зі світською владою, мусила служити виразником потрібної ідеології, яка часто суперечила християнському віровченню. Патріарх Алексій ІІ ще подекуди протистояв таким політичним впливам, навіть засудив нецерковну ідею «Третього Риму». Однак навіть попри відносну обережність у цьому питанні патріарха ці нецерковні ідеї все одно негативно відбивалися і на Українській Православній Церкві.
Вірогідно, саме у зв’язку з цим у 2000 році на Архієрейському Соборі в Москві було підняте питання про надання Українській Православній Церкві канонічної автономії. Однак на той час Російська православна церква вже оговталася від потрясінь кінця 1980-х і початку 1990-х, зрослася з новою російською владою, і відповіла на це прохання дуже стримано:
«Підтвердити статус незалежності і самостійності Української Православної Церкви, що отримала права широкої автономії за Визначення Архієрейського Собору Російської Православної Церкви у 1990 році. <...> Вважати необхідним через братню взаємодію та консультації з іншими Помісними Церквами допомагати досягненню загальноправославної згоди з питання проголошення та визнання автономії Української Православної Церкви, що повинно мати місце у зв'язку з реальними досягненнями у справі подолання розколу» [10].
Важливо, що намір надати Українській Православній Церкві статус повноцінної автономії усе ж був задекларований, про що іноді забувають.
І хоч зміни статусу тоді не сталося, однак зміни в українському суспільстві зупинити вже було неможливо. Те, що українські ієрархи передбачали ще у 2000 році, сталося в 2004 році й Українська Церква, що слухалася у всьому Московської патріархії, виявилася зовсім не готова до цих випробувань. Лише завдяки мудрості Митрополита Київського та позиції низки свідомих ієрархів, вона змогла вижити в нових політичних умовах без будь-яких втрат і навіть зі здобутками. Оскільки отримання такого необхідного для нормального функціонування Церкви статусу автономії було, попри декларації, неможливим, Київська митрополія вирішила максимально використовувати той статус що був. Патріарх Алексій розумів українську ситуацію і тому не заперечував цим діям. Ті пункти статуту, що до цього були лише на папері, стали реально працювати. Почалася давно назріла адміністративна реформа, єпархії стали подрібнюватися, аби єпископи мали фізичну можливість дійсно ними управляти, а не бути феодальними правителями. Стали рукополагатися архієреї без попереднього погодження кандидатур у Москві, стала видаватися література українською мовою.
Було засуджено антицерковні політичні рухи «ревнителів Православ’я» й відправлено на спочинок єпископа Іполита, українського аналога єпископа Діомида Чукотського. І слід відзначити, що мудрі і своєчасні дії Київської митрополії в українському випадку дозволили обійтися без серйозних конфліктів, анафем і церковного розколу, чого не вдалося оминути в Росії через не зовсім адекватні дії Московської патріархії, коли повномасштабного «діомидівського» розколу вдалося уникнути лише через зрощення Російської церкви з владою, тобто не зовсім церковними методами, зі збереженням внутрішнього розколу.
В Україні також почалося налагодження діалогу з УАПЦ та УПЦ КП й відбулися перші реальні кроки з улікування розколу (які, утім, одразу були призупинені вказівками з Москви).
Можна з великою часткою упевненості сказати, що і липківський розкол 1918-1921, й існування на території України двох паралельних юрисдикцій Польської та Російської православних церков у 1939-1944 роках, й автокефальні розколи початку 1990-х — усе це були духовні наслідки неканонічності підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату і, можливо навіть більшою мірою, недотримання усіх тих умов, на яких вона була перепідпорядкована, наслідки звуження (а то й ліквідації) її давнього канонічного статусу, яким, фактично від самого заснування у 988 році, була автономія (хоч цей термін і виник лише у 20 столітті, однак, як зазначають каноністи, явище існувало завжди).
Саме через це дуже тривожними виглядають деякі зміни у діях Московського патріархату, що почалися із обранням нового Патріарха Московського. Насаджується нецерковна ідея «Руського світу», що цілковито суперечить православній еклезіології, стають очевидними факти втручання Московської патріархії у внутрішні справи Київської митрополії, її канонічний статус де факто починає звужуватися. Очевидно, що подібні дії ні до чого хорошого не призведуть, що чудово ілюструє наша історія. Однак, на жаль, на уроки минулого мало хто звертає увагу.
Примітки
1. Власовський І.Ф. Нарис історії Української Православної Церкви. Т 2: (XVII ст). Нью-Йорк, 1956. С. 302.
2. Власовський І.Ф. Op. cit. С. 109-110.
3. Цит. за: Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2. Від середини XVII століття до 1923 року. Київ, 1992. С. 194
4. Письмо гетмана Ивана Самойловича к царям Иоанну и Петру Алексеевича. 20.07.1685 // Архив Юго-Западной Руси. Ч. 1. Т. V. С. 66.
5. АЮЗР. Ч. 1. Т. V. С. 60-61.
6. АЮЗР. Ч. 1. Т. V. С. 144-145.
7. Факт хабара підтверджений історичними документами: за підпорядкування митрополії московські посли заплатили Вселенському патріарху 200 золотих і «три сорока соболів», також пізніше патріарх Діонісій просив «жалованіє» і для решти архієреїв, що підписали томос. Див. АЮЗР. Ч. 1. Т. V. С. 177; Соловьев С. М. Сочинения. В 18 кн. Кн. VII. Т. 13-14. История России с древнейших времен / Отв. ред. И. Д. Ковальченко, С. С. Дмитриев. М., 1991. С. 378.
8. Бурега, В.В. Присоединение Киевской Митрополии к Московскому Патриархату: Как это было // Богослов.ru. 6.08.2008 (http://www.bogoslov.ru/text/315141.html).
9. Патріарх Київський Філарет: «Я сподівався, що все буде в канонічному полі» // Релігія в Україні. 1.04.2010 (http://www.religion.in.ua/main/interview/4148-ya-spodivavsya-shho-vse-bude-v-kanonichnomu-poli.html).
10. Определение Юбилейного Архиерейского Собора об Украинской Православной Церкви (http://www.patriarchia.ru/db/text/419124.html).
За свою історію канонічний статус Київської митрополії кілька разів зазнавав змін. І щоразу, коли цей статус понижувався і редукувався, це вело до занепаду церковного життя та серйозних внутрішньоцерковних проблем. І навпаки, коли він удосконалювався, наближаючись до того древнього історичного статусу, який Київська митрополія мала у складі Вселенського патріархату, церковне життя відроджувалося. Безперечно, усі ці події тісно пов’язані з обставинами політичного життя, однак і їхній церковний вимір не можна ігнорувати.
Перший серйозний випадок втрати Київською митрополією свого канонічного статусу стався у 1686 році. За Переяславським договором 1654 року Україна входила у склад Московської держави, що не могло не відбитися і на православній Київській митрополії.
Попри поширену думку, «березневі статті» Богдана Хмельницького не містили ніяких згадок про перепідпорядкування митрополії, єдина церковна згадка у них — вони підтверджували і гарантували в майбутньому майнові права українського духовенства [1]. Після приєднання лише дві (Київська і Чернігівська) з семи єпархій Київської митрополії опинилися на території, що контролювалася Москвою, решта знаходилися на території Польщі, яка перебувала у стані війни з Московською державою. І тодішній митрополит Сильвестр (Косів), і його наступник Діонісій (Балабан), дуже жорстко противилися спробам московської влади підпорядкувати Київську митрополію, зокрема, митрополит Сильвестр просив царя про збереження підпорядкування Київської митрополії Константинополю «першої вольності, яка є усіх вольностей і прав коренем» [2]. Лише у договорі Юрія Хмельницького 1659 року містився пункт про перепідпорядкування Київської митрополії Московському патріархату: «А митрополиту Київському, як і іншим духовним Малої Росії, бути під благословенням святійшого патріарха Московського» [3].
Однак спроби реалізувати цей пункт зіткнулися із жорстким супротивом церковної ієрархії. Перший висвячений у Москві 1662 року місцеблюститель Київської митрополії Мефодій (Филимонович) українською ієрархією не визнавався, а згодом взагалі був підданий анафемі Вселенським патріархом. З обранням митрополитом Київським Йосифа (Нелюбович-Тукальського) в українській Церкві на короткий час запанував порядок — єпископ Мефодій був позбавлений сану і відправлений в Уманський монастир, а в церквах було заборонено поминання московських царів. Митрополит Йосиф після смерті став шануватися як святий, що змусило московську владу сховати його мощі й знищити його рукописи. Йому також приписують пророцтво про майбутню незалежність України від Москви, Польщі та Туреччини.
Приєднання все ж було реалізоване за наступного митрополита — Гедеона (Святополк-Четвертинського). Цей єпископ полишив свою Луцьку кафедру й утік у Київ, де його «узяли в стоси» московські чиновники. Напередодні виборів митрополита Москва відправила послів у Константинополь, однак там у перепідпорядкуванні Київської митрополії було відмовлено, після чого Московський патріархат став діяти неканонічним шляхом без благословення Вселенського патріарха. Обрання митрополита Гедеона було здійснено без участі жодного єпископа, лише духовенством Київської єпархії та людьми гетьмана Івана Самойловича. Причому останні суттєво кількісно переважали, а духовенство активно протестувало проти зміни юрисдикції [4]. Навіть толерантний до Москви архієпископ Чернігівський Лазар (Баранович) із своїм духовенством цілковито проігнорував це обрання. Таким чином міг обиратися єпархіальний архієрей, але не предстоятель митрополії, що обирався собором єпископів. Під тиском гетьмана це обрання все ж сталося. Однак невдовзі духовенство Київської єпархії знову зібралося й опротестувало ці вибори і, особливо, зміну юрисдикції. Як основний аргумент наводилися недавні дії Московського патріархату на Слобідській Україні, де були введені дикі для українського духовенства порядки — висока церковна данина, штрафи або тілесні покарання духовенства за будь-які провини, заборона київських книг і київського ізводу церковнослов’янської, а введення натомість чужого московського, заміна антимінсів і ставленицьких грамот (в обов’язковому порядку і небезкоштовно). [5]. Духовенство стверджувало, що у випадку зміни підпорядкування всі ці порядки будуть введені й у Київській митрополії, а її автономія буде ліквідована. Як показала історія, українські отці було передбачливими.
Поставлення митрополита Гедеона було здійснено у Москві, однак навіть там розуміли абсолютну неканонічність такого акту й тому направили посольство у Константинополь, аби визнати його хоч заднім числом. Константинопольські ієрархи, зрештою, дали згоду на це підпорядкування, хоч спершу і досить різко оцінили неканонічні дії Московського патріархату і перші спроби підкупу:
«Що [за] вина відхоплювати чужу єпархію? Чи не є сором від людей, чи не є гріх від Бога! Так надсилаєте гроші й з розуму людей виводите, берете грамоти супротивні Церкві й Богу. Казав нам посланник ваш, що листа від вас не привіз, тільки наказали йому дати нам милостиню, якщо йому дамо листа, якого хоче; і якщо не дамо йому, то й він нам не віддасть [гроші]» [6].
Однак попри те, що зазвичай церковні історики, особливо у Київському Патріархаті, наголошують на підкупі Константинопольського патріарха Діонсія, Єрусалимського патріарха Досифея та решти грецької ієрархії, однак справжня причина, чому Константинополь визнав це підпорядкування, була зовсім інша — суто політична. Гроші й «соболі»[7] були взяті, вірогідно, як моральна компенсація, але це не був основний фактор.
Османська імперія у цей час зазнала страшної поразки під Віднем, і боялася, що й Росія теж виступить проти неї, тому візир просто наказав Вселенському патріарху віддати митрополію. Оскільки непослух візиру означав, якщо не страту, то позбавлення сану і ув’язнення, це й було зроблено [8]. Згодом, коли Росія все ж виступила проти Туреччини, Патріарх Діонсія за такими ж політичними причинами був позбавлений посади. Однак хоч серед звинувачень у синоді фігурувала і «здача» Київської митрополії, саме це рішення переглядати не стали, тобто ним скористалися просто як приводом усунути патріарха.
Усе це свідчить про те, що зміна юрисдикції відбулася із серйозними порушеннями канонічного права, через політичний тиск і елементарний підкуп, і тому, зрозуміло, нічим хорошим це завершитися не могло. Що починається неправедно, добром не закінчується. Уже через кілька десятиліть були так само неканонічно ліквідовані більшість прав Київської митрополії, що були прописані у договорах і томосі Константинопольського патріарха. Сама Київська митрополія в Російській імперії припинила існування й стала простою єпархією, бо Чернігівська єпархія не захотіла їй підпорядковуватися й перейшла у пряму юрисдикцію Московського патріархату, а єпархії, які залишалися на території Польщі, через цей акт опинилися у ще тяжчому положенні ніж раніше, й, зрештою, були ліквідовані або покатоличені.
Усі побоювання Київського духовенства, висловлені на Софійському соборі, справдилися. Втрата самостійності призвела до занепаду богословської думки і книгодрукування, втрати національних традицій у богослужінні, засилля московської схоластики і марновірства. Було втрачено унікальний навчальний заклад — Києво-Могилянську Академію, перетворену на рядову російську духовну школу, із протестантською схоластикою і тотальними «послушаніями». Вона лише напередодні революції змогла дати кількох помітних богословів, але водночас, як і вся дореволюційна російська духовна освіта, виховувала й майбутніх діячів комуністичного режиму (не слід забувати, у якому навчальному закладі отримав освіту Сталін та подібні йому). Якщо для Московської держави і згодом Російської імперії така система освіти була цілком прийнятна і звична через особливості російського менталітету, то Україні й православним українцям вона принесла тільки шкоду.
Такі були прямі наслідки пониження канонічного статусу Київської митрополії у 17-18 століттях.
Наступна зміна канонічного статусу Київської митрополії відбулася у 1918 році, коли Всеросійський помісний собор надав українській Церкві автономний статус. Це було зроблено, аби стримати сильні проавтокефальні тенденції серед вірних, духовенства і навіть єпископату. Слід відзначити, що ці тенденції не з’явилися на порожньому місці, це був наслідок неканонічного підпорядкування митрополії у 17 столітті, яке так і не було цілковито сприйняте українською православної спільнотою і, тим більше, українським суспільством.
Автономний статус допоміг канонічній Церкві протриматися до початку 1920-х років й успішно протистояти липківському автокефальному руху. Однак після ліквідації автономії і перетворення її патріархом Тихоном на екзархат у 1921 році, її стан став стрімко погіршуватися. Перед початком хвилі репресій автокефалісти вже контролювали в Україні 1/4 всіх православних парафій і їхня чисельність стрімко зростала.
У 1930-х роках Київська митрополія прийняла на себе разом з усією Російською православною церквою удар атеїстичного режиму, який насправді цілком логічно випливав із хвороб Російської імперії у цілому і Російської церкви зокрема. У 1939 році на території Радянської України вже не було жодного єпископа і монастиря. Водночас у землях, підконтрольних Польщі, Православ’я змогло зберегтися. Під час другої світової війни церковне життя в Україні змогло дещо відродитися і знову — лише завдяки «удосконаленню канонічного статусу», створенню Української автономної православної церкви, що, зберігаючи духовну єдність із Московським патріархатом, мала необхідну для свого нормального існування адміністративну незалежність. При цьому автономна Церква відносно мирно співіснувала з автокефальною Польською православною церквою, що під час німецької окупації рукопоклала для України низку власних архієреїв на чолі з архієпископом Полікарпом (Сікорським).
Після звершення війни автономія Української православної церкви знову була ліквідована (власне, офіційно вона й не надавалася, але й не засуджувалася). Спершу становище Православної церкви в Радянському Союзі трохи покращилося, але в 1950-1960-х знову почалася хвиля утисків, хоч і не таких страшних, як у 1930-ті. Український екзархат у цей час практично не мав самостійності і був складовою Російської православної церкви, зберігаючи у собі усі її хвороби і викривлення. Зрештою, це й призвело до того, що наприкінці 1980-х знову відроджується автокефальний рух, який прагне звільнити Українську православну церкву від чужих їй традицій, а то й від чужих усьому Православ’ю явищ (як російська етнофілетична ідея Третього Риму, крайня політизація церковного життя в Росії та повна підпорядкованість Російської церкви державі). Однак цей рух виявився приреченим через нецерковні методи, які обрали його очільники, а також їхню переважну необізнаність у канонічному праві та православному богослов’ї.
Остання поки що зміна канонічного статусу Київської митрополії сталася у 1990 році, коли вона через томос патріарха Московського отримала статус незалежності і самостійності в управлінні. За словами тодішнього митрополита Київського Філарета (Денисенка), цей томос був слово у слово списаний з томосу про автономію Японської православної церкви, лише слово «автономія» було замінено на «незалежність і самостійність в управлінні» [9]. Однак через несвоєчасність цієї зміни (було вже запізно), незрозумілість статусу (який можна було тлумачити як завгодно), а також руйнівні дії як Московської патріархії (спрямовані на збереження контролю над Україною будь-якою ціною із суто політичних та ідеологічних міркувань), так і особисто митрополита Філарета (Денисенка) (з його бажанням створити церкву «під себе»), призвели до страшного і болючого розколу, який залишається неподоланим і досі. Тим не менше, попри таку тяжку спадщину, новий митрополит Київський Володимир (Сабодан) зумів, настільки це взагалі було можливо у тих умовах, нормалізувати ситуацію в канонічній Київській митрополії, використовуючи той статус, який уже був. І «самоврядність» дозволила Київській митрополії досить успішно розвиватися у 1990-х роках у Центральній та Південно-Східній Україні, хоч у Галичині митрополія втратила практично все.
Однак вже на наприкінці 1990-х стало зрозуміло, що для протистояння розколам й ідеологічним антиукраїнським впливам сусідньої держави такого невизначеного статусу недостатньо. Найбільша проблема була в тому, що, як і в Радянському Союзі, Православна церква в Росії надто тісно було пов’язана зі світською владою, мусила служити виразником потрібної ідеології, яка часто суперечила християнському віровченню. Патріарх Алексій ІІ ще подекуди протистояв таким політичним впливам, навіть засудив нецерковну ідею «Третього Риму». Однак навіть попри відносну обережність у цьому питанні патріарха ці нецерковні ідеї все одно негативно відбивалися і на Українській Православній Церкві.
Вірогідно, саме у зв’язку з цим у 2000 році на Архієрейському Соборі в Москві було підняте питання про надання Українській Православній Церкві канонічної автономії. Однак на той час Російська православна церква вже оговталася від потрясінь кінця 1980-х і початку 1990-х, зрослася з новою російською владою, і відповіла на це прохання дуже стримано:
«Підтвердити статус незалежності і самостійності Української Православної Церкви, що отримала права широкої автономії за Визначення Архієрейського Собору Російської Православної Церкви у 1990 році. <...> Вважати необхідним через братню взаємодію та консультації з іншими Помісними Церквами допомагати досягненню загальноправославної згоди з питання проголошення та визнання автономії Української Православної Церкви, що повинно мати місце у зв'язку з реальними досягненнями у справі подолання розколу» [10].
Важливо, що намір надати Українській Православній Церкві статус повноцінної автономії усе ж був задекларований, про що іноді забувають.
І хоч зміни статусу тоді не сталося, однак зміни в українському суспільстві зупинити вже було неможливо. Те, що українські ієрархи передбачали ще у 2000 році, сталося в 2004 році й Українська Церква, що слухалася у всьому Московської патріархії, виявилася зовсім не готова до цих випробувань. Лише завдяки мудрості Митрополита Київського та позиції низки свідомих ієрархів, вона змогла вижити в нових політичних умовах без будь-яких втрат і навіть зі здобутками. Оскільки отримання такого необхідного для нормального функціонування Церкви статусу автономії було, попри декларації, неможливим, Київська митрополія вирішила максимально використовувати той статус що був. Патріарх Алексій розумів українську ситуацію і тому не заперечував цим діям. Ті пункти статуту, що до цього були лише на папері, стали реально працювати. Почалася давно назріла адміністративна реформа, єпархії стали подрібнюватися, аби єпископи мали фізичну можливість дійсно ними управляти, а не бути феодальними правителями. Стали рукополагатися архієреї без попереднього погодження кандидатур у Москві, стала видаватися література українською мовою.
Було засуджено антицерковні політичні рухи «ревнителів Православ’я» й відправлено на спочинок єпископа Іполита, українського аналога єпископа Діомида Чукотського. І слід відзначити, що мудрі і своєчасні дії Київської митрополії в українському випадку дозволили обійтися без серйозних конфліктів, анафем і церковного розколу, чого не вдалося оминути в Росії через не зовсім адекватні дії Московської патріархії, коли повномасштабного «діомидівського» розколу вдалося уникнути лише через зрощення Російської церкви з владою, тобто не зовсім церковними методами, зі збереженням внутрішнього розколу.
В Україні також почалося налагодження діалогу з УАПЦ та УПЦ КП й відбулися перші реальні кроки з улікування розколу (які, утім, одразу були призупинені вказівками з Москви).
Можна з великою часткою упевненості сказати, що і липківський розкол 1918-1921, й існування на території України двох паралельних юрисдикцій Польської та Російської православних церков у 1939-1944 роках, й автокефальні розколи початку 1990-х — усе це були духовні наслідки неканонічності підпорядкування Київської митрополії Московському патріархату і, можливо навіть більшою мірою, недотримання усіх тих умов, на яких вона була перепідпорядкована, наслідки звуження (а то й ліквідації) її давнього канонічного статусу, яким, фактично від самого заснування у 988 році, була автономія (хоч цей термін і виник лише у 20 столітті, однак, як зазначають каноністи, явище існувало завжди).
Саме через це дуже тривожними виглядають деякі зміни у діях Московського патріархату, що почалися із обранням нового Патріарха Московського. Насаджується нецерковна ідея «Руського світу», що цілковито суперечить православній еклезіології, стають очевидними факти втручання Московської патріархії у внутрішні справи Київської митрополії, її канонічний статус де факто починає звужуватися. Очевидно, що подібні дії ні до чого хорошого не призведуть, що чудово ілюструє наша історія. Однак, на жаль, на уроки минулого мало хто звертає увагу.
Примітки
1. Власовський І.Ф. Нарис історії Української Православної Церкви. Т 2: (XVII ст). Нью-Йорк, 1956. С. 302.
2. Власовський І.Ф. Op. cit. С. 109-110.
3. Цит. за: Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т. Т. 2. Від середини XVII століття до 1923 року. Київ, 1992. С. 194
4. Письмо гетмана Ивана Самойловича к царям Иоанну и Петру Алексеевича. 20.07.1685 // Архив Юго-Западной Руси. Ч. 1. Т. V. С. 66.
5. АЮЗР. Ч. 1. Т. V. С. 60-61.
6. АЮЗР. Ч. 1. Т. V. С. 144-145.
7. Факт хабара підтверджений історичними документами: за підпорядкування митрополії московські посли заплатили Вселенському патріарху 200 золотих і «три сорока соболів», також пізніше патріарх Діонісій просив «жалованіє» і для решти архієреїв, що підписали томос. Див. АЮЗР. Ч. 1. Т. V. С. 177; Соловьев С. М. Сочинения. В 18 кн. Кн. VII. Т. 13-14. История России с древнейших времен / Отв. ред. И. Д. Ковальченко, С. С. Дмитриев. М., 1991. С. 378.
8. Бурега, В.В. Присоединение Киевской Митрополии к Московскому Патриархату: Как это было // Богослов.ru. 6.08.2008 (http://www.bogoslov.ru/text/315141.html).
9. Патріарх Київський Філарет: «Я сподівався, що все буде в канонічному полі» // Релігія в Україні. 1.04.2010 (http://www.religion.in.ua/main/interview/4148-ya-spodivavsya-shho-vse-bude-v-kanonichnomu-poli.html).
10. Определение Юбилейного Архиерейского Собора об Украинской Православной Церкви (http://www.patriarchia.ru/db/text/419124.html).
Поділитись статтею:
