Автокефалія для Української Церкви: спроба № .....?

Ярослав ШВИДШЕНКО. — "Релігія в Україні", 19 березня 2010 року

«Моє глибоке переконання: щоб відродити нашу Церкву,

щоб вдихнути в неї душу живу, ми мусимо вискочити

з-під московської церковної влади»

Василь Липківський

Всеукраїнський церковний собор і зміна церковного управління в Україні

Справжній рух за автокефалію православної церкви в Україні як реальну силу розгорнувся після лютневої революції 1917 р. Серед віруючих тоді користувалися підтримкою ідеї демократизації та національного оновлення церковного життя. Один з активних діячів цього руху протоієрей Василь Липківський пов’ язує воєдино революційне оновлення суспільства і відродження церкви: «Народна воля і Христова свобода — це два світлих голоси, котрі поведуть нашу рідну Україну по дорозі правди і світла».

Пастирські збори у березні 1917 р. створюють «Виконавчий комітет духовенства і мирян». Цей комітет проголошує ідею скликання Всеукраїнського церковного собору. Прибічники автокефалії православної церкви в Україні обстоюють цю ідею на Всеросійському церковному з'їзді у Москві (червень 1917 p.).

Українська фракція Всеросійського церковного з'їзду висловила такі побажання: а) необхідність забезпечити Україні свободу церковного самовизначення; провести в життя начала соборності й українізації на всі сторони місцевого церковного життя; надати Україні свободу, в недалекому майбутньому скликати Всеукраїнський церковний з'їзд духовенства і мирян. Позитивної відповіді не було отримано.

Ідею автокефалії православної церкви в Україні намагалося здійснити «Братство воскресіння Христа» на чолі з архієпископом РПЦ Алексієм (Дородніциним), яке виникло восени 1917 р. У листопаді того самого року створюється комітет із скликання собору, який трохи пізніше реорганізовують у тимчасову Всеукраїнську православну церковну Раду (ВПЦР). Патріарх Тихон підтримує ініціативу скликання собору, направляє до Києва митрополита Платона — голову Всеросійського Помісного собору РПЦ.

Собор розпочав роботу 7 січня 1918 р. На першій сесії були присутні 279 делегатів. Члени собору розподілилися за секціями: вищого церковного управління; єпархіального управління; українізації церкви; освіти («учбова комісія»); економічна комісія. Пленарних засідань було дев'ять. На них, окрім організаційних питань, були заслухані привітання від різних організацій та осіб, декларації уряду, вирішувалися поточні справи тощо. Однак на соборі питання про автокефалію православної церкви в Україні фактично не було поставлене.

Вже 19 січня відбулось останнє засідання цієї сесії собору. Було обрано комісію для організації нової сесії, яку очолив митрополит Київський і Галицький Володимир. Майбутній собор мав обговорити питання українізації богослужіння, автономії та автокефалії церкви. Умови громадянської війни в Україні змусили перенести дату скликання другої сесії собору (вона відбулася у травні — червні 1918 p.). Внаслідок трагічної загибелі митрополита Володимира на Київську митрополію було обрано Антонія (Храповицького).

Головним питанням сесії був розгляд проекту положення про тимчасове вище церковне управління в Україні. Оскільки багато делегатів собору, прибічників автокефалії, не мали змоги потрапити на собор, промонархічно настроєні ієрархи РПЦ в Україні доклали зусиль, щоб дискредитувати членів Української церковної ради. Це вдалося. У результаті собор прийняв вигідне їм рішення «Про тимчасове Вище управління православної церкви в Україні». Згідно з цим документом православна церква в Україні проголошувалась автономною, яка перебувала в канонічному зв'язку з патріархом Всеросійським. Церква не відокремлювалася від держави; посередником між церквою та державою вважався митрополит Київський, а між державою і церквою — міністр віросповідань. Постановою собору положення повинне бути затверджене патріархом Московським і схвалене державною владою. Представник гетьманського уряду, присутній на соборі, не наполягав на автокефалії, а підтримав ідею автономії української церкви. Крім того, він виступив проти відокремлення церкви від держави.

Члени ВПЦР, не задоволені рішенням другої сесії Всеукраїнського церковного собору, шукали шляхів для відміни цих рішень на Всеросійському соборі. Член Ради протоієрей Нестор український на аудієнції у патріарха Тихона вручив йому заяву про надання автокефалії православній церкві в Україні. Патріарх, за свідченням Шараїнського, заявив, що стосовно автокефалії не може бути й мови, а найширша автономія — в руках собору.

У листі митрополиту Антонію патріарх Тихон (на фото - ліворуч) повідомив, що священний Синод визнав за можливе прийняти проект Положення про вище тимчасове управління церкви в Україні. Проте за таких умов православний єпископат в Україні, залишаючись нерозривною частиною єдиної Православної Російської Церкви становить церковну область її з особливими перевагами на основах автономії; автономія української церкви поширюється на місцеві церковні справи — адміністративні, освітні, місіонерські, благочинні, монастирські, господарські, суддівські і не поширюється на справи загальноцерковного значення; постанови Всеросійських церковних соборів, а також постанови і розпорядження патріарха мають обов'язкову силу для всієї української церкви; єпископ, представники кліру і мирян українського єпископату беруть участь у Всеросійських соборах. Митрополит Київський за посадою й один із архієреїв українських єпархій по черзі беруть участь у священному Синоді; патріарх може посилати своїх представників на український церковний собор; він затверджує митрополитів і правлячих архієреїв українського єпископату; патріарх зберігає щодо української церкви всі права, передбачені Соборними положеннями.

Третя сесія Всеукраїнського церковного собору відбулась у жовтні 1918 р. Ця сесія прийняла до керівництва грамоту патріарха Тихона про автономію православної церкви в Україні і нову редакцію положення про вище церковне управління.

Не мала успіху так само спроба Директорії проголосити автокефалію церкви державним декретом 1 січня 1919 р. Це пов'язано передусім з тим, що Директорія не лише виступала проти відокремлення церкви від держави, а й сама активно втручалась у церковне життя. Було створено міністерство культів, а згодом і віросповідань Директорії. Проголосивши автокефалію церкви, Директорія поставила над нею Синод. Йому належало відати справами віри, богослужінь і суду, інші ж справи мало розглядати міністерство віросповідань. У законі про віру вказувалося, що верховна влада в УНР «не може ісповідувати іншої віри, крім православної». Цей закон був дискримінаційним щодо інших релігій.

Під владою більшовиків: нові виклики для Церкви

У 1919 p., коли в Україні була відновлена радянська влада і почав діяти Декрет про відокремлення церкви від держави, організуються українські православні парафії, що об'єднуються у Всеукраїнську спілку православних парафій. Серед перших парафій УАПЦ, зареєстрованих у Києві, були: Старокиївська при соборі Св. Софії, Подільська при соборі Андрія Первозванного, Либідська при церкві Св. Іллі і Печерська при соборі Св. Миколая.

Протягом літа 1919 p. майже всю територію України захопили денікінці: почалися репресії проти автокефальних священнослужителів, єпископи РПЦ позбавляли їх сану, заборонено було відправлення служб українською мовою. Після вигнання денікінців ВПЦР відновлює роботу, відкриваються нові парафії. Влада сприяє цьому. Так, з'їзд волосних і сільських ревкомів Київщини у лютому 1920 р. у своїй резолюції постановляє: «Служба Божа в церквах на повіті скрізь мусить проводитись українською мовою».

ВПЦР шукала шляхи співпраці з єпископами РПЦ, проте не зустріла з їхнього боку порозуміння. Коли ж єпископи РПЦ заборонили вести богослужіння священикам автокефальних парафій, ВПЦР на своєму засіданні від 5 травня 1920 р. проголосила православну церкву в Україні автокефальною і соборноправною.

Згодом церковний собор Київщини за участю 412 делегатів визначив ставлення до Всеукраїнського церковного собору 1918 р. як до зборів «ворогів українського церковно-визвольного руху, і тому ні його постанов, ні ... вищого керівного органу не визнавати». Було прийнято рішення стосовно шлюбного стану, який не повинен перешкоджати обранню в єпископи, а для виборів єпископа не має бути різниці між мирянами і духовенством.

Собор обрав на посаду митрополита Київського і Галицького архієпископа Парфенія (Аевицького), а його заступником — єпископа Антоніна (Грановського). Кандидатами у єпископи Київщини було q6paHO 10 чоловік. Серед них — майбутні керівники УАПЦ, протоієреї Василь Липківський і Нестор Шараїнський, священики Павло Погорілко і Кость Кротевич. Незважаючи на це, питання з ієрархією УАПЦ не було вирішене: Парфеній (Левицький) незабаром після з'їзду помер, а Антонін (Грановський) став у Москві обновленським митрополитом.

За відсутності власного єпископату ВПЦР скликала в Києві у жовтні 1921 р. Всеукраїнський православний церковний собор. На соборі були присутні близько 500 представників духовенства і мирян, запрошені всі православні єпископи на чолі з екзархом Михаїлом. Останній не лише відмовився від запрошення, а й заявив, що всіх священнослужителів, які підуть на собор, позбавлятиме сану.

Собор доручив проводити хіротонію не лише єпископам, а й пресвітерам. Так відбувалося висвячування у християнські єпископи в Африці до кінця IV ст., а в Александрії це тривало навіть у X ст. Першим єпископом УАПЦ, митрополитом Київським і всієї України було рукопокладено протоієрея Василя Липківського, одного з фундаторів автокефалії в Україні. Собор затвердив канони УАПЦ.

Собор вирішив утворити при церковних радах постійні організації для допомоги голодуючим, закликав віруючих брати на своє утримання голодних дітей. Були засуджені наклепи з боку єпископату РПЦ проти УАПЦ, які мають «обороняти позиції старих пануючих верств у визискуванні меншого брата на Україні». Собор надіслав вітання урядові УРСР, у якому висловлював вдячність за закон про відокремлення церкви від держави, оцінював його як гарант свободи совісті в Україні.

Проголошення УАПЦ, з одного боку, викликало сильну протидію з боку традиціоналістського напряму в РПЦ, а з іншого — дістало підтримку обновленського крила РПЦ, що розглядало УАПЦ як споріднену течію. На Помісному соборі РПЦ 1923p., підготовленому обновленцями в Москві, було визнано автокефалію православної церкви в Україні.

Після собору 1921 р. відбувається активний процес створення церковних структур, передусім на території сучасних Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Чернігівської, Харківської, Хмельницької областей. Автокефальним парафіям довелося користуватися храмами спільно із «слов'янськими», тобто прибічниками патріарха 1 ихона. Це нерідко призводило до суперечок і навіть до сутичок між ними.

У складі міських парафій були ремісники, дрібні торговці, представники інтелігенції, робітники. Більшість віруючих привело в автокефалію бажання «слухати службу Божу та молитися рідною мовою». Віруючим імпонувало саме те, що УАПЦ, як зазначало її керівництво, діє у згоді з органами влади. На зустрічі з головою Раднаркому УРСР 2 вересня 1923 р. керівництво УАПЦ заявило про підтримку радянської влади.

У цей період організовуються богословські курси, гуртки та церковні братства, видається часопис «Церква і життя», ведеться активна місіонерська діяльність у місцях розселення українців у СРСР і за кордоном (близько 150 парафій). Церква підтримувала зв'язки із зарубіжними церковними організаціями. У 1924 р. автокефальних парафій налічувалось понад 2000, вони об'єднували понад 10 млн віруючих. Для порівняння — РПЦ в Україні, яка перебувала у той час у кризовому стані, мала 4923 релігійні парафії.

На початку 20-х років унаслідок пристосування церкви до нових суспільних умов у РПЦ сформувався обновленський рух, який поширився і в Україні. Одна з основних груп обновленців, «Жива церква», в Україні існувала з 1920 р. Вона домагалася богослужінь рідною мовою, створення устрою церкви в дусі первісного християнства, а також заснування шкіл, курсів підготовки священнослужителів, перекладу та видання релігійної літератури українською мовою, організації необхідних церкві підприємств (книгарень, свічкарень, крамниць).

У жовтні 1923 р. українські обновленні на своему помісному соборі в Харкові створили незалежну церкву — Українську православну автокефальну церкву (УПАЦ) із власним синодом. Очолив її митрополит усієї України Пимен (Пєгов). Хоча позиції УПАЦ багато в чому збігалися з позиціями УАПЦ, спроби злиття цих церков зазнали поразки. У середині 40-х років УПАЦ припинила існування.

Другий Всеукраїнський Помісний собор УАПЦ (1925 р.) осудив прихильників московського патріарха Тихона. У 1927 р. число громад УАПЦ досягло 2235. Синод УАПЦ видавав часопис «Український православний благовісник», календарі, іншу літературу. Церква приваблювала віруючих лояльним ставленням до влади, демократичними реформами внутрішньоцерковного життя, канонічністю ієрархії.

Єпископів УАПЦ Павла Погорілка і Теофіла Булдовського не влаштувала пресвітерська хіротонія. Вони вирішили отримати єпископський сан традиційним шляхом. Погорілко у Москві отримав хіротонію з рук обновленського митрополита, а Булдовський — з рук патріарших єпископів. Згодом вони об'єднались і разом з патріаршим Катеринославським єпископом Іоаникієм утворили Благодатну українську автокефальну православну церкву ъ синодом у Харкові. Наприкінці 1925 р. вона налічувала близько 200 парафій.

На початку 20-х років, незважаючи на те, що керівництво УАПЦ заявило про своє лояльне ставлення до радянської влади, схвалило Декрет про відокремлення церкви від держави, починаються переслідування. Затримується реєстрація статуту УАПЦ. Внаслідок цього виникають суперечності між єпархіями і ВПЦР. Деякі з них припиняють визнавати ВПЦР. Наприклад, група автокефалістів на чолі з Білоцерківським єпископом УАПЦ В. Броневським, протоієреєм К. Янушівським та єпископом П. Тарнавським повідомила про розрив з керівництвом УАПЦ і створення самостійної Діяльно-Христової церкви (ДХЦ). До цієї групи був близьким деякий час один із фундаторів «Живої церкви», а згодом голова ВПЦР М. Мороз. У статуті ДХЦ була визначена мета «утворення нової правдивої Христової церкви працюючих відповідно до культурного розвитку людності», а також «знищення духовних кайданів».

Соціалістична революція розглядалась «як історично необхідний етап у культурному розвитку людства», а відродження церкви як «напрям загальновизвольного руху в сфері релігійного життя працюючих». Визнавалася соборноправність і автокефальність реформи церкви в усіх сферах її життя та відокремлення церкви від держави. Ця церква, так само автокефальна, видавала свій часопис «Церковне життя». ДХЦ проіснувала до 1927 p., коли возз'єдналася з УАПЦ.

У жовтні 1927 р. відбувся другий Всеукраїнський православний собор УАПЦ. На ньому розглядалися питання: «сучасний стан релігії взагалі і християнства зокрема у світовому житті» (доповідач В. Чехівський); всесвітня конференція в Лозанні; старокатолицька церква і можливість налагодження зв'язків з нею тощо. Були розглянуті звинувачення з боку державних органів на адресу ВПЦР і особливо митрополита Василя Липківського. Незважаючи на те що на соборі була доведена безпідставність звинувачень у контрреволюційності, представники адмінорганів наполягали на усуненні митрополита від керівництва церквою. Внаслідок адміністративного тиску собор був змушений усунути Василя Липківського та обрати митрополитом Миколу Борецького.

Численна українська інтелігенція підтримувала автокефалію, брала участь у діяльності соборів УАПЦ. Членами першого собору УАПЦ були академіки С. Єфремов і А. Кримський, композитори П. Козицький і К. Стеценко, письменники Г. Косинка і Л. Старицька-Черняхівська. На другий собор були запрошені академіки М. Грушевський і А. Кримський та інші діячі культури.

У 1929 р. почались арешти у справі «Спілки визволення України» (СВУ), за якою проходили і деякі діячі УАПЦ. У січні 1930 p., ймовірно, на вимогу органів ДПУ, скликається третій Всеукраїнський православний церковний собор, який приймає рішення про саморозпуск УАПЦ. У лютому 1930 р. ВПЦР повідомляє про припинення своєї діяльності. Почалися масові закриття парафій УАПЦ з ярликами «контрреволюційних націоналістичних релігійних об'єднань». Наприкінці 1930 р. залишилося близько 300, а до 1936 р. не було вже практично жодного об'єднання УАПЦ. Вона стала однією з перших жертв адміністративно-командної системи.

На західноукраїнських землях, які відійшли до Польщі після Ризького мирного договору 1921 p., з 1924 р. діяла так само автокефальна церква — Польська автокефальна православна церква (ПАПЦ). Коли константинопольський патріарх у 1924 р. визнав ПАПЦ, це викликало протест УАПЦ. Митрополит В. Липківський назвав керівника ПАПЦ, митрополита Варшавського Діонісія і його брата «покірними пахолками польської влади», які виконують усе, що вона накаже.

Отже, після 1917 р. православна церква в Україні перебувала в глибокій кризі. Поряд з традиційною — тоді так званою тихонівською — існувало п'ять автокефальних церков. Нині парафії АПЦ існують також за кордоном у місцях поселення українців, де вони об'єднані в митрополії. Серед них найбільшою є Українська православна церква в США, яка налічує близько 130 тисяч віруючих. Понад 120 тисяч віруючих налічує й Українська православна церква в Канаді. Є ще митрополія в Західній Європі. УАПЦ за кордоном має свої видання: «Українське православне слово» (США), «Православне слово» (Велика Британія) тощо. Кадри автокефального духовенства готує духовна академія, колегія Св. Андрія (Канада), Богословсько-педагогічна академія (ФРН).

На першому Всеукраїнському православному церковному соборі в канонах УАПЦ було ухвалено «непохитно тримати православну християнську віру, стверджену на семи Вселенських соборах, що її прийняли наші предки за Св. Володимира». Єпископсько-самодержавний устрій церкви, який склався за монархічної системи, змінився соборноправним устроєм; на зміну собору єпископів запроваджувався собор представників усіх віруючих. Було започатковано ідею утворення Всесвітньої єдиної соборної апостольської православної християнської церкви, в якій «ніякої залежності церкви бути не повинно». Собор визнав акт 1686 р. про передання Київської митрополії під юрисдикцію московського патріарха недійсним. Визнані так само недійсними постанови московського (1917 р.) і київського (1918 р.) соборів, що утверджували панування єпископату над церквою. Було вирішено щорічно, починаючи з 14 жовтня 1921 p., святкувати урочистим молебнем по всіх парафіях відродження УАПЦ. Собор закликав відновлювати канони церковного життя перших століть християнства. В церковній службі УАПЦ мала звучати жива українська мова, для чого слід було розпочати переклад богослужбових книг.

Собор висловив своє ставлення до монастирів, зауваживши, що вони «повинні бути перетворені в первісні релігійно-трудові громади», які будуть входити як окремі братства до складу тих парафій, у межах яких перебувають. Було запропоновано змінити старий статут, пристосувавши його ближче до реалій життя. Собор визнав за необхідне грунтовно переглянути церковні служби та обряди, так само осучаснити церковні відправи. На першому Соборі було зазначено, що походження і шлюбний стан не мають бути перешкодою для набуття духовного сану, ченці не повинні мати у цьому жодних привілеїв. Священикам УАПЦ дозволялося носити цивільний одяг у позаслужбовий час і стригти волосся. Організаційну структуру УАПЦ складали: український православний церковний собор з представників віруючих і духовенства; Всеукраїнська православна церковна рада з єпископів і духовенства; Всеукраїнська православна церковна рада з єпископів та представників парафій; повітові (окружні) церковні ради; волосні (районні) зібрання й волосні (районні) церковні ради; парафіяльні церковні зібрання і парафіяльні церковні ради.

У червні 1922 р. було прийнято рішення про внесення суттєвих змін у віровчення: вилучити із богослужбових книг і молитов слово «раб», яке принижує гідність людини; внести зміни в молитви хрещення та вінчання, вилучити слова «зречення сатани».

Відродження держави та ренесанс УАПЦ

 У лютому 1989 р. у Києві було створено Ініціативний комітет за відновлення Української автокефальної православної церкви. До його складу ввійшли п'ять осіб, учасників різних громадсько-політичних формувань, які ставили за мету відродження національної церкви українців.

Уже в липні 1989 р. до органів влади надійшла заява про реєстрацію релігійної громади УАПЦ у Києві. Отримавши відмову, Ініціативний комітет переніс центр діяльності до Львова. Восени того самого року в районах Львівщини було утворено перші парафії УАПЦ. Духовенство цих парафій звернулося за підтримкою та визнанням до Константинопольського патріарха. Згодом почав виходити друкований орган УАПЦ «Православ'я — наша віра». Було відновлено видання часопису «Церква й життя», який УАПЦ видавала з 20-х років.

У вересні 1989 р. у Львові відбувся собор сдященників, які вийшли з РПЦ. Собор запропонував єпископу Иоану очолити УАПЦ, на що він погодився, оскільки був усунутий від керівництва єпархією РПЦ. Рішенням синоду РПЦ Іоан був позбавлений духовного сану. Митрополит Мстислав затвердив його в сані архієпископа з титулами Галицький і Волинський.

У західних областях України відбулося кілька нарад православного духовенства, що підтримали ідею автокефалії православ'я в Україні. Було започатковано створення ієрархії УАПЦ. Це підготувало умови для скликання першого Всеукраїнського собору, який відбувся у Києві 5—6 червня 1990 р. Серед 703 делегатів собору були представники релігійних громад з усіх областей України: 7 єпископів, понад 200 священиків і миряни.

Собор обрав митрополита Мстислава (Степана Скрипника 1898—1993 pp.) патріархом Київським і всієї України, а патріаршим місцеблюстителем — архієпископа Іоанна, якому присвоєно сан митрополита Львівського і Галицького. На соборі було обговорено становище УАПЦ у сучасних умовах, прийнято Статут церкви, програму відновлення діяльності монастирів, духовних навчальних закладів, розширення видавничої справи, визначено ставлення УАПЦ до Руської православної церкви.

Патріарх С. Скрипник народився в м. Полтаві, був племінником Симона Петлюри, колишній хорунжий його штабу. З 1921 р. перебував в еміграції. У 1930—1939 pp. був Депутатом польського сейму. З початком гітлерівської окупації С. Скрипник повернувся до України. В травні 1942 р. у Києві він серед шести інших церковних діячів, які дотримувались автокефалістської орієнтації, був висвячений на єпископа Переяславського. Згодом він зазнає утисків окупаційної влади, потрапляє до в'язниці.

Утворення УАПЦ на тимчасово окупованій території України було засуджене Архієрейським собором Руської православної церкви. Глава УАПЦ Сікорський та інші єпископи були позбавлені священного сану. З визволенням України всі православні парафії підпадають під юрисдикцію руського православ'я. Мстислав разом з іншими ієрархами та духовенством УАПЦ залишив Україну і виїхав до Німеччини, де було дозволено утворити для українців нові громади УАПЦ.

Наприкінці 40-х років Мстислав — правлячий єпископ Української греко-православної церкви в Канаді. Після об єднання єпархій Канади та США головою собору єпископів було обрано митрополита І. Теодоровича, а його заступником — архієпископа Мстислава. По смерті Теодоровича він очолив УАПЦ в США, Західній Європі, Австралії, мав титул архієпископа Київського і Переяславського. Резиденція митрополита як глави церкви перебувала у штаті Нью-Джерсі (США). Тут створено український музей, бібліотеку, видавництво з власною друкарнею, українську православну семінарію.

Собор 1990 р. вирішив створити Львівсько-Галицьку митрополію при соборі апостолів Петра і Павла у Львові, а також дві архиєпископії — Тернопільську та Івано-Франківську. Рішення третього собору УАПЦ (1930 р.) про самоліквідацію церкви було визнано недійсним. Внаслідок визнання неканонічності рішення про приєднання Київської митрополії до Московського патріархату вирішено направити делегацію до константинопольського патріарха. Висунуто вимогу про повернення УАПЦ церков, які були відібрані у неї в ЗО—40-х роках. Вирішено відновити діяльність монастирів. Собор ухвалив відкрити духовні семінарії в Києві, Львові, Івано-Франківську, регентсько-дяківську школу, порушив питання про відкриття духовної академії УАПЦ в Києві, ухвалив рішення утворити при кожному храмі релігійні школи для дітей і юнацтва. При патріархії УАПЦ затверджено відділи: закордонний, видавничий, господарський, пенсійного забезпечення. Вирішено так само сприяти розвитку братств.
Собор прийняв звернення до українського народу. У телеграмі на адресу Помісного собору РПЦ висловлюється впевненість, що автокефалія — це не відчуження від братерської РПЦ, а шлях до поглибленої християнізації народу. Собор проголосив толерантність щодо інших християнських церков.

Собор констатував пробудження релігійно-національного життя в Україні. Водночас було визнано наявність міжконфесійної боротьби між РПЦ і УГКЦ, в яку втягнута й УАПЦ. Однак собор наголосив, що «значення цього конфлікту сильно перебільшується і штучно розпалюється як деякими засобами масової інформації, так і представниками влади». На думку собору, ситуація ця скороминуща і не переважує того факту, що в «Україні відбувається процес духовного церковного відродження».

Перший Всеукраїнський собор УАПЦ, який відбувся в червні 1990 p., прийняв статут церкви. В його основу покладено організаційні принципи, прийняті на першому Всеукраїнському православному соборі УАПЦ у 1921 р. Вищими органами церковного управління визнано архієрейський собор і синод єпископів при патріархові.

Помісний собор скликається патріархом чи намісником престолу, синодом єпископів не рідше одного разу на три роки.

Архієрейський собор скликається не менше одного разу на рік і є підзвітним Помісному соборові. Він здійснює нагляд за впровадженням у життя постанов Помісного собору, узгоджує церковні відправи, звітує про переклади Біблії українською мовою, канонізує святих і затверджує нові богослужби, створює чи анулює єпархії.

Синод єпископів, очолюваний патріархом, керує церквою в період між соборами. До складу синоду входять: патріарх — голова, два постійних і два тимчасових члени. Синод має чотири сесії на рік. Обов'язками синоду єпископів є: тлумачення святого письма, норм християнської моралі та набожності; забезпечення єдності з християнськими церквами; організація внутрішньої й зовнішньої діяльності церкви; піклування про нормальні відносини між УАПЦ і державою згідно з чинним законодавством тощо. Синод обирає та пропонує кандидатів на єпископів УАПЦ, розглядає звіти єпархій, контролює діяльність архієреїв.

За статутом УАПЦ поділяється на єпархії, що складаються з парафій, об'єднаних Деканатами (Благочиннями), а також з монастирів, які знаходяться на даній території. Межі єпархій визначаються синодом єпископів з урахуванням адміністративно-територіального поділу. Єпископ очолює єпархію. На день виборів він має досягти ЗО років, мати богословську освіту і прийняти чернечий постриг. У цьому суттєва відмінність від рішень собору 1921 р. про шлюбний єпископат.

Архієрей керує єпархією спільно з єпархіальними зборами, які складаються з однакової кількості представників духовенства і мирян. Збори скликаються не рідше одного разу на півроку. Збори обирають членів єпархіальної ради, делегатів на Помісний собор, стежать за єпархіальним життям. Єпархіальна рада, до якої входять декани єпархії та члени ради з мирян, займається підготовкою засідань єпархіальних зборів, розглядає звіти благочинних, провадить описи церковного майна.

Консисторія, головою якої є єпископ даної єпархії, керує буденним життям церкви. -Єпархія, в свою чергу, поділяється на деканати, на чолі яких стоять декани, обрані духовенством. Деканати утворюються з парафій, що складаються зі священнослужителів і мирян. Парафією управляють парафіяльні збори на чолі з настоятелем, парафіяльна рада та ревізійна комісія. УАПЦ діє на засадах самофінансування.

Процес становлення УАПЦ є складним і суперечливим, супроводжується розколами. Він полягає у пошуках взаєморозуміння з іншими конфесіями, органами влади, шляхів консолідації суспільного життя в Україні.

Примітки:

Андрусишин Б. Церква в Українській Державі 1917-1920 (Доба Директорії УНР). - К., 1997.

Білокінь С. Дослідження історії Української Автокефальної Православної Церкви. - К., 2003.

Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви: У 4 т. — Нью-Йорк, К., 1990. — Т. 4, кн. 1. — с. 182—189.

Пащенко В. О., Рибачук М. Ф. Першоієрарх нової української церкви митрополит Василь Липківський — Український історичний журнал. 1993. № 2.

Діяння Всеукраїнського Православного Церковного Собору в м. Києві 14-30 жовтня 1921 р. І Канони УАПЦ. - Франкфурт/Майн, 1946.

Другий Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 17-30 жовтня 1927 р. // документи, архіви, свідчення. - К., 2007.

Всеукраїнський Собор УАПЦ 5-6 червня 1990 р. // збірник документів. - К., 2007.

Історія християнської церкви на Україні. - К., 1992.

Липківський В. Відродження Української Церкви. - Вінніпег, 1961.

http://www.filosof.com.ua/news_2007.htm Наукова конференція «Служіння і спадщина Митрополита Василя Липківського» (17 листопада 2007 p., Будинок учених)