Православні митрополити між Києвом, Царгородом і Москвою
Одне з центральних питань сучасної полеміки — це взаємини між Київською, Московською та Царгородською Церквами. Одним з аспектів цього вкрай заплутаного питання є генезис титулів ієрархів, що очолювали Руську Церкву в середньовічний та модерний період. У цьому нарисі ми спробуємо стисло викласти історію зміни вказаних титулів у період з Х до ХХ століття.
Останнім часом в українському суспільстві можна спостерігати особливий інтерес до історії Церкви. Це не дивно. В ситуації розділення українського православ’я кожна з існуючих в Україні конфесій апелює до історичних прецедентів, витлумачуючи їх на свою користь. Це спонукає і широкий загал поринати в історичне минуле Христової Церкви в Україні. Однак, нажаль, інтерес до історії зовсім не означає доброї обізнаності в історичній проблематиці. Реальність буває набагато складнішою, ніж ті схеми, які нам пропонують підручники.
Одне з центральних питань сучасної полеміки — це взаємини між Київською, Московською та Царгородською Церквами. Одним з аспектів цього вкрай заплутаного питання є генезис титулів ієрархів, що очолювали Руську Церкву в середньовічний та модерний період. У цьому нарисі ми спробуємо стисло викласти історію зміни вказаних титулів у період з Х до ХХ століття.
Домонгольська доба
Митрополичий устрій сформувався в Християнській Церкві вже в IV столітті. В документах перших Вселенських Соборів митрополитами звуться єпископи головних міст провінцій Римської імперії. Канони Першого Вселенського Собору досить чітко фіксують сталий митрополичий устрій Церкви. Четверте правило Собору, зокрема, встановлює, що саме митрополит має затверджувати рішення про рукопокладення нових єпископів в його провінції. П’ятий канон наказує двічі на рік збирати Собори єпископів кожної церковної провінції, а в шостому каноні говориться про неможливість поставлення єпископів без згоди митрополита (1).
У IV столітті митрополити (як і усі інші єпископи) традиційно титулувалися за назвою свого кафедрального міста. Однак у наступні століття до митрополичих титулів стали додавати ще й назви провінцій, які їм підкорялися. Наприклад, в актах Шостого Вселенського Собору (680 рік) підписи митрополитів мають типовий вигляд: «Філарет, Божою милістю єпископ Кесарії, митрополії Першої Каппадокійської провінції», «Марин, Божою милістю єпископ Сард, митрополії провінції Лідійської» і так далі (2). Коли ж внаслідок місіонерської діяльності з’явились митрополії за межами імперії (тобто на територіях, де не існувало римського розподілу на провінції), титули митрополитів почали відбивати національний склад їх пастви. Наприклад: «митрополит Болгар» або «митрополит Аланів» (3).
Точна дата заснування Київської митрополії нам, нажаль, невідома. Слід вважати, що вона була створена одразу ж після Володимирового хрещення (тобто біля 988 року). Згідно до списку митрополій Константинопольського Патріархату, складеному близько 1087 року, Митрополія з центром у Києві з’явилася не пізніше 997 року (4).
У згадках про Київських митрополитів, що містяться у грецьких джерелах XІ – початку XIII століть, вживається, як правило, титул «Митрополит Росії» (μητροπολ?της ? ?Ρωσ?ας), який в руських джерелах відбивається як «Митрополит Русі». Так, наприклад, у грамоті Царгородського Патріарха Луки Хрисоверга князю Андрію Боголюбському з приводу спроб останнього створити окрему митрополію у Північно-Східній Русі, ми зустрічаємо такий титул: «священний митрополит всієї Русі» (5). Той самий титул вживає і патріарх Герман у своєму посланні до Київського митрополита Кирила (1228 рік): «Восесвященный митрополите восея Оруси» (6).
В пам’ятках вітчизняного походження можна бачити деякі варіації вказаного титулу. Наприклад, Послання митрополита Никифора († 1121) муромському князю Ярославу має надпис: «Послание от Никифора, митрополита Киевьского, всеа Роускыа земля» (7). Інше послання того ж ієрарха надписане наступним чином: «Послание от Никыфора митрополита Киевского к Владимеру князю» (8). Ще одна пам’ятка домонгольского періоду, що містить вказівку на титул митрополита — це церковне правило митрополита Іоанна, що займав престол, ймовірно, у 1077-1089 роках. Цей текст має такий надпис: «Иоанна митрополита Русскаго, нареченнаго пророком Христа, написавшего правило церковное от святых книг вкратце Иакову черноризцу» (9).
Отже у перші століття буття Руської Церкви ми зустрічаємо наступні титули її першоієрархів: «Митрополит Росії», «Митрополит Русі», «Митрополит Київський та всієї Русі». Зрозуміло, що згадка про Київ вказує на кафедральне місто митрополитів, а згадка про Русь (або Росію) вказує на досить розлогу «канонічну територію» Київських митрополитів. До їх юрисдикції входили усі князівства, що складали Київську Русь. Для Києва митрополити були безпосередніми правлячими архієреями, а для всієї Русі — першоієрархами.
Монгольська доба
Монгольська навала спричинила суттєві зміни у житті Руської Церкви. 1299 року Київський митрополит Максим (за національністю грек) лишає старовинний Київ та переносить свою резиденцію до Володимира-на-Клязьмі. Однак титул митрополитів лишився незмінним. Вони як і раніше титулуються «Київськими».
Хоча митрополити і сиділи у Володимирі, вони лишалися безпосередніми керівниками Київської єпархії. Однак тепер до митрополичої області був залучений ще і Володимир. Цікаво зазначити, що єпископ Сімеон, який займав Володимирську кафедру у 1299 році (коли сюди прийшов митрополит Максим), був переведений до Ростова. З цього часу Володимир підкорявся безпосередньо митрополиту.
1325 року наступник Максима — святий Петро — переніс свою резиденцію з Володимира до Москви. Тут він помер і був похований на території Московського Кремля біля стін недобудованого Успенського собору. Знов таки це не означало зміни титулу. Митрополит продовжував титулуватися Київським. Але тепер до власне митрополичої області окрім Києва та Володимира додалася ще й Москва.
В офіційних документах XIV – першої половини XV століття ми зустрічаємо, як правило, ті ж самі титули, що вживалися в домонгольський період. У Патріаршій грамоті 1347 року митрополія зветься «святіша митрополія Київська» (10). У грамоті про поставлення на кафедру митрополита Олексія (1354 рік), який реально мешкав у Москві, зустрічаємо титул «митрополит Київський та всієї Росії» (11). Послання митрополита Фотія до Псковського Троїцького собору (1419 рік) надписане наступним чином: «Благословение Фотия, митрополита Киевского и всея Руси» (12).
Слід зазначити, що в дослідницькій літературі можна зустріти твердження про зміну титулу митрополитів у 1380 році, коли на митрополію був висвячений ієромонах Пімен. Зокрема, митрополит Макарій (Булгаков) так перекладає (російською мовою) текст відповідної грамоти, виданої Патріархом Нілом у Царгороді у червні 1380 року: «Он [Пимен] должен называться Киевским и вслед за тем Владимирским и всея России по примеру прежнего митрополита Алексия» (13). Таким чином, можна припустити, що Константинопольський патріарх санкціонував внесення до традиційного титулу ще й згадки про Володимир. Однак, не всі дослідники згодні з такою інтерпретацією документу 1380 року. Зокрема, протопресвітер Іоанн Мейендорф перекладає відповідне місце грамоти так: «Вследствие того, что честнейший иеромонах Пимен, благодатью Всесвятого Духа, чрез посредство нашей мерности, по суду состоящего при нас священного собора упомянутых преосвященных архиереев и по благоизволению и согласию высочайшего и святого моего самодержца, избран и поставлен в настоящего митрополита Киевского и Великой Руси, он должен быть и именоваться, по древнему обычаю, митрополитом Киевским и, по примеру бывшего пред ним митрополита оного Алексия, взять в свое ведение Владимир и всю Великую Русь» (14). Обидва дослідники посилаються на грецький текст, виданий Франциском Міклошичем 1862 року (15). Якщо зазирнути до цього видання, стає очевидним, що отець Іоанн Мейєндорф переклав вказане місце більш коректно. Про це свідчить і загальний контекст документу. Тут йдеться про те, що, незважаючи на те, що Пімен рукопокладається для реального служіння у Великій Русі (Володимирі), йому все ж слід титулуватися Київським, бо «неможливо бути архієреєм Великої Русі, не отримавши спочатку найменування по Києву, який є соборною церквою та головним містом усієї Русі» (16). Отже у грамоті мова йде не про зміну титулу, а про уточнення території, що має підкорятися митрополиту. До того ж у пізніших документах грецького походження митрополичий титул вживається без згадки про Володимир. Зокрема, у двох Патріарших грамотах 1393 року, відправлених з Константинополя до Новгороду, вжито традиційний титул: «Митрополит Київський та всієї Русі» (17).
Ще один варіант митрополичого титулу зустрічаємо у третьому Новгородському літописі. Тут митрополита Герасима (1433-1435) названо «Московським та всієї Русі» (18). Цілком очевидно, що це титулування на мало офіційного характеру. В інших документах Герасим традиційно титулується «Київським та всієї Росії» (19). До того ж наступники Герасима (Ісідор та Іона) в офіційних джерелах також звуться «Київськими».
Цікавий приклад певного розширення митрополичого титулу зустрічаємо у хрисовулі імператора Іоанна Кантакузіна від 1347 року. У цьому документі митрополит Феогност названий: «Преосвященний митрополит, іпертим та екзарх всієї Русі» (20). Однак, як зазначає отець Іоанн Мейєндорф, цей титул слід вважати особистим привілеєм, наданим одному лише Феогносту (21).
Отже, можемо виснувати, що у монгольську добу, незважаючи на перенос резиденції митрополитів до Північно-Східної Русі, їх титул не зазнав змін. Митрополити титулуються «Київськими та всієї Русі». Однак в сучасних і дослідницьких, і популярних, і навіть офіційних виданнях нерідко зустрічаються відхилення від зазначеного титулування. Якщо, наприклад, відкрити «Православний церковний календар», що видається Руською Православною Церквою, можна зустріти в ньому певну непослідовність при вживанні титулу першоієрархів Руської Церкви монгольської доби. Більшість митрополитів цього періоду канонізовані і тому їх імена внесені у святці. При цьому святитель Максим († 1305), який переніс свою резиденцію з Києва до Володимира, титулується у вказаному календарі як митрополит «Киевский и Владимирский» (22). Святий Петро († 1326) означений як митрополит «Московский и всея Руси» (23). Святитель Феогност († 1353) як митрополит «Киевский и Московский» (24). Святі Олексій († 1378), Кіпріан († 1406) та Фотій († 1431) вказані у календарі як митрополити «Московские и всея России» (25). В календарі Української Православної Церкви зустрічаємо наступні титулування: святий Максим — митрополит «Київський і Володимирський», святий Петро — митрополит «Московський, Київський», святий Феогност — митрополит «Київський і Московський», святий Олексій — митрополит «Київський і всієї Русі», святий Кіпріан — митрополит «Московський і всієї Русі», святий Фотій — митрополит «Київський і всієї Русі» (26).
Вже самі по собі ці розбіжності у титулах свідчать про те, що ми маємо справу з пізнішою традицією, а не з чітким слідуванням букві документів XIV-XV століть.
Розділення митрополії
1448 року після втечі з Москви митрополита-грека Ісідора, який прийняв унію, за наказом московського князя Василя II був скликаний церковний Собор, який обрав на митрополичий престол Рязанського єпископа Іону (1448-1461). З цього часу Православна Церква на теренах Московської держави розірвала зв'язок з Царгородом та почала існувати як автокефальна (тобто повністю незалежна). Однак і після цього митрополит, що мешкав у Москві, продовжував титулуватися «Київським та всієї Русі». Зокрема саме такий титул вживає митрополит Іона у своєму послані до литовських єпископів, написаному близько 1460 року. Цей документ починається так: «Благословение от преосвященного архиепископа Ионы, митрополита Киевскаго и всея Руси» (27). Той самий титул вжито і в іншому документі XV століття: «Рукописание Даниила, епископа Владимирского» (1452 рік). Автор розповідає про Флорентійську унію та про перехід до унії митрополита Ісідора. Іона в цьому документі зветься «пресвященным митрополитом Киевским и всея Руси» (28). Однак у сучасних виданнях «Православного церковного календаря» святий Іона (як і кілька його попередників) титулується «митрополитом Московским и всея России» (29).
Отже навіть відокремлення частини Руської Церкви від Константинополя спочатку не призвело до зміни титулу митрополита. І це цілком зрозуміло. Святитель Іона намагався зберегти канонічну владу не лише на території Московської держави, але й у сусідньому Литовському князівстві. Однак йому це не вдалося. 1458 року митрополичий престол у Києві зайняв Григорій, який у пізніших джерелах зветься «Болгарином». Він був рукопокладений у Римі уніатським Патріархом Григорієм ІІІ Маммою. Святитель Іона закликав ієрархів, що мешкали у Литві, не визнавати Григорія.
Однак Григорію таки вдалося закріпити свою владу на території Полько-Литовської держави. Спочатку він, дійсно, підкорявся Риму, але невдовзі розірвав зв'язок з папою та знов перейшов у юрисдикцію Царгороду. Грамотою від 14 лютого 1467 року патріарх Діонісій І визнав Григорія єдиним законним Руським митрополитом та закликав усі руські землі підкорятися йому, як єдиному митрополиту, що отримав благословення від Константинополя. Однак московський князь Іван ІІІ наказав не пускати на терени своєї держави ані послів Григорія, ані представників патріарха. Тим самим Московська держава підтвердила розрив церковних зв'язків з Царгородом (30).
Таким чином, з цього часу єдина Руська Церква розділилася на дві митрополії. Одна мала центр у Москві та існувала як автокефальна, а інша лишилася у Києві та продовжувала підкорятися Царгороду. Наступники митрополита Іони титулувалися «Митрополитами Московськими та всієї Русі», а ієрархи, що перебували у межах Польсько-Литовської держави, звалися «Митрополитами Київськими та всієї Русі». Однак слід зазначити, що хоча митрополити у Польсько-Литовській державі іменувалися «Київськими», жили вони, як правило, у Вільні. Відвідини Києва були справою небезпечною. Так, наприклад, 1497 року митрополит Макарій під час поїздки до Києва загинув від рук татар. Лише у XVII столітті Київ знову став реальною резиденцією православних митрополитів.
На початку XVI століття титул Київських митрополитів зазнав змін. Митрополит Йосиф Солтан (1507-1521) під своїми грамотами почав підписуватися як «архиепископ митрополит Киевский и Галицкий и всея Руси» (31). Цей титул фіксується в документах, починаючи з 1509 року. Той самий титул вживали і наступники митрополита Йосифа (32). Цей титул ми зустрічаємо і в документах, виданих у XVII столітті святителем Петром Могилою (33).
Важливо зазначити, що після підписання Берестейської унії цей титул зберігся і в греко-католицькому середовищі. Михайло Рогоза після переходу в унію продовжував підписуватися як «архиепископ митрополит Киевский и Галицкий и всея Руси» (34), а в документах Йосифа Рутського зустрічаємо титул: «архиепископ митрополит Киевский и всея Руси» (35).
Слід також зазначити, що деякі православні митрополити цього періоду отримували від Константинопольських патріархів титул екзарха. Так, наприклад, Петро Могила повністю підписувався як «милостию Божиею архиепископ митрополит Киевский, Галицкий и всея Руси, экзарх святейшого апостольского престола Константинопольского, архимандрит Печерский» (36). А 1668 року Царгородський Патріарх Мефодій звертався до митрополита Йосифа Нелюбовича-Тукальського як до «архиепископа митрополита Киевского, Галицкого и всея России, екзарха Константинопольского трону» (37).
Після переходу Київської митрополії до складу Московського Патріархату (у 1686 році) титул знов змінюється. Митрополит Гедеон Святополк-Четвертинський, висвячений у Москві у 1685 році, отримав такий титул: «Митрополит Киевский, Галицкий и всея Малыя России» (38). Однак у грамоті Царгородського Патріарха Діонісія IV про затвердження обрання та висвяти митрополита Гедеона вжито титул «преосвященный митрополит Киевский, экзарх всея России» (39). Крім того і сам Гедеон не завжди вживав саме той титул, який йому надали в Москві 1685 року. Зокрема, в його листуванні 1687 року неодноразово зустрічаємо: «милостию Божиею православный архиепископ митрополит Киевский, Галицкий и всея России» (40). Однак його спадкоємці все ж титулувалися «Київськими, Галицькими та всієї Малої Росії».
1767 року згадка про «Малу Росію» була вилучена з титулу, і Київські архієреї стали просто «митрополитами Київськими та Галицькими» (41). Також слід зазначити, що з початку XVIIІ століття (з Петровських часів) Київські митрополити перетворюються на звичайних єпархіальних архієреїв, яким більше не підпорядковувалися інші єпархії. Тепер титул «митрополита» означав для них лише почесне звання, а не реальні канонічні повноваження. Така ситуація зберігалася до ХХ століття, коли почалося поступове відродження традицій автономного буття Православної Церкви в Україні.
Висновки
Отже, як ми бачимо, першоієрархи Руської Церкви досить довго зберігали свій первісний титул. Протягом майже п’ятисот років з моменту заснування митрополії, незважаючи на суттєві зміни у політичному житті Русі, незважаючи на занепад Києва та перенесення митрополичої резиденції до Північно-Східної Русі (спочатку до Володимира, а потім до Москви) митрополити продовжували титулуватися Київськими. Проголошення автокефалії Православної Церкви у межах Московської держави та розділення єдиної митрополії на дві частини спричинили повернення митрополитів до стародавнього Києва.
Історія титулу Київських митрополитів у XVII-XX столітті досить чітко відбиває основні віхи історії України. Інтеграція українських земель до складу Російської імперії призвела до нівелювання давніх канонічних повноважень Київських ієрархів, що, знов-таки, знайшло відображення у певній редукції їх давнього титулу.
Лише Архієрейський Собор Руської Православної Церкви, що працював у Москві 25–27 жовтня 1990 року, відновив титул Київських митрополитів, який відповідав давній традиції. Згідно з визначенням цього Собору Українській Православній Церкві було надано «незалежність та самостійність в її управлінні», а Предстоятель Української Церкви отримав титул «Блаженіший Митрополит Київський та всієї України». Знов таки, встановлення нового титулу відбило як нові політичні реалії, так і новий канонічний статус Православної Церкви в Україні.
Примітки:
1. Деяния Вселенских Соборов. Том 1. Казань, 1910. С. 72-73.
2. Деяния Вселенских Соборов. Том 6. Казань, 1908. С. 223.
3. Мейендорф И., прот. История Церкви и восточно-христианская мистика. М., 2000. С. 389-390.
4. Назаренко А. В. Русская Церковь в Х – 1-й трети XV в. In: Православная энциклопедия. Русская Православная Церковь. М., 2000. С. 40.
5. Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви. Книга вторая. М., 1995. С. 582.
6. Там само. С. 597.
7. Там само. С. 564.
8. Колесов В. В. Никифор, митрополит Киевский. In: Словарь книжников и книжности Древней Руси. Вып. 2 (вторая половина XIV – XVI в.). Ч. 2: Л–Я / АН СССР. ИРЛИ; Отв. ред. Д. С. Лихачев. Л., 1989.
9. Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви. Книга вторая. С. 571.
10. Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви. Книга третья. М., 1995. С. 418-420.
11. Там само. С. 421.
12. Там само. С. 454.
13. Там само. С. 53.
14. Мейендорф И., прот. История Церкви и восточно-христианская мистика. С. 548.
15. Він виданий в: Acta et diplomata Graeca medii aevi sacra et profana collecta ediderunt Franciscus Miklosich et Josephus Müller. T. 2: Acta patriarchatus Constantinopolitani MCCXV–MCCCII [1315–1402] e codicibus manu scriptis bibliothecae Palatinae Vindobonensis sumptus praebente Caesarea scientiarum academia. Vindobonae [Wien]: Gerold, 1862. P. 17.
16. Acta et diplomata Graeca. T. 2. P. 17. Порівняй з рос. перекладом: Мейендорф И., прот. История Церкви и восточно-христианская мистика. С. 548.
17. Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви. Книга третья. С. 460-466.
18. Там само. С. 369.
19. Там само. С. 368.
20. Русская историческая библиотека, издаваемая Императорской Археографической комиссией. Памятники древнерусского канонического права (памятники XI-XV в.). Т. 6. Ч. 1. С.-Пб., 1908. Приложения. Памятники русского канонического права XIII-XV в., сохранившиеся в греческом подлиннике. № 4. С. 21-25. Див. також: Мейендорф И., прот. История Церкви и восточно-христианская мистика. С. 528-529.
21. Мейендорф И., прот. История Церкви и восточно-христианская мистика. С. 400.
22. Православный церковный календарь 2008. М., 2007. С. 135.
23. Там само. С. 143.
24. Там само. С. 150.
25. Там само. С. 112, 132, 152.
26. Православний церковний календар 2010. К., 2009. С. 109, 123, 126, 131, 136, 138.
27. Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви. Книга четвертая. Часть первая. М., 1996. С. 535.
28. Там само. С. 539-540.
29. Православный церковный календарь 2008. С. 130.
30. Флоря Б. Н. Григорий, митрополит Киевский. In: Православная энциклопедия. Том ХІІ. М., 2006. С. 562-563.
31. Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею (далее — АЗР). Том второй (1506-1544). Спб., 1848. С. 7-8. Ср.: Макарий (Булгаков), митр. История Русской Церкви. Книга пятая. М., 1996. С. 106.
32. Там само. С. 127, 139, 188. Див. також: АЗР. Том второй. С. 168-169, 374, 384; Том третий (1544-1587). Спб., 1848. С. 3, 116, 146, 211, 289; Том четвертый (1588–1632). Спб., 1851. С. 9, 25, 29-31, 34, 518, 525.
33. АЗР. Том пятый (1633-1699). Спб., 1853. С. 18; Голубев С. Т. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники (Опыт церковно-исторического исследования). Том 1. Киев, 1883. Приложения. С. 527.
34. АЗР. Том четвертый (1588–1632). С. 109.
35. АЗР. Том четвертый (1588–1632). С. 512.
36. АЗР. Том пятый (1633-1699). С. 18.
37. АЗР. Том пятый (1633-1699). С. 115.
38. Архив Юго-Западной России, издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе (далее — АЮЗР). Часть первая. Том V. Акты, относящиеся к делу о подчинении Киевской митрополии Московскому патриархату (1620-1694). Киев, 1872. С. 136.
39. АЮЗР. Том V. С. 186.
40. АЗР. Том пятый (1633-1699). С. 209-210.
41. Смолич И. К. История Русской Церкви. 1700-1917. Часть первая. М., 1996. С. 701.
