О. Роман Прокопець: “Дім Милосердя св. Миколая” у Львові буде відповіддю на потреби тих, хто сюди потрапить”
Напередодні освячення каплиці св. Миколая у “Домі Милосердя” Центру Опіки Сиріт, в екслюзивному інтерв’ю розмовляємо з о. Романом Прокопецем, Головою ЦОС Львівської Архиєпарії УГКЦ про напрямки діяльності, покровительство св. Миколая, нагоди меценатства й волонтерства у майбутньому «Домі Милосердя св. Миколая» у Львові, який покликаний стати центром допомоги дітям та дорослим, яких відкинуло суспільство.
Отче, розкажіть, будь ласка, про “Дім Милосердя” сьогодні, зокрема, коли й для кого він відчинить двері?
Справді, сьогодні Центр Опіки Сиріт переживає новий етап модернізації, перелаштування, тобто етап нової сторінки в діяльності центру. Найперше нас спонукають змінюватись вимоги часу. Наші наставники завжди вчили нас, що потрібно бути відкритим на знаки часу, щоб можна було активно допомагати тим, хто потребує. Сьогодні Церква є спільнотою, яка не чекає, щоб до неї прийшли, а сама йде на зустріч людям, для того, щоб жертвувати: собою, своїм часом, вмінням, можливостями, своїми добробутами, дарами, щоб допомагати. Звичайно, що гаслом нашого центру є «бути завжди поруч». Це означає, що в міру того, наскільки дитина чи молода людина переживає виклики, ми маємо бути завжди поруч, щоб встигнути допомогти. Ми не ставимо собі за ціль вирішувати за них проблеми, але стараємось навчити дітей самостійно їх вирішувати. Властиво, сьогодні Центр Опіки Сиріт у “Домі Милосердя” св. Миколая починає будувати цю стратегію. Важливо, щоб люди розуміли, що наші двері не є закриті, поки ми звершуємо будівництво чи плануємо стратегію. Двері є широко відкриті вже сьогодні, тому що ті люди, які до нас приходять, а це діти, молодь зі своїми потребами. Вони стають рушійною силою нашої стратегії. Завдяки їм ми бачимо в якому напрямку нам треба рухатися і яку мету осягнути.
Яку мету ви прагнете осягнути і які категорії людей прагнете охопити?
Святий Альфонсо Ліґуорі, засновник монашого згромадження Редемптористів, говорив для своїх священників-місіонарів, що «ми є покликані до осіб найбільш опущених». Ми власне маємо таке покликання: бути з тими, які далекі є від Євангелії, з тими, які самостійно ніколи не знайдуть дороги до Церкви. Сьогодні багато держава робить для потреб сиріт, дітей у скрутних життєвих обставинах, чимало маємо релігійних чи громадських організацій, які теж багато працюють у цьому напрямку. Наше завдання є також працювати в тому напрямку, щоб ніхто не залишився за межами. Віримо, що у майбутньому ті молоді люди десь будуть згадувати ту базу, то слово, ті підвалини, які ти закладав у них сьогодні. Важливо дати їм визначальну точку у житті: принципи моралі, духовності, ми мусимо поставити ту межу, через яку вони не зможуть переступити. Діти мають розуміти, що крок за межею порушує його гідність, або гідність його ближнього. Такий крок суперечить дружбі з Богом, чи з іншими людьми. Діти з сиротинців мають страх. Можливо через незнання, через відсутність досвіду у спілкуванні з духовними особами. Можливо справді мають якісь певні упередження до Церкви. Присутній капелан має поєднувати у собі молитву і працю. Така постава священника, як на мене, є будуючою і допомагає подивитись на Церкву зовсім з іншого боку. Бо священники – це також живі люди, які можуть говорити не тільки з амвону, а з ними можна спілкуватись і в часі якоїсь спільної праці. Цим ми намагаємось донести до їхнього розуміння, що молитва не є тільки в Церкві. Молитва також може бути твоєю працею. Все, що ти робиш, то ти робиш на Славу Божу! Коли, я розумію, що моя праця – це теж молитва, то тоді приходить краще розуміння мого місця у суспільстві. Цього літа ми їздили з дітьми-сиротами до Німеччини, тиждень жили у сім’ї українців, котрі вже багато років живуть у Німеччині. У них я зауважив велику повагу до будь-якої професії незалежно від престижності. Вони підкреслюють її важливість для цілого суспільства і країни. Бо якість виконаної роботи – це запорука нашого щастя. Твоя найменша праця може принести велику користь.
Отче, розкажіть, будь ласка, які конкретні напрямки будуть працювати у “Домі Милосердя”?
Найближчий рік ми мусимо пізнати наш “Дім Милосердя” і моїм найбільшим бажанням є, щоб люди його полюбили. Я його вже люблю, бо тут, за посередництвом св. Миколая, творяться чуда. Через приватні розмови вирішують у людей життєвоважливі питання. Через просту зустріч і спілкування. І я це приписую святому Миколаєві й Богові. Власне ціллю нашої концепції, яку ми зараз збираємо є те, щоб наш “Дім Милосердя” був відповіддю на потреби тих, хто сюди потрапить. Чи це будуть діти сироти, чи студенти-випускники, будь-хто, хто переживає якусь кризу. Поки що ми ці речі вивчаємо, бо потрібно зробити умови, щоб кожен себе тут комфортно почував. Найперше ми починаємо з каплиці, з того місця, де закінчується людська дія, а починається дія Божа. Тут діє Бог через нашу молитву і присутність. Зараз ми займаємось облаштуванням нашої каплиці, щоб люди тут зустрічали Бога. Другим важливим моментом є наша постійна присутність тут. Тому, ми організуємо офіс, такий наш осередок капеланства. Ми розробили проєкт «Соціальний хостел», у найближчому часі будемо стартувати зі збором коштів. Хлопці й дівчата матимуть можливість тут не тільки проживати, але також і здобувати певний фах. Починаючи від кулінарії й у інших напрямках.
Чому ви обрали покровителем саме св. Миколая?
Впершу чергу тому, що ми працюємо з дітьми, а діти дуже сильно люблять цього святого так, як є гарна нагода отримати подаруночки. Також, досліджуючи його життя, бачиш, що у будь-яких життєвих перипетіях, в яких опинилася людина, то у щирій молитві до св. Миколая отримує зцілення і допомогу. Це один з тих святих, який є дуже близьким до людей, який є сильним посередником між Богом і людиною, який насправді не втомлюється робити чудеса. За таку коротку історію дому милосердя ми можемо нарахувати кілька чудес, які тут відбулися.
Де ви черпали натхнення і витривалість у цій нелегкій боротьбі за те, щоб “Дім Милосердя” тут повстав? Поділіться своїм секретом.
Тут немає секрету. Вся слава Богові. Господь мене підтримував через молитву, друзів, добрих людей, яких я не знаю, але які довіряли Богові й нам, хто стояв і вболівав за це місце. Ми робили від себе те, що могли й Господь насправді нами керував. Весь рік був такою каруселлю, бо один день ми отримували велику надію, а до вечора вона згасало. Все перекреслювалось і у хаосі я не знав що робити далі. Тому, в такій ситуації йшов до храму і молився віддаючи в руки Божі. Господь далі приводить якусь людину, яка дає тобі надію на те, що все є можливо. Саме в той момент, за півтора тижня до початку аукціону ми повністю відійшли від усіх справ, тільки молилися повністю віддаючи це у руки Божі. Господь все чудесно попровадив. Зараз приходять люди, які дивляться на цей дім і дивуються як нам це вдалося, але ми знаємо, що це для того, щоб люди повірили в Бога. Це моя єдина відповідь словами Євангеліє: «Що в людини є неможливим, то є можливим у Бога».
Як пересічний львів’янин може стати меценатом чи волонтером вашого центру?
Стати меценатом Дому Милосердя можна у різний спосіб: надати фінансову допомогу на ремонт будинку, фізично допомогти, брати участь у волонтерському русі «Руки Допомоги» і реалізовувати різноманітні проекти пов’язані із навчанням, вихованням чи супроводом дітей. Бути волонтером є справді престижно. Це світовий рух. Коли люди мені телефонують, то я їх запрошую прийти до нас, подивитись, поспілкуватись, побути й почути те, як вони можуть допомогти. Є конкретні нагоди, коли якійсь дитині потрібно купити певні речі. Це скажімо є така одноразова акція. А є такі, які залишаються з нами. Наприклад, я маючи якусь професію можу бути корисною у цьому місці.
Так є, що людина буває відчуває початок волонтерства десь щось купити дитині, якісь цукерки. Це є її початок. І всі ми рано чи пізно з цього починали. Потім, через спілкування і через те, що ти можеш бути поруч ти починаєш розуміти, що ці цукерки це 1 % того, що ти можеш зробити, з того, що та дитина потребує. А потребує вона впершу чергу того, щоб ти був поруч, десь підтримав, десь попровадив, десь навіть насварив, десь розвернув в інший бік, бо дитина схибила. Те саме, що відбувається у сім’ї, де триває процес виховання. В нас є хороший досвід волонтерства у форматі наставництва. Волонтер чи капелан підтримує спілкування з дитиною навіть тоді, коли вже дитина закінчує школу. Телефонує і радиться при труднощах, просить про допомогу, або навіть запрошує на особливі події у своєму житті й ми бачимо, що таке наставництво дає свої результати, бо дитина відчуває, що у її житті є хтось хто є поруч. До прикладу хлопці випускники інтернатів щодня телефонують і пропонують свою допомогу в Домі Милосердя бо знають що можуть вкласти частинку себе у цій великій спільній справі, а ще добре поїсти. І ми радіємо тому, що відбувається такий зворотний процес.
Дуже дякую за розмову!
Підготувала Христина Кутнів
Розмовляла Оксана Бабенко
