Втрачений Ужгород: як у 1930 році студент стріляв у священика (Фото)

27 серпня 2019, 14:50 | Калейдоскоп-дайджест | 0 |   | Код для блогу |  | 

Тетяна ЛІТЕРАТІ

«Про Захід», 23 серпня 2019

У 1930 році ця подія наробила в Ужгороді багато галасу, ще б пак – нікому не відомий юнак здійснив замах на життя поважного греко-католицького архідиякона. Зробив це відкрито, у натовпі, добре розуміючи, що буде пійманий і покараний. Скандал зчинився страшенний, особливо, коли дізналися, що піти на злочин хлопчину підговорила дружина заступника голови «Подкарпатського банку». Сюжет, наче з кіно, але все це насправді трапилося в Ужгороді. Більше того – нині на Закарпатті можна побачити меморіальні дошки як священика, на якого скоїли замах, так і чоловіка, котрий це організував.

Газети у 1930-му писали про ту подію дуже багато і докладно, тож нині можна скласти повну картинку того, що трапилося в центрі Ужгорода 1 червня того року. У цей день в місті проходив щорічний конгрес русофільського Товариства ім. Духновича, який зібрав близько двох тисяч членів цієї організації. Зранку усі вони зібралися на спортивному майданчику товариства «УТК» на Вербнику (нині – спортмайданчик на Православній набережній) та сформували колону, яка складалася також з 10 сільських оркестрів, кінної команди, гурту велосипедистів. Колона рушила вулицею Митрака на площу Масарика (нині – площа Петефі), де члени Товариства поклали квіти до пам’ятника президенту Чехословаччини, далі через міст пройшли до центру міста та будівлі жупанату, а звідти рушили у міський парк. Ще на майданчику «УТК» відбувся перший інцидент між організаторами та кількома проукраїнськими студентами, котрі, за повідомленнями газет, поводилися так провокативно, що їх силою відсторонили від заходу, а через те, що противилися, зрештою заарештували.

Далі, наче, все проходило спокійно. Після ходи гості зібралися у будівлі міського театру (нині – театру ляльок «Бавка» на площі Театральній) і провели там з’їзд, на якому головував багаторічний почесний голова Товариства ім. Духновича, 70-річний архідиякон Євменій Сабов. Захід звершився о 18.20, після чого публіка почала розходитися з театру. Євменій Сабов у супроводі секретаря товариства Степана Фенцика, пряшівського каноніка Шмандрая та члена товариства Йосипа Камінського вийшов через задні двері театру, зробив кілька кроків до тротуару, коли з-за електричного стовпа у сквері вискочив молодий хлопець, витягнув з кишені револьвер та, поціливши у Сабова ззаду, вистрілив.


Євменій Сабов

Куля пролетіла поруч із головою священика та застрягла у стіні будинку навпроти. Неподалік стояв поліцейський Шпеник, котрий підскочив до юнака і вирвав із його рук револьвер. До місця події одразу збіглися люди й накинулися на затриманого, котрий сказав, що є студентом учительської семінарії і вчинив атентат з національного мотиву. Лише поліцейські врятували його від самосуду членів Товариства ім. Духновича. Хлопця одразу же повели до поліції, а розгніваний натовп біля театру ніяк не міг заспокоїтися. Одні закликали йти з протестами до будівлі «Просвіти», інші – до будинку Августина Волошина.

Зрештою, хтось запропонував йти до греко-католицького єпископа Петра Гебея, тож увесь натовп рушив до єпископської резиденції. Всередину зайшли крайовий депутат Попович, др. Камінський, редактор газети «Novoje vremja» Барані, професор Попович, інспектор Добош та др Баторі. Єпископ одразу прийняв їх та вислухав, сприйнявши новину про атентат (замах) з великою тривогою. Основною претензією до єпископа було те, що затриманий юнак був студентом учительської семінарії, яка підпорядковувалася Мукачівській греко-католицькій єпархії. Єпископу наголосили, що, мовляв, у семінарії, якою керує о. Волошин, студенти давно виховуються в гострій ненависті до всього руського. Єпископ пообіцяв розібратися і прийняти міри, аби подібне більше не траплялося. Поки тривала ця розмова, натовп у коридорі резиденції та біля її воріт почав поводив себе занадто демонстративно. Тож редактор газети «Novoje vremja» Барані вийшов заспокоїти людей, наголошуючи, що вони мають поважати авторитет єпархії та її голови. Після того, як Барані розповів, про що домовилися з єпископом, натовп почав розходитися. Незабаром гостям конгресу повідомили, що усі вечірні заходи включно з танцювальним вечором у зв’язку з подією скасовуються.

А тим часом у поліції детективи проводили допит затриманого семінариста. Ним виявився 18-літній студент третього курсу Федір Тацинець (його прізвище також писали, як Татинець) із села Келечин. Наступного дня поліційна дирекція видала офіційне повідомлення, яке надрукували місцеві газети. «1 червня після 18-ї години вистрілив із п’ятиранового (п’ятизарядного) револьвера марки «Iver Johnson» студент ІІІ курсу учительської семінарії Федір Татинець, народжений 1912 року в селі Келечин, округ Волове, проживає в Ужгороді, вулиця Дравецька, 8 в архідиякона Євменія Сабова із Великого Севлюша одну рану (тобто одну кулю) в той момент, коли той у супроводі доктора Фенцика та інших гостей виходив заднім виходом з театру, де головував на конгресі Товариства Духновича. Татинець був на місці заарештований», – йшлося в цьому повідомленні.


Федір Тацинець, фото з газети «Novoje vremja»

Далі там зазначалося, що під час допиту затриманий зізнався, що готував убивство «вождя руського культурного напрямку на Підкарпатській Русі». Цей намір виник у нього 10 днів тому, коли він дізнався, що 1 червня Товариство ім. Духновича влаштовує День руської культури. Готувався він застрелити також і делегата галицького Руського товариства імені Качковського доктора Миріна Барановського. З цієї причини він чекав Барановського1 червня на вокзалі, але до атентату не дійшло, оскільки Барановський приїхав до Ужгорода днем раніше.

Під час допиту Тацинець розповів про подробиці скоєного, зізнався, що «стиснув револьвер два рази, і тільки на третє стискання стався постріл». Коли побачив, що Сабова не поранив, хотів вистрілити ще раз, та револьвер знову не спрацював. Дальшим спробам завадив поліцейський Шпеник. Федір Тацинець спершу твердив, що спільників не мав і все підготував сам для того, щоб «помститися кацапам, бо ламають та змінюють український народ». Та поліція хлопцеві не повірила і ще того ж дня заарештувала студентів семінарії Миколу Вайду та Володимира Федорчака. Останнього зокрема бачили на вокзалі, коли він чекав приїзду галицького делегата Барановського. Цікаво, що заразом поліцейські заарештували також урядника Степана Станканинця, котрий просто публічно висловлював незадоволення з приводу того, що атентат не вдався.

Крім цього, в офіційному поліцейському звіті зазначалося, в місті розповсюджується багато пліток, пов’язаних з подією: «Говорять, що йдеться не про політичний атентат, а про відчайдушний крок учня проти свого вчителя. Що насправді Татинець хотів застрелити свого вчителя, д-ра Степан Фенцика. Але ми констатуємо, що доктор Фенцик є викладачем не учительської, а богословської семінарії. Також розходяться чутки, що поліція грубо обходиться з заарештованими і б’є їх. Це неправда».

Ввечері 1 червня у помешканнях усіх заарештованих поліція проводила обшуки. А наступного дня сталася подія, яку газети називали сенсаційною. Поліцейські прийшли додому до дружини правного заступника директора «Подкарпатського банку» д-ра Новаківського і заарештували її, бо напередодні Федір Тацинець зізнався, що саме Стефанія Новаківська вмовила його скоїти вбивство Євменія Сабова. Поліція офіційно повідомляла, що Новаківська у провині зізналася.

Стефанія Новаківська (Козоріз), фото з сайту села Фащівка

Відійшовши трохи від теми замаху, розкажемо, хто ж така була Стефанія Новаківська. «Вікіпедія» не подає нам ані року її народження, ані року смерті. Пише лишень, що вона була дружиною українського політичного діяча Михайла Новаківського, служила санітаркою у легіоні Українських січових стрільців та була нагороджена срібною медаллю Червоного Хреста. Разом із чоловіком проживала на Закарпатті, викладала в Ужгородській учительській семінарії (від себе додамо, що про викладання Новаківської у вчительській семінарії, ані в чоловічій, ані в жіночій, нам знайти даних не вдалося). Була засновницею першого осередку УВО та ОУН на Закарпатті. Та, якщо в цьому описі перед нами постає образ такої героїчної жінки-воїна, то з публікацій тогочасних газет портрет Стефанії Новаківської виглядає зовсім інакше.

3 листопада 1930 року в Ужгороді проходило судове засідання, на якому розглядали справу замаху на життя Євменія Сабова. Підозрюваних та свідків судді опитували від ранку до 11-ї години вечора. Журналісти описували судове засідання доволі детально, і саме з цих описів видно, що перед судом постала знервована й екзальтована жінка, котра у національній ідеї знайшла розраду після багатьох життєвих невдач. Стефанія Новаківська розповіла, що народилася 10 січня 1883 року в Новоселиці Костиковій в Галичині, є греко-католичкою, проживає в Ужгороді, заміжня. От тільки з чоловіком вона розсталася, син її загинув у Першій світовій війні біля Вінниці, а вона живе у постійних муках і стражданнях. Стефанія зізналася, що спершу хотіла сама вбити Сабова, та по-перше, захворіла, а по-друге, злякалася, що нашкодить цим вчинком галичанам, котрі проживають на Підкарпатській Русі. Тож вона підговорила Федора Тацинця скоїти замах.

Федора прокурор обвинувачував у тому, що він тричі вистрелив в отця Євменія Сабова з метою вбити священика. Захищав його д-р Ґаті, адвокатом же Новакіської був відомий юрист Юлій Бращайко. Справу слухали також 13 присяжних (всі – селяни з провінції), котрі мали сказати своє слово. Суд звернувся до Тацинця:
– Відчуваєте себе винним?
– Ні.
– Визнаєте, що стріляли в архідиякона Сабова?
– Ні.
– Але ж ви самі визнали свою вину перед поліцією. Ну, розповідайте все по порядку.

Тацинець розповів, що осиротів, коли мав вісім років, тож про його подальше виховання дбав старший брат, бідний верховинський селянин. Він віддав Федора у 1927 році навчатися в учительську семінарію в Ужгороді. У 1930-му Федір поїхав у скаутській табір біля Сваляви, де познайомився зі Стефанією Новаківською – дружиною адвоката, котра приїхала з чоловіком з Галичини й отримала чехословацьке громадянство. Після повернення з табору він часто бував у Новаківської на квартирі, постійно вечеряв у неї (деякі газети навіть натякали на можливий інтимний зв’язок, який міг виникнути між 18-літнім студентом та на 30 років старшою за нього Новаківською). Нібито в розмовах Новаківська розповідала йому історію Україні і казала, що «нашими ворогами є кацапи». Вона ж повідомила, що 1 червня в Ужгороді буде з’їзд Товариства ім. Духновича і сказала, що «треба демонструвати атентатом». Так разом з Новаківською вони придумали атентат, та лише формальний, на знак протесту. Тацинець купив за 50 Кч. у товариша револьвер, сховав його у Новаківської (Стефанія на суді зазначила, що одразу побачила, що то був не добрий револьвер, а старе залізо). Хотів спершу налякати галичанина Барановського, але на вокзалі його не побачив, тож дочекався кінця з’їзду і вистрілив у маленький натовп, де був і Сабов. На це прокурор зазначив, що обидва підозрюваних змінили свої покази і розповідають не те, що під час допитів.

Далі на суді заслухали Євменія Сабова. Старенький священик говорив повільно і спокійно. Розповів, що почув вистріл і обернувся, побачив юнака з револьвером у руках. Тільки пізніше зрозумів, що стріляли у нього. «Не бажаєте доєднатися до скарги?», – спитав суддя. «Ні, ні, Бог з ними», – відповів Сабов. Далі поліцейський Шпеник розповів, як затримав Тацинця і з допомогою поліцейського Югаса повів до поліції. Тоді говорив торговець Самуель Вольф мішаною німецько-угорсько-словацькою мовою про те, що бачив, як Тацинець стріляв. Після чого Степан Фенцик розповів, що його перед з’їздом попереджали про те, що українці задумали зірвати свято, а він попередив про це поліцію. Свідок Булеца, семінарист з Кам’яниці, розповів, що продав Тацинцю за 50 Кч. револьвер, але попередив, що він знайдений серед старого заліза, не стріляє. Військові експерти справді констатували, що з револьвера Тацинця майже неможливо вистрілити. Той постріл 1 червня був чистою випадковістю.


Стефанія Новаківська, фото з газети «Novoje vremja»

Далі виступав лікар, який сказав, що Новаківська є політично екзальтована, нервова та змучена життєвими неприємностями. Прокурор у своїй промові сказав, що в Росії може й мають українці якісь мотиви для нарікання, але в Чехословаччині таких причин не мають і не можуть коїти таких вчинків. Не допомогли затриманим довгі промови адвокатів, бо на всі питання присяжні зрештою відповідали одноголосно, визнавши Татинця та Новаківську винними. Судді після вердикту присяжних порадилися і виголосили рішення: Тацинець відбуватиме покарання 1 рік, а Новаківська – 5 років. Адвокати на це заявили, що подаватимуть апеляцію до вищого суду.

У вищому суді в Брно справу розглядали 26 лютого 1931 року, але замість того, аби зменшити термін ув’язнення, як того сподівалися адвокати і самі засуджені, суд вирішив, що Федір Тацинець отримав занадто м’яке покарання, тож його збільшили до 3-х років позбавлення волі. Рішення стосовно Стефанії Новаківської залишили без змін. Дослідники її життя так і не з’ясували, що сталося з нею після п’яти років, проведених у в’язниці. Коли і де вона померла – невідомо.

Життєва історія Федора Тацинця відома краще. Після звільнення він зумів завершити навчання і таки стати вчителем. Але вчителював недовго, у 1938-му з головою поринув у політику, був, за даними «Вікіпедії», поручником Карпатської Січі, членом генерального військового штабу ОНОКС, Хустським окружним комендантом. У березні 1939 року організував партизанський рух опору проти угорців на території Волівського округу, мав псевдо «Крот». Після поразки Карпатської України, коли Угорщина оголосила амністію всім учасникам збройного протистояння, Федір Тацинець повернувся у рідне село Келечин. Та угорці його все ж заарештували, а 20 березня 1939-го розстріляли.

Федір Тацинець (крайній з правого боку) з товаришами

Щодо Євменія Сабова, то він помер у Севлюші (Виноградові) через чотири роки після замаху. Товариство ім. Духновича навіть просило міську управу Ужгорода дозволити встановлення меморіальної дошки на будівлі театру, мовляв, на цьому місці був скоєний замах на життя архідиякона Євменія Сабова, та міська влада відмовила. Сам же факт атентану ще більше роз’єднав табори русофілів та українофілів на Підкарпатській Русі, котрі почали ще більш активно боротися за самоідентифікацію корінного населення краю, доводячи в одному випадку, що воно – руське, а в іншому – що українське. Але це вже зовсім інша історія.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • velovs@ukr.net | 19 вересня 2019, 14:51

      І як знати: а, може, це - дійсно певне ПРОРОЧЕ знамення?!.. Тим паче, що у цей сьогоднішній день ПОТРІЙНОЇ біблійної містично-сакральної ПОВНОТИ (19.09.19) християни східної традиції, що живуть за

    • enzian | 18 вересня 2019, 16:43

      Ніякий з тебе пророк, Мішка.

    • Paraeklezyarh | 18 вересня 2019, 16:37

      Котрою за чергою в признання автокефалії ПЦУ буде православна церква Александрії одному Богу відомо . Але факт співслужіння та євхаристії є.

    • Михаил | 18 вересня 2019, 14:50

      Александрийская церковь будет самой последней, кто признает "пцу", если такое признание когда-нибудь произойдёт. Скорее "пцу" признает Московский патриархат, чем Александрийский!

    • enzian | 18 вересня 2019, 11:37

      Найгірше, що вони поширюють не стільки християнські цінності, скільки лояльне ставлення до ворога.

    Популярні статті місяця