"Усміхайся, аби я знала, що все добре": як Надія не шукала, але знайшла Бога в допомозі людям

21 серпня 2019, 14:08 | Калейдоскоп-дайджест | view photo | 0 |   | Код для блогу |  | 

"Українська правда - Життя", 21 серпня 2019

Видавництво "Човен" готує до друку книжку української репортажистки Марічки Паплаускайте "Бог дивовижних людей та інших грішників" – колекцію відвертих свідчень людей, які говорять про Бога, не соромлячись власних помилок, слабкостей чи сумнівів, а ще – вірять у дива та невипадковості.

Один з репортажів – про історію дружби Надії Калачової з людьми з розумовою неповносправністю львівського центру "Емаус" – читачі УП.Життя можуть прочитати уже зараз.

Один з репортажів – про історію дружки Надії Калачової з людьми з розумовою неповносправністю львівського центру "Емаус"

Лист

"Господи, що стоїш за моїми дверима, я загубила ключі й не можу Тобі відчинити", — так почала свого листа до Бога.

Мала писати його в межах творчого завдання в університеті. І не чекала на відповідь.

Довго не могла дібрати слів.

Обурювалася: чому взагалі має вкладати в університетське завдання сокровенне? Підбирала й розпускала довге золотаве волосся. Ходила кімнатою. Знову сідала за стіл. Вдивлялась у щойно відкритий файл на екрані. І раптом пальці мимоволі почали друкувати.

"Ось я стою під дверима та стукаю" — знала, що так говорив до людей біблійний Бог, але сама відчувала, що не готова Його впустити. Не вірила в Його силу, не чула присутності. Доказів хотіла. У тому й зізналася: "Віра моя крихка, мов скло".

"Хочу мати відкрите серце і Тебе у ньому", — так закінчила.

Посеред ночі поставила крапку. Зберегла файл. Надіслала викладачеві. Видихнула.  

Аж тут сповіщення — у скриньці новий лист.

Щоденна розсилка цитат від Goodreads. "Не бійся схибити, — звертався з екрана американський письменник Джордж Сондерс. — Сумнівайся. Бо все можливо. Будь відкритою. І лишайся відкритою, хоча це і буває боляче. А тоді відкривайся іще більше, аж поки не настане день, коли тебе самої не стане.

Цей світ не має кінця.

Амінь".

Вибрана

Листа було не досить.

Надія далі бунтувала. Дивувалася вірі інших. Почула, як рідний дядько — п’ятдесятник — молився за неї: "Боже, нехай усіма своїми талантами й дарами вона служить Тобі". Думала — нічого собі! Самореалізуватися ж мусить.

Або от вчепилася думками в біблійне слово "вибранці". Дискутувала собі мовчки: якщо одних Ти вибрав, а інших — ні, то які до них претензії? Що можеш вимагати від них? Від мене?

Із тими думками йшла на ще одну пару. "Християнська духовність у постмодерну добу" — то був єдиний курс її магістерської програми, що стосувався релігії. Хоча і вчилася у католицькому університеті у Львові, фах здобувала світський — вивчала журналістику.

Говорили того дня про Причастя, буття із Богом й обраність кожного, хто прагне.

"Ти — вибрана!", — раптом вказав на неї рукою лектор.

Надія озирнулася, але ні — він вказував таки на неї.

"Ти — вибрана!", — повторив, підвищивши голос.

"Ну от. Невже знову?", — подумала Надя.

"Ти — вибрана!", — почула втретє.

"Добре-добре. Питання знято, — звела очі до стелі. — Дякую".

Франциск

"Дивачка вона. Ніби не з нашого часу. І зовні, і поглядами. Ще й усміхається вічно", — шепотітимуть за її спиною.

"Надя — то вперте добро. У неї просто серце більше, ніж у решти", — захищатимуть ті, хто знатиме її ближче.

"Дивачка вона. Ніби не з нашого часу. І зовні, і поглядами. Ще й усміхається вічно", — шепотітимуть за її спиною

У 27 матиме два дипломи про вищу освіту, золотаве волосся ледь не до п’ят і вроджене співчуття до людей.

"Невдаха", — казатимуть про неї однолітки з маленького Новоград-Волинського. А вона, вдивовижу для решти й самої себе, заховає у шухляду диплом фінансистки та відкладе амбіції журналістки.

Натомість знайде покликання у роботі з людьми із розумовою неповносправністю. "Немає сенсу конкурувати з усім світом, — вирішить. — Хтось завжди буде кращим від тебе".

Але так буде згодом.

Спершу до її рук потрапить книжка.

На полиці мережевої книгарні помітить пожовклий кленовий листок. Той виглядатиме з-поміж сторінок незнайомої книжки. Хто його там лишив?

Синя палітурка, золотаве тиснення. Розгорнула — і не змогла не купити. Із "Квітів святого Франциска" — життєпису засновника ордену Францисканців — розпочнеться її любов до убогого святого, що жив майже тисячу років тому.

Син заможного купця, у 24 він переживе навернення. І в час, коли абатства змагатимуться в розкоші, Франциск буде проповідувати життя у бідності.

Обміняє вишукане вбрання на жебрацьке лахміття. Проситиме милостині. Цілуватиме руки прокаженим. І власним життям змінить призначення чернецтва — із цілковитого відлюдництва на місіонерство.

Поглинала сторінку за сторінкою і не підозрювала: вже за кілька років доля заведе її до Асижу — міста служіння та спочинку святого Франциска.

Ассізі

Від залізничної станції до середмістя — чверть години автобусом. Надя міряє кроками стежку, протоптану понад оливковим садом. Вдихає гаряче італійське повітря. Уявляє, як у стертих сандаліях крокував тими самими шляхами святий Франциск.

Торкається долонями розпечених на сонці білих стін. Ледь стримує передчуття.

Університет скерував її до Рима на двотижневе стажування. Звідти до Асижа — менше 200 кілометрів. Їхала з бажанням сповнитись духом і силою місця.

Натомість — спустошилась.

Розчаровували натовпи галасливих туристів. Сувенірні крамниці, де поряд з образами святого усміхався з футболок Стів Джобс. Листівки із проханнями про пожертву — за п’ять євро тут можна отримати "персональне благословення" від Франциска.

"Ви просите гроші за молитви тут, в Ассізі?", — роздратовано запитала в одного із Францисканців.

Той стенув плечима: "Хтось має за все це платити".

Гнівалась.

"Надіє, — сказав їй по поверненню до Рима колега. — Допоки шукатимеш Бога ззовні — будеш розчарована. Шукай Його в собі".

Мишка

І вона знайшла.

В "Емаусі" не вживають словосполучень на кшталт "розумова відсталість" чи слів на зразок "інвалідність". Говорять "люди з неповносправністю". А частіше — просто друзі

Ключем знову стала книжка — повість "Мишка" польської авторки Дороти Тераковської.

Мишкою називали дівчинку з найважчою формою синдрому Дауна. Вона народилася в сім’ї таких собі Кена і Барбі — навіть книги на полицю вони обирали за палітуркою, аби не порушувати кольорової гами інтер’єру. І раптом — таке дитя.

"Авторка просить читачів повірити, що дівчинка з генетичною вадою, яка за життя так і не вимовить бодай речення, — дар від Бога", — напише Надя у рецензії.

Із тієї рецензії почнеться її дружба з "Емаусом" — Центром підтримки людей із розумовою неповносправністю.

Презентуватиме книгу разом із ними то в одному місті, то в іншому. Поки шукатиме роботу в медіях, радітиме спілкуванню з друзями.

В "Емаусі" не вживають словосполучень на кшталт "розумова відсталість" чи слів на зразок "інвалідність". Говорять "люди з неповносправністю". А частіше — просто друзі. 

"Лишайся з нами", — скажуть їй вони.

Вірність

"Обіцяю бути слухняною ученицею моїх друзів", — скаже Надя під час публічної промови. Далеко не першої від початку її роботи в "Емаусі".

Обійме за плечі Павла, чоловіка з розумовою неповносправністю. Зворушить тим простим жестом аудиторію.

В "Емаусі" вона стала відповідальною за піар та комунікації, а ще долучилася до просвітницької команди — виступає перед абсолютно різними аудиторіями, які майже не перетинаються зі світом людей з особливими потребами: школярами, студентами, працівниками кафе чи ресторанів, бізнесменами, чиновниками.

Розповідає про те, чому людей із неповносправністю не варто ані соромитись, ані боятися, а ще — про те, чого вони можуть навчити інших.

"Для друзів не існує протоколів у спілкуванні, — казатиме Надя. — Не існує правил. Не існує норм. Вони не вміють вдавати почуття або грати ролі. Вони не горді".

Щоранку йтиме найбільшим львівським парком до офісу. Радітиме першому пожовклому листю, білкам, що гризтимуть горіхи посеред снігу, лебедям, коли ті вертатимуть із собою весну. Відчуватиме глибоку безпричинну радість від простих речей. Відчуватиме в такі миті — Бог з нею.

Згадуватиме молитву рідного дядька й усміхатиметься. Своїми талантами таки служить Богові.

"Ці люди потребують голосу", — говоритиме вона. І подумки дякуватиме за можливість цим голосом бути.

Свою роботу порівнюватиме із закоханістю: спершу все видається красивим і легким, наївність друзів зачаровує і хочеться говорити про них без упину. Відтак зворушення минає і починається школа вірності.

"Це історія про вірність, — пояснюватиме Надя. — Так багато людей навколо є добрими, але мало з них є вірними. Легко дати милостиню один раз. Маленька дія — і відчуваєш себе добрим. Геть інша річ будувати тривалі стосунки з людьми, які тебе потребують".

Так багато людей навколо є добрими, але мало з них є вірними. Легко дати милостиню один раз. Маленька дія — і відчуваєш себе добрим. Геть інша річ будувати тривалі стосунки з людьми, які тебе потребують

Тістечко

"Вадику", — звертається Надя до майже сорокарічного чоловіка, разом із яким опинилася на вечірці.

Вечіркою, щоправда, цю зустріч можна назвати хіба що умовно. Тут немає напівтемряви, коктейлів та флірту. Натомість є багато сміху, обіймів та прийняття.

Щира зустріч для десятка людей із неповносправністю і їхніх близьких — традиційні гостини християнської спільноти "Віра і Світло". Члени спільноти зустрічаються, щоб ділитися труднощами й радощами, спільно святкувати й молитися, підтримувати одні одних.

"Вадику, — звертається Надя до майже 40-річного чоловіка, від народження прикутого до візка, — усміхайся до мене, будь ласка".

І він усміхається. Докладаючи зусиль, розтягує губи, кліпає очима, злегка трясе неслухняною головою.

"Вадику, — звертається Надя до майже сорокарічного чоловіка із ДЦП. — Усміхайся до мене, аби я знала, що усе гаразд".

І він усміхається. "Все добре, Надійко", — промовляє трохи незграбна, але від того не менш красива усмішка.

Вадикова мама відійшла на кілька годин, залишивши сина під Надійчиною опікою. "Подати тобі тістечко?", — запитала та і збентежилася. Хіба знає, як допомогти йому поїсти?

Не раз бачила, як це робить мама. Як обачно підносить їжу до синового рота. Терпляче чекає, поки той жуватиме. Чекає, поки захлинатиметься крихтами, намагаючись впоратись із язиком.

"Усміхайся до мене, будь ласка", — просить Надя майже сорокарічного Вадика.

"Усміхайся, аби я знала, що все добре", — часом каже до Бога.

Серафим

Крихітна біла пір’їнка, що її Надя тримає на книжковій полиці, — символ ще однієї усмішки Бога. Зловила просто посеред вулиці: наставила долоні, і та впала до рук. "І тут янголи?" — подумала. Один із її знайомих часто розказував, що ті приходять до нього у снах.

"Хм… — гадала Надя. — Цікаво, чи є ті янголи насправді? Чи маю я власного охоронця?"

"Якщо так, — щиро звернулась до неба, — дай мені знати".

Наступного дня, у свято Віри, Надії та Любові, разом із колегою поверталася з відрядження.

"Тримай, — простягла та цукерку. — З іменинами".

З обгортки на Надю дивився блакитноокий янгол.

"Та ну! — усміхнулась. — Теж мені знак!"

Їхали далі. Поки чекали таксі від вокзалу, несподівано розговорилися з монахом: молодий брат-Францисканець у брунатній підперезаній рясі, несміливо тупцював на місці, і дівчата вирішили допомогти.

"Я тут проїздом, — пояснив. — Маю всього кілька годин і хочу з сестрою в центрі кави випити. А таксисти такі ціни називають, що ого!".

"То беріть нашу машину, брате! — в один голос сказали дівчата. — Ми іншу замовимо".

Подякував. Рушив до автівки.

"Заждіть! — гукнула Надя. — Скажіть, як вас звати, брате?"

"Серафим, — відповів. — Моє ім’я — Серафим!".

І зачинив дверцята машини.

"Серафим…", — повторила розгублено.

У християнській традиції так називають найближчих до Бога янголів.

Так її виховали: з вірою у дива. Бо ж і народилася дивом

Тато

Так її виховали: з вірою у дива. Бо ж і народилася дивом.

Після важких перших пологів матері сказали: "Більше не ризикуй". А вона повернулася до лікарні вже за вісім місяців. "Аборт роби!" — наполягали.

Не послухалася.

Вірила — Бог дав їй ту дитину не дарма.

"Ти тільки вдруге не дай себе порізати", — тицьнула їй в лоба баба Хотина. Вона ж потім і дасть новонародженій дівчинці ім’я — Надія. "Надькою най буде", — скаже хитро.

І Надька ростиме, знаючи, що тієї ночі за неї та матір молилася уся сім’я.

Не знатиме тільки, що тоді вперше в житті батько стане в молитві на коліна.

Про це їй розкажуть уже після його раптової смерті.

Усмішка

Ніч не могла стулити очей. Тільки перед світанком заснула ненадовго. І бачила уві сні тата. "Дочурко, Царство Небесне вислизає з моїх рук", — сказав чомусь. А вона йому: "Тримай, тату, тримай".

Татові було 52. Працював у столиці на будівництві. Наступного дня після доччиного сну вперше приїхав на новий об’єкт. Послизнувся і впав — не надто високо, кілька метрів лишень. Може, тому лікарі не поспішали його рятувати.

За кілька годин тата не стало. Помер від внутрішніх кровотеч та больового шоку.

"Мамо", — взяла Надя матір за руку, коли з батькового обличчя зняли маску.

"Мамо, — повторила тихо. — Тато сміється".

Всі озирнулися, ніби вона не при собі. Однак на батьковому обличчі справді застигла усмішка.

За життя він часто мав насуплені брови. Навіть на фотографіях із доньками рідко усміхався. А тут…

"Що ж ти там побачив, тату?" — думала, ніжно торкаючись долонею холодної щоки.

Спів

Вона не плакала. Переймалася.

Переймалася, щоб труну з татовим тілом не впустили. "Не впустіть, не впустіть", — казала тихенько, поки решта жінок лементувала від горя.

Переймалася, щоб священик був мудрим. Переймалася, чи вдосталь попрощалася. Підходила до тіла з останнім цілуванням знову і знову. А тоді — ще. Не могла лишити.

Вже як побачила, що матір цілує батька в чоло, зрозуміла: мама мусить бути останньою. Стрималась.

Не плакала. Не кричала. "Якщо віриш — то вір. Не кричи", — думала.

Споглядала, як труну опускають у могилу. Як священик сколупнув трохи ґрунту хрестом і мовив тричі: "Запечатується гріб цей до другого пришестя Христа".

І згадала раптом, як у дитинстві думала про воскресіння. Уявляла по-дитячому наївно, як мертві вставатимуть із могил. Але ніколи не боялася тих думок. Тільки раділа можливості нової зустрічі з тими, кого любиш.

Тепер їй було 27. І вона ховала рідного тата.

Як уже йшли з кладовища, взяла попід руку одну із двоюрідних сестер, і стала тихенько наспівувати їй на вухо знайомі з дитинства слова: "Туди всім серцем своїм лину, де сонце вічнеє горить".

Сусіди зиркали дивно — не в собі дитина!? Ті ж, хто знав її краще, пояснювали: "Надьці легше — Надька вірить".

"Надьці легше — Надька вірить"

Воскресіння

"Бог має ліки на кожну рану. Нікому не дає більше, аніж той може витримати.

Не думаю, що татова смерть була випробуванням для мене. Хоч то таки була велика трудність. Бог мав окрему життєву історію для мого тата, душу якого Він спасав. Це просто життя. І в ньому є місце смерті.

Чому він забрав тата зараз? Я хочу вірити в Бога, який є благим. І вірю, що будь-яке рішення Він приймає з найкращих міркувань. Мені було важко. Я таки плакала. Сама собі. І мені досі болить. Бо його більше немає поряд. Бо я не можу зателефонувати йому. Не можу обійняти.

Але чи залишив Бог мене в горі саму? Ні. Засинала на колінах в однієї сестри, і прокидалася — в іншої. І було в тому стільки ніжності, стільки турботи. Він носив мене на своїх руках.

Не знаю, як люди, які втрачають рідних і не вірять у вічне життя, не тонуть у своєму горі. Навіть не можу уявити глибини їхньої трагедії. А я вірю. Справді вірю.

Вірю, що Бог є. Що ангели існують. І що мертві воскреснуть.

Часом думаю, коли я помру, — хто вийде мені на зустріч? Кого я зможу обійняти? Уявляю, що це буде тато. А ще інші дорогі мені люди. Вірю, що так буде. І ця віра дає мені надію".

Ім’я

"Надія", — каже, простягаючи руку.

Має таку вдачу — часто знайомиться з чужими людьми. Ті самі починають розмови. Діляться із нею душевними терзаннями. І нічого з тим не вдіє. Слухає.

Раніше не любила свого імені. Тепер, коли запитують, гордо відповідає: "Надія!".

"Може, хтось саме тієї миті має почути це слово", — думає.

Вірить: усе не випадково.

Щоранку, збираючись на роботу, гарно зачісує довге золотаве волосся, кидає погляд на білу пір’їнку поміж книжками, усміхається собі, взуваючи підбори, і подумки дякує Йому.

За того першого листа. За книгу із життєписом святого Франциска. За усмішку майже сорокарічного Вадика. За Серафима й цукерку з янголом. За татову молитву в день її народження. За маму, яка навчила сміятися. За те, що був поряд. І що залишив із нею почуття внутрішньої радості, навіть опісля татової смерті. Дякує за власну віру.

"Господи, що стоїш за моїми дверима, — так написала би тепер. — Дякую, що усміхаєшся мені".

***

"Бог дивовижних людей та інших грішників" – не художня література.

Це історії про дивовижних людей, створені засобами художнього репортажу. Цінність цієї книжки не у психологізмі чи глибині героїв, хоча життєва драматургія частини з них вражає, а у можливості зустрічі – читачів із цими героями.

Пастор, який врятував тисячі залежних від вулиці й наркотиків дітей у Маріуполі.

Науковець, якого викрали та ув’язнили бойовики "ДНР".

Власниця успішного бізнесу, яка не змогла врятувати від смерті власну доньку, що мала рідкісне захворювання.

Новонавернений християнин, засуджений довіку за вбивства та зґвалтування.

Столяр, який таємно від комуністичної влади провадив Богослужіння у квартирах вірян.

Презентація книги відбудеться у вересні під час 26 Форуму видавців у Львові.

Світлини до репортажа про Надію Калачову надані героїнею

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • velovs@ukr.net | 16 листопада 2019, 21:02

      Р. S. Але ГОЛОВНЕ й ОСНОВНЕ тут полягає ось у чому. "Бути" чи "не бути" Україні (і, зрештою, якій саме бути Україні) залежить ніяк не від того, як про це наразі загадують і

    • velovs@ukr.net | 16 листопада 2019, 20:04

      Р. S. Власне, ця австрійська гомофільна горе-"дослідниця" не дуже і приховує, що їй не вельми до вподоби всі ті, хто (цитую її же текст) "пропагує гетеросексуальну сім’ю з

    • velovs@ukr.net | 16 листопада 2019, 19:56

      "Україна закінчується". ------- Одначе так "вирішили" саме в Москві. Але ніяк не 73% українських громадян. Стверджувати таку (перепрошую) дурницю і нісенітницю можуть і здатні

    • Petro_R | 16 листопада 2019, 19:45

      Зєлєнскій, Баканов, Арахамія, Разумков... Я би мав до них якісь там претензії, якби вони були українцями. А так - все закономірно. Україна закінчується. Так вирішили 73%.

    • velovs@ukr.net | 16 листопада 2019, 17:43

      Ця шановна "соціологиня" з Австрії хоче і прагне будь-що дефініцію моральних цінностей штучно "прив'язати" до сучасного "демократичного суспільства", що, мовляв,

    Популярні статті місяця