Чи є Бог в окопах? Про релігію на війні закарпатським курсантам розповів капелан Іван Ісаєвич
Яка роль військового капелана? Що йому можна, а чого ні? Чи є на війні час тиші для молитви? Почути відповіді на свої запитання від отця Івана Ісаєвича 26 жовтня мали нагоду курсанти кафедри військової підготовки під час візиту до Хрестовоздвиженського кафедрального собору.
Щоб упоратися з важким тягарем війни, там, на Сході, наші захисники йдуть саме до священика. Духовні бесіди на кафедрі вже давно стали доброю традицією: щороку курсанти першого року навчання відвідують собор, аби дізнатися, що таке війна з уст військового капелана, Народного героя України Івана Ісаєвича.
«Щойно починається бій, у Бога починають вірити навіть ті, хто до цього казав, що не вірить ні в що, – каже отець Іван, водночас зауважуючи: – Ми не благословляємо на війну. Коли захищаємо свою землю, – це не гріх. Та якби ми взяли в руки зброю й самі пішли на Москву – ось це би був гріх. Але в умовах війни ми, священики, мусимо відпускати гріхи, бо іншого шансу висповідатися в людини може не бути».
Капелан розповів чимало історій із життя на війні: про реальність без масок та прикрас, де поряд із горем ходить радість, про молитви на полі бою й те, як живуть місцеві мешканці.
«Я ніколи не міг подумати, що за 25 років незалежності у нас залишаться такі міста, де 80 % населення – залежні від алкоголю й наркотиків люди, де шикарні дівчата у 18 років мають по троє дітей від різних батьків. Вони бачать нормальних хлопців і дивуються з цього, знайомляться з нашими військовими. І там народжується кохання. Особисто вінчав кілька пар, де хлопець із Заходу, а дівчина зі Сходу: вони познайомилися й залишилися жити там».
Однак поряд із добром ходить і зло. Курсанти питали, чи є домовленості між капеланами з обох боків щодо припинення вогню для молитви. Іван Ісаєвич зауважив: «Дуже страшно, коли ти заходиш у підвали храму, а там лежить зброя й боєприпаси»
Говорили й про те, як війна відбивається на свідомості й психологічному стані військових. Найгірше, зі слів капелана, – починати пити. Він не приховує: було чимало пияків, але багато з них пили й до війни. А от коли людина починає пити через те, в яких обставинах опинилася, їй потрібно терміново допомагати. «Найважче жити після того, як ти був на війні. Бо хоч відбираєш в іншого життя з мотивів захисту, та це в будь-якому разі вбивство», – каже священик.
На щастя, XXI століття дає змогу військовим підтримувати постійний зв’язок із рідними й не втрачати ту ниточку, що з’єднує з мирним життям. Однак зриваються і самі капелани.
«Бувало, що й капелани не витримували, коли бачили загиблих одного за одним, знімали ризи і брали до рук зброю. Вони більше не можуть бути священиками. Після цього могли, звичайно, спілкуватися з військовими, але сповідатися відправляли до інших капеланів», – ділиться святий отець.
Звісно ж, в аудиторії виникають запитання: чому капелану навіть в екстрених ситуаціях не можна братися за зброю? Особливо якщо від його рішення залежить порятунок життів. Лунає відповідь: «Капелан має рятувати душу, а не тіло».
Варто відзначити, що кафедра військової підготовки ставиться до релігійних поглядів своїх курсантів із повагою, а тому долучитися до відвідин собору могли ті, хто вважав за потрібне. До слова, у цьому підрозділі університету започаткували й духовне наставництво: так само – для тих, хто має в цьому потребу.
Ксенія Шокіна, медіацентр УжНУ
Ксенія Шокіна
