Добрий пастир
Перша світова війна для Галичини закінчилась повторною польською окупацією. Куди подалися той надлишок патріотизму і високий злет національної самосвідомості, мрія про соборну Україну в перше повоєнне десятиліття? Не в зойки «все пропало», не в оплакування поразки. Українське суспільство використало паузу до наступних визвольних змагань дуже продуктивно.
Михайло Городиський, нащадок шляхтичів із села Гординя, закінчив теологію у Львівському університеті, духовну семінарію, потім висвятився у Перемишлі й через кілька років отримав парафію в селі Уріж, власне, туди входили три села. Земля ця була зранена і щедро полита кров’ю, храми понищені. З 1919 по 1934 рік отець Михайло працював на національне і духовне відродження села, незважаючи на тиск польської адміністрації. Ми не надто поважаємо теперішніх священиків, але і серед них трапляються дуже достойні люди, які вважають, що мало покривати церкви позолотою і збирати з мирян пожертви. Є члени товариства «Просвіта», є волонтери, є ті, хто опікується сиротинцями чи неповносправними дітьми. Однак жоден із них не може дорівнятися до тих подвижників міжвоєнного періоду, які мали вплив на всі сфери сільського життя.
Молодий священик відновив три церкви, понищені війною, налагодив годинник релігійного життя і взявся змінювати саме село. При ньому постали кооператив, молочарня, товариство «Сільський господар», дитячий садок (захоронка), читальня «Просвіти», а при ній хор і театральний гурток.
Особливо гарні стосунки були у Городиського з дітьми. Він викладав катехизм у школах, на Миколая кожен учень отримував від нього в подарунок зошити, ручки, книжки, цукерки і горішки. Привозив також харчі в сиротинець у Підбужі. Дружина його, Антоніна Кульчицька, була вчителькою. Часом священик приймав у себе таємних пластунів, що мандрували по горах. Український «Пласт» був заборонений. Я не раз думаю, як було б добре написати дитячу книжку про цих юних сміливців, яким довелося приховувати свою участь в нелегальній організації. Потім багато з них воювали у лавах УПА.
Колишні січові стрільці, повернувшись з концентраційних таборів у Чехії та Польщі, ставали книгоношами – ходили по селах і продавали образи та українські книги. Вони також зупинялись у Городиських. Польська влада робила обшуки у священика і знищила його раритетну бібліотеку.
Такі священики, як Городиський, а їх було багато, не могли постати з нічого. За ними стоїть столітня традиція «Просвіти», яку започаткували також галицькі священики – вони мали найбільший авторитет у селі.
Звісно, я все це розповідаю не лише, щоб нагадати про наше минуле, а й посумувати над перерваною у 1946 році традицією, яка могла б зараз відродитись. «Народний дім» в Урожі ще зберігся з 30-х років, завідуюча латає його власним коштом. Бібліотека завжди зачинена, як і всюди по селах. Немає дешевих книжок, селяни практично не виписують газет, лише дивляться телевізор, а ми всі знаємо, яке «патріотичне» у нас телебачення. Молодь нема просто кому організувати. Єдина розвага – футбол і сидіння в соціальних мережах. І дискотеки. Вчителі деградують, бо не бачать потреби у самовдосконаленні. Навіть підмоклий порох можна запалити, була б іскра. Цією іскрою може стати лише людина, особистість, яка знає, що потрібно селу. У нас є дуже заможні села, але молодь не хоче там жити, бо їй нецікаво: усі розмови лише про гроші. Духовним семінаріям, педагогічним інститутам добре було б запровадити програми з соціального та культурного менеджменту на селі, які б охоплювали усі вікові категорії. Колись по селах були гуртки для жінок, дівчат, сільських господарів, де можна було навчитись нових агротехнологій, якогось ремесла, обговорити книги. Ще у 70-ті роки мої батьки їздили з гастролями з самодіяльним театром по довколишніх селах, кілька разів на рік відбувались великі концерти, а газети приходили до кожної хати. Зараз громада воліє побудувати ще одну церкву, а стару знищити, наставити фонтанів і каплиць, а такого священика, як Михайло Городиський, хтозна, чи прийняла б. Занадто простий. Втім є шанс, що приречені на вимирання внаслідок адмінреформи села чинитимуть опір і власними зусиллями відновлять традицію. Бо коли опиняєшся на дні, то вихід один – підійматися вгору.
Галина ПАГУТЯК
