• Головна
  • Моніторинг
  • Іван Гречко: Доля скеровує людину туди, де вона має виконати свою маленьку місію...

Іван Гречко: Доля скеровує людину туди, де вона має виконати свою маленьку місію

02.08.2016, 16:45
Іван Гречко: Доля скеровує людину туди, де вона має виконати свою маленьку місію - фото 1

Україні вдалося вижити і зберегтися завдяки унікальним людям, пасіонаріям, життя яких було підпорядковане релігійно-культурницькій меті. До таких людей належить Іван Гречко – хранитель української культури, почесний Громадянин міста Львова, голова Клубу греко-католицької інтелігенції. Важко описати кількома словами людину, яка містить у собі цілу епоху шістдесятництва, яка не лише була дотична до котла, де «варилися» ідеї національно-культурного відродження України, а й сама стала рятівником пам’яток духовної культури рідного народу.

Іван Гречко. Фото: Миколи Тиса/ZIKУкраїні вдалося вижити і зберегтися завдяки унікальним людям, пасіонаріям, життя яких було підпорядковане релігійно-культурницькій меті. До таких людей належить Іван Гречко – хранитель української культури, почесний Громадянин міста Львова, голова Клубу греко-католицької інтелігенції. Важко описати кількома словами людину, яка містить у собі цілу епоху шістдесятництва, яка не лише була дотична до котла, де «варилися» ідеї національно-культурного відродження України, а й сама стала рятівником пам’яток духовної культури рідного народу.

Впродовж 50 років Іван Гречко збирав артефакти своєї рідної Гуцульщини, а також Покуття, Буковини. Результатом стала найбільша колекція ікон на склі та інших речей. За словами Івана Гречка, це була довга дорога, шляхетна пригода, цікавий спосіб пізнати свою культуру, втримати її бодай в своїй хаті. То був спосіб загравання з системою під її носом, спосіб долучитися до малярства.

Колекція Івана Гречка, подарована УКУ. Фото: Миколи Тиса/ZIK
Колекція Івана Гречка подарована УКУ. Фото: Миколи Тиса/ZIK

Про цю шляхетну пригоду, захоплення, роздуми, зустрічі, враження Івана Гречка розповідає книга «Іванове стремління», що побачила світ у 2015 році у видавництві «Свічадо». Книга укладена на основі щоденникових записів Івана Гречка, які упорядкувала Магда Дзвін.

Книга
Книга "Іванове стремління"

Один уривок з неї промовисто говорить про усю справу життя Івана Гречка:

«Речі... Стародруки, образи картини, свічники, сорочки, запаски, трійці – різниця лише в тому, що усі вони наче й не твої – Ти охоронець їхніх історій та історій їхніх власників, перевізник. Перевізник пам’яти роду, народу свого, бо зрештою починав усе визбирувати, вишукувати для створення свеї малої України в маленькій квартирці, де мешкав, захованій від усієї совєтської метушні. Так наче у цих речах, у цих частинках людських історій свою душу прагнув приховати тихенько так від втручання людських історій «безотцовщини».

Повторюєш часто: «Колекціонування – то шляхетна пригода, то розкішна мандрівка». За пошуком речей завжди стоять люди, які ними володіли, люди, які їх створили. І вони ставали Твоїми співрозмовниками, друзями, знайомими, ділили з Тобою свої долі, свої тайни. Тобі на збереження віддавали найцінніші родові скарби, аби зберіг. Про погроми в українських селах зі знищення церков відомо давно і багато. «Моє завдання було зберегти то все і повернути жертводавцеві – українському народові». З цим завданням Ти впорався».

У лютому 2013 року Іван Гречко офіційно подарував свою колекцію Українському католицькому університетові, – це загалом 121 робота. Більшість з колекції – ікони на склі, а також церковні книги, предмети літургійного вжитку, твори живопису, предмети ткацтва, вишивки з Покуття, Буковини, Гуцульщини поч. XIX століття. Тепер хранителем цих скарбів є директор музею УКУ Андрій Цибко, який зазначив, що ця колекція стане основою, на якій постане музей приватних колекцій УКУ.

Колекція Івана Гречка, подарована УКУ. Фото: Миколи Тиса/ZIK
Колекція Івана Гречка подарована УКУ. Фото: Миколи Тиса/ZIK

Колекція Івана Гречка, подарована УКУ. Фото: Миколи Тиса/ZIK
Колекція Івана Гречка подарована УКУ. Фото: Миколи Тиса/ZIK

Колекція Івана Гречка, подарована УКУ. Фото: Миколи Тиса/ZIK
Колекція Івана Гречка подарована УКУ. Фото: Миколи Тиса/ZIK

Зараз Іван Гречко живе у студентському кампусі УКУ. Він зустрів нас з Магдою Дзвін біля дверей і провів у свою кімнату. На його ліжку лежала розгорнута книга Ніцше «Так казав Заратустра» польською мовою – Іван Гречко знову її перечитує. Наша розмовою розпочалася з колекції, а потім легко поточилася довкола багатьох різних подій життя пана Івана.

Потім я ще довго перебувала під враженнями від спілкування з цією людиною, яка знала стількох видатних постатей, була своєю серед них.

У чому ж загадка його особистості? – подумалось. І відповідь прийшла мимоволі – у його щирості, простоті, правдивості. Іван Гречко – це людина, яка завжди слухається свого серця і в цьому, мабуть, криється таємниця його якогось магнетичного притягання.

Пропонуємо це інтерв’ю з Іваном Гречком, яке доповнене відповідними цитатами із зазначеної книги.

Невиліковна колекціонерська «хвороба»

– Пане Іване, як ви тепер почуваєтеся, коли віддали своє дітище – колекцію, під опіку греко-католицької церкви. Як вам тут живеться в кампусі?

– Я тепер не претендую на велику площу, бо чим старша людина, тим її інтерес до світу звужується. В мене це все відбувається природно. Я дякую Богу за те, що досяг такого глибокого віку і ще можу по світі трошки ходити. І те, що я все життя робив, я віддав туди, звідки це брав. Ніколи не казав про ікони, що це моє особисте. Говорив і навіть писав, що є депозитарієм цього нашого національного скарбу.

Я собі думав, як позбудуся колекції, то як ввійду в хату, хто мене зустріне. Але як її забрали, то сказав собі: «Слава тобі Господи, що я того позбувся», бо вважав гріхом тримати це в хаті і не знати, що з цим буде далі. Переживав, бо багато того назбиралося.

– Коли ви тільки починали колекціонувати, чи ставили собі вже тоді високу мету – прислужитися українському народові?

– Я виростав на Гуцульщині. Коли опинився у Львові не з особистої волі, а через те, що родину було репресовано, – маму і сестру вивезли в Сибір, – то дуже сумував без того, що мене оточувало, без духу гуцульського. Тому вирішив привезти звідти для себе кілька речей. І так вони мені сподобалися, що вирішив поїхати знову. Так і почалося моє колекціонування, що тривало 50 років.

Львів мене одразу привабив, я ним дуже був захоплений, почав входити у такі середовища, де ніколи не сподівався потрапити – молодіжні, інтелектуальні, українські патріотичні. Це вже стало моєю стихією. І дотепер мені здається, що кращого, більш патріотичного міста, ніж Львів, нема ніде.

– Це мистецьке середовище вас захопило, ви знали і спілкувалися з багатьма видатними митцями. А як ви потрапили в це середовище?

– Як вже за щось зачепитися, – вільно чи мимовільно, – цей світ потім тягне людину сам. Завжди думаю, що це була воля Божа. Людина не обирає собі середовища, якогось напрямку, в якому треба рухатися. Доля скеровує її туди, де вона має виконати якусь маленьку місію.

– Ви відчували це своє покликання?

– Це вже пізніше я усвідомив, що роблю щось таке, що має якусь загальнонаціональну вартість бодай у моєму середовищі. Коли вже треба підбивати життєвий підсумок, то розумієш, що це національний капітал і щось з ним треба робити, щоб він працював на нашу національну справу.

«Виходячи з власного довголітнього колекціонерського досвіду можу твердити, що цей фактор, матеріальна вартість предметів зацікавлення, ніколи не є вирішальним у бажанні придбати і збагатити свою колекцію тим чи іншим раритетом. Навпаки, для колекціонера (якщо це колекціонер, а не гендляр) вартість предмета вимірюється суто емоційними критеріями і не має грошового еквівалента. З цього починається певна внутрішня потреба, бажання,часто незбагненне, стати власником того чи іншого предмета, який, не знати чому, ні з того ні з сього, десь у якомусь часі, в якомусь місці при певних обставинах, як мовиться «прилип до серця», тобто сподобався. цей перший предмет після приведення його до експозиційного вигляду вже в домашніх умовах стає на якийсь час об’єктом спеціального візуального дослідження, щоб не сказати фетишизації. Для майбутнього колекціонера це вже початок невиліковної колекціонерської «хвороби», яка потім супроводжує «нещасного» збирача все його життя».

Загравання з системою у неї під носом

Іван Гречко. Фото: Миколи Тиса/ZIK
Іван Гречко. Фото: Миколи Тиса/ZIK

– А як вам вдавалося у тих своїх шляхетних пошуках в радянський час уникати всевидящого ока радянської системи?

– Для страховки я завжди мав когось з місцевих людей. Це були старші від мене люди, які пройшли через Сибір, тюрми, заслання. Це були дуже свідомі і шановані у тих селах люди. Я з ними ходив для страховки, бо в кожному селі був участковий. Як з’являвся чужий чоловік, то могли одразу розпитувати. А коли я йшов з місцевим мешканцем, то ніхто мене не рухав. Мене завжди хтось супроводжував, я ніколи не ходив сам. Доводилося багато спілкуватися з людьми.

– Ваша сім’я дуже постраждала за Україну – загинув брат, батько, відправили у Сибір маму і сестру. Попри цей трагізм, доля була до вас прихильною.

– Мені було 17 років, коли втік від НКВСників, які прийшли по моїх рідних. Тоді, у часи війни діти швидше дозрівали, свідомішими ставали. Мій брат був у партизанці і я також там трохи був. Навіть одного разу мало не втік за кордон. Коли пішов у партизанку, в одному курені нас було десь 17 чоловік. А тоді була зима в горах, холод, дуже тяжко вижити. Молоді хлопці потребували доброї їжі. Керівники наші, колишні Січові стрільці, сказали, що тут у горах нас «з’їдять воші», пропадемо. Кілька хлопців наших зібрались і сказали, що, мовляв, нема що тут робити, треба втікати за кордон і звідти працювати для України. Коли ми під’їхали дуже близько до кордону з Мадярщиною, мені так зле стало і я повернувся назад до одної гуцулки. Вона мене нагодувала, постелила на бамбетлі, ніч була така місячна і мені дуже легко на душі стало. Так мене тоді доля повернула, і потім дуже була до мене прихильна. Я був якийсь помазаник Божий, як казала моя небіжка тета.

– Ви одразу полюбили Львів?

– Спочатку сумував за рідною стихією, а потім швидко увійшов в студентські середовища, в Пласт, де відбувалося моє формування. Після розмов з пластунами по-іншому дивився на світ, з позицій свідомого українця, перед яким велика місія. Дуже багато займався самоосвітою, і ще тепер постійно читаю.

«Бути українцем – не дати собі зіржавіти, запліснявіти, то тяжкий і ніжний поступ. «Для того людина десь волочиться по світі, щоб щось нове пізнати і тоді щось добре зробити на тому місці, де вона заякорена на все життя».

– Яка ікона для вас найулюбленіша?

– Це була звичайна ікона Матері Божої з Ісусом, але в такій подачі гуцульського маляра, – таке файне було, що я не міг нею налюбуватися. Вона досі стоїть мені перед очима.

«То був 1955 рік. Приїхав у село Голови Жаб’євського району, познайомився з ґаздами місцевими – гуцули народ підозріливий, розбірливий, але ж ти й сам гуцул, тож спільну мову знайшли швидко. Там і зустрів її «Покрову» – то був перший образ на шклі. Мабуть, саме та перша ікона Богоматері і стала прихистком і для тебе, і для цілої колекції, якої став вірним хранителем. Вся молитовність зібрана у образі, до якого молилися в хаті різні люди і стала оберегом та надала напрямку вірного для тої «шляхетної пригоди, якою є колекціонування»

Всі ці ікони дуже щирі, це наш такий наївний християнізм. Наша віра відрізнялася від російського православ’я, де існували чіткі канони, мовляв, святий має мати стільки волосків у бороді. Наш народ не визнавав канонів. І наша церква ці ікони освячувала, ніколи не протидіяла наївній вірі автора ікони.

– Які ваші найбільш яскраві враження від спілкування з родинами Сельських, Колесс, Світличних та іншими видатними людьми.

– Це були люди не з радянської епохи. Вони постійно бували у світі, практикували там свої можливості, якими їх наділив Господь. Мені дуже було цікаво з ними говорити, був свій серед них. Я до них звертався так, як вони звикли, – скажімо, до Сельського я звертався: «Пане професоре». Він був з тих галицьких панів, спольщених. Це люди світової культури, вони не зрікалися своєї первинної духовної свідомості. Могли вдома говорити польською, але читали українську пресу, відвідували українські церкви. Ніхто нікого не перетягав на свою віру: жінка йшла до костелу, а чоловік – до церкви, чи навпаки. За обідом розповідали одне одному, що священик говорив під час проповіді. В них була інша культура, зовсім інша ментальність. Вони інакше мислили, інакше сприймали цей світ.

– А як вам вдалося поїхати аж у Забайкалля, звідки теж привезли цікаві буддистські речі?

– Після закінчення Лісотехнічного інституту я зовсім не пішов до лісу, а почав працювати на підприємстві «Теплоелектропроект». Це було Всесоюзне підприємство, яке будувало електростанції від Калінінграда аж до сходу Росії. Я за державний рахунок наїздився по всьому Радянському Союзу. Я любив туризм, і тоді навіть була така туристична організація, яка мала фонди на такі прагматичні подорожі, – з тим, щоб потім написати звіт, де був, що бачив. Так я поїхав у Забайкалля на два місяці. Ми йшли постійно по Східному Забайкаллю, де не було жодної людини. На одній трасі ми зайшли туди, де колись було монгольське село. Там жив геолог – бурят, який робив поверхневі дослідження цієї території. Він показав нам їхні культові речі. Вони зовсім не були схожі до наших. Їхня віра і ці речі мене дуже зацікавили. Це культура зовсім від нас відмінна, я ще й досі мало про неї знаю. Я запитав цього бурята про те, чи можна купити ці речі. А він відповів: «Бери все, що тобі подобається». Я взяв те, що вважав найважливішим, тепер передав ці речі в музеї історії релігії.

Секретар владики Стернюка від світських справ

– Ви були також ініціатором створення Клубу греко-католицької інтелігенції. Чим займалися у цьому Клубі?

– За радянської влади ми залишилися на початковому усвідомленні свого християнства у греко-католицькому варіанті. А загалом греко-католицький світ продовжував розвиватися. Такий Клуб був у Львові ще за часів польського панування, започаткований Йосифом Сліпим. Коли почала відновлюватися наша церква, я почав більше дізнаватися про діяльність Клубу і вирішив його відродити. Тепер вже цим займаються молодші, бо я в останні роки в силу обставин відійшов від того. А тоді завдяки Клубу ми могли час від часу бувати у католицькому світі і орієнтуватися, що відбувається у тій царині, які є нові напрями, думки тощо.

– Вам вдалося також привезти багато української літератури з діаспори.

– Так, я дуже багато привозив літератури. Найбільше – з Німеччини, США. Усе віддав музею історії релігії, а також на основі цих книг було створено відділ літератури української діаспори у Львівській обласній бібліотеці.

– А якою була ваша співпраця з владикою Володимиром Стернюком? Ви були його радником?

– Це був великий патріот України. Я був у нього секретарем від світських справ. Я ніколи не пхався до того, на чому не розумівся. Коли тут почався процес українізації, треба було налагодити контакти з владою. Я йому в цьому допомагав. Якщо хто приїздив з-за кордону, треба було бути посередником між ним і тими людьми. Але я тим ніколи не хвалився. Це була моя маленька місія, яка була мені доручена на цей час. І я її виконував.

– А хто були ці молодомузівці, яких ви навчали колекціонерству?

– Це були молоді хлопці, інженери, які цікавилися колекціонуванням і мали підсвідомі прагнення до всього красивого. Потім знайшли мене чи я їх, зорієнтувалися, що треба робити у цьому напрямку на українській ниві. Я розповів їм, як це робити. Сам я завжди ходив з провідником, а вони не мали в цьому потреби, бо вже не було чорносотенної радянщини. Їм було легше. Потім на основі цього з’явився комерційний ринок, що мені дуже не подобалося. Почали торгувати вартісними речами. Це вже світський підхід до цих речей, а не релігійно-культурницький, який був у нас.

– Ви нещодавно відвідували свою батьківщину Надвірну. Чи вона дуже змінилася для вас?

– Ніби змінилася в кращу сторону, там побудували будинки, впорядковують дороги. Там живе моя сестра, яку колись ще дитиною разом з мамою радянська влада вивезла в Сибір на кільканадцять років. Але це вже не моя Надвірна, вона має зовсім інший вигляд. Коли раніше виходив з хати, було видно гори. Тепер понабудовували і вже нічого не видно.

Зустріч з Іоаном Павлом II

Зустріч з Іоаном Павлом II

– Як вам вдалося двічі потрапити на прийом до Папи Римського Івана Павла II? Які враження у вас залишились від цих зустрічей?

– Спочатку в Клубі греко-католицької інтелігенції ми вирішили поїхати до Люрду на південь Франції. Винайняли автобус, радянська влада ще тоді ніби панувала, але була вже дуже тихенька, на все погоджувалася. Я склав список тих, хто хотів з нами їхати. Були у нас знайомі по церковній лінії у Німеччині, Франції. Я їм всім понаписував, що з України приїде перша делегація греко-католиків. Там нам влаштовували добрі прийоми, нічліг, давали бензин. А зустріч з Папою не була така загальна, де бувають тисячі людей. Нас – вісім осіб – запросили рано на 8 годину на Папську молитву в капличці. Після причастя за нашою традицією співає хор, тому ми запитали священика, який нас привіз, чи можемо тут заспівати. Він відказав ствердно, і ми заспівали «Воспомагай нас, Діво Маріє!» – і так чисто, гарно, без фальшу. Враження були фантастичні, потім Папа до кожного з нас підходив, розмовляв, дарував іконки, вервичку. А коли другий раз зустрічався з Папою, то від імені Клубу греко-католицької інтелігенції подарував йому гуцульський образ Святого Юра (роботи Тараса Лозинського), а Папа вручив мені медаль. Іоан Павло II – це був направду святий чоловік, гуманіст, інтелектуал.

«Ти ідеш на зустріч з Папою – наче для себе, а там, цілуючи перстень, усвідомлюєш, що то ціла позбавлена свободи країна, цілий спраглий віри «комуністичний» український люд твоїми устами припав зараз до руки цього дивовижного чоловіка, який вже і сам перестав бути людиною, а став втіленням живої віри та демонстрацією закону любові у звичаєвому нашому житті. І ти раптом розумієш, що саме для цього Тебе берегло життя, не лише для цього, але все ж і для цього, щоб ти зміг стати тим, хто пройшов першим… А згодом, вже тією стежкою йтимуть наступні».

– У книжці є ваш докладний опис погрому у Музеї української культури (тепер Національний музей імені А Шептицького) у 1952 році. Видно, що вам це боліло і ви за це дуже переживали?

– Та це ж наша культура! Крім творів О. Архипенка тоді було знищено сотні мистецьких робіт. З метою знищити національну культуру КДБ вибрали твори тих, хто боровся на початку ХХ століття за Україну. А керував погромом такий Василь Любчик, якому потім система віддячувала високими посадами. (Іван Гречко подає у книзі каталог втрачених тоді скарбів – IA ZIK). І так ці роботи пропали безслідно. Але мене дивує, що теперішній уряд не робить з того приводу жодних заяв. Я дав увесь опис втрачених мистецьких робіт, і про це влада має говорити на увесь світ. Це ж був духовний геноцид нашого народу. Ми мусимо знати, що це була наша втрата не за наш гріх, а за нашу любов до свого рідного мистецтва, своєї нації.

– А що ви думаєте про цю хресну ходу, яку нещодавно влаштувала московська православна церква?

– Це наступ великим російським валянком вже на українську духовність. Нехай ідуть в Росію і борються там з їхнім московським безбожництвом, а вони сюди йдуть. І цієї ходою то все не закінчиться, вони будуть тепер топтатися по нашій землі, а потім казати, «что здєсь всегда било рускоє православіє». Все через слабкість нашої держави, яка ніби формально є, а насправді крадуть з державної казни, і не встидаються самих себе і світу. Слухаю новини по радіо і думаю, а де ж та душа чи якесь сумління в людей?

Довідка

Іван Гречко народився 19 січня 1929 року в місті Надвірна, нині Івано-Франківська область в родині пов’язаній з ОУН. Мама і сестра були ув’язнені і вивезені на 15 років у сибірські концтабори, старший брат та батько загинули у лавах Української повстанської армії.

З дитинства малий Іван відчув потяг до краси і намагався збирати репродукції з творів класичного мистецтва. Однак мріяти про художню освіту навіть не було сенсу, адже гуманітарні науки були під контролем комуністичної ідеології. Більшість свідомої галицької інтелігенції могла бути допущеною до навчання хіба у технічних або сільськогосподарських учбових закладах. Були наміри вступити до духовної семінарії, яку почав був організовувати отець Костельник. Юнак поступає до Львівського Політехнічного Інституту, але за підозру у антирадянській діяльності був заарештований і змушений покинути навчання. Заради збереження життя, осягнення якогось фаху і осмислення методів протистояння системі треба було відходити від активних форм боротьби. Отож, згодом Іван Гречко стає студентом лісотехнічного інституту. Одночасно на канікулах він починає збирати артефакти рідної Гуцульщини. Результатом цієї багаторічної роботи стала, зокрема, найфундаментальніша в Україні колекція ікон на склі, а також багата збірка інших пам’яток народної культури.

Колекціонерська робота в розумінні порятунку пам’яток духовної культури рідного народу приводить його в коло митців, музейних працівників і колекціонерів. Знайомство і спілкування з родинами Сельских, Колесс, літературознавцем Степаном Щуратом, художниками Звіринським, Софією Караффою-Корбут, мовознавцем Юліаном Редьком компенсувало брак гуманітарної освіти і остаточно сформувало художні смаки молодого колекціонера.

У переконанні, що осягнення незалежності України можливе лише з Божою поміччю, Іван Гречко у 80-х включається також у роботу з підготовки ґрунту для легалізації Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ). Беручи за приклад Клуб Католицької інтелігенції у Польщі, який ефективно працював у умовах комуністичного режиму, він має намір відновити мирянський рух у Галичині. Після появи можливості виїзду за кордон, яку надала горбачовська перебудова, Гречко встановлює тісні особисті контакти з членами Українського Патріархального Світового Об’єднання.

В кінці 80-х і на початку 90-х років Іван Гречко в багатьох новостворених громадських організаціях. Він був заступником голови з міжнародних контактів у Львівській філії українського фонду культури, відігравав важливу роль при становленні Народного Руху України, відповідаючи за міжрелігійні і міжнаціональні стосунки. Одночасно він був одним із засновників і активним членом редколегії позацензурного альманаху «Євшан-зілля».

Після легалізації УГКЦ разом з Теодзієм Стараком, Ігорем Калинцем, Ярославом Гнатівим, Ярославом Лемиком Іван Гречко у 1991 р. став засновником і головою Клубу греко-католицької інтелігенції «Обнова». Це був осередок пропаганди християнських морально-естетичних норм у мистецтві, літературі, музиці. Клуб взяв активну участь у розробці програми і статуту Світового християнського конгресу Українців.

Свою унікальну колекцію творів народного і класичного мистецтва, стародруків та інших мистецьких коштовностей передав Українському Католицькому Університетові.

Розмовляла Галина Палажій

"IA ZIK", 2 липня 2016 року