Орися Пащак-Трач: У Канаді всі церкви "побудовані» на варениках"
Фахівець з етнології, письменниця і перекладачка з Канади Орися Пащак-Трач розповіла «Вечірньому Києву» про те, як канадські українці зберігають свої національні традиції, чому українські вареники називають «пероги» і як заробляють на їхньому виготовленні.
– Пані Орисю, ви давно вивчаєте українські народні звичаї, традиції, звідки у вас така цікавість?
– Я не професійний етнолог. Просто вирішила сама вивчати українські звичаї, традиції. Адже коли запитувала маму чи тата про щось, пов’язане з нашою культурою, вони тільки відповідали: «Бо так. Так має бути». А щодо пояснення, то його я не чула. Мабуть, часом і самі не знали, чому відбуваються ті чи інші дійства на свята, чому ми притримуємося певних традицій. Та, незважаючи на це, наша родина і багато інших берегли свої традиції і дітей своїх навчали. Я знаю, що на заході Канади неукраїнці з нетерпінням чекають, щоб їх запросили на українське весілля, бо воно цікаве, повне народних обрядів. Перші покоління українських емігрантів заснували у Канаді свої церкви, школи, газети, театри і допомагали наступним адаптуватися до життя. Нині там уже шосте покоління емігрантів з України. Українці в Канаді живуть у двох світах – американському й українському – і на заході країни складають одну десяту населення.
– А ви народилися уже в Канаді?
– Ні, я народилася у Німеччині по війні. Маму і тата забрали на роботу до Німеччини зі Львівщини. А оскільки вони були у підпіллі, то після війни уже не можна було повертатися додому. Ми чотири роки жили у таборі переселенців у Німеччині. Багато тисяч людей чекали, щоб якась країна взяла їх на проживання. Потім переїхали до Америки, де я і виростала. Ностальгія за Батьківщиною у батьків була дуже велика. Мені здавалося, що батько весь час живе на валізках. Але повернутися вони не могли, бо не підтримували існуючу владу. Коли я вийшла заміж, то переїхала до Канади, де живу багато років у Вінніпегу. Працювала в університетській бібліотеці, в якій є дуже велика слов’янська колекція книжок, і почала цікавитись українською культурою, багато читати.
– Ви так добре розмовляєте українською, де ви її вивчали?
– Я виростала в українській родині, то ми вдома завжди розмовляли рідною мовою. Мама ще співала народних пісень, за які у певні часи можна було і кулю в лоба дістати, я їх знаю від неї. Крім того, я змалечку ходила до суботньої школи, де вивчала граматику, літературу, історію, географію – все про Україну. Ми в родині не тільки зберігали мову, але й дотримувалися народних традицій, готували українські страви, приміром вареники. Я маю трьох синів, і вони теж вміють готувати вареники.
– Цікаво, пані Орисю, ви знаєте якийсь особливий рецепт тіста для вареників?
– Це може бути сметана і мука, мука і масло, вода і мука. Мій рецепт: жовтки, борошно і трошки олії. Найсмачніші для мене – вареники з вишнями. Це є щось неперевершене! А від однієї жінки я навчилася у тісто класти трошки товченої бараболі. Мені мама казала: «Міси так, щоб було гарне тісто. Воно має блищати». А моя свекруха вареники «пригрівала». Заливала готові вареники сметаною і готувала ще їх під кришкою. Я знаю, що такі вареники ще називають «пікані». Загалом,у західній частині Канади вареники вже не є тільки українською стравою. Куди б ви не пішли – у мексиканський чи канадійський ресторан, там можна замовити вареники. Але там вони називаються по-іншому – «пероги» (наголос на другому складі. – Авт.).
– А чому «пероги», звідки така назва? Адже багато вихідців з України знають і зберігають рідну мову?
– «Перогами» називали вареники в Галичині. Вихідці з цієї місцевості досі так і вимовляють назву улюбленої страви. Але і дотепер я не можу віднайти, чому в Галичині вареники називали саме так. Цікаво, що в Канаді всі церкви «побудовані» на варениках. Бо в кожній українській церкві у середу і четвер готують їх на замовлення, а в п’ятницю продають. Тому завжди можна купити вареників із бульбою, сиром, капустою. Частина зароблених грошей іде на благодійність – на допомогу африканцям із питною водою. На різдвяні свята у церкві можна також купити голубці, борщ, вушка та інші страви. Загалом у Канаді вареники не тільки їжа, це почасти релігійна й громадська річ. Навіть у некролозі пишуть «вона добре варила вареники».
Кілька років тому мене прооперували, і мої сини та чоловік заборонили мені на свята готувати. То ми вирішили так: вареники, голубці, борщ купуємо, а я готую кутю, вушка і грибний сос.
– А що це за страва «грибний сос», чи це соус?
– Це така поливка для вареників і голубців. Для сосу потрібні білі гриби, адже без них немає запаху свята. Нині вареники в Канаді не є українською стравою, вони стали канадською. За останні 50 років вареники перетворилися на своєрідний «фаст-фуд». А на фестивалях у Вінніпегу подають вареники у вигляді шашличків – їх нанизують на патичок разом із квашеними огірками. Є також страва, яка нині користується популярністю: це поєднання вареників і піци. Вона виглядає, як піца, але в неї не додають томату і начинки використовують вареничні. Перед святами у місцевих газетах зазвичай друкують оголошення для тих, хто хоче заробити, і пропонують ліпити вареники, завивати голубці тощо.
– Пані Орисю, коли ви приїжджаєте до України, до Києва, як почуваєтеся?
– Як удома. Я була у Львові, в Карпатах, у Києві. Прикро, що в Києві багато людей говорять російською мовою. Бути біля Золотих воріт, ходити Ярославовим Валом , відчувати, що це історичні місця, яким тисячі років, – особливе відчуття. То страшенно цікаво, ще збереглися історичні назви вулиць, місцевостей, приміром Кожум’яки. Адже в Америці, Канаді немає такої старовини, таких пам’яток. Якщо якась будівля або місце має триста років – це вже дуже давнє місце. Я захоплююся історією України і нині перекладаю книжку «Україна і українці» англійською мовою, вже вийшов 4-й том.
Марина МАРЧЕНКО
