Євген СВЕРСТЮК: «Дуже важливо, щоби поет розмовляв з народом тоді, коли народ його розуміє та чує»

27 березня 2014, 08:53 | Калейдоскоп-дайджест | 0 |   | Код для блогу |  | 

Розмовляла Надія ТИСЯЧНА

"Кобзар єднає", 5 березня 2014

Цикл інтерв’ю з відомими людьми про Тараса Шевченка розпочинаємо із розмови з дисидентом, філософом, редактором православної газети «Наша віра», почесним президентом Українського Пен-клубу, учасником ініціативної групи «1 грудня» Євгеном СВЕРСТЮКОМ. У його доробку – дві книги про поета. Остання - «Шевченко понад часом» - датується 2011 роком. Оскільки ми поставили за мету говорити про Кобзаря різнобічно, природно, що з Євгеном Сверстюком розмірковували на тему Бога в творчості і житті Тараса Григоровича. Далі, що називається, з перших уст.

– Пане Євгене, очевидно, перш ніж взятися за тему Бога в житті Шевченка, Ви пройшли різні періоди знайомства з творчістю поета…

– Уперше познайомився із Шевченком в молодших шкільних класах. Більше – в період німецької окупації. Звичайно, я багато знав напам’ять – дитяча пам’ять чіпка. Пригадую, тоді у мене навіть не виникало питання про поета і релігію. Було само собою зрозуміло, що він – релігійний. До слова, в моєму дитинстві всі книжки ділилися на ті, що за Бога, і ті, що проти Нього. А безбожного книжного сміття з’являлося чимало з приходом совєтів у Західну Україну в 1939 році.

– Те, що не виникало питання, чи Шевченко – релігійний, - це були відчуття чистого дитячого серця?

– Крім того, атеїзму не було в атмосфері часу. Його, як вже згадував, привнесли совєти.

Якщо говорити про ближче знайомство з Шевченком, то воно відбувалося повільно. Навчаючись на відділенні логіки та психології Львівського університету (мені вдалося уникнути філологічного факультету, оскільки там домінувала суцільна лож), найперше читав літературу, що виходила. Пригадую, тогочасною єдиною пристойною книжкою про поета вважалася російськомовна праця Маріетти Шагінян. У Москві діяли легші цензурні умови, тому їй вдалося уникнути тих прямих фальсифікацій. Кажу «уникнути» тому, що Маріетта була людиною старої культури – зналася з поетами Срібного віку.

Ми, студенти, також користувалися літературою, яку можна було прочитати в університеті. Щоправда, її знищували – вивозили вантажівками. Але щось таки вдавалося приховати. У всякому разі, я себе остерігав від навали офіційної лжи.

По суті, зайнявся вивченням Кобзаря вже в Полтавському педінституті, коли читав лекції про нього.

– То був час, коли говорилося між рядків…

– Принципово не хотів знайомитися з програмою і не цікавився підручником. І студентів це влаштовувало. Вони хотіли «живої» думки і свіжого матеріалу. Якраз зі студентством можна було працювати. Ясна річ, пізніше чи раніше «погориш».

– Цікаво, що радянська влада витворила такий Шевченків образ, яким затулялася: атеїста, революціонера, поборника царату та українського буржуазного націоналізму. Одночасно школярам і студентам він викладався так, щоби вони не захотіли йти вглиб його творчості. Чому?

– У братовбивчу війну, організовану большевиками, були полки імені Шевченка з синьо-жовтими і червоними прапорами. Очевидно, із синьо-жовтими йшли послідовники поета, які знали його напам’ять, особливо – «Заповіт». Із червоними ж – ті, які хотіли, говорячи сучасною мовою, влаштувати Антимайдан. Це можна назвати боротьбою за Шевченка. У большевиків був свій «катехизис», куди входила відома цитата Леніна. Вона стосувалася того, що в 1914 році заборонили святкувати 100-ліття від дня народження Тараса Шевченка. Ленін писав, що кращої агітації проти царського уряду, як та заборона, годі придумати. Як результат, червоні добре усвідомлювали, що поета не можна забороняти в Україні. Крім того, небагато поетів могли підтвердити їхню модель – щоби великий геній, великий талант походив з народу. Всі походили з освічених аристократичних або дворянських родин. І вони, звичайно, використовували антикріпосницький, антицарський, антипанський дух Кобзаря. Проте його український дух їм ніяк не підходив. Сам Шевченко з його молитвами (Шевченкова поезія тиха і молитовна) їм не підходив. Однак червоні робили те, що, зрештою, робили з багатьма. Приміром, міністр освіти і культури Луначарський говорив: «Якби Байрон дожив до нашого часу, то став би большевиком». Він читав лекції з історії зарубіжної літератури і згадана фраза застосовувалася як формула. Тобто, письменник чи література в цілому адаптовувалися до ідей соціалізму і мусіли підтверджувати актуальні гасла.

До речі, червоні глибоко не вникали в поетову творчість, а тільки брали актуальні цитати. І були дуже здивовані, коли на відкритому пам’ятнику Кобзареві в Вашингтоні з’явився напис:

…Коли
Ми діждемося Вашінгтона
З новим і праведним законом?
А діждемось-таки колись!

А ці рядки є у хрестоматійному вірші «Юродивий».

– Попри те, що радянська влада Шевченка зробила «своїм», вона забороняла відзначати 22 травня – день перепоховання поета в Україні. Через що? Через той самий Шевченків український дух? Ставлю це питання Вам ще й тому, що Ви з Аллою Горською якраз організовували відзначення 22 травня.

– Це було в 1964 році. Клуб творчої молоді організував вечір в Жовтневому палаці в Києві. Треба сказати, що він викликав фурор! Ми показали іншого, живого Шевченка! А СПРАВЖНЄ завжди захоплює! Виявилося, що сам поет не заборонений, а деякі думки про людину, життя, Бога – наче і заборонені…

Шевченко дедалі ставав популярнішим. До речі, це типово в час пробудження, щоби народ звертався до свого генія. Так, поляки під час схожих народних заворушень цитували й ставили на театральних підмостках Адама Міцкевича, угорці - Шандора Петефі.

Накази про відзначення днів народження та смерті Тараса Григоровича спускалися «згори». Ну, закінчився 1961-й рік (150-ліття з дня смерті, - Н.Т.). Ну, відсвяткували ще ювілейний 1964-й рік (150-ліття з дня народження, - Н.Т.). Навіщо ж 22 травня збиратися біля пам’ятнику Кобзареві в Києві?.. А люди збиралися, декламували поезії. Зрозуміло, не хрестоматійні. «Розриту могилу», наприклад. Радянська влада вбачала в цьому щось антирадянське.

Пригадую, мене викликали в ЦК комсомолу – на розмову про згаданий вечір в Жовтневому палаці. Запитують, чому так важливо відзначати день перепоховання Тараса Григоровича. «Це справжній, вільний Шевченко повернувся в Україну», - кажу. Словом, за Шевченка, як і десятиліттями раніше, тоді розгорнулася боротьба. Вона багатьох пробудила. Це був своєрідний Майдан.

– Коли зростаємо в Богові, звіряємо свої одкровення з одкровеннями тих, хто у пошуках Його присутності завжди. Занурюючись в Шевченка, чи віднаходили Ви у нього суголосні Вам у певні періоди життя думки і міркування?

– У мене була дуже своєрідна еволюція. Зрештою, вона типова для юнаків цього покоління, які до війни виховувалися в народних традиціях, а по війні ставали свідками їх інтенсивної руйнації. Нагромадження атеїстичної літератури відводило від традиції, адже вона нічим не підживлювалася. Не скажу, що переживав період атеїзму, але індиферентизму – так.

Гадаю, написання сценарію до згаданого вечора в Жовтневому палаці – то був мій перший справжній крок до дослідження Шевченка. Щоправда, тоді не дуже цікавився релігійними мотивами в його творчості. Вони не мали резонансу. Аудиторія була глуха. Тому таке дослідження і наголошення сприймалося б як риторика. Дуже важливо, щоби поет розмовляв з народом тоді, коли народ його чує та розуміє.

Не думаю, що тоді я міг сприяти релігійному пробудженню. Однак коли читав в «Журналі» думки, що матеріаліст без віри в Бога є напівлюдиною, це, безперечно, впливало. Або проникливе:

Не скаже синові: «Молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись».
(«В казематі»/ «Мені однаково»)

Таке може не сприйматися свідомо для аналізу, але воно торкає.

А якщо говорити про «І мертвим, і живим, і ненародженим..», де, зокрема, є рядки:

І все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані раю,
Нема й бога, тілько я!

то я, мабуть, ставився до них як Михайло Драгоманов – скептично. (Поет у цитованому «Посланії» говорить про тих, які їздили світами і набралися ліберальних ідей). Згодом почав усвідомлювати ті істини, про які писав Тарас Григорович. Між іншим, він у своїх суперечках з Богом великою мірою нагадує біблійного Йова. Є такий проповідник Веряскін. Сам родом з Алтаю. Навчався в Одеській духовній семінарії. Писав дипломну «Шевченко і Книга Йова», яку, звісно, йому не зарахували.

– В одному з Ваших інтерв’ю, Ви згадували про суперечки поета з Богом, зазначаючи, що це – «почерк» старозавітніх пророків. Що зараз, як Ви вважаєте, з написаного Шевченком звучить найбільш актуально?

– Взагалі про Шевченка як пророка говорять в стилі патетичної риторики. Але про Шевченкові пророцтва говорив дуже «тверезий» Пантелеймон Куліш. Отже, ще тоді, коли поет не був гнаний за правду, він говорив словом пророка. Кирило-мефодієвці, особливо молодь, глибоко проймалася його духом, його появою навіть. Так, Георгій Андрузький писав: «Скажи мені, батьку, /Що діється з нами - /Як на тебе глянем, /Мов не тії станем». Люди відчували його пророчий вплив. А пророк не є віщуном, а тим, хто говорити істини, які інші остерігаються, оминають говорити.

У Кобзаря пророчі мотиви з молодих років. Взяти хоча б його заспів до поеми «Гайдамаки»:

Все йде, все минає – і краю немає.
Куди ж воно ділось? відкіля взялось?
І дурень, і мудрий нічого не знає.
Живе… умирає… одно зацвіло,
А друге зав’яло, навіки зав’яло…

Це трохи нагадує Книгу Еклезіаста про минущість і марноту.

У Шевченка також була чиста пророча відстороненність від клопотів, турбот і тривог, особливо в небезпечні хвилини життя. Ось одна із його поезій, написаних під час ув’язнення:

Згадайте, братія моя…
Бодай те лихо не верталось,
Як ви гарнесенько і я
Із-за решотки визирали.
І, певне, думали: «Коли
На раду тиху, на розмову,
Коли ми зійдемося знову…
(«В казематі»)

Проникливі роздуми тут не є роздумами в’язня, а людини, пройнятої вищим духом. Далі, якщо дочитати «В казематі», йдеться про прощення: «І його (царя) забудьте, други/ І не проклинайте».

– Пане Євгене, Ви наголошуєте на тому, що поет був вільною людиною. В Біблії написано: пізнайте правду і правда визволить вас. Очевидно, Шевченкова внутрішня свобода так чи інакше пов’язана з Богом…

– Узагалі свобода має джерело релігійне. Людина народжується з Господньої ласки. Людина вільна від інших людей – якщо не є рабом або не почувається ним. Вона пройнята духом віри, має страх Божий, але не має страху перед іншими. Страх Божий не зобов’язує її ні до чого, окрім закону і правди. Власне така людина не піддається тискові часу та обставин. Отож Шевченкова козацька безстрашність і зухвальство його натури – результат свободи, отриманої від Господа. «Нікого не боюся, окрім Бога», - йдеться в першому листі поета до брата Микити. Не знаю, чи Микита це розумів. У всякому разі бачимо, що тут формулювання свободи дуже глибоке.

– Торік 9 березня, виступаючи перед вірними греко-католицької парафії Св. Володимира в Парижі, Мирослав Маринович цікаво зазначив, мовляв, ми ставимося до Шевченка так, як секуляризований світ до Бога: теоритично він Його толерує, а практично – йому Він байдужий. Тож, на Вашу думку, що потрібно зробити, щоби повернути поета в сучасний український інтелектуальний простір?

– Зі мною в ув’язненні був приятель Сергій Ковальов. Він мало пам’ятав дитинство. Однак те, що мама, українка за походженням, співала йому пісні на слова Шевченка пам’ятав. У цьому ключ – Шевченко має бути з дитинства. Мабуть, бувають й інші випадки з інтелектуалами, коли вони відкривають Кобзаря пізніше. Приміром, Юрій Шевельов не міг чути про поета від матері. Але для більшості типово, коли важливі речі закладаються в дитинстві. Колись це робила усна традиція. Як уміли обходитися без книжок, мені складно сказати. Однак факт залишається фактом: багато неписьменних жінок знали поему «Катерина» напам’ять. Думаю, з такого стихійного посіву і живе традиція. І зараз відродження мало б початися з оранки та посіву. Бо якщо говоритимемо про видання розумних книжок, то мусимо розуміти, що вони – не для більшості. Для більшості ті носії усної традиції, особливо на Слобожанщині, яка була чи не найбільше спустошена Голодомором, і несуть поетове слово.

– Добре було б цікавий фільм про Шевченка зняти. Скажімо, про його молоді роки? Як гадаєте?

– Так. Або про період, що найменш відомий. У моїй книжці він називається – Роком Високого Сонця. Це 1845 рік, коли Тарас Григорович був в Україні. Отоді він написав свої головні твори: «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненародженим…», «Великий льох», «Наймичка», «Маленькій Мар’яні», «Заповіт»... Отоді його пророчий дух особливо яснів.

Мені здається, що відчуження тісно пов’язане з тим, що світ дедалі більше стає споживацьким. В такому споживацькому світі Шевченку нема що сказати. Але коли повертається хвиля духовності, як зараз, тоді й поет з’являється в новому озвученні.

– І насамкінець: будь ласка, продекламуйте свій улюблений Шевченків вірш, звернений до Бога.

Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога...
Уже прокликали до паю,
А я собі у бур’яні
Молюся Богу... І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так весело було.
(«Мені тринадцятий минало»)

Кожен з нас себе пам’ятає в тринадцять років – мало в кого в цьому віці трапляється такий наплив релігійних почуттів. «Мені тринадцятий минало» - це надзвичайно цікава містерія присутності Бога!

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • Zenia | 17 вересня 2019, 23:30

      В том и беда, что исповедоваться на родном языке и своему соотечественнику украинцам не позволяют русские оккупанты. Ты что, оккупант, читать не умеешь? :))

    • Zenia | 17 вересня 2019, 23:28

      Підтримую! :)

    • Zenia | 17 вересня 2019, 23:27

      Все їм храмів мало...

    • Zenia | 17 вересня 2019, 23:26

      Молодці!

    • Zenia | 17 вересня 2019, 23:19

      Хай серед своїх перевірять, в них таке часто трапляється.)))

    Популярні статті місяця