Роман Зілінко: Коли ти щасливий…

15 грудня 2013, 20:15 | Калейдоскоп-дайджест | 0 |   | Код для блогу |  | 

Розмовляла Христина Лукащук

"Збруч", 12 грудня 2013

Це був саме той варіант, коли імпульсом для знайомства з людиною стала її творчість. Думаю у кожного хоч раз виникало бажання зустріти того чоловіка, що намалював ось цю картину, поспілкуватись з письменником, що написав саме цей роман, подискутувати з автором аналітичної статті в журналі чи газеті… Саме таке бажання познайомитись з автором у мене виникло після відвідин виставки «Покров Пресвятої Богородиці» в галереї ICONART в жовтні цього року. Виставку презентувала «Українська спілка іконописців».

На відкриття я отримала персональне запрошення, але вчасно потрапити не вдалось. Прийшла, коли всі розійшлись, проте залою ще витав дух присутності шанувальників іконописного мистецтва; і дух свята, який створюється від присутності численних однодумців в одному невеличкому просторі. Коли заходила, з дверей вийшов останній гість. Чоловік усміхався. Щиро, задоволено і не приховував цього. Не робив вигляду, що думає про щось своє, що всміхається зі своїх особистих думок. Не приховував, що причина того щирого усміху – виставка. Я всміхнулась до нього. Так, наче ми давно знайомі; і так, наче він щось цінне і особливо значиме для нас обох передав, а я прийняла. Про що йшлося, зрозуміла, лише потрапивши до середини. Те щось – це була радість від побаченого.

Перше, що побачила – Покрову в червоному кольорі. Велика локальна червона пляма. Чи то так хтось добре зробив експозицію, чи то так співпало, але те, що мене зустріла саме ця робота Ромка Зілінка – поза сумнівом річ знакова. З роботи не те що лилось – затоплювало світло. Така сила енергії знерухомлювала, заставляла тамувати подих, всміхатись. Я стояла і насолоджувалась геть новими емоціями. Поряд з цією іконою мені враз зробилось спокійно, затишно, з’явилось давно забуте відчуття, наче я маленька, а поруч – мама. Любляча.

За якусь мить відбулась переоцінка цінностей. За якусь мить усвідомила, що те, що за стінами, на вулиці – не таке вже й нестерпне, люди не такі вже й жорстокі, просто їм для розуміння того, що вони насправді чудові, бракує трохи любові. Ромкові ікони ту любов мають. Чим більше людей їх побачить, тим скоріше світ стане добрішим.

А наразі моя розмова з Ромком:

– Розкажи, з чого все почалось. Знаю, що ти не професійний художник… а хто?

– Я не вчився на художника у навчальному закладі, але мене виховали художники. Мої батьки Ігор та Орися Зілінки є відомими тернопільськими художниками, відповідно, від того часу скільки себе пам’ятаю, я любив малювати і усе, з тим пов’язане. А в моєму дитинстві з малюванням було пов’язана майже все. Найбільше подобалося, коли тато брав мене до себе в майстерню. Там завжди пахло фарбами, було багато пензлів і різних олівців, різців. Дуже подобався великий офортний станок з колесом, яке прокручувало вали, то колесо мені було штурвалом корабля. Батьки також працювали у дитячій художній школі і, відповідно, я бував там від дитинства. Мене садили малювати чи ліпити разом із дітьми, які там вчились. Тому для мене не багато змінилося, коли я вже офіційно почав там  навчатись. Вдома була велика бібліотека, і мені подобалося переглядати книжки, особливо мистецькі альбоми. Тож, що таке авангард, імпресіонізм, відродження, бароко, кубізм, зрештою, супрематизм я вже добре знав у 6-7 років.

Коли виникло питання: куди піти вчитись після школи, я якось не особливо прагнув іти в мистецький заклад, і, зрештою, батьки мене не особливо заохочували до цього. Тепер важко сказати, чому, напевно, мені перестало подобатись малювати, коли потрібно було то робити за якоюсь академічною програмою, усякі там гіпси, голови… На той час мені цікавішим видавалося богослов’я, культура Церкви та її історія. Таким чином я потрапив у Львівську Богословську Академію (тепер УКУ). Визначальним у бажанні поїхати вчитися саме до Львова були, власне, батьківські спогади про місто їхнього навчання, та про їхніх друзів-художників. І власне під час науки, зустрічей з різними хорошими цікавими людьми, подорожей та всього, що дарує студентське життя, сформувалися мої життєві цінності і я захопився усім тим, що зараз роблю. Тоді я почав цікавитись історією українського мистецтва, зокрема іконопису, почав його досліджувати. Особливо мені імпонує українське мистецтво XVII століття, народна ікона. І, зрештою, тепер я займаюсь тим, що мені подобається, працюю в Національному музеї у Львові, і маю можливість щодня бачити улюблені ікони. А на питання хто я, хотів би відповісти, що хотів би бути людиною, але то вже як виходить.

– Як ти в дитинстві сприймав ікони? Чи можеш згадати першу ікону, яка тебе вразила?

– Історій з іконами у мене багато. Першою, з якою я виріс, була копія Богородиці Луцької XIV століття, яку намалювала моя мама, коли ще вчилася у Художньому Училищі ім. І. Труша. Як я пам’ятаю, то була єдина ікона у нас у хаті (зрештою взагалі єдина картина, яка висіла на стіні, бо ми жили у маленькій кімнаті, де стіни були заставлені шафами і стелажами з книжками). І досі пам’ятаю, як я молився до цієї ікони, коли залишався сам, і мені було страшно. З цією іконою пов’язаний ще один спогад. Батьки були вчителями, нехай і в художній школі, та все ж. Це було в часи Андропова, напевно, і тому завжди вдома вчили, що у садку, чи згодом в школі не варто говорити про св. Миколая, Бога, що вдома у нас є ікони… Коли спитав мами, а що, якщо хтось зі школи чи ще звідкись чужий прийде, а у нас ікона на стіні? Мама сказала: відповість, що то вона малювала сама, і тому повісила на стіну, але щоб я це зайвий раз не розповідав.

Потім чудово пам’ятаю ікону, яку батьки привезли з Полтавщини зі сплаву на байдарках, то була народна, хатня ікона Казанської Богородиці, вся заліплена золотистою фольгою та паперовими квітами, в кивотику за склом. Вона мені шалено подобалася. Ікона була у тата в майстерні, то як він не бачив, я тихенько знімав скло і оглядав, як воно все там кріпиться (недавно себе зловив на тому, що коли приїжджаю додому, то також це іноді роблю).

Але найбільше мене вразив один випадок. То десь був напевно початок 1980-х. Одного дня зраненька до нас прийшла стара бабця, у чорній оксамитовій блюзці (чи то куртці, тоді багато бабців такі носили), в сірій хустині, у валянках і калошах. На плечі у неї були дві рами, а в руках тримала замотаний в хустку рулон з картонами. Вдома були я з мамою. Вона питалася, чи тут живе пан маляр, бо їй казали, що тут. Мама її запросила, і бабця почала розповідати, що приїхала із села Озерна біля Тернополя. Її хата згоріла і все, шо їй лишилося, то ті два образи. Коли вона розгорнула рулон, ми побачили закіптюжені, припалені олеодруки із страсними Христом і Богородицею в овалах. І без того, шо вони були в саджі, вони були темні і сумні до сліз (зрештою Богородиця була намальована зі слізьми). Бабця просила, щоб «пан маляр» намалював їй такі самі образи. Не знаю чому, але той спогад в мене завжди перед очима, коли чую слово «образи́». Мабуть тому зараз шалено люблю отакі хатні олеодруки початку ХХ століття. Пам’ятаю, що тато таки намалював ті образи, і баба Ганя, татова мама, як їх побачила, то також такі захотіла, і тато їй теж намалював (не пам’ятаю, правда, чи було більше таких замовлень).

Отак я пізнавав ікони… Як я вже казав, в дитинстві в мене багато чого було пов’язано з іконами. Але, напевно, найбільше, що я виніс, то це те, що ікону можна намалювати самому.

 – Як уважаєш, які яксоті повинна мати людина, що малює «Бозі»? Саме так гарно називається альбом з твоїми роботами, розміщений на ФБ.

– Знаю, що ти хочеш почути. Людина завжди повинна бути доброю і вирозумілою, особливо коли робить щось для людей, і не важливо, чи малює ікону, чи продає в магазині. Але я не думаю, що те, якою є людина, має якийсь особливий вплив на ікону, яку вона малює, швидше це є суб’єктивним, бо впливає на наше ставлення до ікони, на саму ж ікону це не впливає.

– Тепер багато говориться про іконопис та ікону. Часто це говорять люди, далекі від традиції або від практики, чи просто фанатики. Тому виникають і посилюються якісь забобони, пов’язані з «канонічністю» ікони. Наприклад, що перед тим як починати малювати, треба постити і молитися (у деяких середовищах є навіть кожна молитва на кожну верству ґрунту), що ікону можна намалювати виключно натуральними пігментами (ще краще, якщо їх самому розтирати) і, звичайно, виключно на яйці. Деколи ще люблять говорити про йорданську воду, і таке інше. Я переконаний, що до всього треба підходити з чистими думками і з добрими матеріалами. Але найбільше у таких випадках допомагає мудрість і здоровий глузд, щоби, наприклад, не зробити собі з чогось (у нашім випадку з ікони) кумира. Тобто людині, яка малює ікони, потрібно мати розум. А до того ще: сміливість творчо підходити до праці, і найважливіше – любити, що робиш! І ще раз повторюся, це потрібне кожному, і не лише художнику.

Коли для своєї книжки досліджувала творчість Приймаченко, намагалась усвідомити суть феномену простої сільської дівчини. Не аналізувати ритми, кольорову гаму, композицію її унікальних творів, бо маю надію, що цим займуться фахівці, а зрозуміти, що саме штовхало дівчину творити саме такі дивовижні роботи, малювати так званих «олюднених» звірів... І ось до якого висновку дійшла зовсім недавно: Приймаченко мала здатність бачити більше від інших. Вона, можливо, і не усвідомлюючи цього, фіксувала на своїх роботах процес ініціації – переходу від «тваринного» стану до «людського». Вона бачила той перехід до кращого. А що її роботи доволі сумні, то, як на мене, такі переходи не бувають веселими. Цей смуток – то можливо форма спокою. Така точка зору наштовхнула мене на думку, що ті люди, що творять ікони, також наділені особливими здібностями. Бачити. Бачити те, що зазвичай приховане від людського ока. Такі люди фіксують наближення людини до Бога. Коли прості люди, пройшовши свій життєвий шлях стають святими. Що ти про це думаєш?

– Я над цим не замислювався. Але думаю, що вона, Приймаченко, чулася обділеною реальним світом і шукала іншого світу у творчості. Мені важко говорити про це, бо я не відчуваю себе художником і творцем у тому розумінні, тому також не відчуваю себе наділеним такими особливими здібностями, про які ти кажеш. Але знаю, що особливо добре вдаються ті речі, які виходять із серця, ті, які пережив, передумав… Я малюю такі ікони, які мені подобаються: прості, позбавлені зайвого змісту. У тому наслідую народних майстрів з Буковини, Гуцульщини. Їх ікона є дуже простий (у сенсі зрозумілий) образ Бога чи святого. Ці ікони не оповідають історію, вони якби задокументовують присутність, це як зі знимкою батьків чи родичів на стіні у старих помешканнях.

– Яким бачиш світ навколо? Чи змінився світ, простір люди, коли ти прийшов до ікони?

– Намагаюсь його бачити добрим. Про погане хочу не думати і жену ті дурні думки геть (іноді вони наздоганяють, особливо вночі, коли важко заснути). Напевно це не є громадянською позицією – не зауважувати поганого, але виходить, що це якийсь такий природній захист. Є речі, на які я справді можу впливати, і намагаюсь робити це добре, відповідно, очікую цього й від інших. Зрештою як мені інакше бачити світ, коли в мене чудові діти, дружина, друзі, люди навколо мене, і я займаюсь улюбленою справою! Ікони з дитинства були навколо мене, тому світ з простором ріс разом зі мною, і я не зауважував, як він змінювався. Але, якщо ти питаєш, як змінився світ і т.д., коли я почав в останні роки малювати свої ікони, то я не знаю. Змінився швидше я, бо мені того бракувало, правда, я це зрозумів, коли знову почав малювати. Тож тепер з’явилася ще одна річ у моєму житті, яка мені приносить задоволення. Відповідно чуюся щасливішим. Також почав краще розуміти, так мені здається, старих майстрів, як вони малювали, що міг зробити один майстер, а що йому було не під силу, і таке інше. Тобто це мені багато допомогло у тому, що я роблю професійно, як науковець у моїх дослідженнях.

– Яка тема в іконописі для тебе найближча?

– Дуже люблю ікони Богородиці.

– А яка твоя найбільша мрія?

– Хочу щоб мої діти стали добрими людьми. Про інше не знаю, решта – це бажання, які важко назвати мріями.

– Якщо б ти не малював, то чим би хотів займатись?

– Важко сказати. Але то би також була якась творча робота. Може хотів би бути археологом.

– Якою є основна місія людини, яка малює ікону?

– Не знаю, які собі завдання ставлять іконописці, я себе до них не зовсім відношу. Я малюю те, що мені подобається і сподіваюсь, що воно подобатиметься іншим.

– Що тебе надихає?

– Однозначно я вчуся і надихаюся тими старими іконами. Я вже казав, що намагаюсь наслідувати народні буковинські та гуцульські ікони. Роблю часами таку ніби реконструкцію. А як би той майстер намалював, наприклад, шопку, коли б мав перед собою таке завдання, або вівтарик?… Вперше я свідомо почав наслідувати народних іконописців років десять тому. Але тоді я не мав підтримки, і не було з ким поговорити й отримати професійну пораду. Тому це не отримало якогось продовження. Тільки тепер все якось склалося само-собою… В мене є декілька добрих друзів, які, як і я, захоплюються народним мистецтвом, і свідомо, у різний спосіб черпають з нього. Це Остап Лозинський, Уляна Нищук-Борисяк, Сашко Бриндіков, Остап Сойка.. Кожен з них має свій підхід до творчості, свої джерела інспірацій, але у кожного з них я вчуся. От така спільна праця, що не є оформлена у якесь формальне об’єднання, а радше прикладом дії якого «колективного підсвідомого» чи ідеї, що витає у повітрі, мене надихає найбільше. Надихає також можливість показувати свої роботи, реалізовувати власні проекти, для нас і конкретно для мене таким місцем є львівська галерея ICONART. Без вирозуміння і допомоги зі сторони галереї багато просто не було би зроблено.

Дуже важливо, що те, що я роблю, комусь подобається, особливо якщо це люди, яких поважаєш, і якими сам захоплюєшся.

– Що засмучує?

– Обмеженість і невігластво.

– Яке твоє улюблене заняття?

– Відпочинок.

– Недавно прочитала в Неті твій пост про те, що не зовсім тобі подобалось. Мене вразило, з яким теплом і розумінням ти це зробив. Звідки стільки любові до світу і до людей?

– То, напевно, випадково сталося. Коли людина задоволена своїм життям, і її оточує любов, то тоді легше любити світ і все довкола.

Хоч Ромко Зілінко стверджує, що особливим баченням не наділений, я з цим не згідна. Впевнена, що уважніше приглянувшись до Ромкових Бозь, ви зі мною погодитесь.

PS. Ромко з друзями – Остапом Лозинським і Сашком Бриндіковим – намалювали на Майдані для Києва Святих Миколаїв. Бо ж Свята наближаються! Не знаю, чи вони вціліли, бо з того часу там ще добряче товклись. А тепер вони з Остапом знову в Києві, зробили шопку, вже стоїть.  

Система Orphus
Рейтинг
0
1
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • enzian | 18 вересня 2019, 16:43

      Ніякий з тебе пророк, Мішка.

    • Paraeklezyarh | 18 вересня 2019, 16:37

      Котрою за чергою в признання автокефалії ПЦУ буде православна церква Александрії одному Богу відомо . Але факт співслужіння та євхаристії є.

    • Михаил | 18 вересня 2019, 14:50

      Александрийская церковь будет самой последней, кто признает "пцу", если такое признание когда-нибудь произойдёт. Скорее "пцу" признает Московский патриархат, чем Александрийский!

    • enzian | 18 вересня 2019, 11:37

      Найгірше, що вони поширюють не стільки християнські цінності, скільки лояльне ставлення до ворога.

    • Zenia | 17 вересня 2019, 23:30

      В том и беда, что исповедоваться на родном языке и своему соотечественнику украинцам не позволяют русские оккупанты. Ты что, оккупант, читать не умеешь? :))

    Популярні статті місяця