Досягнення української народної дипломатії в Америці на початку ХХ ст.

20 липня 2013, 17:27 | Калейдоскоп-дайджест | 0 |   | Код для блогу |  | 

Марія Климчак,

куратор Українського Національного Музею в Чикаго

"Відіа", 19 липня 2013

У 1930 році у переписі населення в США було запроваджено графу "українець". 21 квітня 1917 в Америці було проведено "Український День" та на заклик президента США люди складали пожертви на допомогу українцям. А в музеї у Чикаго зберігається перо президента Вільсона, яким вперше на державному рівні було написано слово "українці"

Нехай ніщо минуще, чи другорядне не відверне нашої уваги від того, що в людському житті є найбільш суттєвим. Гляньмо на всіх людей очима віри. Пам’ятаймо, що це наші брати і сестри у Господі, хоч би ким вони були, і треба врахувати їхні права та шанувати їхню гідність як Божих дітей.” (Архиєпископ-емерит УГКЦ Блаженніший Любомир Гузар)

Священик Петро Понятишин (1877-1960)Історія української еміграції є складовою частиною української Церкви. За Христовим покликанням з’являлася вона на дорогах, щоб напоїти спраглих Словом Божим. Більш як століття тому, розпочав свою місіонерську діяльність на американській землі священик, богослов і політик Петро Понятишин.

Його поява як духовного опікуна першої хвилі еміграції є подією, яка дає право стверджувати про виняткову роль Української Греко-Католицької Церкви та її пастирів у захисті прав та свободи українського народу перед світовою спільнотою. На сучасному етапі історії маловідомі сторінки з минулого української діаспори служать прикладом найвищої міжнародної дипломатії та відданості своїй Церкві і людям.

Український Національний Музей у Чікаґо у своєму архіві зберігає невелику папку, де акуратно складені листи, вирізки з газет, декілька світлин, які належали о. Петрові Понятишину. Він народився на Теребовлянщині в 1877 році, помер у Чікаґо в 1960-му. Належав до слуг Божих, скерованих на початку ХХ століття на землю, яку почали освоювати наші люди, гнані з історичної Батьківщини економічними негараздами, політичним безправ’ям і національно-культурною дискримінацією, які чинила австрійська адміністрація краю.

У 1884 році на прохання емігрантів греко-католиків єпископ Сильвестер Сембратович направив в Америку о. Івана Волянського (1857-1926), пароха села Острівець, народженого у священичій родині в селі Яблуневі біля Копиченець. Услід за ним з 1896 по 1898 рік з Теребовлі до Америки виїхала 41 родина.

Своїм авторитетом священики заохочували краян вступати в Український Народний Союз (УНС), який було створено в 1894 році. Його програма включала надання матеріальної допомоги, закладання читалень, шкіл, культурно-освітніх товариств, захист інтересів емігрантів. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століть у місцевостях поселень емігрантів засновуються газети “Свобода”, “Америка”, “Народна воля”, “Народне слово”. Першими редакторами, дописувачами і видавцями були священики.

Отець Петро Понятишин вступив до Українського Народного Союзу і вже у 1904 році, виступаючи на VIII конференції УНС, застерігав перед неминучою асиміляцією тих, хто цуралися рідної мови, своєї віри. Згодом у своїх споминах він напише: “Мені здається, що я не помилюся, коли скажу, що наші патріоти, основуючи УНС, кермувалися напевно більш ідеєю українського націоналізму, ніж думкою самопомочі його членів. Як воно врешті не було б, Українська Греко-Католицька Церква та УНС зійшлися на точці українства і усвідомлювання нашого народу в Америці, в українськім дусі разом і вели цю роботу спільними силами. Наші священики повчали в церквах українських емігрантів засад католицької віри, при чому не забували теж вияснювати, що наш нарід і нарід московський не є те саме. Хоч як намагалися московські батюшки знищити нашу Церкву в Злучених Державах, проте вийшла вона горою. Добрий приклад тодішніх світських поводирів, що разом із священиками боронили нашу Церкву. Треба знати, що УНС був наскрізь світською організацією; до нього могли вступити як українці католики, так і православні, або зовсім безконфесійні”.

У 1910 році о. Понятишин, будучи директором друкарні газети “Свобода”, активно працює над тим, щоб емігранти при переписі населення, що проводився на той час в Америці, подавали себе як русини, а не за країною походження чи віросповідання. У 14-ому числі “Свободи” (1910 р.) він доказує, що через назву “Ruthenian”, американці відрізняють нашу народність від московської. “Цим аргументом ми вже переходимо поза межі українського громадянства”, – розмірковує автор. Відомо, що при переписі населення у США в 1920 році радили писатися українцями, але тільки в 1930 році при допомозі УНС та політичної організації “Об’єднання” урядом США на офіційних листах перепису було внесено до графи народності – українську.

Під час Першої світової війни діяльність еміграції була спрямована на матеріальну та морально-політичну підтримку населення Галичини й Буковини, які з перших днів опинилися в її епіцентрі, а також визвольної боротьби легіону УСС. Під проводом, утвореного о. Понятишином у 1917 році Українського Народного Комітету розпочалася масштабна акція збирання коштів на потреби визволення України та жертв воєнних дій. Отець Понятишин від 1916 до 1924 року обіймав посаду апостольського адміністратора для українців-католиків у США.

Найпершим та найголовнішим завданням апостольський адміністратор вбачав у заходах щодо визволення митрополита Андрея Шептицького з московського заслання. Копія листа від 27 грудня 1917 року зберігається в архіві музею і адресована вона членові Палати Представників, конгресменові Джеймсу Гемілу. Він просить його через Державний Департамент звернутися до російського уряду з вимогою звільнити митрополита, при чому зазначає, що жодної провини супроти Росії за митрополитом немає. Він з’ясовує обставини арешту та пригадує, що біля 600 тисяч вірних греко-католиків, що проживають в Америці, з надією дивляться на дії американського уряду в цій справі. Він зобов’язується при звільненні митрополита покрити усі кошти, пов’язані з його перевезенням до Америки через Норвегію чи Архангельськ.

Завдяки активній громадсько-політичній діяльності Українського Народного Комітету під проводом о. Петра Понятишина президент США Вудро Вільсон, спікер парламенту Ч. Кларк, сенатори та конгресмени отримували інформацію про становище в Україні. 24 січня 1917 року конгресменом Джеймсом Гемілом було внесено резолюцію № 350 до Палати Представників, згідно якої Президент мав призначити “Український День” в Америці. Обидві Палати американського конгресу підтримали крок допомоги “жертвам війни на українських землях.” Того ж дня президент Америки В. Вільсон приймає о. Понятишина, який у свою чергу розповів про долю мільйонів русинів-українців. 30 січня 1917 року о. Понятишин висилає листа-подяку президентові від українців США за його миролюбну заяву, виголошену в Сенаті США у справі поневолених народів.

21 квітня 1917 року в Америці було проведено “Український День”, під час якого, на заклик президента США, люди складали пожертви на допомогу українцям. Збірка дала 84467 доларів. При підготовці тексту резолюції українські провідні діячі вперше поруч із словом “Ruthenian” додали “Ukrainian”.

Перо президента США В. Вільсона, яким вперше на державному рівні написано слово “українці”

“Ми здавали собі добре справу з того, що треба було вводити в життя термін “Ukrainian”, як назву для нашого народу, і що саме траплялася добра нагода вкласти згаданий термін в урядову прокламацію американського президента”, – згадував о. Понятишин.

Присутньому на аудієнції доктору Сименовичу з Чікаґо було переслано перо президента США В. Вільсона, яким він підписав відозву 17 квітня 1917 року. Як музейний експонат перо американського президента засвідчує перед відвідувачами Українського Національного Музею в Чікаґо майже столітню історію співпраці Америки з Україною через її синів – перших послів українства.

Незважаючи на труднощі, пов’язані зі вступом США у війну, Український Народний Комітет виявив велику активність щодо підтримки рідного краю. Емігранти-українці рішуче протестували проти окупації Польщею Східної Галичини. Особливо зросла активність діаспори в період підготовки до Паризької мирної конференції, яка вирішувала долю народів Європи. Під впливом о. Понятишина 13 грудня 1918 року конгресмен Джеймс Геміл вносить резолюцію № 369 у Палату Представників, щоб американські представники домагалися незалежності українських земель, що перебували під Австро-Угорщиною та Росією.

Делегації на чолі з о. Петром Понятишиним активно працювали у Вашингтоні й за підтримки групи членів Конгресу в грудні 1918 року провели переговори з державним секретарем Р. Лансінгом щодо визнання незалежності України. Коли Вудро Вільсон від’їжджав у Париж на мирну конференцію, йому вручили меморандум щодо української проблеми. Українці закликали В. Вільсона бути на “мировім конгресі оборонцем прав українського народу”. Загалом він прихильно поставився до української проблеми, в цей час його позиція відрізнялася від ставлення до України з боку лідерів Франції та Великобританії. Українців США представляли у Парижі член УНК К. Білик і конгресмен Д. Геміл. Незважаючи на дипломатичну поразку, для українців діаспори спільна праця з урядовими делегаціями УНР і ЗУНР сприяла консолідації зусиль в інтересах поневоленого рідного краю.

На початку 1919 року у Вашингтоні було створено Українське інформаційне бюро. Діяльність українців давала певні результати: окремі політики, серед них майбутній президент Ф. Рузвельт, заявляли, що Україна має бути незалежною державою – поряд з Литвою, Латвією, Естонією, Фінляндією, які після розпаду Російської імперії здобували державний суверенітет.

Отець Петро Понятишин продовжує надсилати листи у справі оборони України та українців. Він адресує листа Національній Католицькій Допомоговій Раді, повідомляючи про те, що польська влада знущається над 4 мільйонами українців-католиків, ув’язнила біля 200 священиків, інтернувала митрополита Андрея Шептицького, не допускає допомогових акцій. У наступному листі отець напише про те, що переслідування українців греко-католиків поляками гірші від тих, що їх терпіла Україна від татар і турків.

“Всі три греко-католицькі семінарії закрито, їх приміщення зайняло польське військо. Багатьох священиків, серед них відомого композитора Остапа Нижанківського та старенького 72-річного отця Подляшецького, поляки замучили на смерть. Перемиського єпископа Йосафата Коциловського група польських вояків зневажала у його палаті, погрожуючи розстріляти, як пса… Ґвалтування селянських дівчат польським вояцтвом є на порядку денному, а греко-католицьких церков вживають як стаєнь для коней… Все те, – закінчує автор свій лист, – діється тільки тому, що духовенство та вірні Греко-Католицької Церкви є української національности”. Отець Петро Понятишин сміливо заявляє: ”Ті нечувані умовини в Галичині є ганьбою ХХ століття.”

Великого політичного відголосу набув візит до Канади і США влітку-восени 1921 року митрополита Андрея Шептицького. Завдяки старанням діячів діаспори, відбулася його зустріч із президентом США, державним секретарем В. Г’юзом, а також з міністром торгівлі Г. Гувером, який займався організацією допомоги країнам Європи. Митрополит виявив себе відданим борцем за українську справу, заявивши державним діячам США про помилковість рішення Паризької мирної конференції щодо надання Польщі права на окупацію Східної Галичини. Кілька листів митрополита Шептицького до апостольського адміністратора о. Понятишина збережені у його папці-архіві.

“Якщо ми хочемо в житті мати успіх, правдивий успіх, не питаймо, що нам вигідно, що нам до вподоби, а питаймо, що Бог хоче. Якщо ми підемо Його шляхом, тим, що Він для нас приготував, що Він для нас призначив, то – з однієї сторони – будемо мати успіх у праці, наша праця увінчається гарним плодом, буде корисна для багатьох, а з іншої сторони – ми самі знайдемо задоволення і будемо щасливі”, – це слова Архиєпископа-емерита УГКЦ Блаженнішого Любомира Гузара. І саме таким змістом було сповнене життя отця Петра Понятишина. Він говорив, примушував до дії, стукав в усі двері і вони відчинялися.

Фото з архіву УНМ в Чикаго

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • enzian | 18 вересня 2019, 16:43

      Ніякий з тебе пророк, Мішка.

    • Paraeklezyarh | 18 вересня 2019, 16:37

      Котрою за чергою в признання автокефалії ПЦУ буде православна церква Александрії одному Богу відомо . Але факт співслужіння та євхаристії є.

    • Михаил | 18 вересня 2019, 14:50

      Александрийская церковь будет самой последней, кто признает "пцу", если такое признание когда-нибудь произойдёт. Скорее "пцу" признает Московский патриархат, чем Александрийский!

    • enzian | 18 вересня 2019, 11:37

      Найгірше, що вони поширюють не стільки християнські цінності, скільки лояльне ставлення до ворога.

    • Zenia | 17 вересня 2019, 23:30

      В том и беда, что исповедоваться на родном языке и своему соотечественнику украинцам не позволяют русские оккупанты. Ты что, оккупант, читать не умеешь? :))

    Популярні статті місяця