Українські прочани в Америці. Молитва кличе нас до Бога

09.07.2013, 11:18
Українські прочани в Америці. Молитва кличе нас до Бога - фото 1

22-23 червня 2013 р., на свято Зіслання Святого Духа, відбулася проща в штат Огайо, організована групами «Матері в молитві», Молодіжними молитовними групами та Марійськими дружинами з багатьох українських парафій в Америці. Близько сотні прочан із Чикаго, Нью-Йорка, Філадельфії, Йонкерса і Лонг-Айленда, Ньюарка і Асторії, Стемфорда, Трентона і Спрінг Велі гостинно приймали парафії Марблехеда, Парми, Акрона і Юнгтауна.

22-23 червня 2013 р., на свято Зіслання Святого Духа, відбулася проща в штат Огайо, організована групами «Матері в молитві», Молодіжними молитовними групами та Марійськими дружинами з багатьох українських парафій в Америці. Близько сотні прочан із Чикаго, Нью-Йорка, Філадельфії, Йонкерса і Лонг-Айленда, Ньюарка і Асторії, Стемфорда, Трентона і Спрінг Велі гостинно приймали парафії Марблехеда, Парми, Акрона і Юнгтауна. Проща була присвячена молитвам за благословення наших родин у цей рік Віри. Закликом прощі стало гасло: «Якщо ми зараз не будемо говорити малим дітям про Бога, то потім усе життя будемо говорити Богові про дітей дорослих». Ці слова промовляють самі за себе, тому їх коментувати не варто, хотілось би більше зупинитись на самому явищі прощі, яка є певним виявом духовної практики віруючих.

 Title

На жаль, багато наших співвітчизників, які з тих чи інших причин не мали змоги відчути духовну користь від паломництва, часто ставлять собі питання: «...навіщо кудись їхати, щоб віднайти Господа!?» Справді, Господь всюдисущий, і для зустрічі з Ним потрібно лише відкрити Йому своє серце. А цьому якраз і заважає наша буденність, усталений, шалений ритм сучасного життя, життя матеріального, в якому для Господа залишається щораз менше місця. Святе Письмо нам показує, що першими християнськими прочанами були перші апостоли, які, отримавши дар Святого Духа, розійшлись по всьому світі, проповідуючи Добру Новину. Ця місія не полишає і сучасних прочан – ми повинні свідчити про присутність Бога в нашому особистому житті. Свідчити, не дивлячись на всі перешкоди і тенденції сучасного секуляризованого світу, свідчити наперекір скептицизму і навіть байдужості інших братів і сестер, які перебувають поряд з нами. Як християни, маємо свідчити власним життям про Любов до Господа і Любов до ближнього. Молитися не тільки за власні потреби, а, найперше, за потреби тих, хто потребує того найбільше, хто сам не може чи не хоче молитися... Перші апостоли ціною власного життя платили за можливість свідчити про це.

Сучасним паломникам доводиться жертвувати лише незручностями дороги, власним часом чи особистими коштами... Насправді в Україні, як і у всій Європі, також у багатьох латиноамериканських країнах, паломництво є давно поширеним явищем, яке від самих початків християнства ніколи не переривалося. Зі Святого Письма знаємо, що і в дохристиянські часи поклонитися Святині раз на рік поспішали всі віруючі. Цей приклад залишив нам сам Христос, який, згідно з традицією, приходив до Єрусалима, щоб віддати належну шану своєму Отцеві.

Title 
Title 

Прочанин в дорозі через певні труднощі і пожертви немовби повторює всю свою нелегку земну мандрівку, кінцева мета якої є спільна для всіх християн – зустріч із Господом. Також під час прощі ми маємо можливість не тільки спільно помолитися, скласти прохання та власні пожертви, послухати духовні науки наших отців, а також маємо нагоду побути наодинці зі самим собою, зі своїм ближнім теж, з його радощами і проблемами, чеснотами і вадами.

Людина – суспільна істота. Господь усіх нас покликав до співслужіння одне одному. Тут принагідно хочеться згадати недавно сказані слова Папи Франциска, де він застерігає вірних від надмірного клерикалізму. Не гоже мирянину замикатися в собі самому і не перейматися проблемами ближнього свого. Сьогодні серед віруючих людей часто можна почути, що не варто дуже перейматися урядовими, екологічними чи соціальними, економічними чи політичними проблемами, бо це все – бруд... Мовляв, все що не робиться поганого навколо мене, Господь бачить, і Сам перетворить колись на добро, а мені залишається замкнутися у «своїй келії» і журитися лише спасінням власної душі... Це дуже небезпечне судження. Так, звичайно, нічого не відбувається без волі чи допусту Господа, ми ніколи не повинні втрачати надії на Боже Милосердя, і справді, першочерговим нашим завданням є порятувати власну душу, але першочергове не означає єдине. Знімаючи зі себе будь-які обов’язки до дії, ми можемо легко впасти в іншу крайність – припуститися іншого тяжкого гріха, а саме – надмірної надії на Боже Милосердя. Господь чітко визначив критерії добра і зла, дав нам вільну волю і зобов’язав нас діяти згідно з Його настановами і власним сумлінням. Наприкінці життя всі складемо іспит, як ми з тої Волі скористали. Так само перебувати і молитися в спільноті не завжди просто, але саме через певні труднощі, через недоліки один одного ми взаємно користаємо для нашого спільного духовного зросту. Під час спільних прошень ми в особливий спосіб переймаємось проблемами людей, яких ми, можливо, ніколи і не побачимо...

Це співпережиття відкриває нас на світ навколо нас, витягує нас із помешкання власного тіла. Під час прощі ми маємо унікальну нагоду зняти зі себе зачерствілу, часом ретельно «напуцовану» релігійною поверховістю шкіру і відкритися таким чином на дію Божого Милосердя. В Україні ми, зазвичай, долаємо відстань до наших святинь пішки, жертвуючи натерті ноги за наші прогрішення, тут користуємось транспортом, який через великі відстані теж вимагає певних жертв і зусиль.

Група «Матері в молитві» вже не перший рік організовує прощі, але цього разу проща була унікальна за місцем проведення, кількістю і географією парафій, які взяли участь у проведенні цього заходу. На самому початку був задум зустрітися цього літа з найбільшим паломником ХХ і вже ХХІ ст. – Джорджем Волтером, з яким ми вже мали нагоду зустрічатися раніше.

 Title

Читачі тижневика «Час і Події» мали можливість з цим ознайомитись: http://www.chasipodii.net/article/10123/. Як каже сам Джордж, Господь покликав його стати стопами Христа. І ось вже понад сорок років пілігрим Джордж, відмовившись від усіх принад світу, полишивши батьківський дім, родичів, друзів і навіть можливість стати успішним священиком (Джордж в молодості, після закінчення духовного закладу, прийняв дияконські свячення), обрав інший шлях для прослави Господа – він взяв до рук Святе Письмо, ікону Матері Божої Неустанної Помочі, хрест, подарований Папою Іваном Павлом ІІ, намет і найнеобхідніші речі, невтомно крокує по нашій планеті у своєму незмінному джинсовому балахоні. Дивак для цього світу, він кинув виклик усім дочасним вигодам, щоб засвідчити велику віру в Христа і силу молитви. Пройшов десятки тисяч миль, відвідав майже всі континенти на Землі (https://www.facebook.com/groups/164859287534/). Майже 14 років тому Джордж відвідав і нашу рідну Україну. Про ці незвичайні відвідини дуже зворушливо описав о. Ігор Цар у статті під назвою «Паломник ХХ сторіччя»: http://www.ukrcenter.com/Література/о-Ігор-Цар/21234-1/Український-Велетень-Духа.

У процесі перемовин виявилося, що найзручнішим місцем для нашої прощі буде американська греко-католицька церква Пресвятої Марії на півострові Марблехед, яку він відвідає 21-23 червня. Ми довідались пізніше, що це остання подорож Джорджа. Йому давно вже понад 70 років.
Як і було заплановано, прочани з Чикаго вирушили від церкви св. Володимира і Ольги в ніч з п’ятниці на суботу. На дорогу нас як звикло, благословив настоятель цього храму о. Олег Кривокульський. Прочани з Нью-Йорка і околиць мусіли відбути дещо раніше, оскільки всі ми мали разом зустрітись на півострові Марблехед, де о 7-й год. ранку, в церкві Пресвятої Марії, мала розпочатись вранішня Літургія. При цій нагоді прочани зі сходу складають особливу подяку о. Едварду Йонгу з парафії Петра і Павла, що в Спрінг Велі. Він проводжав прочан своєї парафії аж до парафії св. Михаїла в Йонкерс, де всі разом відправили Молебень до Пресвятішого Серця Ісусового. Поблагословивши всіх прочан на щасливу дорогу, отець попросив у прочан молитов за нашу Церкву і все священство.

Title 
 Title
Title 

Дякувати Богу, майже всі прочани приїхали вчасно. Вищезгадана церква http://home.catholicweb.com/marymarblehead/ служить за новим стилем, але в суботу, 22 червня, в переддень Свята Зіслання Святого Духа, в цьому храмі український священик о. Емілян Дорош з Асторії зі співслужінням місцевого пароха о. Браяна правив для українських прочан Святу Літургію рідною мовою. Яким було здивування, коли після Служби о. Браян розповів про велику ікону на правому боці храму, де були зображені лики владик, що потерпіли за Христову Церкву. Серед них і український владика Теодор Ромжа. Отець також сказав, що вони мають надію в майбутньому мати ікону з двома іншими українськими велетнями Духа – Митрополитом Андреєм Шептицьким і владикою Миколаєм Чарнецьким.

Після сніданку на мальовничому березі о. Ері, подякувавши гостинній парафії св. Марії, ми вирушили до найбільшої у світі статуї Матері Божої (Гвателупської), що в околицях містечка Вінздор (http://www.guadalupeohio.com/servantsofmary/). Статуя вражає не тільки своїми розмірами (загальна висота 50 м) а й технікою виконання – вона покрита більш, ніж 450 тис. мозаїчних плиток, ретельно покладених вручну. Ще більш вражає історія її будівництва на приватній території понад 50 акрів, яка належить католицькому подружжю Едварду і Патриції Хеінз. Едвард, будучи успішним інженером, спеціалістом у ядерній фізиці, мав достатньо коштів, щоб придбати закинуту ферму для їхньої великої сім’ї (на сьогодні у них є 9 дітей – семеро рідних і двоє усиновлених).

Але сталося так, що вони збанкротували, банк забрав у них цю посілість, подружжя втратило роботу. Про те вони не втратили надії на Боже Провидіння. Батьки разом з дітьми неустанно кожного дня молилися про вихід зі складної ситуації, і через три з половиною місяці, за словами Едварда, почали діятися чуда. Його давній приятель зателефонував йому і сказав, що англійська компанія, в якій він зараз працює, потребує саме такого спеціаліста, як Едвард. Ось так несподівано чоловік отримав високооплачувану роботу і відкупив назад цю посілість. На вдячність Господу, на подив багатьох, він вирішив збудувати на території своєї ферми Марійський Центр Миру.

Зображення величної статуї Матері Божої віддзеркалюється в озері Надії (на одній зі світлин, яку нам подарував Едвард, це віддзеркалене зображення в дивний спосіб набирає точних рис розп’ятого на Хресті Ісуса).

 Title
 Title

Озеро оточене 165-ма електричними ліхтарями-кулями, які водночас є зернятками величезної Вервиці, що опоясує озеро Надії. Збоку є каплиця св. Ігнатія, де в спеціальну книгу бажаючі записують імена дітей віком до семи років, які померли, включаючи мертвонароджених і абортованих. У зв’язку з цим, у цій каплиці впродовж року виставлений вертеп Новонародженого Ісусика. Тисячі прочан відвідують це місце. Є випадки чудесних зцілень, зокрема, тих батьків, які не могли мати дітей. Кожної першої неділі місяця сюди приїжджає римо-католицький священик, щоб відправити недільне Богослужіння.

Після відвідин цієї чудової місцини ми поспішили в Парму, де нас чекала гостинна українська парафії Покрова Пресвятої Богородиці http://pokrovaparish.com/. Велично і водночас щиро звучали слова привітання на адресу прочан, які виголосив під час вечірньої у своїй глибокій промові парох о. Михайло Дроздовський. Ці щирі слова зворушили до глибини серця кожного присутнього в цьому новозбудованому храмі (так співпало, що рівно рік тому тут відбулася посвята цього храму за участю хору парафії св. Володимира і Ольги з Чикаго).

 Title

Після вечірньої на нас чекала смачна вечеря, під час якої змогли поділитись своїми враженнями прочани і господарі парафії. Слово, зокрема, мали очільники Молодіжних Молитовних груп з Нью-Йорка і Чикаго – Михайло Мендюк і Борис Клюка. Вони розповіли присутнім про перебіг І-го З’їзду Української Молоді – Молодіжний Молитовний Форум, який успішно відбувся тиждень тому в монастирі о. Василіан у Глен Кові, що на острові Лонг-Айленд. У всіх нас є надія, і про це наголосив о. Михайло, що майбутні зустрічі християнської молоді проводитимуться саме у цій парафії Покрова Пресвятої Богородиці, оскільки вона добре до того підготовлена. Тут є багато місця, мальовнича природа, де після духовних вправ наша молодь може активно відпочити на обладнаних спортивних майданчиках. Тут можна проводити навіть волейбольні і футбольні турніри! Для найменших передбачено ігрові майданчики, а найголовніше, – ця парафія розташована посередині між сходом і центральним заходом Америки. Звідси однакова відстань і до Чикаго, і до Нью-Йорка – місць, де проживають найбільші українські громади.

На завершення дня наш прочанин, співак Роман Сидорук, подарував присутнім декілька чудових пісень з власного нового альбому духовної пісні, який зараз готується в Україні. Опісля всі роз’їхались на ночівлю по готелях. Найбільш стійкі, на радість своїм дітям, залишились ночувати в наметах, для цього в парафії було все необхідне.

Наступного дня недільний сонячний ранок розбудив нас на урочисту Святкову Літургію. У вщерть переповненому храмі велично співав хор. Слова о. Михайла про актуальність Живої Віри, яку засвідчили прибулі прочани, набирали особливого значення в цей день Зіслання Святого Духа.

Після закінчення Святкової Літургії, нашвидкуруч посмакувавши кавою і солодким, ми поспішили до наступного пункту нашої подорожі – української парафії св. Духа в м. Акрон (http://holyghostukrainiancatholicchurch.org/). Не дивлячись на те, що ми вже «традиційно» запізнювалися, новий парох цієї парафії о. Всеволод Шевчук, як справжній батько, гостинно чекав нас на церковному подвір’ї. Помолившись у храмі, ми зійшли вниз у простору церковну залу, де на нас терпляче чекали парафіяни; для прочан були і щедро накриті столи. Смачно пообідавши, гостинна зала наповнилася невимушеними словами подяки від отця-настоятеля та наших прочан. Незважаючи на те, що о. Всеволод є рідним братом нашого Патріарха Святослава, поводився він дуже щиро, невимушено і доступно. Багато жартував і наголошував, що родинні зв’язки тут не варто згадувати, бо і Христос на слова «...ось тут брати твої прийшли...» сказав, що братом і сестрою Йому є той, хто виконує волю Отця Небесного».

Наостанок отцеві подарували величезну Вервицю, яку власноручно виготовила п. Марія Демків із групи «Матері в Молитві», що при церкві Св. Юра в Нью-Йорку. Вервицю отцеві передала прочанка Марія Рамус, перуанка за національністю, яка давно приєдналася до українських прочан і відвідує тепер з ними всі прощі. За словами Марії, її дуже вразила краса Літургії у нашому східному обряді.
Наступним нашим місцем відвідин була копія каплиці Матері Божої з Люрду в парафії св. Йосипа, що в м. Могадоре http://www.stjosephrandolph.org/index.cfm?load=page&page=187. Там, у великому гроті, що справді дуже нагадує місце появи Матері Божої в Люрді, ми мали молебень на честь Пресвятої Богородиці, який провадив о. Емілян Дорош. Варто зазначити, що о. Емілян люб’язно погодився розділити з нами весь тягар нашої прощі, весь час сповідаючи, даючи духовні науки і допомагаючи у всіх справах, за що йому складаємо велику подяку.

Title 
Title 
 Title
 Title

Через неочікувану кількість прочан і низку інших причин, ми трохи вибилися зі спланованого графіка, тому останній наш пункт – парафію Святої Трійці у м. Юнгтаун – відвідали лише найбільш «стійкі» прочани з Чикаго і Нью-Йорка, правда, зі значним запізненням. Прибувши на місце і щиро перепросивши отця настоятеля по телефону, ми попросили його про благословення. Здивований о. Любомир Жибак з дороги поблагословив нас, а всі присутні дружньо заспівали йому пісню подяки. Отець був дуже вдячний і пообіцяв всім ревну молитву за всі прошення, які ми йому зложили в конверті разом з пожертвами. Також о. Любомир запросив усіх бажаючих відвідати Спільну Єпархіальну Прощу до Святого Хреста, яка відбудеться у його парафії Святої Трійці 14 липня цього року: http://www.holytrinityukrbyz.org/. Опісля всі ми, втомлені фізично, але піднесені духовно, щасливо роз’їхались по своїх містах.

Користуючись нагодою, хочеться ще раз подякувати найперше Господу, за те, що кожен із нас отримав можливість в той чи інший спосіб скористати духовно з цієї прощі. Звичайно, велика подяка належить всім отцям, які нас приймали, супроводжували, оголошували про прощу на своїх парафіях, підтримували і допомагали в ній. Також велика подяка всім прочанам за участь і допомогу в проведенні прощі. За те, що розуміють важливість молитви, за те, що моляться не тільки за своїх дітей і батьків, рідних і близьких, за наше духовенство, а й за тих, хто цієї молитви найбільше потребує, часом навіть сам не знаючи того... Не один з нас у житті пересвідчився, яку силу має молитва! Насамперед, молитва спільна.

На жаль, сьогодні багато людей, називаючи себе християнами, вважають, що для цього достатньо лише охреститися, повінчатися (так – про всяк випадок, тому що так заведено), помпезно відсвяткувати Перше урочисте Причастя своїх дітей, (яке, на жаль, для багатьох є, скоріше, виявом моди чи традиції, а відтак, має шанс бути в житті «урочисто-останнім»), носити дорогий хрестик на шиї чи прикріпити його в авто на найбільш видному місці і «традиційно», двічі на рік, прийти до церкви та принагідно згадати Господа в особисто вигідних моментах (таке собі намагання помістити Творця Всесвіту у власноруч виготовлені приватні рамки). Ні, цього недостатньо для того, щоб називатися християнином! Для християнина замало є ходити формально до церкви навіть кожної неділі і складати при тому відповідні пожертви. Господь вимагає від нас набагато більшого, але ніколи не більшого понад наші можливості. Господь потребує нашого спілкування з Ним, а таким спілкування є наша молитва. Тому то молитви ніколи не буває забагато, насамперед, молитви щирої. Духовні отці кажуть, що досягнути стану, подібного до безперервної молитви (багато святих мали ласку його осягнути), можна хоча б тим, щоби протягом дня якомога частіше звертатись думками до Господа. Це теж є своєрідна молитва! Кажуть, так можна зробити собі самому своєрідний тест, наскільки ми є добрими християнами. Також усім нам варто пам’ятати про молитву не тільки в скрутні хвилини, коли звертаємось до Бога по допомогу, а й мусимо пам’ятати про важливість молитви подячної. Її сила – особлива.

Title 

Духовні отці наголошують, що справжня молитва потребує великої практики, старань і зусиль. Ми повинні вчитися молитви. Перша сходинка, яку ми стараємось осягнути, це є молитва розуму; осягнувши її, ми матимемо змогу піднятись до молитви серця, а відтак, з часом, і до молитви безперервної, яка для багатьох з нас виглядає такою недосяжною... Хтось із духовних отців сказав, що лихий може змиритися навіть з тим, що ми читаємо Святе Письмо, але ніяк не може змиритися з тим, що ми молимось. Пам’ятаймо про це! Поза тим, будьмо відкриті на Господа, намагаймося якомога більше пізнати Його науку. Віра без добрих справ мертва, віра також потребує знань.

Патріарх Йосип Сліпий наголошував: «Два крила, якими підноситься людський дух в безкраї простори, це – віра й наука». Сьогодні ми маємо всі можливості, щоби в нашій життєвій мандрівці ми могли широко розправити обидва крила. Живемо зараз ніби у вільному світі, ніхто нікого тепер не переслідує, сьогодні Святе Письмо є вже майже в кожній хаті! Християни, не тримаймо його як сувенір на полиці... Господь оголосив своє Слово не для прикраси нашого інтер’єру, а для нашого вуха і серця. Відкриваймо Його і читаймо! Воно завжди по-новому до нас промовляє! Не виправдовуймось браком часу. Ми за життя, не помічаючи того, цілі томи всякого непотребу прочитуємо. Сучасні ЗМІ – це інформаційне цунамі, в якому вижити стає дедалі важче. Читаймо Катехизм нашої Церкви, Життя Святих... Це – основи нашої віри. Користаймо з цього! Не задовольняймось власною поверховістю, байдужістю і формалізмом.

На жаль, часто трапляється, що люди, які самі себе вважають дуже набожними (вони можуть бути присутні і в молитовних групах), при відсутності глибшого пізнання Христової Науки, легко можуть впасти до іншої крайності – релігійного фанатизму. Тому тут є велике поле праці для нашого духовенства, богословів і катехитів. Не варто легковажити бажанням вірних глибше пізнати Господа, потрібно належно оцінити їх намагання бути з Ним якомога ближче, а основне – це скористати зі спраглих на Господнє Слово сердець, з їхнього щирого бажання молитви. Обов’язком кожного душпастиря є вчасно підтримати своїх вірних у корисному, застерегти від спокусі оберегти від небезпечного. Потрібно лише вчасно засіяти добрі зерна і скропити спраглу землю вірян життєдайною Євангельською водою.

Пам’ятаймо слова Христа: «Симоне, сину Йонин, чи ти любиш Мене? ... – паси Мої вівці!» Віддаймося всі на Волю Господа, докладімо власних зусиль, тоді все буде добре, і ми побачимо позитивні зміни у нас самих, в наших родинах, парафіях, організаціях, а, відтак, і в нашому суспільстві.

Ігор Худик, Чикаго

«Час і Події», 7 липня 2013