Межа надії: українська молодь між вчора і завтра
Доки годинник б’є 12 разів, ще маємо трохи часу. Саме цей короткий проміжок, що налічує 12 дзвонів є нейтральною смугою – межею надії, на якій мусимо зупинитися – оглянутися назад і придивитися, що там попереду. Переступаючи межу надії, мусимо спитати себе, що назавжди залишається там – у минулому, якого, властиво, вже нема? Бо як би там не було, але минулим обумовлене майбутнє.
Доки годинник б’є 12 разів, ще маємо трохи часу. Саме цей короткий проміжок, що налічує 12 дзвонів є нейтральною смугою – межею надії, на якій мусимо зупинитися – оглянутися назад і придивитися, що там попереду. Переступаючи межу надії, мусимо спитати себе, що назавжди залишається там – у минулому, якого, властиво, вже нема? Бо як би там не було, але минулим обумовлене майбутнє.
2011 рік, що минув, був роком наслідків ліквідації в Українській державі Міністерства сім’ї, молоді та спорту і перенесення решток його структур до Міністерства найбільш одіозного та найбільш освистаного молоддю міністра – пана Дмитра Табачника. Здається, що головним завданням «титаніка» на ім’я Мінсім’ямолодь було вдало провести гру в Робінзона Крузо на безлюдному острові українського «святодмитрівського» Мінпросвіти: щасливці, що вони вижили в катаклізмі, з оптимізмом підбирали вцілілі після корабельного краху рештки та й пробували майструвати з них для себе якісь хатинки, тобто відділи і напівдепартаменти. Роботи отож було обмаль, - де тут займатися молодіжною політикою, коли діти в черзі на усиновлення ще не перераховані?
Залишена без Мінсім’ямолодіжної опіки і нагляду, українська молодь нанюхалась отруєного вседержавною безпритульністю повітря, яке начебто тхнуло свободою, але на смак було як та палиця міліціонера. І почалось…
Українській молоді у 2011 році було зовсім не смішно, і напевно не треба іронізувати з приводу міліцейських палиць, під які потрапляли плечі українських юнаків та дівчат – беззахисних українських юнаків та дівчат.
Починаючи від 26 травня 2010 року, коли під час святкування свого Дня народження був затриманий міліціонерами студент Ігор Індило, і тієї ж ночі помер в міліції, як тепер відомо – від тортур, протягом цілого року тягнулося слідство. Аж ось 14 січня 2011 року розпочався суд, який продувжувався і в лютому. Не минуло і півтора року після трагедії і лише півріччя після дуже складних судових дій, як на початку жовтня 2011 року п. Віктор Янукович доручає п. Пшонці у двотижневий термін ретельно вивчити всі обставини смерті студента Ігоря Індила. Але вже на той момент відомостей про, м’яко кажучи, неправову поведінку посадових осіб відносно затриманої молоді, значно побільшало.
Надзвичайні ситуації, такі, як загибель від тортур Ігоря Індила, не зупинила молодь від екстремальних маніфестацій своїх поглядів. Юнаки з організації «Тризуб ім. Степана Бандери» провели за гратами довгі місяці за те, що не погодилися зі встановленням комуністами Запоріжжя пам’ятника кату народів, кривавому упиру Йосифу Джугашвілі (Сталіну). Вони насмілилися знести голову істуканові, і весь силовий корпус держави був кинутий проти тризубівського юнацтва. В той же час ніякої – навіть моральної – оцінки діям запорізьких комуністів, які наважились поставити пам’ятник потворі, засудженій їх же колегами по партії у 1956 році, від української держави ніхто не дочекався.
За гратами опинилася і юна особа, яка екстремальним чином заманіфестувала своє ставлення до державної брехні щодо розкрученого у рекламі «почитання» радянських ветеранів Другої світової війни. Дівчина, як вона сама про це говорила, не погоджувалася з тим, що провладні партійні діячі використовують старих людей і символи мілітарного тріумфалізму СРСР лише тоді, коли хочуть осягнути свої недобрі цілі. Через таке начебто «почтітєльноє» відношення, пам’ятні місця з обелісками та «вічними вогнями» для нових поколінь виявилися спрофанованими. Саме тому дівчина з друзями вирішила продемонструвати наявність олігархічно-державної профанації, використавши «вічний вогонь» за природним призначенням будь-якого вогнища: вони підсмажили на ньому яєчню зі сосисками.
І знову проти юних «креативщиків» були кинути силові структури держави, і розпочався судовий процес, який ні при яких умовах не міг закінчитися, принаймні розумінням мотиву дій протестуючої молоді.
Нема сенсу сперечатися, чи є припустимою така поведінка чи ні. Вже давно відомо, що символи мілітарного тріумфалізму СРСР аж ніяк не пов’язані в свідомості пересічної людини з шанобливим відношенням до ветеранів. Своїх дідів, які пройшли через полум’я пекла війни, онуки люблять і поважають. Але спустошеними виявилися псевдо-релігійні символи «імперії червоного дракона» і необхідність поклонятися їм. До того ж реабілітована після гонінь «загального атеїзму» релігійність відновила в людській свідомості факт того, що «вічний вогонь» горить тільки у пеклі і є символом сатанинства.
Але не помилимось, якщо скажемо, що молоді, яка би зважилась на протидію державно-задекларованій брехні і агресивним решткам комуністичного «бєспрєдєла», цього року майже і не було, - поодинокі особи проти міліцейсько-прокурорської зграї.
Переважна більшість юнаків і дівчат, які зовсім нещодавно завзято мірялися кольоровими політ-фантіками, присягалися про «ні-брехні!» і про те, що не будуть байдужими, всім гуртом перенесли свою активність з майданів у затишок гучних дискотек та вечірок. І якщо б запитати, якою спрямованістю у 2011 році відзначалася українська молодь, то впевнено треба було б відповісти: рекреаційною!
Відривалися у 2011-МУ! Відверто кажучи як вівці, що не мають пастиря і мають підозру, що той пастир дуже нескоро до них повернеться.
До того ж маємо сприятливий факт: доки Україною ходять «чорні» гроші, завжди можна найнятися до господаря і «наварити» трохи – якраз щоби ввечері все запрацьоване «просадити» на відв’язній дискотеці, яка може належати тому ж самому господарю, у якого заробилося. Такий собі природний оберт по колу фінансових речовин в Україні.
І ніхто не наважується навіть запитати про те, задля чого з дивовижною швидкістю зникають молодіжні обличчя і юнацька неповторна індивідуальність. Ніхто не питає, який вірус точить ментальність суспільства, задля чого навіть на західних теренах України в молодіжному середовищу нема того, чим нещодавно пишалися покоління: всупереч забороні комуністів колядували, ходили від хати до хати з родинним вертепом, досконало знали прадідівські звичаї і співи. Ах… Ось воно і зникло: саме тоді, коли ніхто не забороняє. Як мокрою шматою підлогу протерли – нічого майже нема! Не пам’ятається. І не питають у тих, хто мав би пам’ятати. Бо не потрібне? З усього достеменно відомо: потрібне, справді потрібне, але… І на цьому «але» все рветься і обривається в мовчанку. Що за вірус такий і звідки він вдерся у нашу ментальність, у ментальність нашого майбутнього – нашої молоді? Нема відповіді, мовчанка.
Є щось інше: бажання переважної більшості української молоді виїхати геть до чужої хати, щоб там хоча б гній в долонях носити, але тільки б виїхати геть зі своєї землі. Бо тут перспектив, мовляв, нема. Хто вам таке сказав? Мовчанка, нема відповіді. А там, куди прагнете виїхати, де будете гній в долонях носити і вдячно в очі з долу заглядати – там перспектива є? «Є!» - відповідають. Хто вам таке сказав? Знову мовчанка, нема відповіді.
Цікава річ: кого не спитаю напередодні Нового року, всі відповідають впевнено: «Нема в Україні молодіжної політики!» Та як же нема, коли така одностайність в тенденціях і тільки окремі відхили від загальної лінії? Люди мої, є вона, та молодіжна політика – неокреслена і неописана в публічних документах, невинесена на загал, прихована від суспільної уваги, але є! Бо якщо би не було, тоді був би хаос. А тут ніякого хаосу – лише чітка «управляємость» і одностайність! «Одностайність» – бач, яке скотське слово!
Є українська молодіжна політика – політика руйнування будь-яких ідей та ідеалів, політика цинічного релятивізму, моралі без розуму і розуму без моральності; політика невтручання в політику – бо «брудна справа», нехай тим багном займаються діти тих, які мають неміряні капітали. Для них, фінансових «праведників» все чисте, бо відкуплене завдяки «вільно конвертованій»! Є в Україні молодіжна політика – політика відокремленості від громадського життя, егоїстичного гедонізму і пихатості грошової спроможності, неписьменності і безкультурності; політика атрофії пам’яті і гіпертрофії амбіцій аж до відпочинку на Канарах! Молодіжна політика спустошеного майбуття переданого у чуже володіння.
Здавалось би, є смішним намагання запитати, чи є в Україні будь-яка альтернативна молодіжна політика, побудована на засадах, відмінних від засад згуртованої одностайності споживацтва серед пасовиська загальної рекреації. Альтернативність згори закладає можливість суспільного діалогу і питатися про альтернативність є тим самим, що й питатися про наявність суспільного діалогу або хоча би його можливості в сучасній Україні. Там, де питання знімається з порядку денного за допомогою палиці силовика, суспільний діалог приречений на очікування вироку за гратами корумпованих судилищ.
Для того, щоби з’явилася альтернативна молодіжна політика, мусить бути наявною альтернативна владна структура – та, яка визнається населенням як власна і відносно якої силовим способом укорінена політика безгласного тваринництва є окупаційною владою.
Протягом багатьох віків українське існування здійснювалось за умов окупації. Але в Україні завжди була наявною альтернативна влада, яку нація визнавала саме за свою владу. В свою чергу окупаційні структури завжди намагалися привласнити і асимілювати, перетравити альтернативну владу української нації. Інколи це навіть вдавалося.
Альтернативною владою за умов окупації в Україні завжди була українська національна Церква, яка незмінно приймала на себе всю долю свого народу від Володимирових початків аж по сьогодні. І тим, хто здійснював окупаційну політику, завжди найбільше йшлося про привласнення саме Церкви або про її заміну на щось інше, підпорядковане і слухняне, що можна було б використовувати як знаряддя для перетворення населення в робочих биків.
Саме тому настільки значущою з’явилася у 2011 році позиція Української Греко-Католицької Церкви, яка у всіх заявах та документах своєї ієрархії протягом цілого року маніфестувала позицію незламної вірності православним християнським цінностям та віровченню Вселенської Церкви. Незламність цієї вірності, яка і у минулому не раз була засвідчена Греко-Католицькою Церквою аж до мученицького стояння у правді, є гідною найкращих історичних зразків українського національного геройства – вшанованого всією Вселенською Церквою християнського українського геройства.
Саме тому настільки значущою стала публікація доповідей новообраного Патріарха УГКЦ Святослава, якому Блаженніший Любомир кардинал Гузар передав верховну владу в Українській Греко-Католицький Церкві, що вони були опубліковані на молодіжному сайті Дивенсвіт. Саме в цих доповідях молодий Патріарх Святослав, доречі – наймолодший серед ієрархів такого рівня – окреслював принципи і стратегії молодіжної політики УГКЦ.
Зерно пастирського слова впевнено падає на добрий ѓрунт: греко-католицька молодь сьогодні ще не настільки піддалася вірусу рекреаційної споживацької байдужості і не бажає собі бути перетвореною у робоче бидло для прибульців. Доброю ознакою є динамізм греко-католицької молоді, який багаторазово був засвідчений протягом 2011 року. Кожний, хто бачив юнаків та дівчат, які йшли дорогами України до святинь Зарваниці, Крехова, Унева та Гошева, може засвідчити: це – не фанатики, це свідома молодь, яка знає ціну святості в особистому та громадському житті. І ця молодь буде вимагати відповідної святості від себе і середовища свого існування, від довірених осіб. Бо вже розуміємо, що поразка українських довірених та делегованих до влади осіб полягає саме в тому, що ті, хто їм довірився, не вимагали від них радикальної святості – єдиної запоруки отримання нацією благословення Божого.
Активність греко-католицької молоді в проведенні благодійних громадських акцій є надзвичайною. Найчастіше для того, щоби позбирати, спакувати і рознести десятки тисяч подарунків і різноманітної допомоги юнакам і дівчатам, зовсім не є потрібною прискіплива увага старших людей або священиків. Священики, монахи і монахині сприймаються греко-католицькою молоддю в контексті благодійних діл швидше як мудрі співпрацівники, старші колеги, досвідчені родичі, а не як функціонери з одним тільки формальним авторитетом.
Не менш серйозної уваги заслуговує активність молодіжних греко-католицьких організацій в просвітницькій діяльності, в поширенні історичних українських традицій і цінностей.
Саме тоді, коли більшість українських громадських організацій намертво застрягла на здобутті від іноземних благодійників фінансування проектів та на боротьбі за вплив на владні структури й можливість втручання у сумнівні законотворчі процеси, греко-католицька молодь дійсно стверджує своє громадське існування саме через апеляцію до співгромадян і завдяки цьому активізує суспільство до вирішення спільних проблем.
В той час, як в Україні зникають навіть успішні громадські організації, які протягом минулих років проводили досить корисну діяльність, саме в греко-католицькому українському світі народжуються нові спільноти з новими ініціативами серед родинних парохій міст і сіл.
Безумовно, новонароджені спільноти та ініціативи потребують окремої уваги парохів, ченців та священиків і то такої уваги, яка би не перешкодила проявам молодіжної самостійності та ініціативності. Безумовно, далеко не завжди молодь, священики, ченці навчені відповідно відгукуватись на потреби і наміри, не завжди вміють достосуватися одні до других. Але це невміння не перериває існування молодіжних ініціатив і не руйнує розвитку молодіжних греко-католицьких спільнот.
Особливою позначкою 2011 року в греко-католицькому молодіжному світі стало проростання потужної ініціативи волонтерського руху, який має всі підстави для того, щоби стати не тільки загальноукраїнським, але поєднати тих, хто в Україні і сущих на поселеннях, тобто українську молодь діаспори. Солідарність української християнської молоді всієї планети – це і є та наявна тенденція, яка може змінити життя, і яка народилася серед греко-католицької молоді України саме у 2011 році.
Спільність, динамізм, активність, орієнтація на традиційні цінності, здоровий національний консерватизм. Як доповнення до цього – в молодіжному греко-католицькому середовищу нарешті з’являється стратегічне мислення і стратегічно побудована дія. Добрий початок альтернативної молодіжної політики української нації, яка вже не раз довела свою невмирущість!
Хотілось би сподіватися на те, що активність християнської молоді України буде мати яскраво виражений місійний наголос: не є заслугою перед Богом відчути себе кращим за іншого – найважнішим є заохотити іншого до того, щоби стати кращим, прокинутися до нового життя в Христі. Місійний наголос є тим фактором, який буде протистояти тенденції перетворення української молоді на робоче бидло, що воно не має в своєму житті нічого, крім праці, годівниці і розваги. Солідарність християнської молоді є передусім оздоровлюючою солідарністю з тими, хто підпав під контузію антимолодіжної політики створення безликого натовпу безіменних потвор, які не мають ні роду, ні походження, ні майбутнього.
Саме з цим наголосом вступаємо у 2012 рік, про який Вселенський Архиєрей Венедикт XVI сказав, що він буде роком надії. І саме солідарність християнської молоді в Україні є позначкою того, що надія не вичерпана, що ще не вмерла – і не буде вмирати, бо є невмирущою в Бозі, в Христовому непереможному Воскресінні, шлях до якого починається від ніжної колядки Різдвяної ночі.
о. Олександр Чумаков
