«Згадати все» – інтерв’ю з отцем Богданом Прахом, головою оргкомітету приїзду Папи Івана Павла II в Україну

10 серпня 2011, 12:32 | Калейдоскоп-дайджест | 0 |   | Код для блогу |  | 

Анатолій БАБИНСЬКИЙ, Лідія МІДИК

"УКУ"/"Патріярхат", 11 серпня 2011 року

Інтерв’ю з отцем Богданом Прахом, головою оргкомітету приїзду Папи Івана Павла II в Україну у часописі «Патріархат»

Ідея запросити Папу не виник­ла на порожньому місці. Що і хто стояв за цим рішенням?

Ця ідея постійно виринала на різних зустрічах представників на­шої і Римо-Католицької Церкви, на зустрічах з Папою, у розмовах з державними мужами. І в певному моменті ці «неустанні» запрошення знайшли відгук.

Ватикан дав позитивну відпо­відь на запрошення з боку україн­ського уряду. Що далі? Які перші практичні кроки після цього?

Початок був радісний, а водно­час відчутна була потужна напру­га. Коли вже з Ватикану надійшла вістка про згоду на запрошення і термін візиту Папи було проголо­шено, тоді Блаженніший Любомир (Гузар) з поодинокими єпископами і найближчим своїм оточенням почав роздумувати, як все організувати і як створити структуру, котра мала б усе влаштувати. Звичайно, цілком логічним було співпрацювати з Римо-Католицькою Церквою. Тому незабаром (думаю, в перших числах лютого 2001 року) відбулося кілька зустрічей, на яких були присутні ми­трополит Мар’ян Яворський, єпис­коп Маркіян Трофим’як, з нашого боку Блаженніший Любомир та по­кійний вже владика Юліян Ґбур. Було створено організаційний ко­мітет, який очолили владики Юліян Ґбур і Маркіян Трофим’як. Мене тоді призначено координатором всього процесу організації візиту в Україну, тобто у Львові та Києві.

Для належної організації ро­боти і розподілу відповідальності, було створено кілка підструктур і призначено їхніх керівників, м. ін. київський оргкомітет очолив о. Теодозій Янків ЧСВВ, львівський був під моєю опікою, відділ інформації доручено о. Кенові Новаківському (зараз владика в Канаді).

Для нас було важливим, щоби ми, представники Церкви (відпо­відальні з Ватикану, римо-католики і греко-католики) між собою пого­дили місця, де мали б відбуватися богослужіння та зустрічі Папи з ві­рними. Також це обговорювалося, звичайно, з місцевою владою, адже потрібно було обрати територію, на якій би помістилося більше мільйо­на прочан. Спочатку було обрано три місця: іподром, парк ім. Богдана Хмельницького (зустріч тут не від­булася через заборону Ватикану з огляду на безпеку і здоров’я Папи) та храм Різдва Пресвятої Богородиці.

Після цього ми розробили план візиту, де все було продумано бук­вально по хвилинах. Цей план за­тверджувався у Ватикані.

Другим етапом робіт було розро­блення і втілення проектів того, як має виглядати літургійне, культурне оформлення цих подій. До співпраці ми запросили архітекторів, дизайне­рів, будівельників, і тут праця пішла достатньо швидко.

До головних завдань церковного оргкомітету належали: виготовлення проектів, спорудження і мистецьке оформлення молитовних престолів, визначення і розподіл територій на сектори, виготовлення запрошень, озвучення і оснащення телебімами, інформаційна робота. Кожне рішен­ня, особливо з уваги на безпеку Свя­тішого Отця, запрошених достой­ників і прочан, було затверджене службою безпеки Ватикану і Украї­ни. Всі ці роботи були дуже дороги­ми, Церква мусила їх проплачувати з власних коштів, які потрібно знайти вельми швидко. Це була дуже і дуже копітка праця, обмежена часом.

Папа не щороку приїжджає в Україну, тому підготовка його візи­ту – це унікальне для нас явище. Чи Ви використовували досвід інших країн у прийнятті такого специфіч­ного гостя?

Я вже мав досвід організації візи­ту Папи. У 1991 році, коли Іван Пав­ло II приїздив до своєї Батьківщини, зокрема до Перемишля та Любачева, я брав участь у підготовці цих від­відин. На той час я був парохом у м. Ярославі й виконував уряд декана Перемишльського деканату. Тоді вла­дика Іван (Мартиняк) попросив мене увійти до оргкомітету від імені на­шої Церкви. Я дуже радо прийняв цю пропозицію, і фактично там я набрав досить великого досвіду. Оскільки поляки не вперше готували приїзд Святішого Отця, вони мали вже ба­гато напрацювань. Мені не раз було приємно дивитися, як злагоджено працюють наші сусіди. І очевидно, тоді я познайомився з чиновниками з Ватикану, які були відповідальні за візити Папи. У той час організацією всіх подорожей Івана Павла II займався монсеньйор Роберто Туччі, а також церемоніймейстер монсеньйор Гвідо Маріні, з якими ми дуже гарно­го співпрацювали.

Ватикан вимагав, щоб усе було під контролем Церкви – і державні служ­би, і поліція. Вже там я побачив, як повинна виглядати структура органі­заційного комітету, який займається підготовкою візиту такого високого рівня. Цей досвід я переніс згодом сюди, в Україну. І після того, як мене було призначено головою оргкомі­тету, перше, що я зробив, – поїхав до Рима на зустріч з монсеньйорами Туччі та Маріні для складення плану візиту. Відтак закипіла робота. Це сталося досить пізно – наприкінці лютого, часу в нас було зовсім мало, буквально чотири місяці.

Отче, чи Ви сподівалися, що на зустрічі з Папою прибуде аж так багато людей?

Ми, звичайно, хотіли цього, ми знали, що люди дуже чекають Івана Павла II і що його постать притягує, але такої кількості народу я сам не сподівався. І знаєте, найбільше не сподівався тоді, коли о другій годині ночі приїхав на іподром перевірити стан справ перед Літургією, яка мала відбутися цього дня. Надворі зли­ва, страшне болото, я стояв посеред того поля, в грязюці, мокрий і просто не розумів, що діється, в мене руки опустилися. Я питав Бога: «Господи, за що Ти нас так караєш?» О п’ятій ранку, коли я їхав знову на іподром, побачив масу людей, які заповнили всю дорогу, тоді я заспокоївся: все буде добре. У тій хвилині я зателе­фонував до начальника міліції, щоби задіяли військових, бо зрозумів, що силами волонтерів ми собі з такою кількістю людей не дамо ради.

Як можете охарактеризувати співпрацю держави і Церкви у під­готовці візиту?

Одним із перших завдань органі­заційного комітету було з’ясування того, як підготувати державні служ­би до такого масштабу робіт, «тери­торії» відповідальності. Переговори відбувалися і тут, і в Києві з Мініс­терством закордонних справ, Служ­бою безпеки, керівництвом вну­трішніх військ. Праця у тій ділянці була дуже насиченою, але з держав­ними органами ми легко знаходили спільну мову. Крім того, вони розу­міли, що в цьому випадку вони не мають великого досвіду, тому радо прислухалися до наших порад і ви­конували їх.

Часто наголошувалося, що Папа приїжджає на запрошення Прези­дента України, в чому потім це ви­являлося? Чи тільки в присутності Леоніда Кучми на богослужіннях, зустрічах, чи все-таки держава була дуже зацікавлена у приїзді Папи?

Звичайно, це був візит держав­ного рівня, і на цьому треба було наголошувати, оскільки Папа як глава держави Ватикан, аби відвіда­ти іншу країну, мусить мати особис­те запрошення від глави цієї країни. Коли ми говоримо про Церкви, то мусимо пам’ятати, що в Україні Ка­толицька Церква не є домінуючою, як, наприклад, у Польщі, Іспанії, Португалії тощо. В нашому випадку було не до кінця зрозумілим, чому Папа мав би приїжджати в Украї­ну, адже це держава, де населення здебільшого православного віро­визнання. Тому потрібно було таку термінологію вживати, щоби не по­гіршити стосунків між католиками і православними.

Фактично єдиними, хто нама­гався завадити візитові Папи, була частина вірних УПЦ (МП). Чи це якось практично заважало підго­товці?

Щоб відповісти на це питання, слід виділити рівень офіційний, на якому, як пам’ятаємо, реакція не була позитивна, і міжлюдський, осо­бистий, де, правду сказати, ми не відчували якогось ворожого став­лення. Радше навпаки, у Львові ще до візиту зустрічалися ми з влади­кою Августином, домовлялися про їхню молитовну участь, і при цьому реакція була, скажімо, нейтральна. Більш відкрито проходили зустрічі з Архієпископом УПЦ КП Андрієм (Гораком). Не скажу, що вони раділи з приїзду до Львова Святішого Отця, але й негативно про це не висловлю­валися.

Цікавий момент був з тим, що Папа проїжджав у Києві біля Києво-Печерської лаври. Це було заплановано?

Коли Святіший Отець приїз­див до Польщі й до інших країн, особливістю Його поведінки була спонтанність, несподівані зустрічі, шляхи проїзду. Служби дуже цього боялися, вірні з трепетом очіку­вали. В Україні було по-іншому, з огляду і на вік, і на безпеку кожен крок повинен був бути спланова­ним. Пригадую, що навколо цього питання проїзду вулицею біля Лав­ри велися дискусії, але оскільки Папа дуже хотів бодай подивитися на Печерську лавру, його прохання виконали.

Тобто Папа мав особливі поба­жання стосовно того, що хотів по­бачити, де побувати, з ким зустрі­тися в Україні?

В різному часі з Ватикану лунали різні побажання. Чи все це виходи­ло від Папи – не знаю, але, мабуть, певним чином об’єднувалися його власні побажання і пропозиції лю­дей, які займалися організацією по­дорожей Святішого Отця. Одне, що знаю, Папа дуже хотів бачити Львів, відвідати якнайбільше святинь, але на жаль, час і стан здоров’я його ставили багато обмежень. Крім того, численні зустрічі були не пуб­лічними, відбувалися там, де Папа відпочивав, тобто в Митрополи­чих палатах Святоюрської гори і в римо-католицькій семінарії у Брюховичах.

При організації певних заходів є те, на що організаторами витра­чається багато сил, але воно зали­шається непомітним для людсько­го ока, навіть для преси. Як було з візитом Понтифіка в Україну?

О, багато речей залишилося непоміченими! Взяти хоча б туалети. Така ніби дрібниця, але скільки було проблем з їх придбанням і встановленням. Наступне – це телебіми. їх не було ні в Україні, ні в Польщі, треба було везти з Австрії, Швей­царії або Німеччини. їхнє арендування коштувало дуже дорого, і всі видатки мусіла покривати Церква, держава до того не мала стосунку. Гроші на телебіми ми знайшли що­йно за чотири дні перед Літургіями, за ці дні їх потрібно було привезти в Україну, а це включало пошук маши­ни, вироблення візи водіям, оплата, транспортування і проблеми на кор­донах, монтаж…

Пригадалися також ліфти, які мусили бути встановлені на сцені, де Святіший Отець служив Літур­гію. Віряни їх не бачили, мало хто знав про ці ліфти, а встановлення вимагало і коштів, і зусиль…

А яка цікава історія Вам запам’яталась з того візиту?

В Україну на цей візит прибув давній приятель Папи, засновник організації «Церква в потребі» (після виходу Церкви з підпілля вона багато спричинилася до відновлен­ня храмів, монастирів і т.д.) отець Веренфрід ван Страатен. Ззовні він дуже схожий на Папу, сивоволосий, старенький священик у білій рясі… Отець ван Страатен на той час вже був прикутий до інвалідного візка. І тоді, коли Папа мав під’їхати до майбутнього Центру вищої бого­словської освіти (де сьогодні семі­нарія) для освячення наріжного ка­меня, отець Веренфрід очікував там, а люди були дезорієнтовані, вони сприйняли його за Папу.

Крім того, отець повинен був по­вернутися додому днем раніше від закінчення візиту Папи, і саме в той час, коли треба було везти його на літак, дороги були перекриті. Але ми ризикнули і все ж поїхали без узго­джень із міліцією. Оскільки, на випа­док того, що зі Святішим Отцем мо­гло трапитись щось, було узгоджено кілька доріг евакуації і термінової до­ставки на летовище, одна з них про­ходила вулицею Стрийською. Коли нас зупинили солдати, ми вказавши на отця Веренфріда, сказали: «Поди­віться, кого ми веземо», і вони, збен­тежені, нас негайно пропустили.

Що Вас позитивно і негативно (якщо таке траплялося) найбільше зворушило, заторкнуло у цій нелег­кій, дуже напруженій праці?

Найбільше мене зворушив енту­зіазм, з яким вже до самої тільки пра­ці над підготовкою візиту підходили люди чи то в Києві, чи у Львові, чи у Ватикані. Було надзвичайне підне­сення. Люди працювали безоплатно і жертвували як гроші, так і свій час, чи здібності, чи ще щось. Величез­ний ентузіазм, прекрасна співпраця на усіх рівнях, хоч були дрібні непо­розуміння, але вони вирішувалися, як то кажуть, в робочому порядку. Ані до того, ані після, хоч і проводи­лося багато інших заходів, я не при­гадую такого піднесення, як було тоді. Якщо іноді, за інших обставин, були якісь зустрічі зі Службою без­пеки чи міліцією, відчувалася певна недовіра сторін, то тут – всі розу­міли, що повинні зробити важливу справу, і це об’єднувало та усувало всілякі підозри. З нарад із держав­ними структурами ми поверталися завжди задоволені й з радістю про­довжували роботу.

Усі ми відчували колосальну від­повідальність. Ми працювали так, що з ніг падали, дуже мало спали, але ніхто не нарікав, цей ентузіазм давав нам сили.

Що Вам дало перебування у са­місінькому центрі організаційного виру?

У певні критичні моменти ми полишали десь на маргінесі будь-які чвари й непорозуміння, а пра­цювали далі. Антипатії між людьми різних рівнів влади, чи з різних по­літичних таборів тут не мали місця. Уявіть, серед українців це було мож­ливим – ефективно співпрацювати в одному напрямку! Я побачив дуже чітко, що в Україні можна багато до­брих діл зробити, якщо побороти ту слабкість нашу, що без поштовху, без якоїсь зовнішньої спонуки наші люди не проявляють власної ініціа­тиви. Щойно коли бачимо, що за нас цього ніхто не зробить – починаємо діяти. Нам бракує того справжнього громадянського суспільства. Якщо б Папа щороку приїздив в Україну, то Львів би давно по-іншому вигля­дав, все було б доглянутим. Люди тоді приїжджали з сіл, пропонували свою допомогу і робили таку роботу, якої за звичних обставин не погоди­лись би виконувати. В дощ, у болоті до колін вони робили огорожі сек­торів… Церква, до речі, показала, що вона здатна людей надихнути, здатна витягти на поверхню їхні по­зитивні якості.

Минуло 10 років, вже нема серед нас Папи. Який відголосок цього візиту звучить до сьогодні?

Великий вплив, на мою думку, візит Папи справив на молодь. Зна­єте, якщо в серці людини один раз щось сокрушиться, то це сокрушен-ня залишиться назавжди. Цей візит навіть сьогоднішні священики, які на той час були ще семінаристами, згадують з великою теплотою. Тоді вони були активно задіяні в органі­зацію приїзду Папи, теж були у гущі того ентузіазму. І, без сумніву, цей ентузіазм вони понесли в села і міс­течка, у яких тепер душпастирюють.

Навіть такі дрібні речі, як фелони, які було виготовлено спеціально до приїзду Івана Павла II, ті чаші -вони й сьогодні є у використанні й пригадують нам цю велику подію.

Я думаю, що Майдан – це теж результат візиту Святішого Отця. Згадайте, за три роки після першо­го приїзду Папи до Польщі почалася Солідарність, через три роки після відвідання України – Майдан.

Отче, Ви були на приїздах Папи до інших країн до і після червня 2001 року. Якщо порівнювати, то…

Всюди я бачив великий ентузіазм, але такого, як в Україні, я не зустрів більше ніде. Люди кілька годин сто­яли в болоті, чекаючи на початок Лі­тургії. Вони не мусили там бути, але вибрали це перебування на молитві. В інших країнах, де я був присут­ній на зустрічах з Іваном Павлом II, такого не було.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Моніторинг ЗМІ

    Останні коментарі

    • Михаил | 16 вересня 2019, 22:44

      Исповедаться можно священникам, а ряженые пцу-шники таковыми не являются. Их никто не рукополагал в священный сан, имея апостольское преемство. В данной же печальной ситуации, наверное можно

    • Михаил | 16 вересня 2019, 22:31

      Хватит бредить! Расскажи лучше что- нибудь из серии, как завтра все церкви мира вприпрыжку побегут признавать "пцу" или как "почётный патриарх" Денисенко полезет обниматься с

    • enzian | 16 вересня 2019, 18:51

      То не вандали, то московські агенти.

    • enzian | 16 вересня 2019, 18:49

      Які проблеми? Заборонити ув'язненим москалям сповідатися російським попам.

    • Стефан | 16 вересня 2019, 16:18

      Владимир Дудка и Константин Давыденко, как и многие другие честные и справедливые люди, неизбежно попадают под репрессии от рулящих лжецов, мошенников и лицемеров, противостоять которым долг верующих

    Популярні статті місяця