«Ніхто не казав світові стільки доброго про Україну, як Папа-слов’янин»
Архієпископ Мечислав Мокшицький — про понтифікат Івана Павла ІІ і про українські питання
Нещодавно бестселер «Вівторки любив найбільше» видано українською! Це розповіді архієпископа Мечислава Мокшицького (нині архієпископа-митрополита Львівського римо-католицької церкви) про щоденне життя Івана Павла ІІ, точніше про те, як Папа залишився людиною. Його Преосвящество дев’ять років був другим секретарем понтифіка... Так, з книжки стає відомо, що Святійший Отець, наприклад, любив афористично повторювати: «Справедливості замало, потрібна любов». Або ж щиросердо сміявся із жарту про самого себе: «Чим відрізняється Папа від Святого Духа? Святий Дух є всюди, а Папа вже там був». Усім серцем вірив у силу молитви. У скруті завжди повторював: «Молімося!». Щовечораперед сном підходив до вікна своєї спальні й благословляв світ.
«День» безпосередньо в архієпископа Мечислава МОКШИЦЬКОГО цікавився спогадами про Івана Павла ІІ, а також говорив з ним про релігійну ситуацію в Україні загалом.
— Цьогоріч ми відзначали десятиліття душпастирського візиту Івана Павла ІІ в Україну. «Я приїхав як ваш друг», — перше, що Папа сказав, ступивши на нашу землю. Ці слова понтифік завжди підкріплював справами. Ваше Преосвященство, чим була зумовлена така прихильність до українців?
— Україна є близькою кожному полякові, оскільки ще на початку ХХ століття її частина належала до складу Польщі. Чимало письменників описали ті часи у своїх творах. Чимало й історичних розвідок написано про цей період. А Папа дуже любив і добре знав історію. Особливо історію церкви: римо-католицької, греко-католицької й православної. До того ж, колись у Станіславові (тепер Івано-Франківську) і Львові працював один із його духовних наставників — архієпископ Адам Стефан Сапєга. 1944-го нацисти вербували польських чоловіків на роботу в Німеччину, тож Кароль Войтила переховувався в його домі. (Там залишився до завершення Другої світової війни.) А 1946-го той висвятив молодого Войтилу на священика. Тобто Святійший Отець був історично, духовно й емоційно поєднаний з Україною. До прикладу, коли Йосиф Сліпий повернувся із Сибіру і замешкав в Римі, понтифік із ним дуже заприятелював. Вони часто бачилися, розмовляли. А як предстоятель греко-католиків помер, Іван Павло ІІ прийшов попрощатися: довго молився, а тоді поцілував руку. Папа був вдячний українцям за те, що, незважаючи на семидесятилітнє панування комуністичного режиму, вони зберегли віру. Ніхто не казав світові стільки доброго про Україну, як Папа-слов’янин.
— Сімдесят років триває процес беатифікації Андрея Шептицького. Двічі він зупинявся через втручання польських ієрархів римо-католицької церкви. Відомо, що Папа Іван Павло ІІ хотів, щоб ця процедура чимшвидше успішно закінчилася. Ви знаєте, на якому етапі вона зараз?
— Коли Святійший Отець приїхав в Україну, більшість його проповідей так чи інакше торкалися постаті Андрея Шептицького. Тоді навіть поширювалися чутки, мовляв, понтифік уже його беатифікував... То правда, що Папа з великою повагою ставився до митрополита. Однак деякі польські єпископи закидають Шептицькому, що він не намагався зупинити братовбивчу боротьбу між українцями й поляками під час Другої світової війни. Якщо експертам, які займаються процесом, удасться з’ясувати деякі деталі, справа посуватиметься швидко. Я не можу розповісти, на якому етапі процес, бо тепер не дуже обізнаний з його перебігом, але, думаю, на дев’яносто відсотків усе готово.
— Кажуть, що за Івана Павла ІІ було підготовлено документи про надання УГКЦ патріархату, але справу не було доведено до кінця. Ваше Преосвященство, вам щось відомо про це?
— Справді, за часів Івана Павла ІІ йшлося про надання патріархату для українських греко-католиків. Святійший Отець зустрічався з синодом єпископів УГКЦ, Комісією єдності всіх християн та іншими церковними структурами і говорив, що найбільша східна католицька церква в світі має на це право. Однак Консиліум кардиналів (дорадчий орган Папи в подібних питаннях) дійшов висновку, що ще не час ухвалювати таке рішення, мовляв, це може викликати спротив із боку російської православної церкви. До речі, понтифік дуже прагнув зустрітися з тодішнім патріархом РПЦ Алексієм ІІ. Навіть приставав на умови тамтешньої сторони, мовляв, зустріч можлива тільки на нейтральній території, однак не з нашої вини домовленості постійно зривалися.
— На своїй інтронізації глава УГКЦ Блаженнійший Святослав (Шевчук) говорив про вас як свого наставника, тепло згадував і про подарований вами розарій (чотки. — Ред.) Івана Павла ІІ. Ваше Преосвященство, як оцінюєте перші місяці його керівництва церквою?
|
— Приємно, що Блаженнійший Святослав (Шевчук) не побоявся публічно сказати про наші приязні взаємини. Хоч ми навчалися в одному університеті — Папському святого Томи Аквінського в Римі, та познайомилися, коли він був ректором Львівської духовної семінарії. Тоді мали можливість бачитися з нагоди різноманітних урочистостей, наприклад відкриття нового навчального року, й приватно. Потім я брав участь у його висвяченні на єпископа.
У нас уже відбулася офіційна зустріч, на якій обговорили проблеми церкви в Україні, налагодження подальшої співпраці між УГКЦ і РКЦ (насправді існує ще чимало нерозв’язаних питань між нами). Я думаю, він — молодий, енергійний і відкритий, зі щирими намірами — буде добрим предстоятелем греко-католиків. Очевидно, усе даватиметься не відразу й нелегко.
— Скажіть, будь ласка, з якими проблемами найчастіше зустрічається церква у посттоталітарному суспільстві?
— На моє переконання, після стількох десятиліть засилля комунізму церква повинна говорити передусім про моральність і цінності. Колись у Польщі Іван Павло ІІ багато проповідей присвятив саме тлумаченню 10 Божих заповідей.
На жаль, Україну поглинула корупція. Як наслідок, люди не вірять у справедливість. Наслідок цього всього — цинізм. А з такими настроями, зрозуміло, громадянського суспільства не побудуєш. Якось Святійший Отець сказав, що homo sovieticus (нині додаймо post до другого слова) особливо потребує надії й свободи. Тому потрібно виходити на зустріч кожній людині. Сьогодні римо-католицька церква веде душпастирську діяльність у лікарнях. Однак треба провадити її всюди: з вчителями, залізничниками, міліцією... Варто подумати про католицькі садочки й школи при парафіях. І взагалі закцентувати увагу на молодь. До речі, серед молодих великий відсоток алко- і наркозалежних, для таких треба створити спеціальні реабілітаційні осередки. Також великою проблемою залишаються аборти.
Якщо церква на Заході має на що опертися, тобто на внутрішньоцерковні рухи, то в українських церквах їх фактично немає. Одним словом, є над чим працювати.
— Нещодавно ватиканський прелат Маріо Тосо заявив про потребу створити католицьку партію в Італії. Її членами можуть стати ревні католики, які обстоювали б християнські цінності в секуляризованому (тому, що відійшов від церкви, релігії) італійському суспільстві. Ваша думка з цього приводу. Як ви гадаєте, Україні, яку сьогодні вважають християнською країною, секуляризація загрожує?
— На мою думку, це прекрасна ініціатива. До слова, колись в Італії була сильна християнська партія, але потім вона розвалилася. Бачите, ми маємо обов’язок бути не лише добрими християнами, а й добрими громадянами. Від нас залежить нині, яким буде наше суспільство завтра.
Чи загрожує Україні секуляризація? Україна не є якимось заповідником. А якщо взяти до уваги ще сімдесятилітнє панування атеїстичного режиму, відповідь очевидна. Тому треба й церкві, і самій країні бути готовими до цього виклику.
— В Україні католицьке духовенство представляють здебільшого поляки. Ви маєте намір «замінити» їх українцями, теж надавши їм добру західну освіту (багато хто, навіть чимало православних, хвалять так звану римську духовну школу)?
— Звісно. Як ми знаємо, у радянські часи ніде було виховувати нових священиків. У перші роки незалежності було лише двадцять римо-католицьких отців на всю Україну. Тепер маємо кілька духовних семінарій: у Ворзелі під Києвом, Кам’янці-Подільському і Львові, де, до речі, навчаються студенти звідсіля. Сьогодні, наприклад, Львівська дієцезія налічує вісімдесят чи навіть вісімдесят три душпастирі, які є українськими громадянами, і шістдесят, які є польськими громадянами. Тобто більшу половину вже становлять українці. Але ж, напевно, римо-католицьку церкву в Україні надалі асоціюватимуть з польською. Подібно до того, як євангелістську церкву в Польщі — з німецькою. Це невірно. Окрім німців, туди ходить і багато поляків. Так і до римо-католицької церкви в Києві, Львові, Кам’янці-Подільському чи ще деінде приходить чимало українців.
— Відомо, що Папа молився за єдність церкви. Ішлося не лише про католицьку церкву як інституцію, а про вселенську єдність з Христом. Яку бачите перспективу єдності православ’я в Україні? Такий собі погляд збоку.
— Сам Ісус Христос молився про те, щоб церква була одна. Сьогодні це велика проблема. Мусимо молитися за єдність. І шукати порозуміння. Найперше, між вірянами. Подальші кроки будуть за первоієрархами.
— Ваше Преосвященство, ви дев’ять років працювали з Іваном Павлом ІІ. Як самі згадували, «жили в тіні святості», а святість зверталася до вас: Мецю... Що із спілкування з понтифіком пригадуєте найчастіше?
— Запам’ятав обід Святійшого Отця з матір’ю Терезою з Калькутти. Тоді панувала незвичайна атмосфера. Зустрічей із нею було багато — подібних менше, а більше офіційних — але цей обід був, здається, 1997 року, незадовго до смерті матері Терези. І видався мені винятковим. Стільки добра відчувалося в тих розмовах, стільки любові до іншої людини. Святість зустрілася зі Святістю.
Розмовляли Надія ТИСЯЧНА, «День», Софія КОЧМАР, Літня школа журналістики «Дня»
