Інтерв’ю Преосвященного Владики Іоана, єпископа Львівського й Самбірського, офіційному сайту Львівсько-Самбірської єпархії

У зв’язку із численними питаннями, які приходять на адресу інтернет-сайту єпархії, ми звернися із проханням до правлячого архієрея Львівсько-Самбірської єпархії, Преосвященного владики Іоана (Швеця) із проханням дати інтерв’ю нашому сайту.

протоієрей Сергій: Благословіть, Владико!

Владика Іоан: Бог благословить!

прот. Сергій: Наближається прославлення Благовірного Гетьмана Петра Сагайдачного в Українській Автокефальній Православній Церкві, і з цього приводу читачі нашого сайту задають дуже багато запитань. І перше з них таке: як Ви вважаєте, чому це прославлення Благовірного Гетьмана відбувається саме зараз, і чому воно відбувається в Українській Автокефальній Православній Церкві?

Владика Іоанн: Нічого нема випадкового у житті, все є закономірне, і на всьому є печать Божого Благословення, і Господня Воля. Це питання довго назрівало, і визнання, як святого Петра Конашевича Сагайдачного, Гетьмана Війська Запорізького, і День Прославлення його. Цю ідею подав Предстоятель нашої Церкви, Блаженнійший митрополит Мефодій, і доручив разом з цим приготувати до канонізації матеріали, це було ще в перший числах весни, ба навіть наприкінці лютого місяця. Відчувалося Господнє сприяння, коли писалися і акафіст, і служба, коли готувалися матеріали до канонізації. І, коли вони були зготовлені, ще перед Великоднем, чекалося відповідного Собору, на якому можна б було прийняти рішення про канонізацію. І так сталося, що на наступній день після тезоіменитства нашого Предстоятеля відбувся Архієрейський Собор, на якому ми отримали благословення для комісії по канонізації представити ці матеріали, і Архієрейський Собор, одноголосно, проголосував за те, що б Гетьмана Українського Козацтва Петра Конашевича Сагайдачного причислити до Лику Святих. І тоді ж, постановою цього Архієрейського Собору було доручено мені продовжувати роботу над написанням богослужбових текстів і над приготуванням до прославлення. Позаяк я вже до того займався збором та підготовкою матеріалів до канонізації, тому й Собор доручив мені продовжувати цю роботу і представити на розгляд Блаженнійшого можливість для урочистої прослави причисленого до Лику Святих Гетьмана Сагайдачного. Так склалися обставини, що, коли після Собору я прибув до Самбора, де я проводжу Богослужіння, де зараз знаходиться моя канцелярія і де урядує наша єпархія, я дізнався, що вже третій рік поспіль на Самбірщині, у родинному селі гетьмана, Кульчицях, неподалік від Самбора, проводиться «Кульчиці-Фест», фестиваль, світський захід, який проводиться місцевою владою нашою, і міською, і районною, за згодою і дорученням влади обласної. І коли ми почали розмовляти з представниками влади, з нашими місцевими депутатами, вони сказали, що було б добре, щоби якраз третій рік оцього «Кульчиці-Фесту» було б поєднано з Чином Прославлення. Виникла така ідея. З цією ідеєю ми звернулися до Блаженнійшого, і Блаженнійший підтримав цю ідею. Наші представники Самбірської влади, райдержадміністрації, і районної Ради, і міської Самбірської Ради спільно написали такого листа-звернення до Блаженнійшого митрополита Мефодія про те, щоб він згодився, що у Самборі, разом із заходами цього фестивалю Кульчицького, провести і прославлення Гетьмана Сагайдачного. Це було відповідно благословенне Владикою Блаженнійшим, Предстоятелем нашої Церкви, і він благословив і доручив, щоб все зробити для того, щоб в найкоротший час до цієї дати, а ця дата  – 17 липня, підготувати можливість прославлення, щоб ці заходи  - і світські, і наші церковні якось були об’єднані, щоб і депутати місцеві, влада місцева, разом із духовенством, могла, об’єднавшись, провести оце прославлення. Тому й так вийшло, що наш Самбірський храм, власне де я відправляю, подав таку ініціативу, щоб прославлення відбулося в Самборі. Це не означає, що не буде якихось заходів в Кульчицях, і можливо там буде і молебень відслужений, це вже як благословить Предстоятель. Але Предстоятель благословив, попередньо дав згоду, що головне прославлення відбудеться в місті Самборі, за участю і Предстоятеля, і численної кількості Владик нашої Автокефальної Православної Церкви, а також духовенства і простих мирян, котрі будуть мати добру і непресилену волю приєднатися до цього святкування чину прославлення Петра Конашевича Сагайдачного, як святого нашого земляка.

прот. Сергій:  Ваше Преосвященство, знову повертаючись до другої частини питання: сьогодні багато людей, скажімо так, «добрих друзів», кажуть, що немає підстав для канонізації, що ця канонізація, якщо б вона мала підстави, вона мала б відбутись значно раніше. Як би Ви від повіли на ці закиди «друзів» Української Автокефальної Православної Церкви?

Владика Іоанн: Мені здається, що, якраз через таких «друзів», ця канонізація й запізнилася майже на чотириста років. Тому, що, якщо в ті часи, коли ще жив Гетьман Сагайдачний, а потому від ран, отриманих при Хотинській битві помер, і після цього вже в перші п’ять чи десять років дуже багато людей називало його Благовірним, і відносилися до нього, як до святого, і це не тільки Патріарх Єрусалимський Феофан III, якій, за свідченням документів, листів з того часу сказав, що його подвиг по відродженню Православної Ієрархії в Україні «рівняється подвигу святих апостолів», і що його по всій території тогочасної України вважали благовірним і праведником, і ще тоді, по великому рахунку мала б відбутися ця канонізація, але в України і в українскості стільки «друзів», і вони все робили, щоб цього не сталося. Тому, що отакий святий Гетьман їм потрібний не був, і це була і польська політика, і  східна – турецька, напевно, щоб цьому народу не дати можливості мати гідного взірця для наслідування. Бо це вважалося, що ні, в Україні не може бути ані Гетьмана якось досконалого чи навіть святого, ні такої людини праведної, все нас робили якимись другосортними, другорядними. І як же могли допустити тоді наші сусіді чи наші доброхоти, щоб Гетьман Українського Козацтва міг стати перед Престолом Бога Всевишнього і молитися, так як він і за життя любив Україну і все робив для того, щоби її якось зберегти, якось їй допомогти Так само і ми віримо, що він зараз перед Престолом Господнім, тому, що святість не люди роздають, навіть не Церкви, а вінці святості роздає Господь, і хто знає, Сагайдачний щойно тепер визнаний святим, а може цей Вінець зо дня його смерті над ним, і він там гідне місце займає серед святих небожителів, серед тих українців, котрі перед Престолом Божим, і сподобилися можливості бути в Царстві Небесному, бути святими. Тому, звичайно, що і сьогодні не дивно, ви подивіться, в Україні є  ще часом і менш важливіші питання, а скільки супротиву виникає, а тим більше, коли піднімається питання вшанування чеснот Великого Гетьмана, його праведності, його подвижництва, тих здібностей, котрими нагородив його Господь, а він  реалізував їх в своєму житті! Звичайно, що будуть вороги, але на них не треба звертати увагу – ми вважаємо його гідним для наслідування, ми любим і визнаємо силу його молитви, ми визнаємо праведність його і любов до України, і це – найдорожче, котре лягло в основу того, що ми разом,  Собором одноголосно причислили його до лику святих Православної Церкви. І маємо щастя, втішаємося дійсно тим, що наближається час його прославлення, і щоб народ пізнав Господню милість, через нього явлену Україні. Ось така, напевно, буде наша відповідь «друзям».

прот. Сергій: Владико, деякі представники інших християнських конфесій  в Україні кажуть, що канонізація Гетьмана – це поділ України народу, що це робиться для того, щоби ще раз поділити Український народ. Як би Ви відповіли на таке, скажімо прямо, провокаційне питання?

Владика Іоанн: Український народ ділиться не Гетьманами, Гетьмани його збирали до купи, а якраз оті різні унії й ділили народ – то на Правобережжя і Лівобережжя, то перед битвою під Берестечком ставали разом з польськими військами і правили молебні: «О, Всепітая Мати, побий козаків!»! А тепер кажуть, що Гетьман розділяє? А хто тоді об’єднує український народ сьогодні? Вони, оці, кого Ви згадали? Отакий Гетьман по-перше може підняти нас до гідності розуміння, що ми не другосортні, а у нас такі святі, і у нас в історії були такі Гетьмани, котрі вмирали за віру Православну, за Церкву, і їх життя і доля, хоча вона відбулася більш ніж чотириста років назад, вони сьогодні більш об’єднують, ніш живі об’єднують, так ніхто не об’єднує. Ті, що хотіли об’єднати, то кістьми лягли, по Сибірах замучені. А сьогодні що? Сьогодні всі дивляться, як би прислужитися комусь, за ту Україну вже давно забули. А ось така постать, як Гетьман Сагайдачний! Тому, що, якщо ми віруючі люди, ми знаємо, що вони ніхто не мертві, вони всі живі, і навіть живіші від живих. І вони перед Престолом Божим зараз більше зроблять ніж оті «балакуни», які хотіли б сьогодні любе питання «забалакати». Навіть таке святе, побожне і добре питання, як канонізація Великої Людини – Гетьмана українського Війська Запорізького.

прот. Сергій: Зараз піднімається і таке гостре питання: чому на сьогоднішній день прославлення Гетьмана проходить на Львівщині, але, власне кажучи, проходить фактично тільки силами Львівсько-Самбірської єпархії, але на Львівщині знаходиться й інша єпархія УАПЦ – Львівська, яка сьогодні, скажімо так, нейтрально ставиться до цього. Наскільки зараз є співпраця і розуміння з цього питання між Львівсько-Самбірською і Львівською єпархіями УАПЦ?

Владика Іоанн: Воля єпархії Львівської виявилася в підписі, тепер уже митрополита Львівського, Владики Макарія, під протоколом Архієрейського Собору, який визнав Петра Сагайдачного святим, і я думаю, що тут вже навіть не стільки воля Львівської єпархії до такого собі нейтралітету, а, швидше проявляється не до кінця усвідомлення оточенням Владики, що це не робиться якійсь захід лише Львівсько-Самбірської єпархії,  а це загальноукраїнський, державний захід, також загально церковний, усієї Православної Церкви захід, і це тільки початок прославлення, ми дуже сподіваємось, що Господь сподобить, бо місяців зо два назад не було думки навіть про те, що він і в Самборі відбудеться. Воно взагалі могло тим завершитись, що була постанова Собору, і все. А ми думаємо, що, якщо буде на це Боже благословення, і добра воля людей, якщо вони відчують себе українцями, і потреба нашу українскість якось виявляти, то це прославлення і у Львові мало би бути напевно, і в Києві, і на Запоріжжі, і в Криму, де в нас є  фрегат «Гетьман Сагайдачний» у наших військових силах, щоб і вони там відчули, що флагман Військово-Повітряних Сил України названий іменем  українського святого. І якщо взяти історію Гетьмана, то це й Буковина, де відбулася Хотинська битва, де був якраз тяжко поранений Великий Гетьман, і по всій Україні. Я думаю, що ці люди, які живуть сьогодні в Україні і хотіли б Україні добра, мають це розуміти. Бо це якраз той випадок, коли можна нашу українскість визначити, відзначити, підняти і пишатися тим, що ми належимо до цього народу, і що Україну очолювали отакі люди. Тут і державні діячі мали би на кого подивитися,  і наші церковні лідери могли б глянути, як треба часом на які жертви йти, щоби нашу Україну і Православ’я в ній зберегти. А то сьогодні ми інколи здатні на всякі діалоги, всякі переговори, нам підсувають Бог знає що, і ми думаємо, що це панацея вже від всіх наших бід. Нам треба везти переговори чуть не з Ватиканом, чи з Англіканською Церквою, чи ще з кимось? Ні, нам треба відчувати себе під дією Благодаті Божої самими собою, і шанувати те, що Господь вже виявив в нашому народі, у нашій Церкві. І знати, що це наше багатстсво. Не те розкрадене, ті міліарди, котрі сьогодні в офшори повивозили, а це – наше багатство, яке сьогодні від нас вкрасти не можна. А ті, що перешкоджають нам у розвитку нашої економіки, нашого шкільництва, розвитку освіти в Україні, чи в інших царинах нашого життя, так вони й будуть перешкоджати. Нам кажуть, що й українська мова не досконала, що обов’язково тут повинно бути дві державних мови, ще щось підсувають, щоб тільки ми не відчули себе самими собою.

прот. Сергій: Владико, прославлення  святого – це не тільки акт канонізації, а ще й богослужбова, дуже вагома частина цього процесу. Просимо розповісти, як з’являлися ці богослужбові тексти, як вони народжувалися, хто їх готував?

Владика Іоанн: Тексти – це дуже непроста річ, вона є проста одночасно, і складна. Проста, коли в своїй уяві носиш образ Великого Славного Українця й Гетьмана, і подумки звертаєшся до його живої душі, котра сьогодні перед Богом, і бачиш, як він страждав, як він вболівав за те, щоб свою землю зберегти, щоби свою Церкву зберегти, то це в уяві примножується багатьма думками, які потім лягають в основу словесних текстів, словесного виявлення для прославлення. І ці тексти пробував писати я, я їх писав, але я не претендую на досконалість та довершеність їх, це може добре підґрунтя для того, щоби в майбутньому хтось, відштовхуючись від цих написаних текстів, зумів зробити досконале. Але, як нічого не робити, то воно нічого й не буде. Колись ми стикнулись з цим, коли була канонізація Павла Конюшкевича, митрополита Тобольського, мощі якого знаходяться сьогодні в Києво-Печерській Лаврі, і котрий канонізований всією повнотою Святого Православ’я, а в Самборі тут йому збудований величавий храм на його честь. Тоді також писалися тексти, вони зараз дуже допомогли відштовхнутись, хоча це зовсім різні святі особистості – той був святителем в Сибірі, родом з Самбора, а цей родом із Самбірщини і став Гетьманом України, але їх долі – вони паралельні. І в того, і в того були побожні родичі, котрі їх виховали, була велика віра, велика щирість, православність, котра повела їх спочатку до Києва, де один був висвячений на єпископа, попав в Сибір, став Апостолом Сибіру, а другий, більш ніж за сто років до того, попав на Запорізьку Січ, і отримав таку довіру від Запорізького братства, що вони вибрали його своїм очільником, своїм Гетьманом для рідної землі, свого народу, і вони не помилилися.

прот. Сергій: Ваше Преосвященство, діяльність Львівсько-Самбірської єпархії відразу почалася навіть не з організаційних питань, а більш церковних. Але єпархія, як юридична і церковна одиниця, має бути чітко структурована. Подаємо з цього  приводу питання наших читачів: чи є взагалі Львівсько-Самбірська єпархія?

Владика Іоанн: Взагалі вона є і де-факто, і де-юре. І вона виникла не тому, що хтось так захотів, а вона виникла, як необхідність, через то, що була тут єпархія Дрогобицько-Самбірська УАПЦ, її очолював Блаженної Пам’яті Архієпископ Феодосій (Пецина), який відійшов до Господа рік назад. І протягом цього довгого часу, більше, ніж на півроку, ця кафедра «овдовіла», є такий термін у церковному житті, а парафії «осиротіли», священики цих парафій почали їздити до Предстоятеля з проханням взяти їх під свою опіку, і цей тривалий час не було можливості визначитися і тим парафіям, і я думаю, що, за цей час можна було б проявити якесь зусилля для того, щоби не двоїти Львівську єпархію. Але коли пройшло півроку, пройшло сім місяців, а ці парафії лишалися такими ж самітними, і звичайно ж, що сьогодні Предстоятель, який стоїть у керма всієї нашої Церкви, не може особисто опікуватися ними в повній мірі, тому, що в нього дуже багато обов’язків і по Тернополю, і, в першу чергу, по Києву, і вся офіційна представницька діяльність Церкви виконується ним, і його найближчими помічниками. І тому виникло питання. Що ці парафії мусять мати очільника, і це не було моїм рішенням. Я отримав призначення від Архієрейського Собору, і не я реєстрував цю єпархію, а її зареєструвала наша Церква, Українська Автокефальна Православна Церква, і зареєстрована ця єпархія в Держкомрелігій в Києві, і, відповідно, і у Львові, і в Самборі є місцева реєстрація, так що в плані державної реєстрації, і плані канонічності відповідно до церковних постанов, рішень Архієрейського Собору ніяких питань виникати не повинно. Усі документи в повному порядку, і я прошу і благословляю редакцію Офіційного сайту Львівсько-Самбірської єпархії викласти окремою сторінкою на сайті для ознайомлення копії установчих документів єпархії, для того, щоби у тих, у кого ще виникають якісь сумніви щодо нашого існування, вони зникли.

Прот. Сергій: За такий короткий час вже дуже багато зроблено: відкрито офіційний сайт єпархії, розпочались прославлення святих. Чи вважаєте Ви, Владико, цей темп тимчасовим, чи розвиток єпархіального життя буде тривати і надалі? Яким Ви бачите подальший розвиток своєї діяльності в якості єпархіального архієрея?

Владика Іоанн: Ви знаєте, це в радянської влади були семирічки, а потім п’ятирічки, вони там визначали, що зробиться у найближчі п’ять-сім років, і так той Радянський Союз і завалився. Кожен день починаємо молитвою, і просимо Бога, щоб Господь дав добру думку, щоб Господь допоміг, і, звичайно, церковне життя не обмежується Самбором, Львовом, Львівщиною. На сьогодні мені також доручено очолювати Учбовий Комітет Української Автокефальної Православної Церкви, невдовзі починається новий навчальний рік, треба буде і цьому питанню приділити увагу. У нас, в принципі, немає Академії. У наших семінарій, поки що, нажаль звичайно, рівень освіти бажає бути набагато кращим. Я не хочу, звичайно, принизити праці тих ректорів, викладачів, котрі стараються, але не завжди від них все залежить. Але Академії нема, щоб можна було б тим студентам, тим випускникам семінарій реалізувати себе і в подальшому, здобути вищу Богословську освіту. Від школи дуже багато залежить, це майбутнє Церкви. Або буде вона мати освічене духовенство, яке буде працювати в майбутньому над вирішенням церковних, загальноцерковних питань, міжцерковних питань, міжцерковних зв’язків. На це потрібні люди, котрі мали б відповідну освіту, і котрі могли б взяти на себе той хрест, те хрестоносіння в майбутньому. Чи це буде Автокефальна Церква в майбутньому, чи як Господь визначить нашу долю, ми віримо в те, що Православ’я не загине, як би його не ділили і не створювали  різних складнощів, але ми дуже сподіваємось, що такі великі постаті Святих Українських, до яких і причислився сьогодні Петро Конашевич Сагайдачний, вони вимолять добро нам в Бога. Якщо ми не вміємо молитись так, як це мусить бути, то їх молитва – вона всесильна, свята, праведна, і Господь допоможе, щоб все ж-таки зло не перемогло. А про майбутнє що Вам сказати? Я знаю, що воно легким не буде. Буде досить важко, тому, що сьогодні дуже часто приходиться нашим єпископам, нашим священикам працювати в дуже важких умовах. Організовувати церковне життя приходиться також при складнощах різних, котрі виникають, і, навіть не просто там у священиків різних з місцевою владою. Також міжконфесійні сучасні питання, вони досить складні, і досить багато вносять деструктивного в церковне життя. Сім’ям православним добре було б подбати, щоб сім’я трималася, щоб діти виховувалися в релігійному дусі. Щоби прийшла Божа наука до школи, щоби так не було, як зараз у школах – три чи чотири православних представники, чи і війську так само. Бо від цього страждає Православ’я, загальне питання православних страждає. Тим більше, що інколи в міжконфесійних, міжцерковних  взаєминах проявляється нетерпимість, інколи навіть ворожнеча, і вже православний православного не братом вважає. Вони одновірці, ні в чому не різняться, різняться тільки тим чи іншим предстоятелем, і ці антагонізми, котрі з’являються і є, вони дуже пагубно діють на наше життя. Тому про майбутнє важко зараз казати. Більше молитися треба, всім. І це не означає, що цим повинні займатися тільки предстоятелі Церков, єпископи, священики. Весь народ повинен дуже Бога просити. І тоді може і вимолимо у Бога оце добро, і будемо сподіватись, що гармонія запанує у нашому православному житті. Починаються витоки взаємопорозуміння і у нас у Самборі, тому що тут є і Київський Патріархат, і Українська Автокефальна Православна Церква, і ми стараємось, щоб не було між нами якихось непорозумінь. Стараємось дати образ того об’єднання, яке мусить бути в перспективі, щоб православні об’єдналися і не ворогували і не створювали собі проблем. В нас є зовнішні проблеми набагато важчі, і треба мати і сили, і вміння, і здібності їх вирішувати. А якщо ми будемо воювати, будемо розділяти, то є «Діли і володій». Тоді нами завжди будуть володіти. Поділеними. А об’єднаними –  не зможуть.

прот. Сергій: Повертаючись до питання канонізацій, є таке зауваження, що українських святих, великих святих Київської Православної Церкви, більшою частиною було спочатку канонізовано іншими Православними Церквами, не українськими. Ви раніше сказали, що канонізація Гетьмана Петра Сагайдачного запізнилася більше, ніж на триста років. Як Ви вважаєте, Владико, чи буде ця праця по канонізації святих більш структурованою? Чи збираються і готуються матеріали по канонізації інших святих Церкви?

Владика Іоанн: Працює комісія, яка визначена Архієрейським Собором нашої автокефальної Церкви, і, відповідно, є певні плани на то, як має ця робота в майбутньому провадитися. Звичайно, проводиться постійна консультація з Блаженнійшим,  він тримає це під своїм контролем, і він, як людина мудра, як людина досвідчена, багато підказує, і сподіваємось, що ця робота, керована ним, увінчається певним успіхом. По крайній мірі тих людей, яких треба було в першу чергу відзначити, і вшанувати, і прославити, ми відзначаємо, і шануємо, і прославляємо. Ми зараз працюємо над підготовкою до канонізації митрополита Іларіона (Огієнко). І вся Канадська Православна Церква давно стоїть на тих позиціях, що він гідний того,  щоб його причислити до праведників, до подвижників Церкви. Нам, нашим єпископам сучасним, всім, до якої б конфесії вони б не належали, треба мати світлі взірці з нашої української церковної історії – тих єпископів, котрі свій земний вік не змарнували, котрі жили на землі з великим відчуттям апостольського післанництва, що вони були послані до свого часу, до своїх людей, як апостоли колись Христом. Так і єпископи, і взагалі усі душпастирі, усі священики, вони повинні це відчувати – апостольське післанництво. «Апостол» перекладається з грецької, як «посланець», і Господь бере і посилає до кожного покоління людей своїх Пастирів, своїх вчителів, і в першу чергу це стосується єпископів, які цим відчуттям, цим переконанням мають жити. Коли в долі того чи іншого єпископа це розмивається і пропадає, тоді він не знає, чим йому займатись. Він може погубити себе і гординею, і честю мнимою, і якимись неправедними ділами. А коли він знає, що Господь його вибрав, поставив його бути представником Своїм на землі, коли він має в душі своїй це відчуття апостольства, тоді він буде робити все те, що робили апостоли, він буде звірятися з їх діями, з їх вчинками – як поступав апостол Петро, чи апостол Павло, «вчитель народів», інші апостоли. До самопожертви, до смерті аж, з такою відданістю справі Христовій, котру Господь їм доручив. Якраз ці світлі постаті покликаних, визнаних серед лику святих, наших єпископів, вони мали б слугувати цьому в першу чергу. І тоді єпископ сучасний, який сьогодні висвячується, міг би мати такий взірець для наслідування, і знати, наскільки освіченою людиною, наскільки грамотною людиною, розумною, мудрою був митрополит Іларіон, як, попадаючи в різні, дуже важкі життєві ситуації, його віра в Бога вела, і він, все, що звершив в житті, звершив зі страхом Божим і з великою довірою і відданістю Господу.  Отакого взірця нам треба і, якщо Господь сподобить, буде воля Церкви, воля Архієрейського Собору на те, щоб його канонізувати, він буде канонізований в першу чергу. Ці матеріали також уже в підготовці, все буде залежати, яка буде Воля Господня, і як розпорядиться Собор, повнота нашої Церкви.

прот. Сергій: І, на завершення нашої бесіди, Владико, що би Ви побажали читачам нашого єпархіального сайту, священикам, всім вірним єпархії?

Владика Іоанн: Напевне, я їм всім побажав би того, що і собі бажаю: щоб більше було молитви, щоб ми частіше у молитві спілкувалися з Богом, щоб ми хотіли знати і  знали Волю Божу по відношенню до нас, щоб був Страх Божий в серці, щоб ми не робили комусь того, що собі не хочеш. В нас дуже часто в людей є ревність, але є і  лжеревність. І є багато людей, які, замість того, щоби підтримати якусь добру справу, вони можуть досить «вдало» її зруйнувати, і посіяти якісь вагання і сумніви, щоб цього не було. Буде страх Божий, буде молитва жива, буде душа жити. Один з отців Церкви дуже гарно назвав молитву «диханням душі». От коли людина тілесно не дихає – скільки вона може, не дихаючи, прожити? Хвилину, дві, нехай три хвилини. І вмирає. Так і душа, коли вона не живе молитвою, вона завмирає, вона нищиться, вона губиться. І тому  – щирої молитви за нашу Україну, за наше Православ’я українське, не ділячись на конфесії. Бо якщо ми знаємо, що ззовні робляться штучно ці поділи різні, то нам навпаки об’єднуватись треба. Нам треба горнутись один до одного, триматись за руки, по слову Господню: «Де двоє чи троє зберуться в Ім’я Моє, там і я посеред них» (Мт. 18:20). Якщо будемо збиратися і єднатися, Господь буде посеред нас, бо Він так пообіцяв. І Він тоді вислуховуватиме наші молитви, тоді наші плани, котрі ми стараємося зі Страхом Божим робити, вони будуть збуватися, бо Господь пообіцяв: «Хто звернеться до Отця в Ім’я моє, все Отець Небесний виконає» (Ср. Ів 16:23) перед Своїми стражданнями в Первосвященичій бесіді. Тому, ми не такі бідні, і ми не такі нещасні – з нами Господь, з нами Його Мудрість, з нами Його Божественне Євангеліє, з якого завжди можна почерпнути ту чи іншу пораду для свого життя. В нас в душі – багатство, котре передали нам наші предки, дідусі, бабусі, батьки. Ми маємо віру в Господа, і це найголовніше! Це наше головне багатство, і  в цьому полягає наша головна впевненість, щоб там на дворі не робилося, які би там складнощі не виникали. Чим нас тільки не лякали, нічого з того не відбудеться, бо Господь не дасть, а Він Всесильний і Праведний, бо Він, Господь, найбільше хоче, щоб ми спаслись!

Офіційний сайт Львівсько-Самбірської єпархії УАПЦ, 8 липня 2011