Вічний подорожній
Вірменський народ в пісні Комітаса знайшов і спізнав свою душу,своє духовне «я». Комітас вардапет — початок, що не має кінця. Він жив вірменським народом, і народ житиме ним, віднині і одвічно
Католікос усіх вірмен Вазген I
Десь наприкінці 60-х років тепер уже минулого століття мені випало навчатися в Єреванському університеті (була така міжреспубліканська програма обміну студентами). Серед інших вражень від знайомства з цим самобутнім древнім народом мене буквально приголомшила вперше побачена мною багатотисячна скорботна хода 24 квітня до Ціцернакаберта — меморіалу пам’яті загиблих під час різанини 1915 року в Турецькій Вірменії. Тисячі й тисячі людей поволі рухалися через усе місто до Ціцернакаберта, і процесії цій, здавалося, не було кінця. Падав у око разючий контраст між тими офіційними заходами, які санкціонувалися владою, і цим стихійним виявом всенародної скорботи по сотнях тисяч невинно убієнних. Мабуть, тому ця скорботна хода сприймалася також як протест проти замовчування комуністичною системою цього злочину. Неспростовними аргументами при цьому були збільшені фото загиблих під час різанини родичів в руках учасників процесії. А ще зображення чоловіка в чернечому строї, в очах якого зачаїлася одвічна вірменська туга. Композитора Комітаса, як мені пояснили. Дивовижної глибини митець, що також став жертвою тієї кривавої трагедії.
Для вірмен це ім’я значить більше, ніж просто основоположник сучасної вірменської музики, видатний композитор, аранжувальник народного пісенного фольклору й талановитий співак. І не лише тому, що з ним справедливо пов’язують той страдницький шлях, що випало пройти вірменам на початку 20-го сторіччя. Достатньо вимовити це ім’я, як вірменську душу проймає щемка хвиля, в якій загальнолюдські почуття сусідять з найтоншими порухами національного духу. Достоту так, як би для нас — українців — ішлося, скажімо, про такого нашого генія, як Тарас Шевченко.
Роздумуючи над долями цих двох подвижників, мимоволі ловиш себе на думці про незбагненну роль Провидіння, що вело їх життєвими манівцями, коли, здавалося б, можливостей розкрити свій талант і реалізувати Боже покликання було у них неймовірно мало, вважай, ці можливості майже дорівнювали нулю. Адже хлопчина, якому згодом аплодуватиме Берлін і Париж, якого на його концерті сам славетний Клод Дебюссі перед добірною французькою публікою назве генієм хорового співу, народився 26 вересня 1869 року в родині бідного шевця в одному з найглухіших закутків Османської імперії. Такому собі запиленому, нічим не примітному містечку Кйотагйа в Західній Анатолії. Важко уявити більш безрадісне дитинство, аніж те, що випало маленькому Согомону Согомоняну — таким було його справжнє ім’я. Не минуло хлопчикові ще й року, як помирає у свої сімнадцять літ його мати Такугі. Згодом не стало й батька Геворка, й одинадцятирічний хлопчик лишився сиротою, вважай, без домівки й кусня хліба.
Виручав дивовижної краси голосок, яким заробляв собі на прожиток і завдяки якому цей маленький бродячий співак запав в око, вірніше — до вуха, місцевому вірменському архімандритові. Відвозить маленького сирітку до Ечміадзина — духовного центру покраяної між Росією та Туреччиною Вірменії, де Согомон стає семінаристом. Прикметно, що саме за його красивий голос по завершенні семінарії йому присвоять ім’я Комітас на честь видатного вірменського творця духовних гімнів VII ст.
Важко сказати, кому слід було б завдячувати такому повороту долі майбутнього композитора в першу чергу. Очевидно, передусім — батькові й матері, від яких він успадкував свій талант і які, як пізніше згадував Комітас, «складали пісні турецькою мовою, що їх пізніше, 1893 року, я записав, перебуваючи в рідних краях. Їх співають там ще й досі». Ця згадка про «пісні турецькою мовою» проливає світло на один із феноменів цієї дивовижної особистості, та й на непросту долю вірменського люду. Адже, як і багато інших вірмен в Османській імперії, Комітасова родина була потурчена і рідну мову хлопчик опанував лише в Еміадзинській семінарії. Розчахнута, як і Україна, поміж імперіями, Вірменія значною мірою зберігала свій національний дух завдяки вірменській церкві. Саме при вірменських церквах та монастирях діяли початкові школи, де в лихі часи бездержав’я навчали діток безсмертних месропівських письмен. В рукописному відділі Львівської державної наукової бібліотеки зберігається промовистий документ львівської вірменської громади XVI ст., де особливо наголошувалося, щоб у школі «наші діти проходили початкове навчання нашою вірменською мовою, і, одночасно, також латиною».
Що ж до маленького Согомона, то він навіть тієї змоги не мав з огляду на заборону в його рідних краях вживання вірменської мови. Як він сам згадував, коли йому доводилося співати в церковному хорі, то просто заучував слова, не розуміючи їх. Тому багатьом видавалося чимось схожим на диво не лише те, як Комітас за лічені місяці освоїв у Ечміадзині вірменську мову, а й те, як він буквально злетів на крилах музики, став за короткий час визнаним авторитетом у тому, що стосувалося церковних співів.
У цьому худорлявому, тихому юнакові приховувався неабиякий характер, силу якого йому доводилося не раз демонструвати в поєдинку з життєвими обставинами. Чого варте його рішучий розрив 1909 р. із рутинною атмосферою монастирського скніння, коли митець відчув, як чернецтво підточує його творчу снагу.
Кажучи сьогоденною мовою, ним рухало благородне прагнення прислужитися не так церкві, як великій справі відродження Вірменії. Можливо, цей, багато в чому інтуїтивний, порив був навіяний йому романтичним пафосом патріотичного роману Хачатура Абовяна «Рани Вірменії», сповненого героїкою визвольної боротьби супроти перських поневолювачів. Крім усього іншого, цей твір був уперше писаний живою вірменською мовою, а не мертвим уже на той час грабаром — свого роду вірменською латиною. Через десять років у Константинополі композитор Тигран Чухаджян створив першу вірменську оперу «Аршак ІІ», в основу лібрето якої покладений епізод з історії давнього Вірменського царства.
Комітасові ж випало закласти підвалини сучасного музичного життя тогочасного вірменського суспільства. І не на порожньому місці, а на призабутих традиціях давньої вірменської музики, що, немов уламок колись величної споруди, збереглася фрагментами в народних піснях і старовинних церковних наспівах. Довести «самостійність, оригінальність вірменської музики, народженої в надрах народної душі, музики, що сягнула нас крізь товщу сторіч», як скаже пізніше великий вірменський поет і його товариш по семінарії Аветік Ісагакян. І, немовби резюмуючи, додасть: «Пісні Комітаса прислужилися національній згуртованості та самосвідомості».
І з цим важко не погодитися. Адже за відсутності державності, поряд з церквою культура дійсно була тією сферою, де, хай поволі, але все ж відбувалися процеси пробудження національної самосвідомості. Спізнавши на собі всю згубність безнаціонального, а отже, і бездуховного існування, Комітас віддає себе розбудові національної музичної культури в тих украй несприятливих для Вірменії умовах. Він досліджує багатовікову історію вірменської церковної музики, дбайливо очищає її від пізніших, як він вважав, невластивих їй нашарувань. У цьому могли б стати йому у пригоді прадавні вірменські хази, своєрідна система нотопису, ключ до яких був утрачений, і Комітас береться за їхнє розшифрування. Він звертає погляд до фольклору, який для нього також став вагомим доказом існування і неабиякого розквіту прадавньої вірменської культури та історії. «Комітас... натрапив на «Мокац Мірзу» і опрацював цю величну епічну пісню, — згадував Аветік Ісагакян. — Він так зрадів своїй знахідці, що аж розхвилювався... Ця пісня дуже стара, пояснив він, можливо, вона народилася ще в язичницькі часи. У ній відлунюють могутні голоси, горда мужність. Це йде від наших високих гір, грізних скель. Можливо, хоробрі патріархи — родоначальники наші — співали цю пісню».
До речі, тут також мимоволі напрошується аналогія з Тарасом Шевченком. Адже так само, як український поет силою свого таланту підніс нашу народну думу до рівня високої поезії, так і пісні вірменських селян після комітасової геніальної обробки поставали уже не як «селюцькі співанки», а як повноправні мистецькі витвори, що здатні бути окрасою будь-якої європейської культури.
Слід сказати, що ця очевидна, як на сьогодні, думка сприймалася в той час заможним вірменством та церковниками, м’яко кажучи, неоднозначно. Більше того, Комітасові довелося зазнати немало і відвертих глузувань, і несправедливих докорів. Довелося спізнати у себе вдома всю гіркоту митця, якому судилося випередити свій час. І це тоді, коли досвід розвитку європейської музики, з якою він ознайомився, навчаючись у Берліні, також підтверджував правильність обраного ним шляху, зокрема, творчість таких європейських музичних авторитетів, як Дж. Верді, Б. Барток, М. Равель... Вельми прикметно, що в тому ж таки Берліні, навчаючись у Вищій музичній школі, він мав за наставника Йозефа (чи Йожефа) Йоахима — неперевершеного скрипаля-віртуоза, якого справедливо вважали співавтором знаменитих «Угорських танців» Йоганнеса Брамса, створених на основі характерного музичного фольклору Угорщини.
Тільки записаних ним народних пісень налічувалося понад три тисячі. Хоча, ясна річ, у своїх пошуках він спирався й на досвід та напрацювання деяких своїх попередників. Так, в Ечміадзинській семінарії на посаді педагога музики він заступив Христофора Кара-Мурзу, між іншим, нашого земляка — кримчанина, який також багато зробив як у Криму, так і у Вірменії, для популяризації вірменського хорового співу і, зокрема, поліфонії. Але Комітас, справедливо вважаючи себе учнем ще одного свого попередника — Макара Єкмаляна, не просто вводив новації, а за досить короткий час зумів реформувати весь характер музичної освіти в семінарії. Достатньо сказати, що саме ним був запроваджений там європейський нотопис, навзамін так званого вірменського, яким користувалися з початку ХІХ ст., схожого зовні на давні хази, хоча нічого спільного з ними він не мав. Більше того, Комітас наполіг, аби були придбані європейські музичні інструменти і заснований невеликий оркестр, по суті, чи не вперше у Вірменії.
Непросто давалася Комітасові його діяльність чи, радше, боротьба. До нас дійшли його листи до друзів, сповнені гіркоти, а часом і відчаю, нарікання на те, що його не розуміють, більше того, влаштовують йому справжнє цькування, ставлять всілякі перепони його роботі...
Так, на жаль, справдилася ще одна одвічна мудрість, — щодо пророка у своїй вітчизні. Украй висотаний чварами Комітас полишає Ечміадзин і 1910 р. перебирається до Стамбула чи, як вірмени казали, Костантинополіса, або просто Поліса.
1914 року вибухнула Перша світова війна, в якій Туреччина виступила на стороні так званого Троїстого союзу, внаслідок чого вірмени опинилися між двома вогнями. Із 3 мільйонів 665 тисяч вірмен, яких на той час налічувалося в світі, 1,5 мільйони жили в Росії, яка воювала проти Туреччини, а понад 2 мільйони — в Османській імперії. Тож війна розглядалася тогочасним турецьким урядом як вигідний момент, щоб заодно раз і назавжди вирішити «вірменське питання», яке давно не давало османцям спокою. Спосіб був обраний найстрашніший — масова депортація в пустелю, а отже — вірна смерть.
Дещо пізніше подібний приклад «вирішення проблеми» надихне Гітлера, який, напучуючи своїх поплічників, заявить: «А врешті-решт, хто тепер згадує різанину вірмен?» Та й «фахівець із питань нацменшин» Йосип Сталін, відаючи, як зійшло з рук небачене доти людиновбивство, не зупиниться, щоб так само одним махом поквитатися з вільнолюбним українським селянством, влаштувавши в 1932 — 1933 рр. нечуваний у наших благодатних краях Голодомор.
Разом з іншими представниками вірменської інтелігенції був арештований і кинутий до в’язниці також Комітас. Йому судилося пройти весь страдницький шлях до своєї Голгофи серед кривавих убивств та насильства. Чутлива душа великого музиканта й людинолюба не витримала побаченого й пережитого ним у катівнях. Він надломився, розум відмовлявся служити йому. Решту свого життя великий Варпет-маестро провів в одній з клінік для душевнохворих у Франції, країні, яка не раз ставала свідком його тріумфів. На рідну землю Комітас повернувся вже по своїй смерті в 1936 році. Повернувся, щоб полинути у вічність, полишаючи нам усім свою безсмертну музику...
Водночас він лишив нам також свій біль, який і досі стукає в серце кожного вірменина, хоч би куди закинула його доля — в Америку, Австралію чи до нас в Україну, тугу за рідною землею і втраченою домівкою, і стає зрозумілим, чому стільки смутку й журби у вірменських піснях.
Додам від себе, що до цього болю, очевидно, додається ще й почуття гіркоти від думки, що, на жаль, десятиріччями людство залишалося глухим і сліпим до одного з найбільших злочинів супроти вірменського народу, вчиненого 1915 року. Мені як вірменистові ця тема також боліла. Може, тому, що з дитинства зіткнувся з явищем, яке викликало в мене підсвідомий внутрішній спротив, а саме — глухе заперечення радянською владою Голодомору 1932 — 1933 рр. в Україні. І це тоді, коли я, як і багато моїх однолітків, виростали серед розповідей, мало не пошепки, наших заляканих матерів і бабусь про ті жахіття, які їм випало пережити під час великого голоду. І мені було очевидним, що як Геноцид вірмен, так і Голодомор українців були явищами тотожними. І в одному, і в другому випадку організатором цих злочинів супроти власного народу виступала влада, яка тепер всіляко намагалася замовчати скоєне. І єдине, що залишалося чесній людині в умовах тоталітарної системи, — це поширювати правду про те, що сталося, бодай заради пам’яті про безневинних жертв.
Перебуваючи у Вірменії, я познайомився з напрочуд цікавим мистецтвознавцем і перекладачем Володимиром Вартаняном чи, як він себе називав, Вартаном. Він повідав, що працює над документальною повістю про Комітаса, і як важливо, щоб про цю велику людину, про пережиту ним і вірменським народом трагедію знали не лише у Вірменії. Отож, коли його книжка побачила світ, я заповзявся її перекласти. А через деякий час 1980 р. в одному з київських видавництв повість вийшла українською.
Відверто кажучи, я побоювався, що видання можуть призупинити через згадку про геноцид вірмен, бо радянським редакторам «спускалася» вказівка цю тему старанно оминати. Та, очевидно, виручило те, що видавництво було спеціалізованим, і тамтешня цензура, як то кажуть, не була в курсі всіх політичних засторог. Хоча й заборонили зображення нагрудного хреста на портреті Комітаса, який я привіз із Єревана спеціально для книжки. Та для мене головним було те, що вперше в Україні читачі запізнаються з цією дивовижною постаттю, довідаються правду про криваві події 1915 року.
У видатної української поетеси Ліни Костенко є вірш, в якому вона змальовує моторошну картину, як серед пустелі вмираючі від спраги й голоду вірменські матері востаннє вчать своїх знеможених діток грамоти, виводячи на розпеченому піску заповітні літери священної вірменської абетки. У сирійській пустелі Тер-Зор зведений меморіал пам’яті безневинних жертв. Розповідають, що там і досі раз у раз з-під пісків виринають вибілені роками й спекотою кістки страдників, мовби нагадуючи живим про ту страхітливу трагедію, яка не підлягає забуттю. І про яку нам повсякчас нагадує безсмертна музика Комітаса.
Олександр Божко,
Перший Надзвичайний і Повноважний Посол України у Вірменії
