В духовній семінарії у Львові (1887 – 1889). Сарницький і Делькевич

У Микулинцях вичитав я в "Ділі" з дня 23 вересня (ч. 204) в єпархіальних вістях, що я прийнятий до Віденської духовної семінарії враз із моїм товаришем Леонідом Лужицьким на III рік і з Михайлом Петрушевичем та Миколою Стисловським на перший рік. Сповнилася моя сердешна мрія відбувати дальші студії на Віденському університеті. З такого обороту справи я був дуже а дуже втішений і щасливий.

Згадаю ще про останніх двох моїх професорів богословського виділу у Львові д-ра Климентія Сарницького і др. Йосипа Делькевича.

Др. Климентій Сарницький  уродився 1832 р., висвячений 1857 р. В  1878 р. став протоігу­меном василіян, а в р. 1901 архимандритом з правом уживання мітри й жезла. Умер поза монастирем дня 8.Х.1909 р., через що оо. василіяни не взяли участи в його похороні, що відбувся дня 11.Х. Хоронив його парох Успенської церкви о. Василь Давидяк. На похороні було більше латинського духовенства, як нашого. Проповідь на цвинтарі виголосив теж латинський священик, про­фесор університету кс. Матвій Яшовський. На похороні заступав я декана філософського виділу.

Двір греко-католицької семінарії Св. Духа з боку вул. Сикстуської (нині - Дорошенка), 1890 рік,  фото Ю. Едера

 

Др. Сарницькому ставлено в вину, що він віддав монастирі василіян єзуїтам в цілі переведення реформи. Через те він був предметом напастей в сатиричному журналі "Зеркало", де підношено на глум його приватне життя. Щойно в остан­ньому часі василіянин о. Каровець признав його велику заслугу на полі зреформування чину св. Василія під орудою єзуїтів. В дійсности ця реформа є великим здобутком на полі українського життя не тільки в Галичині, але й на Закарпатті.

Полишаючи на боці його позамонастирське життя (о. К. Сарницький утримував у Зимній Воді коханку, з якою мав дітей - "Пошта"), я мушу ствердити, що о. Сарницький був дуже інтелігентною людиною, хоч на науковому полі багато не дав. Для молоді був жичливий, ніколи її не кривдив, ані їй не шкодив, а коли був дуже поблажливий при іспитах з гебраїки та взагалі східних мов, то числився із тим, що священикові на селі не доведеться з ними ніколи зустрічатись.

Другим моїм професором з педагогії в руській мові був о. др. Йосип Делькевич, роджений 1882 р. в Лежайську. Він умер 4.II.1912 р. у Львові на 90 році життя. Професор богословського відділу був від року 1862, а спенсіоновано його тим самим декретом, що о. Вацку і Мазуркевича в р. 1890. Подіб­но як о. Сарницький, був він де­каном і ректором Львівського університету і з останнього титулу засідав у сеймі. В 1887 р. обрано його предсідником "Народного дому", і на тому становищі перебув він 19 років та заклав чималі заслуги спеці­аль­но для бідної молоді ("Віс­ник Народного дому", 1912. Ч. 2).

Називано його "Дикас", бо коли питав питомців при іспиті, починав питання словами "Dykas" (dicas mihi, domine - скажіть мені, пане).Тому що він приятелював з відомим ученим, крилошанином Антонієм Петрушевичем, консисторія висилала заодно останнього на іспити питомців о. Делькевича.

Як учений нічим не відзначився, хоть полишив по собі гектографовані скрипти. Належав до тих учених, що блистіли ученістю, але в науці тривкого сліду по собі не залишили. Його скрипти з педагогії, писані мовою церковною, українською, а в часті російською, були таким "вавилонським столпотворенієм", що треба хіба було якоїсь спеціальної прелекції, щоб їх дочитати до кінця. Я їх взагалі не читав і склав іспит, бо добрі товариші знаменито підповідали, а я не менше гарний мав слух. Правда, що як довелося мені повторяти відповіді "язи­чієм", я так зіпрів при іспиті, що безнастанно хустиною обтирав чоло. Для молоді був о. Делькевич прихильний, а коли питомець мало що відповідав, професор Делькевич питався заодно о. Антонія Петрушевича, чи має дати екзаменованому "первую" ноту, на що останній покивував головою, при чому оба нюхали табаку.

Моє оповідання про духовну семінарію в літах 1887 - 1889 було б неточне, якби я не зазначив, що кожний питомець діставав з релігійного фонду один чорний пояс, плащ на чотири роки, а щороку реверенду, сподні, чоботи, підшиття і зелівку (підківки для чобіт) в шевського майстра Мартинова, а пізніше Сухоровського, ци­ліндр теж щороку в фірмі Кожелюжка. З білля діставав питомець кожного року 3 сорочки, пару калісонів і вовняний кафтанчик на зиму. Пранням білля займався питомець "шматар". Йому складали питомці за труд прикінці року   по 50 кр. або багатіші по 1 золотому. Прачка побирала місячно 270 ґульденів. Кожний питомець діставав до вжитку залізне ліжко із дротяною сіткою, матрац, два простирала на ліжко і два на коцик, подушку з волосіння з двома пошивками і два рушники.

Вставали питомці о 5 рано, йшли о год. 6 на молитви і службу Божу, опісля снідали, а в год. 8 рано йшли на виклади. В четвер викладів не було. Молитви вечірні починалися о 8 год.30 мінут. Вечірня в суботу  о год. 1/2 6, а в свята в год. 4-й.

(...) У Микулинцях вичитав я в "Ділі" з дня 23 вересня (ч. 204) в єпархіальних вістях, що я прийнятий до Віденської духовної семінарії враз із моїм товаришем Леонідом Лужицьким на III рік і з Михайлом Петрушевичем та Миколою Стисловським на перший рік. Сповнилася моя сердешна мрія відбувати дальші студії на Віденському університеті. З такого обороту справи я був дуже а дуже втішений і щасливий.

Кирило СТУДИНСЬКИЙ

"Львівська пошта", 11 жовтня 2011 року