"Ми повинні бути свідомі того, що діти, які народжуються там, краще говоритимуть англійською…": Владика Гліб (Лончина) про УГКЦ у Великобританії та Ірландії
У першу чергу, українців. Бо багато з них ще не є оцерковлені. Звісно, до нас можуть приходити різні люди, які розмовляють іншими мовами. Тому ми повинні бути готові промовляти до них англійською мовою. Ми повинні поділитися з іншими народами красою нашого обряду, нашої Церкви.
Владико, зараз ви виконуєте обов’язки Апостольського адміністратора для екзархату УГКЦ у Великобританії та Апостольського візитатора для Ірландії. Якою є церковна ситуація в тих країнах, де ви сьогодні служите?
У Великобританії є наша старша повоєнна еміграція, яка вже доживає віку. Тому багато наших парафій втрачають своїх прихожан. Їхні діти та онуки мало приходять в наші церкви. Натомість у самому Лондоні наша парафія сильно розрослася. Це завдяки українцям, які приїхали в Англію за останні 15-20 років. Тож, щонеділі маємо до тисячі людей на двох Службах Божих. Я вже не кажу про Великдень чи Різдво, коли до нас приходить до восьми тисяч.
В Ірландії набагато менше українців. Але там тільки нова еміграція. Офіційно їх десь вісім тисяч.
У Дубліні маємо каплицю, де служимо щонеділі. Приходить десь до сотні людей.
Та, гадаю, їхня кількість зростатиме, бо раніше Служба Божа була вполудне, а це людям не дуже вигідно. Тепер ми маємо свою каплицю, і можемо служити вранці. Помітно, як людей з кожною неділею збільшується.
Як узагалі ви ставитеся до питання еміграції?
Еміграція – феномен не тільки наших часів, а й всіх часів, епох історії. Люди з різних причин емігрують. Сьогодні важко сказати, є позитивною чи негативною остання хвиля міграції для України. Наразі є багато негативних моментів, водночас багато й позитивних. Якщо родина розділена, то, звісно, це негативно, а якщо ціла родина проживає за кордоном, то що тут поганого? Люди мають можливість побачити дещо інший світ, багато нового. Ці знання вони можуть використати в Україні, коли повернуться сюди.
Що церква пропонує нашим людям там, крім Літургії?
Ми маємо особисті контакти з нашими людьми. Вони до нас звертаються з різних причин. Намагаємося завжди організувати для них імпрези після Літургії, щоб вони мали можливість поспілкуватися одні з одними.
На жаль, наша діяльність дуже обмежена щодо них, тому що практично всі дуже далеко живуть, їх важко збирати щотижня. А ще багато з них мають ненормовані робочі дні. Тому це ускладнює душпастирську працю.
Чи приходять до вас люди, які перебувають в цих країнах нелегально? Чим, як правило, ви їм допомагаєте?
Допомагаємо різними порадами. Допомагаємо під час хвороб, операцій, зокрема. Коли хтось помирає, просимо людей зібратися, щоб відіслати тіло в Україну. У такий маленький спосіб можемо допомагати людям.
Процес асиміляції ніколи не можна зупинити, хіба призупинити. Що церква вважає за необхідне робити, аби уповільнити цей процес?
Церква старається виховувати своїх вірних у власній традиції, допомогти їм пізнати красу східної духовності. Щоб вони пишалися своєю Українською Церквою, щоб вони хотіли в ній почитати Господа.
Процес асиміляції важко зупинити. Ми повинні бути свідомі того, що діти, які народжуються там, краще говоритимуть англійською і прагнутимуть утвердитися в тому суспільстві, хоча й відвідують українські недільні школи. На жаль, це факт.
Аби хоч якось зарадити асиміляції, треба мати свою цілу шкільну систему. Та це неможливо.
Ви людина, яка родилася за кордонами України. Проте ви добре розмовляєте українською. І, мабуть, у першу чергу, завдячуєте цьому батькам, а не школі. Яку роль в асиміляції відіграють батьки?
Звісно, головну. Бо якщо діти дома не чують української, то недільна школа навряд чи допоможе. Також потрібно не лише чути мову, батьки повинні прищеплювати любов до рідного народу, до землі своїх батьків, рідної культури, історії, аби дитина з тим культурним багажем уже виростала. Школа може лише це утверджувати, але не прищепити.
Головна тема цьогорічного Синоду у Львові була присвячена міграції. З чим ви прийшли на цей Синод, як людина, яка працює для емігрантів? Що ви очікуєте від Синоду в цьому питанні?
Ми прийшли на Синод з усіма проблемами й реальністю цього питання, бо це зачіпає нас, нашу Церкву особисто у Великій Британії. Під час Синоду ми почули багато цікавого про цей процес, а головне про те, що є церковним обов’язком займатися цим питанням, цими людьми, де б вони не були. Хоча вони, можливо, вже не повернуться в Україну, але все одно це наші люди. Усе-таки остаточна мета Церкви – це святість кожної людини, щоб людина жила з Богом і для Бога.
Багато емігрантів мають на собі ще знак радянського суспільства, в якому виростали, тобто люди, які потребують нової євангелізації, глибокої євангелізації. Що зроблено в цьому питанні?
Так, ми усвідомлюємо, що багато людей є неоцерковлених. Навіть ті, що приходять до церкви, часто не знають правд віри, катехизму. Цього літа я скликав священників, і сказав, що починаючи з вересня, перед Службою Божою треба прочитали частинку Катехизму. Нехай би в людей виникали якісь запитання. Потім вони прийдуть до священика, запитають, якщо щось буде не зрозуміле. Нехай би зародилася дискусія.
Також сьогодні нас турбує те, що багато людей не охрещені. Наше завдання переконати їх зробити це.
Це стосується лише наших людей чи й англійців?
У першу чергу, українців. Бо багато з них ще не є оцерковлені. Звісно, до нас можуть приходити різні люди, які розмовляють іншими мовами. Тому ми повинні бути готові промовляти до них англійською мовою. Ми повинні поділитися з іншими народами красою нашого обряду, нашої Церкви.
Розмовляв о. Ігор Яців
