Старий, як бойків світ
У найвіддаленішому селі нашого краю, де й доріг сучасних нема, ми зустрічаємо ікони великої мистецької вартості, написані за всіма канонами Богословія. На жаль, наших іконописців українці не можуть назвати, бо ці майстри не спопуляризовані так, як, скажімо, автори російської ікони. Тому мета нашої літньої іконописної школи – вивчати здобутки вітчизняного церковного мистецтва, долучаючись до тієї традиції, яка була перервана у роки безбожницького режиму.
Міжнародна школа бойківського іконопису, яка працювала від 19 по 28 серпня на території Лаврівського монастиря святого Онуфрія, перед святом Успіня пресвятої Богородиці представила свій освячений доробок. Це два десятки ікон, що їх створили під час фестивалю студенти й викладачі Львівської державної академії мистецтв, а також молоді іконописці-аматори з різних теренів України, Росії й Казахстану, які малювали копії кращих зразків бойківської традиційної ікони.
«Бойківська ікона» – лише один із заходів у рамках другого фестивалю «Карпатія-2010», який відбувається у Старосамбірському районі на Львівщині і який покликаний прислужитися промоції колоритного бойківського краю. Наступним кроком цього фестивалю стане скульптурний пленер від 1 до 30 вересня, учасники якого увічнять у камені видатних історичних постатей бойківського краю, створивши сад скульптур. А 26 вересня «Карпатія-2010» репрезентуватиме пісні, танці та обряди Бойківщини у виконанні фольклорних колективів.
Те, що Лаврівський монастир чину святого Василія, дав притулок школі бойківського іконопису – не випадковість. У минулому монастир, заснований як первісна чернеча оселя ще в XII ст., був одним із найбільших і найвидатніших духовних, освітніх і культурних центрів Східної Галичини. Школи та реколекції тут є постійною практикою. Тому й школа іконопису, зініційована керівником львівського «Музею Ідей» Олесем Дзиндрою в краї, що пишається своїми 500-літніми дерев’яними церквами та образами народних майстрів, була не стільки мистецтвознавчою, скільки духовною: її учасники знайомилися з монастирським життям, брали участь у спільних молитвах, навчалися під церковним керівництвом настоятеля монастиря о. Миколая, духівника о. Тараса, та о.-диякона Михайла, який провадив школу як іконописець.
Паралельно з іконописною школою у Лаврівському монастирі працювала школа християнського життя та євангелізації пресвятої Діви Марії із Лазарета – Матері Церкви. Старший цього табору Орест Григорчак розповів, що їхня школа зібрала 70 осіб на двотижневе навчання, яке охоплювало три конференції, літургію, прославлення, молитви: «Люди від 11 до 71 років мали можливість перебувати з Богом у монастирській тиші на молитві. Центром нашої школи є Красилів, але вона має близько 30 філій. 20 з них в Україні. Програма одна й та ж, за нею вчаться впродовж 5 років. Тут відбувався перший і другий рік навчання. Після закінчення школи люди мають право навчати інших і допомагати приходити їм до Бога». «До цієї школи мають можливість приїжджати люди, звідки кому зручно», – додала львів’янка Наталя, яка вже пройшла 4 роки цієї школи.
Доробок учасників іконописної школи освятили у монастирській церкві св. Онуфрія, яка є найстарішою монастирською церквою в Україні. За твердженнями істориків, її збудував славетний тезоіменитець Львова – король Лев I Данилович. Свого часу відомий митець Модест Сосенко, який співпрацював з отцями Василіянами, віднайшов на стінах церкви цінні фрески кінця XVI ст. Виконані у техніці нанесення малюнку на мокрий тиньк, роботи майстрів цього періоду поза Лавровом знаходяться лише у Польщі (Люблін, Краків, Сандомир, Посада Риботицька), в Україні ж така поліхромія – унікальна.
«Наша церква дуже давня. Споруджували її в чотири періоди. Найстаріша частина, збудована 1292 року – святилище, де відправляє священик. За 50 років прибудували ще одну частину – бабинець, розписаний згодом фресками, які потім були заштукатурені і вкриті новими розписами західного стилю, однак за якийсь час новітні нашарування зняли, відкривши цю чудотворну намолену старовину... Через 400 років церква в плані здобула вигляд хреста: у центрі був колодязь із водою, а в добудованих правій і лівій частинах церкви розташували крипти, де ховали визначних церковних діячів та світських людей, які були жертводавцями. Знаємо, що саме в цій церкві поховали Лева Даниловича, київських митрополитів, перемиських єпископів, єрусалимського митрополита Макарія, а також молдавських господарів Костянтина Басараба і Степана Петричайка – фундаторів церкви, яких вже тричі вшанував своїм офіційним візитом посол Румунії в Україні. Нагадаю, що церква була власністю сім’ї короля Лева, який пішов до монастиря, прибравши ім’я Онуфрій. Поховали короля, який помер простим монахом у срібній труні, але коли довелося відроджувати церкву після кількох пожеж, то срібло використали на потреби реставрації. Найсучасніша частина церкви – притвор, де є тепер хори. Колись до нашого монастиря з Німеччини привезли мощі св. Онуфрія, але під час татаро-турецьких нападів мощі розграбували. Є у нас також старі ікони, зокрема ікона св. Онуфрія 1650 р., та іконостас, який налічує 260 років», – розповів отець Миколай, запросивши до спільної молитви перед освяченням щойно створених ікон.
Звертаючись до учасників літньої іконописної школи, їхній духовний капелан о. Тарас говорив про те, наскільки важливо бачити не зовнішню, а внутрішню красу. «Хтось може здивуватися: невже ці ікони є красивими, що в них гарного? Але вони створені у стані духовного зосередження, під час посту й молитви, вони є не картиною для поверхневого споглядання, а способом спілкування людини із Богом, пізнання Бога. Саме тим вони й цінні і благословенні. Нема підстав говорити, подобаються чи не подобаються ці ікони, як не можна казати, подобаються чи не подобаються давні ікони. Вони ж бо створені не для милування чи втіхи окові, як античні скульптури, автори яких керувалися культом тіла, а для духовної молитви». Отець-духівник учасників школи бойківського іконопису зізнався, що відчуває смуток прощання з тими, з ким упродовж 10 днів провадив духовні настанови, навчаючи сприйняття краси саме як правди й Божої істини.
«У найвіддаленішому селі нашого краю, де й доріг сучасних нема, ми зустрічаємо ікони великої мистецької вартості, написані за всіма канонами Богословія. На жаль, наших іконописців українці не можуть назвати, бо ці майстри не спопуляризовані так, як, скажімо, автори російської ікони. Тому мета нашої літньої іконописної школи – вивчати здобутки вітчизняного церковного мистецтва, долучаючись до тієї традиції, яка була перервана у роки безбожницького режиму. Мета нашої школи – духовна зустріч з Богом. Іконописці – люди різних уподобань, віку, життєвих поглядів – зійшлися, аби зблизитися з Богом через зображення святих ликів, у такий спосіб відбувається й переображення самої людини. Це не мистецька школа, де студіюють малярські техніки, а своєрідна школа образотворчого Богословія. Не так важливо, якими фарбами й пензликом це мальовано, як те, що відбувається у душі іконописця, коли він зображає святих. Щодня ми брали участь у духовних науках, молитвах та Літургіях. Важливо виховати нову генерацію іконописців, які будуть не просто малярами (таких бригад, які, розписуючи храми, по суті псують їх, тепер є чимало), а митцями-богословами. Наша школа художникам може дати через реколекції богословський вишкіл, а семінаристам – художній. Ми готові відкривати таланти, про присутність яких у собі люди навіть не здогадуються», – пояснив іконописець диякон Михайло Олійник, агітуючи записуватися до літньої школи іконопису на наступний рік.
Викладач літньої школи іконопису магістрантка кафедри сакрального живопису ЛНАМ Тетяна Скоромна із Черкащини, яка малювала ікону Успіня Пресвятої Богородиці, розповіла: «Школа жила одностайним духовним життям, сама територія тут до цього спонукає. Навчалися у нас 20 аматорів різного віку, була дівчина з українським корінням із Казахстану, були люди, які живуть в Росії, у Львові, Києві, Івано-Франківську, Донецьку. Частину ікон вони подарували монастирю, де буде створено музей. Учасники школи мали за приклад бойківську ікону, вони не намагалися створити копію візантійської, російської чи західної ікони, вони пробували пережити свій власний досвід створення образу, тому репліки вийшли дуже творчими. Ми прочитали декілька теоретичних лекцій про прийняту іконографію, колористику, підготовку дошки, змішування фарб. А загалом із кожним працювали індивідуально. Два дні учасники школи вивчали літературу й роздумували, який образ обрати до відтворення. Бойківська ікона відрізняється своєю прозорістю, світлим ґрунтом, при якому кольори зберігають свою насиченість. Тому була умова, щоб люди малювали так прозоро, як колись давні майстри. Ця прозорість створює ефект, коли світло ніби ллється із середини ікони, а не відбивається як зовнішній промінь».
«Вивчати бойківську ікону навдивовижу захопливо. Малярські осередки цього краю залишили чимало шедеврів, що, на жаль, ще належно не поціновані мистецтвознавцями, які визнають тільки візантійський живопис. Найбагатші колекції бойківської ікони зберігаються тепер у Польщі, яка ще недавно називала їх «карпатськими іконами». Але нема такого народу «карпатці», є бойки, гуцули, лемки, Отож тепер все стало на свої місця: ці ікони вже визнають саме як бойківські і самобутність їх очевидна. Казати про відродження бойківської ікони зараз не доводиться, бо хіба можуть репліки чи копії перевершити майстерність автора 16 століття, скажімо маляра Федоска із Самбора? Тому нам ідеться більше про зацікавлене вивчення цього непересічного мистецького явища. Свого часу ми збирали нікому не потрібні старовинні шедеври в бойківських селах. І я вірю, що коли у Львові нарешті постане Музей приватних колекцій, усе збережене завдяки ентузіастам етнографії та шанувальникам українського народного мистецтва, відкриється у повноті своєї краси», – сказав засновник «Музею Ідей» та ініціатор школи бойківського іконопису Олесь Дзиндра, котрий, окрім цього, є архітектором проекту бойківської дерев’яної вежі-дзвіниці на могилі вояків УПА на горі Діл біля села Недільне – повстанської столиці, де розташовувалася УГВР та діяла підстаршинська школа УПА.
«Я дякую всім, хто зорганізував цю літню школу іконопису на кордоні з Європейською спільнотою країн, і тим, хто приїхав, аби зануритися у світ бойківської ікони та бойківської культури та природи, які так мальовничо описує у своїх дивовижних романах цьогорічна лауреатка Шевченківської премії Галина Пагутяк та львівська письменниця Галина Вдовиченко. Мета нашого фестивалю – відродження автентичної культури, як матеріальної, так і не матеріальної, – резюмував голова Старосамбірської райради Володимир Горбовий, який дбає про промоцію рідного регіону, що так багатий на історичні пам’ятки національного значення. Розповідаючи про церкви, замки, монастирі, колегіуми, містечка та цвинтарі Володимир Горбовий виокремлює серед цих пам’яток одну, про яку йому хочеться кричати на цілий світ, – це Саліна, місце, де в соляних шахтах замордовано тисячі жертв тоталітарного режиму. «Ми зведемо над Саліною величний меморіал, щоб пам’ятати, чиї ми діти», – обіцяє Володимир Горбів.
«Мене завжди пересмикує, коли я чую про Добромильщину як депресивний район. На мій погляд, це район із великим потенціалом. Я дослухаюся, як тут люди говорять, які слова і конструкції вони вживають. Саме тут я почула фразу, яка мені дуже сподобалася: «Старий, як бойків світ». Справді, цей «бойків світ» дуже давній, це підтверджують церкви, які стоять на цій землі, ікони в монастирях, пісні, танці. Треба до всього цього придивлятися пильно і з розумінням, бо перше враження може видатися оманливим. Наприклад, річка Врива біля Добромиля нагадує лагідний потічок, але що вона виробляє, коли після дощів показує свій норовливий характер! Я ці краї полюбила так, ніби це моя друга батьківщина, хоча доля мене сюди закинула абсолютно випадково. Тут стільки рідкісних явищ, про які я не знала, в книжках не читала й ніде до того не бачила. Я можу про це із захопленням розповідати без зупину. Але насамперед тут унікальні люди, які мене приємно вражають і дивують. Ці скромні бойки розкриваються такими гранями, яких від них годі було й сподіватися. Тому я щиро вірю, що ці люди, які так люблять свій край, зуміють його підняти. Саліна справді постане величним меморіальним комплексом, який нагадуватиме про трагічні події 1941 року, бо страшної історії не треба забувати. Цей район не депресивний, він має велике майбутнє!» – оптимістично налаштовує усіх, хто ще не знайомий із Старосамбірщиною відома львівська письменниця Галина Вдовиченко.
Ігор САДОВИЙ
