Майбутнє України не бачу рожевим, – отець доктор Дмитро Блажейовський

20 серпня 2010, 12:37 | Калейдоскоп-дайджест | 0 |   | Код для блогу |  | 

Ірина ДМИТРІВ

"ZIK", 18 серпня 2010 року

Він ходить, опираючись на палицю, та сидить майже без перерви при комп’ютері, бо продовжує нову працю про минуле, теперішнє та майбутнє України. Наша розмова із отцем доктором Дмитром Блажейовським відбулася напередодні святкування його сторічного ювілею (21 серпня). Понад дві години отець доктор розповідав про сенс життя, про Україну та українців, про її теперішнє, минуле та майбутнє, про роль Церкви у вихованні українців та інше.

– Отче докторе, через кілька днів Ви розпочнете 101 рік життя, як Ви його зустрінете?

– 100 років – то нічого. Я ще працюю, тож цього замало, я потребую більше. Нещодавно закінчив писати і видав книжку «Мої рефлексії щодо проблем минулого, теперішнього та будучности українського народу». Зараз працюю над наступною книжкою, в якій продовжую свої роздуми про те, що було в Україні і чого не було, і чого немає та чому немає.

Вакацій не брав ніколи, ні якогось довшого відпочинку, бо мій батько завжди говорив нам, дітям, коли хотіли відпочивати, що у гробі будемо відпочивати скільки схочемо, а на цьому світі треба за життя весь час працювати. Ці слова залишилися у мене в пам’яті на ціле життя.

– Ви народилися на Лемківщині, вчилися в Чехії, пішки пішли до Риму, де студіювали та вивчали архіви, організовували парафії в Америці, писали історію, вишивали ікони в Римі, заснували музей вишитих ікон у Львові. Такий є Ваш життєвий і творчий шлях. Ви постійно були в праці.

– У Ватикані є стоси документів з нашої церковної і політичної історії, та ми не знаємо цієї історії і нема охочих зайнятися тією працею. Не чути, щоб когось назначили до тієї праці. Я хотів тим зайнятися після закінчення студій у Римі, та мене Владика Бучко «викинув» (дослівно) з Риму під загрозою, що викличе поліцію і накаже зняти з мене рясу, якщо відразу не виїду з Риму. Я поїхав до праці у парафіях в Америці. Звідси я просив владик дозволу повернутися до Риму для роботи у римських архівах. Та вони не тільки дали мені такого дозволу, а й визначали мені дуже малі парафії, щоб я не міг заощадити на повернення в Рим, для праці в архівах.

В Америці я працював для Церкви 27 років. Тут з власної ініціативи організував три парафії та одну місійну станицю, будував храми. Тоді, в Америці, я почав ночами приватно працювати без дозволу і без відома владик – мив тарелі та підлоги – і заощадивши деякі гроші, повернувся до Риму. Відколи вернувся без підтримки влади за власні гроші до Риму, то видав 42 праці, з них 13 наукових праць, 19 праць – на виховання та зайнявся поширенням вишивання ікон до церков і хат та хоругв до церков.

– Як Ви почали вишивати?

– Я бачив, що жінки вишивають, гарно вишивають. Вирішив поширити це. Вишивання ікон і рисування зразків на вишивання ікон та хоругв я розпочав у Римі, на 63 році життя. За той час видав 14 збірок взорів на вишивання і один альбом вишитих ікон, що є у моєму Музеї вишитих ікон у Львові.

Також видав образці з вишитих ікон, щоб люди могли дивитися на вишиті ікони і їх вишивати. Я часто бував з виставками в Україні (двічі з них – у Каневі та у Києві) та по світі. У Львові за гроші, зароблені в Америці, відкрив власний Музей вишитих ікон, який утримую власним коштом. У музеї тепер експонується близько 300 вишитих ікон та образів. Може, це заохотить когось в Україні деякі з них вишити до своєї церкви чи до своєї хати, або комусь подарувати. Зараз маю багато послідовників: як жінки, так і чоловіки користуються зразками. Для мене головне, щоб інші люди також вишивали, щоб поширити це мистецтво. Крім того, хочу донести знання історії, її розуміння.

– Яка Ваша ікона є найулюбленішою?

– Моя найкраща ікона – це національна ікона Оранта. Я пропонував єпископам, щоб її взяли за національну, так як поляки мають Ченстоховську.

– Як живуть тепер українці? Що Ви думаєте про їхнє теперішнє життя?

– Як дбають, так і мають. Українці замало працювали, замало співпрацювали, замало разом ішли. Зараз маємо наслідки того. Якими вийшли з печери, печерного віку, такими і залишилися, з тією ж ментальністю. Століттями та сама ментальність, бо ніхто не працює. Часами українці чекають, щоб хтось будував державу, а самі не беруться до роботи.

Українці повинні йти за своєю національністю. Однак на заваді їм стає лінивство та байдужість. Був розмах і ідея. Нині того не видно. Хоч зараз і є свобода, та Україна і українці стоять гірше, ніж стояли за червоного московського режиму. Населення України зменшилося на п’ять мільйонів. Виглядає, що в Україні – загальний застій національного, економічного, політичного і церковного життя.

– Який Ви бачите вихід з такої ситуації?

– Щоби було краще в державі, ми повинні старатися читати й багато знати, розумно думати, совісно працювати. Те, що ми маємо зараз, результат того, що ми не виховуємо своїх дітей в українській традиції. Про брак релігійного та національного виховання свідчить те, що молодих українців та українок у великій більшості нема ні в Церкві, ні на національних виступах. Ні їхнє родинне оточення, ні Церква, ні школа, ні товариське оточення не дали того виховання, бо самі його не мали і не мають.

– Яким, на Вашу думку, повинне бути виховання?

– Німці відбудували державу, поляки відбудували державу завдяки Церкві, бо, я кажу, Церква виховує найкраще. Духовенство повинне виховувати своїх вірних до сповнення національного обов’язку. Ми ж маємо те, що маємо. Наші священики позакінчували семінарії, а парафії свої не пильнують. Я хотів зустрітися з тими, хто навчається у семінарії у Римі, хотів до них говорити, приніс ікони, книжки. Із сорока тих вибраних, які пішли у Рим студіювати, прийшли мене послухати тільки троє, бо решта були зайняті.

Священики позакінчували семінарії, а лише одиниці написали докторські праці. Щодо парафій, то перші священики позахоплювали в Галичині по кілька парафій і не хочуть ділитися, бо це була б для них економічна втрата. А в Азії та Сибіру бракує священиків і нема кому туди поїхати.

– Яким Ви бачите майбутнє українців?

– Не бачу його рожевим, бо нема людей, які були б у тому заінтересовані, а також порівнюю з минулою історією України, яка теж рідко коли була рожевою. Тому для кращої будучності України треба всім українцям передусім простудіювати те минуле.

Заслуга Тараса Шевченка у тому, що він збудив нашу ідентичність, підніс козацтво. Бо такого роду війська, як козацтво, не мав жоден інший народ. Але Шевченко не підніс козаків як державобудівничих, бо вони не були державотворцями.

До невивчених сторінок нашої історії належить історія Гайдамаччини. У ті часи загинули тисячі мешканців України. Разом з іншими було замордовано кільканадцять осіб духовенства Греко-католицької церкви.

Дивно, що ця справа досі не вивчена греко-католицьким духовенством. Під час студій у Римі я назбирав багато документів і список всіх греко-католицьких та православних парафій того часу. Сім томів моїх праць надрукували, а ті, що були невпорядковані – викинули. Я писав про те, що в часи Гайдамаччини парафії по Дніпру були греко-католицькі, у моїх книгах є спис усіх парафій. У польських документах це все записано. Тоді на цілім Правобережжі було всього 16 православних парафій і кілька монастирів, а Холмщина, Підляшшя, Волинь, ціла Україна часів Гайдамаччини, зокрема Суботів, Канів і Моринці, де потім народився Тарас Шевченко, тоді були греко-католицькими.

Виглядає також на те, що Україна не мала добрих будівничих. Бо три рази будували – за княжих часів, за братсько-козацьких і після Першої світової війни – та всі три рази на довший час пропадала. Треба обов’язково виховувати провідників, а також виховувати і народ.

Наведу ще один приклад із нашої історії. У 1918 році, маючи сорок мільйонів українців, в оборону України перед наступом на Київ москалів, назбирали і відправили під Крути всього 300 студентів. А де ж були решта – сиділи по хатах? У результаті після Крут москалі зайняли Київ, і за 10 днів п’ять тисяч українців у Києві вистріляли.

А тепер Україна також дуже слабо стоїть, бо українці не дбають про неї, без потреби намножили 127 політичних партій і 72 церкви та церковні громади. Справді, українці дуже активні, натворивши стільки партій та церков. Але не знати, яка користь з них. Про це треба писати і про це говорити, щоб усі над тим подумали.

– Як би Ви охарактеризували сучасний стан українського суспільства. Як гадаєте, куди ми рухаємося?

– Я не думаю про майбутнє наперед. Аналізую те, що сталося. До прикладу, мене турбує, чому громадяни вибрали Президентом не українця.

Майбутнє мені не видається рожевим, бо скрізь по Європі українки замітають сміття та пильнують чужих старців, полишивши вдома неметені хати та своїх дітей і немічних старців без належної опіки. Культура теж зовсім мізерна, бо більшість радіо, телебачення, кіно, журналів та часописів є в чужомовних руках. Єдина рада на те, щоб кожний передумав, що він у даній ситуації може робити, – у спілці з кимось чи сам, хай обміркує справу та відразу ж береться до роботи.

– Як святкуватимете 100-річчя? Кого б Ви хотіли бачити серед гостей?

– День народження відзначатиму 21 серпня о 17.00 у театрі імені Марії Заньковецької. Буду радий бачити всіх охочих, зокрема тих, хто вишиває та хоче поширити цю творчість.

– Що Ви можете побажати Вашим співвітчизникам?

– Хочу побажати усім українцям, щоб вони працювали та не дармували часу, а також, щоб багато читали. Хочу, щоб люди старалися змінитися, виправитися, щоб навчалися самі та краще виховували дітей.

Довідка.

Дмитро Блажейовський народився 1910 року у с. Вислік Горішній на Лемківщині. У 1933 році він із Праги, де студіював електроінженерію, пішки вирушив на прощу до Риму, там і залишився на прохання отця Теодосія Галущинського та вступив до семінарії. За 12 років перебування у Римі захистив з відзнакою дві докторські дисертації. Був направлений на священичу працю в США, де за 27 років (1946 – 1973) організував три парохії і одну місійну станицю та побудував храми. У 1973 році повернувся до Риму, де працював в царині історії України, Української Церкви та педагогіки. Отець Дмитро Блажейовський є автором 25 наукових праць з історії Церкви та Української держави, педагогіки, а в його мистецькому доробку понад 350 вишитих ікон та хоругв, на які він видав 300 взорів української релігійної вишивки.

Отець доктор почав вишивати, коли повернувся до Риму. Тоді йому було 63 роки. Нині вишивані ікони священика можна побачити у Франції, Італії, Ватикані, Бразилії, Німеччині та інших країнах. 6 травня 1999 року отець Дмитро Блажейовський відкрив у Львові власний музей вишиваних ікон та образів (пр.Чорновола, 2-а).

2010 рік особливий для отця доктора Дмитра Блажейовського. Другого квітня виповнилося 70 років з дня його духовних свячень, а шостого травня – 10 років з часу створення ним Музею вишиваних ікон.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Останні коментарі

    • Николай Григорьев_ | 21 лютого 2018, 18:20

      Такой визит Папы Римского Франциска нежелателен. Его определенно подставят.Того что он сказал украинцам при посещении прокафедрального собор св. Софии в Риме,достаточно. В распри среди политических

    • velovs@ukr.net | 21 лютого 2018, 15:17

      Правильно. Тільки мені тут не надто вже подобається ця його назва - "ЄВРОмайдан"! Бо нинішня Європа - це, на жаль, уже - принаймні, багато в чому - по суті і змісту, ПОСТХРИСТИЯНСЬКИЙ та т.

    • Halo | 21 лютого 2018, 15:08

      Бажано, щоб не вийшло так, що перший Майдан 2004 року буде забутий і вся увага прикута тільки до Євромайдану.

    • velovs@ukr.net | 21 лютого 2018, 13:25

      Красиво поёшь, начальник... --------- Однако же: если исренне не покаешься, то отвечать, а особенно за ПРОШЛЫЕ - явно и далеко НЕ ХРИСТИАНСКИЕ, в т. ч. в составе криминально-мафиозной

    • velovs@ukr.net | 21 лютого 2018, 12:31

      Крім того, враховуючи появу (свого часу) МАСОВОЇ, а в останні десятиліття - значне чисельне ЗБІЛЬШЕННЯ східнослов'янської й, передусім та надто, української ДІАСПОРИ в дуже багатьох -

    Популярні статті місяця