Меценатські «проекти» Федора Трепова
Завідувач відділу Музею історії Києва письменник Віталій Ковалинський належить до тих істориків, які переконані: людей, що жили до тебе, слід оцінювати не за їхніми політичними ідеологіями, а за корисними справами. Він — один із перших ще на початку 90-х у своїй книжці «Меценати Києва» заговорив про потребу переоцінити діяльність і внесок людей минулого в історію столиці. Про одного з київських меценатів, завдяки якому уник руйнації Видубицький монастир, а на карті Києва з’явилася улюблена вулиця українських президентів, розповів «Дню» Віталій Васильович.
— Під час круглого столу телеканалу СІТІ, присвяченого новому проекту про невідомих героїв Києва, ви згадали про постать генерал-ад'ютанта Федора Трепова, який чимало зробив для Видубицького монастиря — однієї з найстаріших обителей нашого міста. При цьому жоден «пошуковик» не дає достатньої інформації про цю постать. Ким був Трепов?
— Доля Федора Трепова дивна й цікава водночас. Історики не знають достеменно, коли він народився. Є кілька версій: 1803, 1809 і 1812 роки. Найчастіше схиляються все ж до останнього варіанта — 1812 року. Щодо походження Трепова теж існують три різні версії. Згідно з однією, Федір Федорович народився в Петербурзі в обер-офіцерській родині, за іншою — був найдою, його взяв до себе на виховання чиновник на прізвище Штернер, який жив у Варшаві. За найнеймовірнішим припущенням, Федір Трепов — позашлюбний син імператора Миколи І. У Києві Трепов вперше з'являється 1844 року як капітан кінного жандармського полку, через десять років стає його командиром. 1860 року Трепов призначається обер-поліцмейстером міста Варшави, 1864-го — генерал-поліцмейстером всього Царства Польського. Під час служби він був тричі поранений. Від удару каменюкою під час заворушень у Варшаві, які стали відповіддю на перемогу російської армії в битві під Гроховим, Трепов отримав контузію. Для лікування Федір Федорович приїхав до Києва, де імператор, присвоївши звання генерал-майора, подарував йому колишню садибу свого жандармського полку, що була розташована в районі вулиці Банкової та спускалася до театру ім. І. Франка. Після одужання Трепова було переведено на посаду обер-поліцмейстера Санкт-Петербурга, а 1873 року призначено його градоначальником.
— Яким чином колишній обер-поліцмейстер Варшави та градоначальник Петербурга, людина військова, став меценатом Видубицького монастиря в Києві?
|
— Видубицький монастир — одна з найстаріших обителей Києва, перша згадка про неї належить до 1070 року. Засновником Видубицького монастиря був київський князь Всеволод Ярославович, син Ярослава Мудрого. «Старшими» обителями були лише Микільський та Печерський монастирі. У різні часи надавали допомогу й розбудовували монастир гетьман Данило Апостол і стародубський полковник Михайло Миклашевський. З ім'ям останнього пов'язане будівництво головного храму обителі — Георгіївського собору, який зберігся до сьогодні. Генерал Федір Трепов почав опікуватися обителлю з 1869 року. За шість років до цього він поховав на території монастиря свою дружину Віру Василівну, уроджену Лукашевич. А вже під час служби в Петербурзі Федір Трепов отримує від настоятеля Видубицького монастиря, архімандрита Арсенія листа, який, згадуючи про те, що на території монастиря похована дружина Трепова, просить його почати збір коштів на підтримку обителі, яка занепадає. Трепов погоджується й одночасно висловлює свої міркування щодо використання благодійних внесків: «Істинне благочестя і патріотичне почуття вселяють у серце кожного руського природне бажання, щоб Видубицька обитель скільки можливо повніше й недоторканно зберігала в собі сліди і залишки старовини й як за зовнішнім виглядом, так і за внутрішнім облаштуванням наближалася до первообразу православного пустинножительства. Виходячи з цієї точки зору, не тільки не слід, на мою думку, вишукувати кошти на прикрашання обителі золотом, сріблом, творами новітнього живопису і зодчества, а навпаки навіть відхиляти пожертвування, прямо для цієї мети призначені. Натомість заслуговують усякої підтримки турботи щодо підтримання та відновлення залишків і пам'яток стародавнього зодчества, живопису, ліплення, щоб і необхідні прибудови, і додаткове монастирське майно не порушували прадавнього стилю та характеру обителі». За п'ять років йому вдалося зібрати й надіслати монастирю понад 20 тисяч карбованців сріблом. На той час за таку суму можна було збудувати окремий храм середнього розміру.
— Видубицький монастир — це єдиний меценатський «проект» Федора Трепова?
— Перебуваючи на посаді градоначальника Санкт-Петербурга, Федір Трепов чимало зробив для розвитку міського господарства північної столиці. 1878 року після замаху, вчиненого «матір'ю російського тероризму» Вірою Засулич, яка, записавшись на прийом, поранила градоначальника пострілом із револьвера, Трепов подає у відставку і назавжди переїжджає до Києва. Тут він оселяється у своєму будинку на Печерську й стає парафіянином Спаса на Берестові. 1881 року парафіяни цієї церкви вирішили будувати новий храм, але в них нічого не виходило, й вони зрештою звернулися до Федора Федоровича по допомогу. Він охоче відгукнувся, пожертвував особисто тисячу карбованців та ще, як писала газета «Киевлянин», поклав на себе обов'язок збирати внески від інших осіб. Отже, зусиллями Трепова та відомих київських меценатів цукропромисловців братів Н. та Ф. Терещенків, купців М. Дегтерьова та Я. Бернера, графа Нірода, архітекторів В. Ніколаєва та Г. Шлейфера, губернатора М. Гессе та інших на тому місці, де сьогодні в Маріїнському парку пам'ятник на могилі генерала М. Ватутіна, побудували й у серпні 1889 року освятили Олександро-Невську церкву. А три місяці по тому Федір Трепов помер і був похований у Видубицькому монастирі. Наприкінці 1860-х років Трепов зробив ще одну добру справу для киян — вона пов'язана із садибою, подарованою йому імператором. На той час жителям вулиць Лютеранської та Інститутської, де містилася контора Держбанку, незручно було спілкуватися між собою, треба було спускатися на Хрещатик або підніматися на вулицю Шовковичну, і Трепов віддав майже гектар своєї землі, щоб прокласти через його садибу зручний хід. Ось так з'явилася вулиця Банкова, яка спочатку називалася Царедарською і Треповською, а потім Комуністичною та Орджонікідзе.
— Розповіддю про Федора Трепова ви порушили одне болюче питання — українського меценатства. З ваших слів зрозуміло, що у ХІХ столітті пожертви на церкву, громаду були звичним явищем. Сьогодні це, на жаль, не так. В країні досі не прийнятий закон про меценатство. Як ви вважаєте, наскільки сьогодні актуальне прийняття такого закону?
— Київ завжди був колискою меценатства в Російській імперії. Передусім, це пов'язано з тим, що саме тут князь Володимир хрестив Київську Русь, тут Лавра, святині нашого народу, могили наших святих. Усе це надихало киян, спонукало до благочестя, люди мислили високими моральними категоріями. Адже сказав Господь: «За справами їхніми пізнаєте їх». Держава, у свою чергу, створювала умови для поширення благодійництва. Існував спеціальний урядовий орган на правах міністерства — Відомство закладів імператриці Марії, яке опікувалося доброчинними та благодійними справами. Статутами деяких державних нагород — орденів, медалей — передбачалися умови для нагородження за милосердні вчинки (наприклад, орден св. Анни міг одержати той, хто власним коштом побудує лікарню на 20 ліжок і забезпечить її роботу впродовж року), на честь меценатів називали вулиці (Терещенківська, Дегтерьовська), вони ставали дворянами, одержували права державної служби. Сьогодні Україна конче потребує державної ініціативи та підтримки в цій справі. Парадокс, але меценатська діяльність ще й обкладається податками. А це, безумовно, стримує людей.
Віталій КОВАЛИНСЬКИЙ
