"Нинішні закони сприяють моральній деградації людини, і я за те, щоб вони були цивілізованіші. Проте я не вірю, що державним примусом можна зробити людину праведною"

25 вересня 2008, 18:57 | Архів веб-конференцій | 0 |   | Код для блогу |  | 

Мирослав МариновичУ гостях: Мирослав МАРИНОВИЧ, віце-ректор з питань призначення та місії Українського Католицького Університету, президент Інституту релігії та суспільства, колишній член Української Гельсінської Групи

Запитання і відповіді розміщуються в порядку отримання останніх — найсвіжіші угорі

Провідна тема веб-конференції: Морально-етичні аспекти сучасного українського суспільного життя


23. Запитання від редакції

1. Пане Мирославе, які найбільші суспільні виклики сьогодні стоять перед Церквою в Україні?

— Ой, боюсь для переліку не вистачить навіть тієї площі, яку може виділити Ваш сервер... ? А якщо серйозно, то інституція, яка бере на себе турботу про людину, справді не може залишитися байдужою до усього розмаїття людських тривог. І серед того розмаїття я би виділив кілька, на мою думку, найактуальніших суспільних завдань Церкви:

А. Як це було за всіх епох, Церква покликана бути опорою людині: вислухати її болі, підтримати в ній надію, не дати заламатися в складних і часто незрозумілих обставинах, по руїнах ілюзій людини вести її до Бога.

Б. У нинішньому посттоталітарному й постатеїстичному суспільстві Церква покликана знайти себе – своє місце і свою місію. Вона має віднайти свій особливий голос – не такий гучний, як той, що гримить на політичних майданах, проте все ж достатньо промовистий, щоб його почули як скривджені, так і їхні кривдники.

В. Церква має не лише проголошувати Божу правду, а й стежити, як ця правда сприймається людьми, чи доходить вона до серця. Адже небажання людини йти за Божим словом далеко не завжди є наслідком духовної глухоти людини. Отож важливо постійно і невтомно формувати корпус духовенства і корпус мирянства, роблячи їх прикладом для інших і справді „сіллю землі”.

2. Як з відстані 4-х років Ви оцінюєте Помаранчеву революцію і її наслідки?

— Я не втомлюватимусь повторювати, що це була прекрасна революція Духа, значення якої розкриється для нас повністю лише з роками. Втім, для мене вже сьогодні це історична подія, яка стала в один ряд із рухом ненасильницького спротиву, очоленим Ґанді. Звичайно, не можна заперечити, що її політичні завоювання були значною мірою занапащені українським політикумом, який не зміг стати в рівень її вимог. Проте духовний імпульс Помаранчевого зриву не пропав – він, як і те євангельське зерно, мусив умерти (тобто бути спожитим), щоб дати багато плоду. Не всі сьогодні цей плід бачать, але я переконаний, що мине зовсім небагато часу, і ми переконаємося у важливості та реальності плодів нашої славної революції.

3. Як Ви оцінюєте "присутність" Церков і релігійних організацій в ЗМІ? Чи церковні діячі навчилися якісно використовувати медіа-ресурси для впливу на суспільне життя в Україні?

— У цій сфері ситуація невтішна. Східна Церква живе традицією, а тому має особливий пієтет до тих засобів комунікації, які були вироблені в минулому. Ікона, проповідь, естетика співу й архітектурної форми, пастирські листи – все це, звичайно ж, промовляє до серця людини і є могутнім, випробуваним і визнаним шляхом ширення Євангелія. Пошуки новацій у церковному житті у нашій культурі дають часом сумнівний ефект (так, мені особисто було б важко прийняти бренчання гітари у храмі). Тому я не очікую від Церкви гонитви за модними телепрограмами, які з’являються і зникають, ніби метелики-одноденки. Таким програмам не вмістити того, що належить вічності. Проте очевидно також, що Церква мало усвідомила, що вона живе у світі цифрової культури та інформаційних технологій. Звичайно, ця культура часом несе загрозу для вразливого світу людини. Але ми мусимо прийняти її також як Божий дар, що відкриває перед нами нові можливості.

4. Як Ви оцінюєте цьогорічний досвід незалежного тестування випускників шкіл? Які він мав наслідки для вищих шкіл, зокрема, УКУ? Чи він зменшив корупцію в українській освіті? 

— Вибачте, я не вивчав це питання глибше. Я вітаю незалежне тестування як спробу боротися з корупцією. Адже не сидіти ж Україні, склавши руки! Можна легко припустити, що в умовах українського безладдя деякі елементи цієї програми були спотворені, а тому протести мене не здивували. Крім того, мені важко уявити, щоб освітянський чиновник, який наживався на корупції, з ентузіазмом узявся за блокування усіх її каналів. Тому я очікую, що Україна не зречеться цього шляху, натомість візьметься за ґрунтовний аналіз усіх помилок і виправить їх.

5. Чи планує спільнота УКУ якесь продовження справи із зверненням до академічної спільноти з приводу політичної ситуації в Україні?

— Гадаю, так. Академічна спільнота є важливим елементом громадянського суспільства і не повинна бути мовчазним спостерігачем зловживання владою. З іншого боку, важливо знайти правильну тональність нашого голосу. Адже університетові не личать пристрасті вулиці. Тому ми уважно стежитимемо за розвитком подій і намагатимемося бути корисним усім, хто любить Україну і прагне для неї добра.

Вельмишановний пане Мирославе, дуже дякуємо Вам за участь у нашій веб-конференції. Сподіваємося, що вона була для Вас і наших читачів цікавою. Бажаємо Вам натхнення та численних Божих благословень на науковій та публіцистичній ниві!

— Дуже дякую Вам за цю можливість вийти за рамки університетських дискусій. Дай, Боже, і Вам залишатися вірними чесному і правдивому слову! А ще – Божих благодатей для Вас і Ваших родин!


22. Андрій Нестеренко, киянин

— Пане добродію, у контексті провідної теми Вашої веб-конференції, що може запропонувати нашому суспільству Український Католицький Університет?

— Найперше – це згадати, що ми, навчальні заклади, так само несемо певну моральну відповідальність за те, як вишколюються наші студенти. Ми просто зобов’язані розкривати перед ними значення тих двох понять, про які говорили ще наші давньоруські мислителі: „Закон і благодать”. Звичайно, ми не вимагаємо від інших навчальних закладів випускати святих студентів, бо й самі не можемо цього досягти. Але духовний вишкіл у правді та моралі не має бути відокремленим від академічної освіти!


21. Лілія

— Шановний пане Мирославе. Дуже часто на недільних Богослужіннях можна почути надто вже примітивні проповіді. Виникає враження, що сучасні священики недооцінюють освіченість своєї пастви. Думаю, що це недолік сучасного підходу до підготовки нового душпастиря. Яка Ваша думка з цього приводу? Як цю ситуацію виправити? Дякую за відповідь.

— Якось я „підслухав” розмову семінаристів, що вони намагаються знайти „золоту середину” між доступністю проповіді та її інтелектуалізмом. Я переконаний, що сьогодні в нашій Церкві ця середина таки зміщена в бік надмірної примітивності, тому простір для удосконалення є. Проте слід мати на увазі, що є люди, для яких антиінтелектуалізм є навіть чеснотою. Мовляв, хіба ж були рибалки з Тиверіадського озера такими вже інтелектуалами? Тому я би запропонував погодити дві позиції побажанням, щоб слово, сказане проповідником, було мудрим. Адже ми не раз переконувалися, що мудра фраза, від якої аж дух перехоплює, водночас і проста, і сповнена глибокого інтелектуалізму.


20. Новорос

— Скажіть, будь ласка, чи варто відділити Церкву від національного питання? Особливо в випадку УГКЦ часто буває, що парафії Церкви на Сході та Півдні стають осередками української культури, при чому в західноукраїнському її варіанті, що відлякує російськофілів, свідомих патріотів інших народів, а також носіїв інших ідеалогій.

— Багато що я вже сказав, відповідаючи на 5-те запитання. Зараз я запропоную Вам замислитись над Вашим питанням, щоб і в ньому побачити певні слабинки. Під час перебування на Вінничині я якось пішов у римо-католицьку церкву. Це була типова „діаспорна” церква, в якій звучали польські релігійні пісні, леліялась польська християнська традиція. Нікого в тому місті цей факт не травмував. І в США українські церкви спокійно уживаються з церквами інших народів, а навколішнє населення не ставить питання про „денаціоналізацію” Церкви. На півдні Франції я був у православному храмі, який органічно увібрав у себе елементи грецької, російської та інших культур. І французи також не бунтували. Отже, можливо, справа не в „засміченні” християнства, а в тому, що в душах тих, про кого Ви говорите, гніздиться неприхильне й упередження ставлення до української культури (тим більше в її західноукраїнському варіанті)? Можливо, треба спершу лікувати оту ворожість, а тоді вже зникне відчуття, що страждає християнство?


19. Юлія Завадська

— Пане Мирославе, на Вашу думку, що потрібно зробити для того, аби наша країна на шляху до демократії, уникнула так званої “агресивної толерантності”, коли меншини (національні, сексуальні, релігійні) керують державою?

— Увага до меншин – це не вибрик хворого розуму чи похибка демократії. Людство заплатило багатьма трагедіями, поки дійшло до переконання, що голос більшості не може заглушати голоси меншин. Проте „золоту середину” дуже легко проскочити, і тоді наступає інша крайність, про яку Ви й говорите. Пригадуєте, якими бурхливими й епатажними були демонстрації жінок-феміністок у попередніх століттях? Достатньо одного образу Жорж Санд. Проте згодом, коли жінки відвоювали собі певну нішу, система увійшла у відносний спокій. Отож, крайнощі „агресивної толерантності”, без сумніву, також треба лікувати, але – боронь Боже – не так, як це часом почуєш у нашому транспорті: „Геть демократію!” Не поверненням у минуле з його засліпленою гординею більшості, а в нові способи утихомирення емоцій та гармонізації стосунків. Це як під час коливання маятника: треба „гасити” коливання, щоб аплітуда не збільшувалась і щоб уся система наближалась до точки балансу.


18. Анатолій Бабинський

— Пане Мирослав, Ви часто буваєте за кордоном, порівняйте будь ласка морально-етичні виклики, які стоять перед світовим суспільством та Україною. Що у нас є спільного, чого ми можемо очікувати та, що нас, в силу нашого менталітету може "оминути"? Дякую

— Уже під час перших моїх поїздок в Європу мені впало в око, що порожні церкви ще не означають відсутності духовності. Приязність міжлюдських стосунків там просто вражає, а це ж прямий результат „люби ближнього свого”! Тому я ставив собі питання, чи не є в секулярній Європі християнство інкультуроване, так би мовити, в соціологічну сферу? Адже в нашій посттоталітарній культурі ми годні ревно молитися в церкві і тут же, сівши у транспорт, вилити потоки агресії на ближнього свого. Отже, до формули „на Заході – духовний занепад, у нас – духовні скарби” я ставлюся з великою обережністю.

Проте проблема все-таки залишається. Адже західні експерименти з духовністю таки мають певний ґандж. Закріплений в Американській конституції принцип секулярності держави передбачає, що держава ставиться нейтрально до будь-якої системи переконань. Цей принцип було введено „задля того, щоб релігії процвітали”. Сьогодні в деяких європейських державах релігію усунено з публічної сфери, і це видається як єдино можлива позиція секулярної держави. Але це не так. Бо секуляризм – це також і система арелігійних переконань. Вона за означенням не має в собі релігійних символів. Тому якщо, скажімо, у Франції закон вимагає усувати релігійні символи з публічного поля, то преференції отримує одна, а саме: арелігійна система переконань. Цим самим порушується принцип нейтральності держави.

Іншими словами, своїх помилок наробили і християнський Схід, і християнський Захід. Нам би слід було не впадати у хибний конфесійний чи регіональний патріотизм, а вчитися на цих помилках і завжди орієнтуватися на основну ноту духовного „камертона”, якою є правда, вона ж – любов.


17. Світлана Ярошенко, Київ

— Доброго дня, пане Мирославе! Оскільки тема даної веб-конференції "Морально-етичні аспекти сучасного українського суспільного життя", то скажіть, будь ласка, яким чином релігія сьогодні в Україні може піднести морально-етичну свідомість нашого суспільства? Як би це виглядало практично? І що УКУ може запропонувати у цьому?

— Доброго дня Вам, п. Світлано! Головна похибка українців за останні десятиліття – це переконаність, що всі розмови про духовність, мораль і Закон Божий – це балачки для наївних людей. Мовляв, світом правлять егоїстичні інтереси. Отже, геть з ідеалістичними казочками: ми хочемо бути людьми тверезими і практичними. Сьогодні вже 55% українців очевидно, що проблеми нашої держави – в порушенні моральних норм. Отже уся наша хвалена тверезість і практичність – це ілюзії, фата морґана. Виявляється, що обмежувати егоїзм своїх інтересів у відповідності до моральних норм – це дуже практичне вкладення капіталу. Зрозуміти це якраз і допомагає Церква.

УКУ намагається відповісти на цей виклик, поєднуючи академічні знання з певним духовним вишколом. А нещодавно у співпраці з нашими колегами з-поза УКУ ми відкрили Львівську бізнес-школу УКУ, щоб разом шукати, як мав би виглядати сучасний український бізнес, опертий на моральні цінності. Перешкод на цьому шляху – море. Отже, побажайте нам удачі!


16. Анна

— Пане Мирославе! Мене останнім часом хвилює наплив грубості та "чорнушності" в провінційних виданнях, які ще зовсім нещоданво були цілком безпечними та наївними. Я хвилююся щодо напрямку цієї тенденції та її перспектив. Будь ласка, висловте свою думку щодо цього. Дякую.

— Маєте цілковиту слушність, п. Анно, – ця грубість набирає форм безкарної вакханалії. Схоже, що почалася гонитва ЗМІ за щонайнижчими інстинктами читача чи глядача. Мені складно говорити про те, якими законами можна це відрегулювати. Знаю одне: процеси деградації духа є екзотермічними (тобто йдуть спонтанно з виділенням енергії), тоді як процеси зростання духа – ендотермічні (тобто вони можуть іти лише з докладанням додаткової енергії). У народі кажуть простіше: зло само собі шпарку знайде, а на добро треба працювати. Отже, держава не може залишати згадані Вами процеси на самоплив. Проте я не прихильник також і тупих заборон. Слід підтримувати те, що позитивне, те, що йде на користь добра. І для цього не треба жаліти жодних грошей.


15. Андрій, греко-католик із Жовкви

— Пане Мирославе, якщо єпископ їздить на новому "Лексусі", то що мають про нього думати парафіяни? І звідки на це беруться кошти, якщо єпархія виглядає доволі скромно?

— Див. відповідь на 12-те питання.


14. Edward Goldman, V214samson@aol.com  

— I would like to ask you, Mr. Marinovich how come you and your friend suddenly became vice-rector and rector Ukrainian Catholic University? There no intelligent people in the Ukraine anymore that two hustlers like two of you run this institution. Go back to your America or whatever place two of you came from and let our young people to built the Ukraine.

— Досить кумедне запитання, бо я – після 10 літньої „гостинності” в радянському ҐУЛАҐу – якраз і повернувся туди, звідки вийшов, тобто в Україну. Мало того, я народився в Галичині і в ній тепер, разом зі своїми колегами, розбудовую Український Католицький Університет. Отже, стріла недоброзичливості, така очевидна у цьому запитанні, пролетіла повз мене...


13. Ігор

— Пане професор, на початку вересня УКУ звернувся до академічної спільноти України з приводу політичної кризи в Україні. Прошу відповісти на наступні два запитання.

1. Що спонукало УКУ зробити це?

2. Яка доля цього звернення? Чи були політичні сили, які його розкритикували чи засудили?

Мирослав Маринович

— Відчуття відчаю, що політичні сили в Україні так засліплено втягуються у вир конфлікту, з якого, власне, немає виходу. Ми раптом відчули, що можемо і повинні сказати своє слово не лише як громадяни України, а й як академічна спільнота. Чи ж легко нам бачити, як студентство в Україні знову розчарувалося й живе своїм життям, ледь не проклинаючи політиків? Як нам виховувати студентів, що, за церковним вченням, Бог благословляє владу, яка є служінням народові? Коли страйкують водії міського транспорту, все місто паралізоване. Що робити, коли фактично страйкують політики, зневажаючи свої прямі обов’язки перед народом й паралізуючи всю країну? Наша відповідь на це – не мовчати.

Звернення було підтримане Національним Університетом „Києво-Могилянська Академія”. Зі своїм власним зверненням виступив Львівський національний університет імені Івана Франка. Крім того, ми отримали численні схвальні відгуки від наших друзів та партнерів. Наскільки нам відомо, жодна політична сила публічно не засудила нас. Але, боюсь, це може означати, що всі політичні партії сприйняли звернення не на свою адресу, а на адресу своїх суперників...


12. Ігор, Івано-Франківськ

— Чи зауважили Ви, що сучасне духовенство зараз дуже інтенсивно, навіть занадто, співпрацює із владними структурами (багато з керівників яких є колишніми комуністами), а також займається не зовсім чесним бізнесом? Священослужитель, який приїжджає до парафіян на дуже дорогій шикарній іномарці, при загальному стані вбогости більшости населення, насправді перекреслює свою проповідь. Чи не можна би, в ім'я справедливости і порятунку авторитету Церкви запропонувати, щоб такі особи поміняли свої авта на трішки дешевші, а виручені кошти передали б на благодійні цілі, можливо навіть створили б якісь фонди на підтримку бідних, сповнюючи таким чином Євангельську заповідь?

— Що ж, п. Ігоре, я цілком солідаризуюся з головним стрижнем Вашої думки, що священики мали б бути дуже чутливими до того, як їхні дії сприймаються парафіянами. Адже служіння священика особливе: це служіння людям, а не своїм слабостям; це ширення Божого слова, за критеріями якого люди відразу ж судять його самого. І як тільки священик декларує одне, а сам чинить інше, проповідь його суттєво втрачає свою переконливість. Той, хто вважає це несправедливим, не мав би висвячуватися на священика.

Проте сформулювати цю настанову набагато легше, ніж її дотриматись. Принцип „євангельської бідності”, до якої покликана духовна особа, був каменем спотикання уже з перших століть існування християнства. Повною мірою дотримувались його лише одиниці, та й то лише в добу ентузіастичних духовних пошуків. Тому я не очікую від священиків повного самозречення, на яке не можу зважитись я сам. І розумію, що, розтлумачуючи Боже слово, священик так само стоїть перед Господом упокорений від усвідомлення своїх немочей.

Натомість чого я категорично не хочу робити, так це сліпо й гордовито засуджувати священиків, не намагаючись їх зрозуміти. На рівень матеріального „зацікавлення” священика впливає багато чинників: його особиста відпорність на дію матеріальної спокуси, його уявлення про свій соціальний статус, загальноприйнята етика в середовищі духовенства, потреби родини священика тощо. Є ситуації, коли священика треба по-людськи зрозуміти – скажімо, мені відомі випадки, коли попаді вводили отців своїми вимогами у поважний клопіт. Також багато парафіян (зокрема і я) хотів би бачити свого пароха добре одягнутим, чистим і доглянутим. Все це вимагає певного мінімуму матеріального забезпечення. Проте є також ситуації, коли зрозуміти священика не можна. Скажімо, мешти з крокодилової шкіри на ньому виглядатимуть виклично й обов’язково викличуть заздрість та осуд.

Отже, священик повинен розуміти, що надмірна розкіш у його випадку не менш недоречна, ніж викличне декольте у жінки, що стоїть у храмі.


11. Галина

— Яке Ваше ставлення до глобалізації? Побутує думка, що єдиною конфесією, яка стримує глобалістські впливи в Україні є УПЦ (МП). Чи погоджуєтесь Ви з таким твердженням?

— Глобалізація неминуча, як свого часу була неминучою механізація ремісничої праці. Бунтувати проти глобалізації – це однаково що уподобитися колишнім британським луддистам, які трощили ненависні верстати. Сьогодні хтось залюбки трощив би комп’ютери і разом із ним – ненависний Інтернет. Такий сліпий бунт був би приречений на поразку, бо молодь уже не відмовиться, скажімо, від тих дивовижних засобів комунікації, які приходять разом із глобалізацією.

Проте, як і кожен чинник прогресу, глобалізація – це двосічний меч; він також боляче б’є по людських душах. Тому нам потрібно не стільки спиняти глобалізацію (що неможливо), скільки нейтралізувати її негативні впливи. Цим ми більше допоможемо людині, ніж переконуванням її, що від глобалізації можна сховатись чи її стримати.

Як на мене, прийняття чи неприйняття глобалізації не має конфесійної прив’язки. Так, скажімо, „південні баптисти” в США вважаються однією з найконсервативніших християнських спільнот у світі, хоч вони й відносяться до протестантів. Поділ на „ортодоксів” і „лібералів” є і в Католицькій Церкві. Що стосується Московського патріархату, то на його „оборонну” позицію, здається, впливає не стільки глобалізація як така, скільки внутрішня прив’язаність до формули Третього Риму. Як відомо, це формула одвічної конкуренції з Римом Першим, від якого начебто йдуть усі суспільні виразки і нещастя. І оскільки вектор глобалізації поки що спрямований із заходу на схід, то в свідомості багатьох носіїв логіки Третього Риму негативи глобалізації легко ототожнюються з „гнилим Заходом”.


10. Михайло

— Пане Мирославе, яка ваша думка про події в Осетії та Грузії? Чи в третьому тисячолітті можна обійтись без збройної агресії, а головно чи можна оправдати людськими жертвами цілісність території незалежної держави? А також, яку оцінку можна дати двом каноніческім православним Церквам сьострам Росії і Грузії, які відмовчувались під час братовбивчого конфлікту і показали правдиве обличя імперської православної цивілізації?

— Конфлікт довкола спірних територій Грузії справді поставив перед світом чимало складних запитань, на які, боюсь, немає простих відповідей. Я визнаю за Грузією право на територіальну цілісність, проте легкість, з якою президент Саакашвілі дав себе спровокувати Росії на збройну реакцію, виликає у мене розчарування. Стриманість Сербії, яка не кинулась до зброї, коли від неї відійшло Косово, мені імпонує більше. Не зрозумілою для мене є також затята суперечка на Заході, хто почав війну першим – Росія чи Грузія. Але ж у цьому конфлікті вони не в однаковому статусі! Згідно з міжнародним правом, Грузія веде спір про свою, міжнародно визнану територію, тоді як Росія нападає на суверенну державу. Проте найбільше питань у мене до Росії. Якщо Росія дозволяє собі „недопущення геноциду” в спірній Південній Осетії, то як би вона поставилась до того, що, скажімо, Туреччина ввела би свої війська до Чечні, намагаючись не допустити не вигаданого, а справжнього і тривалого геноциду чеченського народу? На жаль, у цьому конфлікті багато лукавства, яке ще боляче озветься його носіям. Бо якщо сумнівні дії Заходу щодо Косово стали аргументом для Росії у Грузії, то настане день, коли лукаві дії Росії у Грузії стануть аргументом для, скажімо, Татарстану чи Якутії.

Ви, п. Михайле, цілком слушно зауважили двозначність церковної реакції на конфлікт. Православній Церкві Грузії я не маю в чому докоряти – вона не мовчала. І коли говорила, її мова була далекою від політики й близькою до людського горя. Натомість від Московського патріархату я особисто очікував такого ж голосного протесту проти нищення Росією інфраструктури православної Грузії, яке світ чув від нього при бомбардуванні військами НАТО в православній Югославії. На жаль, біль за православ’я з боку Москви виявився таки політично умотивованим. Тривожать також факти змушування осетинами грузинських монахів, які опинилися на окупованих Росією територіях, перейти з Грузинського патріархату в патріархат Московський. Прозелітизм, опертий на багнети, – чи не найстрашніший вид прозелітизму.


9. Василь Петрович

— Вельмишановний пане Мирославе, було би цікаво почути Вашу думку стосовно ювілейних "святкувань" 1020 річниці Хрещення Київської Русі і про те, як так сталось, що національні українські Церкви були відкинені Президентом України на другорядну позицію, а пізніше, цинічно, отримали слова вдячності за вирозумілу позицію? Чи не розділяєте Ви думки, що закриваючись "державницькою" політикою, частина так званого українського правого політикуму насправді тяжіє до створення православної моделі помісної Церкви, де Церква стає лише інструментом в руках Держави чи її вождів? Щиро дякую за відповідь.

— Спершу про „відкинення” і „вирозумілу позицію”. Боюсь, я не зможу погодитись із Вашою оцінкою. Недопущення до урочистостей православних Церков, що перейшли на автокефальний статус, – це наслідок не помилок українського політикуму, а неодноразових ультиматимів з боку Москви. Отож, якби єрархія обох згаданих Церков справді не виявила смирення, то замість урочистостей був би міжнародний скандал. Що стосується Президента та його дорадників, то єдине, що можна їм закинути, – це надмірну надію на негайне визнання Патріархом Варфоломеєм незалежних українських Церков. Я вірю, що це колись таки станеться, проте на церковному полі події відбуваються значно повільніше й інерційніше, ніж на полі політичному. Треба мати терпіння.

Що стосується Вашого зауваження щодо інструменталізації Церкви, то тут Ваші побоювання загалом слушні. Бо в посткомуністичному суспільстві чиновникові завжди легше управляти однією „кишеньковою” Церквою, ніж багатьма мало покірними. Зручно було покладатися на захист з боку держави і єрархії тих Церков, які втішалися статусом „державних”. Отже, скотитися в яму такої взаємовигідної залежності дуже легко. Досі єдиною справжньою гарантією того, що Україні вдасться зберегти релігійну свободу, був відносний паритет сил між різними Церквами та релігійними організаціями. Створення однієї помісної Церкви, яка бачила б себе державною, могло би справді за нинішніх обставин до певної міри порушити баланс свободи. Проте неможливо й тримати дітей Київської Церкви у вічному розколі. Отже, треба шукати такі моделі єдності Київської Церкви, які б унеможливлювали найгірші традиції цезаропапізму.


8. Сергій з Борисполя

— Христос посеред нас! Пане Мирославе, чи реальне зараз заснування в Києві навчального закладу подібного до УКУ у Львові чи інституту св. Сергія в Парижі? Дякую! З повагою та найкращими побажаннями

— Слава Ісусу Христу, пане Сергію! Обидві згадані інституції живуть в умовах богословської свободи й відкритості на інші християнські спільноти. Я мав нагоду переконатися в цьому, коли у складі делегації УКУ відвідав Інститут св. Сергія в Парижі. Особливості наших традицій можуть бути різними, але важливо, щоб у них панував дух любові та взаємопошани. Чи готовий Київ до цих передумов? До Помаранчевої революції я сказав би однозначно: ні, не готовий. Проте досвід спільного чування на Майдані і спільних заяв на захист гідності людини змінили ситуацію на краще. Нещодавно УКУ спільно з Києво-Могилянкою провели наукову конференцію, під час якої на Круглому столі виступили науковці й водночас духовні особи з усіх чотирьох гілок Київської Церкви. Отже, крок за кроком у Києві відроджується духовна атмосфера порозуміння, в якій колись, без сумніву, постане нова київська богословська школа.


7. Михайло Шелудько

1. Пане Мирославе, чи про таку Україну ви мріяли, коли виборювали її незалежність за часи радянської влади? Чи вартувало воно того?

— На перший погляд здається, що відповідь очевидна. Справді, я в найгіршому кошмарі не міг собі уявити, що український політикум знову так само затято чубитиметься за владу й нападатиме з-за спини, як це робили до цього їхні попередники. Чому історія нічого нас не навчила? Читати пастирські листи Андрея Шептицького сьогодні просто боляче, бо він попереджує про ті самі небезпеки, що ми їх маємо тепер, і про ті самі розколи та зради, якими повниться наше сьогодення. Отже, наче й справді я мріяв про мудрішу, чеснішу, правдивішу й величнішу Україну.

Проте спокійніший аналіз підказує мені, що більшість моїх сподівань були рожевими ілюзіями, які суперечили реальним можливостям народу. Зате ці 17 років незалежності стали великою школою для нього – школою незалежництва і школою демократії. Хай нетерплячі серця ставлять під сумнів і одне, і друге, але я таки бачу, як поволі виходить Україна з совкової антицивілізації і як привчається жити в умовах свободи. Чи вартувало це зусиль і навіть жертв? Без сумніву!!! Я щасливий, що мій народ уже спинається на власні ноги, хоч ще падає і набиває ґулі.

Найближчим часом нам доведеться складати іспит ще й з засвоєння уроків моралі. Оминути її ми намагаємося уже майже двадцять років, проте найвищий час усвідомити, до якої суспільної руїни це нас довело.

2. Сьогодні християнство є домінуючою релігією в Україні. Але в реальності обличчя нашої країни аж ніяк не можна назвати християнським - засилля в ЗМІ еротики, насильства та іншої нечисті, законодавчий дозвіл дітовбивста тощо. Видається, що країною править антихристиянська меншість. Скажіть, як християнам повернути владу в країні? Як підкорити інформаційний та суспільний простір?

— Мені здається, що насправді всі віруючі християни разом узяті перебувають у меншості, тоді як панівним світоглядом в Україні є світогляд секулярний, арелігійний. Це вже не войовничий атеїзм, як було за більшовиків, проте й не світогляд, опертий на віру. Люди виробили собі свій власний моральний кодекс, який лише частково збігається з вченням Церкви. А при читанні Євангелія погляд наш звично проскакує ті місця, які видаються нам нереалістичними. Проте таке вибіркове християнство тяжіє до того, щоб деградувати у формулу Лукашенка: „Я – православний атеїст”. Таким християнством не завоюєш уми і серця тих, хто свідомо чи підсвідомо шукає Бога.

Проте мене дещо насторожила Ваша фраза „повернути владу в країні”. Чи не вважаєте Ви, що якщо змінити нинішні гріховні закони на праведні, якщо поставити сильну християнську „владу”, то люди ніби з конвеєра почнуть виходити праведними? На жаль, диявол у людині значно хитріший. Ви маєте рацію, що нинішні закони сприяють моральній деградації людини, і я за те, щоб вони були цивілізованіші. Проте я не вірю, що державним примусом можна зробити людину праведною. Вся історія Церкви у післяконстянтинівську епоху свідчить про те, що держава не може відстежити усе зло в людині. Воно обов’язково знайде собі шпарку в законі.

Як же бути? На щастя, нам нічого не треба вигадувати. У Римській імперії в часи біснуватих неронів також стояла та сама проблема: завоювати уми і серця своїх співгромадян. Засоби для цього одні і ті самі: чистота віри, любов до ближнього, готовність до жертви. Ми ж хочемо „в’їхати” в Царство Боже на респектабельному ерзаці християнства, та ще й так, що за це не заплатити ні копійки. Не вийде. Ми маємо „переписати” той закон, який у нас у серці, щоб ми самі виявили волю жити за Божим Законом.


6. Ігор Скленар

— Слава Ісусу Христу! Попри свою посаду в УКУ Ви досить сміливо пишете останнім часом про проблеми Церкви і духовності. Чи не отримуєте з цього приводу якихось критичних реплік, от хоча би стосовно публікації у "Львівській газеті" про поведінку священиків УГКЦ? Дякую за відповідь.

— О, без сумніву, критичні голоси серед священиків були, і то не обов’язково лише серед тих, „на кому шапка горіла”. Було й цілком виправдане побоювання (яке довго стримувало і мене), що відверта й публічна критика може викликати хвилю нігілістичного заперечення Церкви чи інституту священства. Я був навіть психологічно готовий до того, щоб, у разі такої бурі, писати нову статтю, стаючи вже на захист духовенства. Проте, на щастя, читачі виявилися мудрішими.

Утім, я можу сказати більше. Я отримав багато схвальних відгуків від священиків, які відчули головне: мій заклик до спільного й солідарного оздоровлення ситуації. Ми всі грішні, отже поможімо одне одному в наших немочах.

Проте найбільше мене заспокоїло те, що четверо владик УГКЦ, включно з її Патріархом, подякували мені за статтю. Це викликало в мені цілу хвилю емоцій, серед яких переважало почуття гордості за Церкву, сином якої я є. Звичайно, після виходу з підпілля ця Церква переживає ті самі виклики, що їх переживала Церква в часи Костянтина після виходу з катакомб: виклик комфортності, респектабельності, самозаспокоєння. Проте в цю Церкву не можна не вірити, якщо жорстку критику з боку мирянина (поєднану, звичайно, з молитвою за тих, кого критикують) владики називають „любов’ю до Церкви”.


5. Аким Михайлович Берлянд, богослов

— Скажите, почему львовские католики так сильно выступают за украинизацию христианства? Неужели конфессия, которая взрастила таких серьёзных мыслителей, как Бенедикт 16 и Вальтер Каспер, не смогла осознать ошибочности христианского национализма? Заранее благодарю за ответ.

— Я пропоную Вам, шановний Акиме Михайловичу, розрізнити християнський націоналізм і національну форму інкультурованого християнства. В жодній країні світу немає чистого, „дистильованого” християнства. Щоб стати інкультурованим, християнство мусило віднайти в кожному народі його невидимий духовний код і відгукнутись на нього. Ось чому навіть у Римо-Католицькій Церкві, у якій немає поняття, скажімо, Французька Католицька Церква, присутні національні відмінності, які не дадуть Вам сплутати, для прикладу, Францію й Польщу. Та й баптисти в американській Атланті суттєво відрізняються від баптистів, скажімо, в українському Рівному. Що вже говорити про Східні Церкви, у яких „прив’язка” до народу значно сильніша.

В Україні проблема християнського націоналізму часто прив’язується до виходу з підпілля УГКЦ та відродження руху за православну автокефалію. Мовляв, було одне універсальне християнство, репрезентоване Московським патріархатом, а тепер йому протистоять націоналістичні єресі. Проте що змушувало чи то Андрія Боголюбського, чи то російських царів відривати від універсальної київської традиції Московську Церкву? Чи не назвали б Ви сьогодні це націоналізмом? Штучність формули „універсальне російське християнство” можна відчути відразу, як тільки приїдете в Москву, в якій РПЦ офіційно називають „Церковью русского народа”. Навіть росіянин Андрєй Зубов якось зауважив: „У всій розлогій доповіді, прочитаній 29 грудня 1994 року в Російській Академії освіти й названій ‘Основи православної освіти в Росії’, Святіший Патріарх [Алексій ІІ] не раз підкреслював нерозривний зв’язок російського народу з православ’ям, але жодного разу не згадав, що він патріарх не лише росіян, а й якутів, українців, чеченців, татар, мордви, вірмен, німців, євреїв, калмиків та інших народів Росії”. Отож, за евфемістичною формулою „універсалізм versus націоналізм” стоїть насправді бажання однієї Східної Церкви, Церкви Москви, зберегти статус кво і не допустити відродження іншої Східної Церкви – єдиної Церкви Києва.

То, може, християнського націоналізму нема взагалі? Ні, він є, зокрема є і в Україні. Я б його окреслив як спробу збудувати (чи розвивати) Церкву на етнічній ворожнечі. У цьому сенсі український християнський націоналізм нічим не відрізняється від російського християнського шовінізму. Небезпека тут у тому, що Христова любов, яка дарує свободу й обіймає собою усі природні відмінності, підміняється ідеологічно вмотивованою ворожнечею.


4. Коханчук Руслан, м.Київ, ruslan-ko@ukr.net

— Слава Ісусу Христу! 1. Пане Мирославе, на Ваш погляд, чому в середовищі УГКЦ так слабо відстоюються позиції віруючих військовослужбовців? Будь-які проекти церковно-державних документів чи проектів законів обовязково (як на мій погляд)мають згадку про християнську етику, а про майбутнє військове капеланство — мовчання. І яким чином може змінитися ситуація?

— Слава навіки, отче-дияконе! Церква після виходу з підпілля в один момент повинна була відродити своє служіння в усіх сферах людського життя. Це нелегке завдання, яке вимагає не тільки розуміння, як це робити, а й належних матеріальних і кадрових ресурсів. Тому не всі сфери однаковою мірою охоплені увагою Церкви. Скажімо, тюремне або навіть університетське капеланство так само вимагають переосмислення й належної ініціативи. Я особисто чималу надію покладаю на семінарії, в яких формуватимуться покликання саме до того чи іншого спеціалізованого служіння.

2. Якби Вам захотілось дописати (розширити) свою книгу «Українська ідея і християнство або Коли гарцюють червоні коні апокаліпсису», то що б Ви до неї додали (які ідеї) з огляду на події цих років, що минули з часу публікації?

— В моїй книзі йдеться здебільшого про суспільні аспекти сучасного християнства і служіння Церкви. Проте доля християнства великою мірою залежить і від того, в якому стані перебуває богослов’я. Саме перетворення його в таку собі християнську ідеологію спонукало патріарха Атенаґора так гостро розкритикувати богословів (у „Бесідах” Олів’є Клемана). Отож останнім часом я багато працював над богословськими аспектами християнства. А оскільки глибинні сутнісні речі у християнстві ніде так виразно не проявляються, як у його ставленні до юдаїзму, то мене заполонила ця тема.


3. Радик

— Президент Лівії Кадафі домігся виплати грошових коштів від Франції та Іспанії за те, що Лівія була без геноциду і тільки декілька десятків років колонією цих країн. Уявляєте які фінанси мають бути сплачені етнічним українцям за століття колонізації та страту голодом за етнічною ознакою?!

— Ви маєте рацію, і перенесення логіки верховенства права на нашу частину світу мало б дивовижний і оздоровчий ефект. Проте воно б мало і несподівані наслідки. Так, по-перше, воно б відкрило нам, етнічним українцям, що в історії ми були не тільки жертвами і що наше національне сумління має серйозно зважити кривду, яку ми завдали іншим народам. Навіть якщо нас змушувало до цього правило „око за око”, то християнин не має права не знати, що це правило двосічне і робить винуватими обидві сторони. По-друге, я переконаний, що в якийсь момент отих міжнаціональних порахунків ми б зупинилися перед незбагненністю Господнього Провидіння, яке кожному народові визначає його власну місію, а відтак і власну долю з особливим, непідвладним людському осягненню балансом його щасливих звершень і болісних страждань.


2. Nazar, kikitooo2005@yahoo.ca

— CHi e yakis ruh na sblishenya Hreko-Katolickoi cerkvi s pravoslavnimi v Ykraini, shob buti v kanonichniy ednosti ?? Bo vasha cerkva syednana s Papou rimskim, yakiy dlya pravoslavnih nahoditsya v roskoli, i vsi pitanya vpersh po duhovnih zovsim vidrisnyautsya vid pravoslavnih , navit deyaki svyati Shodu nasivali "nepravidniy shlyah" katolickih mistikiv v porivnyani s pravoslanou duhovnistu i cvyatih otciv.

— Подібні відмінності в традиціях і світосприйнятті пишно процвітали і в І тисячолітті, однак Церква могла бути єдиною. Сьогодні часом здається, що вернутися до єдності можна лише тоді, коли ліквідувати усі відмінності й „підстригти” усі церковні вчення під одну єдиноправильну гребінку. Але це неможливо і в принципі неправильно! Бог створив нас різними і, я певен, втішається розмаїттям наших відгуків на Його Слово. Чого ми досі не зрозуміли, так це того, що своїми незугарними зусиллями обстояти правду ми руйнуємо любов (символом якої і є Євхаристія), тобто спотворюємо найбільшу Божу правду! Тому я би чимскорше відновлював євхаристійне єднання християн, щоб відновлена любов лікувала наші душі й випростувала наші життєві шляхи.

Що стосується українських Церков київської традиції, то, як на мене, сьогодні справді відбуваються цікаві зміни у їхньому співжитті. УГКЦ пропонує таку форму єдності, яка не заперечуватиме дотеперішні історичні зв’язки кожної Церкви – скажімо, УПЦ з Москвою, незалежних Церков – з Константинополем, а УГКЦ – з Римом. Але така єдність вимагає, щоб ми піднялися понад наші конфесійні упередження, які є людським надбанням. Ви ніде не знайдете у Євангелії обґрунтування конфесійних поділів – навпаки, уважно читаймо ап. Павла, і все стане на місця!

Tomu dushe nesrosumile vidnoshenya Hreko-katolickoi cervki do rimskoi cerkvi, shidna tradicia osudshue rimo-katolickiy shlyah duhovnosti, navit bilshe kashe sho toy yakiy podvisaetsya po katolickim mistikam staae na shlyah samoobnanu i tak dali!

— Див. відповіді вище.


1. Віктор Мельничук, м. Рівне

— Пане Мирославе! Можливо моє запитання не зовсім до Вас, але хотілось би знати як в середовищі УГКЦ (церковна інтелигенція, богослови) розцінюють відповідь Синоду УПЦ на лист кардинала Гузара стосовно запропонованої ним ідеї "подвійної єдності" греко-католиків з Римом та Константинополем одночасно? Дякую

— Перша реакція моя і моїх колег – це сум. Задля того, щоб бути доктринально та ідеологічно правильними, автори цього листа не відчули, що вони ображають того, хто прийшов до них по своїй добрій волі. Але, як кажуть у Галичині, нема на то ради. Напевно, ми, греко-католики, також не зауважуємо, як своїми словами чинимо кривду православним. Мусимо всі вчитися не тільки того, що вимагає від нас наша еклезіологічна позиція, а й того, що вимагає від нас євангельська культура.

Якщо ж говорити по суті висловлених думок, то впадають в око три моменти.

По-перше, в листі виразно проглядається позиція: спершу екуменізм світовий, потім – наш український. Спершу хай Католицька і Православна Церкви порозуміються між собою, а тоді вже ми в Україні будемо до цього достосовуватися. Але власне ця позиція і робить нас об’єктами світових християнських процесів, а не їхніми суб’єктами. Позиція УГКЦ пропонує дослідити іншу модель, якою свого часу жила вся Київська Церква, а саме: що можемо ми в Україні зробити для того, щоб Католицька й Православна Церква зблизилися між собою?

По-друге, модель подвійного сопричастя, що її обговорюють в УГКЦ, не є „типово унійною”, як про це говориться в листі, бо не передбачає розрив з православ’ям. Вона якраз є спробою вийти з уніатських залежностей і підпорядкування і стати „лабораторією” співжиття, яка спонукатиме обидва світові центри наближатися одне до одного. Крім того, невже православна свідомість не зауважує, що ярликом „уніатський” вона таврує кожну модель, що передбачає єдність з Папою. То невже тисячу років православні жили у гріхові уніатизму, якщо визнавали Папу?

По-третє, сумно, що в різний спосіб одидві наші Церкви ставлять під сумнів правосуб’єктність одна одної, не бачучи одна в одній величезного поля можливостей, які могли б бути відкритими. Але втішає, що обидві сторони бачать позитив від участі в одній Раді Українських Церков Володимирового Хрещення. Це добрий крок у правильному напрямку.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Точка зору

    Останні коментарі

    • enzian | 27 липня 2017, 12:19

      Ні, це відображення реального місця "УПЦ МП" в житті українського суспільства.

    • enzian | 27 липня 2017, 12:17

      Нехай змінюють громадянство.

    • Ігор Мицько | 27 липня 2017, 10:35

      Напевно, зібрали близько мільярда євро, якщо для розподілу коштів створили стільки бюрократії.

    • Анатолій Наталія Денисюк | 27 липня 2017, 09:58

      Є заслуги але не перед Україною а перед Росією вони є московській патріархат те що каже путін вони і виконують, не визнавати і не брати участі в похоронах які загинули наші хлопці і дівчата патріоти

    • Анатолій Наталія Денисюк | 27 липня 2017, 09:19

      Ми визнаємо тільки українське, Київський Патріархат. А московській патріархат це бандити кегебисти і має бути негайна заборона московських кегебистів московського патріархату в них руки в крові і