• Головна
  • "Хвороба є хрестом, який треба нести гідно та мужньо: не впадати у відчай, борючись за здоров`я душі і тіла своїх дітей. Через це хрест хвороби єднається зі спасительним хрестом Христовим"...

"Хвороба є хрестом, який треба нести гідно та мужньо: не впадати у відчай, борючись за здоров`я душі і тіла своїх дітей. Через це хрест хвороби єднається зі спасительним хрестом Христовим"

19.06.2008, 17:32
"Хвороба є хрестом, який треба нести гідно та мужньо: не впадати у відчай, борючись за здоров`я душі і тіла своїх дітей. Через це хрест хвороби єднається зі спасительним хрестом Христовим" - фото 1
У гостях: о. Євген МІЛЬОШКІН, священик Української Православної Церкви, настоятель храму свв. мучеників і безсеребренників Косьми і Дам`яна при Інституті онкології (м. Київ). Вже п’ять років о. Євген несе службу серед людей, хворих на рак

о. Євген МільошкінУ гостях: о. Євген МІЛЬОШКІН, священик Української Православної Церкви, настоятель храму свв. мучеників і безсеребренників Косьми і Дам`яна при Інституті онкології (м. Київ). Вже п’ять років о. Євген несе службу серед людей, хворих на рак

Запитання і відповіді розміщуються в порядку отримання останніх — найсвіжіші угорі

Провідна тема веб-конференції: Опіка Церкви над важкохворими дітьми: «Важко без сліз дивитися, як ще зовсім молода мама несе по лікарняному коридору своє немовля… Їй, як нікому іншому, до болю знайомі слова: “Цінуйте останній день життя”»


17. Запитання від редакції

1. Ви працюєте з хворими дітьми і їх батьками. А щоби Ви хотіли порадити батькам, діти яких, слава Богу, не стали пацієнтами онколікарень? На що їм потрібно звертати увагу в духовному та соціальному плані при вихованні своїх нащадків?

2. Робота сайту "Жити завтра", на який Ви посилалися, є надзвичайно важливою і РІСУ намагається його підтримувати. Скажіть, будь ласка, що би ще могли зробити ЗМІ, щоби привернути увагу громадськості до проблем онкохворих дітей?

3. Які небезпеки існують для духовного світу дитини, молоді і сім'ї сьогодні?

Дорогий отче Євгене, нам було дуже приємно бачити Вас серед гостей нашої веб-конференції. З великою повагою ставимося до Вашої праці і готові медіально її підтримувати. Хай Бог Вас благословить силою і добрими співробітниками, хай обдарує хворих діточок, якими Ви духовно опікуєтеся, численними дарами сцілення!

1. Не жити згідно прислів'я „грім не прогримить, мужик не перехреститься”. А завжди шукати Христа, старатися перебувати в Ньому, пам'ятати, що з Христом не важкий і хрест. Тоді не буде страхів майбутнього і теперішнього. Така людина завжди з готовністю може покластися на Божу волю.

2. Старатися донести до мас проблеми онкохворих людей, їх біль, щоб інші могли відповісти на ці болі милосердям і допомогли ближньому. А для цього треба використати всі можливі ресурси, а хто може, нехай дає посилання на наш сайт www.donor.org.ua.

3. Сьогодні у світі культивується вседозволеність, яка не осуджує гріх, а узаконює його, а найбільш вразливою частиною суспільства залишаються діти. Тому обов'язок кожного з батьків — пильно слідкувати за тим, щоб з брудного світу ніщо не влилось у чисту душу дитини і не забруднило її. Для цього батькам самим слід тримати себе в духовній чистоті.


16. Андрій Андрушків

— Слава Ісусу Христу! По-перше, хочу подякувати Вам, отче, за те, що працюєте в такій важкій сфері. По роботі досить часто доводиться спілкуватися з соціальними працівниками, що надають паліативну допомогу хворим в госпісах. Працівники таких установ, Ви і самі знаєте, дуже швидко "вигорають". Наша організація проводить для таких працівників спеціальні тренінги аби перешкодити ефекту "вигорання", але основу цих тренінгів складає психологічний аспект. Як Ви думаєте, чи є можливим проведення для таких працівників духовних навчань-реколекцій? Якщо так, то чи могли б Ви описати своє бачення такої праці саме з працівниками госпісних центрів?

— Думаю, що найтвердішою основою для роботи в таких закладах є віра людини, коли вона виконує свою роботу не лише мотивуючись зарплатою, а коли реалізує свою християнську духовну потребу — „носіть тягарі один одного” – і тоді працівник такої сфери буде не згоряти, а, навпаки, пломеніти у своїй роботі і у своїй вірі. Найідеальнішим було б закликати на таку роботу вже духовно сформованих християн, котрі самі відчувають покликання до такої праці. Проте віра це дар, і я вважаю, що навчаннями-реколекціями всім цей дар неможливо привити. А тим, хто бажає, звичайно, можна було б розповісти про основи православ`я і привести приклади людей, які заради Христа несуть хрест подібного служіння, сприяти їх спілкуванню для ділення досвідом і зміцнення віри.


15. Евгений Матвеев, Киев

 — Отче, если можно, личный вопрос. Насколько я знаю, у вас есть протестантсткое прошлое. Помогает ли по-вашему мнению такой опыт в жизни в Православной церкви? Быть может уберегает от неправильной расстановки приоритетов, увлечения церковной политикой и т.п.? Спасибо.

— Не протестантське минуле береже від неправильної розстановки пріоритетів, а православне теперішнє.


14. Оксана

— Скажіть, а у Вас є власна сім'я і діти? Якщо так, тоді як вони ставляться до Вашої праці?

— Так, у мене є родина і є діти. Моя дружина — моя перша помічниця. В храмі вона регент церковного хору, також веде уроки музики в недільній школі. Вона розділяє зі мною моє служіння.


13. Юлія Завадська

1. Отче, що Вам особисто дає таке служіння?

2. Як Ви ставитесь до того, що лікарі часто приховують від невиліковно хворої людини те, що вона скоро помре?

о. Євген Мільошкін1. Я дуже вдячний Богові, що Він поставив мене на служіння саме в цьому місці, так як онколікарня є однією з найбільш благодатних місць для пастирського служіння, і отримуєш велику духовну радість, коли ти дійсно можеш допомогти страждаючій людині.

2. Я вважаю, що обов’язком лікаря є повідомити близького родича, чи хворого про дійсний стан його здоров’я.


12. Маряна Карапінка, Львів

1. Чи бувають у Вас конфлікти з медичним персоналом лікарні щодо конкретних маленьких пацієнтів?

2. Чи є якась духовна опіка над батьками, що втратили дитину внаслідок хвороби?

1. З лікарями дитячого онковідділення нашої лікарні ми конфліктів не маємо, ми дуже шанобливо ставимось один до одного.

2. Так, часто з такими батьками ми зідздвонюємось і зустрічаємось, стараємось їх підтримати.


11. Костянтин Ігнатович

— Чи допомагають Вам молоді православні волонтери у роботі з дітьми? Як Ви думаєте, чи потрібно засновувати молодіжні православні братства при таких лікарняних приходах?

— На даний момент в Києві неоціненну допомогу в роботі в дитячих онковідділеннях надає православне братство з Свято-Троїцького Іонінського монастиря. Вони проводять недільні школи, арттерапії, індивідуально підтримують дітей і батьків, що є на лікуванні в онколікарнях, шукають донорів крові і меценатів, що допомагають оплатити ліки. Звичайно, допомоги ніколи не буває забагато.


10. Анатолій Бабинський

— Слава Ісусу Христу!

1) Отче, що може робити Церква для важкохворих людей, але чого вона не робить на сьогодні?

2) Отче, в західному християнстві монашество бере активну участь в роботі соціальних служб. В Православї монашество має більш споглядальний характер, рідше місійний, а інколи нажаль зводиться просто ведення господарства. Щодо соціального служіння мені відомі вкрай поодинокі випадки. Чи не вважаєте Ви що було б добре впроваджувати нові форми служіння монашества в ПЦ, зокрема в соціальних сферах?

Дякую, хай Господь допомагає Вам у Вашій праці!

о. Євген Мільошкін1. Найважливіше, що робить Церква для хворих, це здійснює Божественну Літургію і молиться про їх спасіння, здійснює також спасительні Таїнства: Сповідь, Причастя, Соборування. Займається соціальним служінням в лікарнях. Ці функції Церква виконувала завжди.

2. Шановний Анатолій, хочу сказати, що сенс монашества полягає у зовсім іншому – „стяжи дух мирен, и вокруг тебя спасуться тысячи" — так говорив преподобний Серафим Саровський. Є різні шляхи стяжання Духа Святого. Монахи стяжають його через обітницю відречення від світу. І ми знаємо цінність тих святих, яких породило монашество, коли люди тисячами стікаються за втішенням до таких старців. І їх молитви та духовна допомога можуть зробити набагато більше для страждаючої душі, ніж задоволення матеріальних і душевних потреб через соціальні місії. Щочетверга від нашого храму здійснюються невеликі паломницькі поїздки для хворих по київських монастирях. Помолившись в них, стражденні душі отримують дуже великі втішення.


9. Федір Романович

— Скажіть будь ласка, як ставляться лікарі до Вашої праці в лікарні?

— Більшість з них розуміє необхідність праці священика в такому місці. Деякі лікарі є парафіянами нашого храму. Бувають випадки, коли самі лікарі кличуть до хворого священика.


8. Александр, г. Киев

1. Отче, чтобы Вы хотели посоветовать и пожелать в первую очередь родителям и близким онкобольных детей?

2. Что на Вашу мысль является главным в помощи со стороны волонтеров и неравнодушных людей?

1. Усвідомити, що хвороба є хрестом, який треба нести гідно та мужньо: не впадати у відчай, борючись за здоров`я душі і тіла своїх дітей. Через це хрест хвороби єднається зі спасительним хрестом Христовим.

2. Звичайно, головним є підтримка, коли людина, потрапивши у важку ситуацію, розуміє, що вона не одна, а не є на кого спертися.


7. Олесь Пустоцвіт, [email protected]

1. Шановний отче, захоплююся Вашим душпастирським покликанням. Скажіть, чи багато священиків УПЦ працють з такими важкохворими дітьми? Чи існує якесь об'єднання таких священиків? Чи співпрацюєте Ви зі священиками інших Церков, які працюють в подібній сфері?

2. Чи не відчуваєте Ви самі потреби у психологічній розрядці?

1. При кожній київській лікарні, яка спеціалізується в лікуванні онкологічних захворювань, несуть опіку над хворими священики УПЦ. В багатьох містах України при онкологічних клініках також є така опіка. Об'єднання мирян і священиків, що допомагають онкохворим, існує навколо сайту www.donor.org.ua. Про священиків з інших конфесій, які працюють у цій сфері, мені не доводилось чути.

2. Не відчуваю.


6. Ірина Цьорох, Львів

1. Розкажіть, чи трапляються випадки, що діти чи дорослі, хворі на рак, чудесно одужують, за допомогою молитви та Причастя? Як часто це буває?

2. Як така важка хвороба впливає на віру людей? Чи бувають випадки розчарування у вірі, чи частіше люди навпаки зміцнюються у вірі?

о. Євген Мільошкін1. Я вже розпочав цю тему, відповідаючи Владу Головіну. Ось, зовсім недавно, був ще один випадок. Батьки хлопчика з діагнозом, який практично не виліковний, котрому лікарі майже не залишали шансів, нещодавно із уже здоровою дитиною привезли в дар нашому храму точну копію Почаївської ікони Божої Матері. Зцілення відбулося в Почаївському монастирі. І при цьому зцілилися батьки – з невіруючих вони стали глибоко церковними людьми. Напевно, через це Господь і здійснив зцілення хлопчика.

2. Під час хвороби в кожної людини змінюються життєві пріоритети. Іноді те, що раніше вона вважала неймовірно важливим для себе, під час хвороби втрачало всякий сенс. Через це, звільнившись від лушпиння мирської суєти, людині легше увірувати в Бога. Однак вільна воля в людини залишається, і вона може приймати, чи не приймати Бога. Знаю багатьох людей, у котрих віра в Бога в житті майже не проявлялась, а через хворобу їх віра ставала настільки міцною і полум'яною, що їх перехід у Вічність був схожим на описаний в житіях святих. Також знаю людей, які не могли відірватися від прив'язань до земного і у своїй хворобі страждали муками душі, схожими на пекельні.


5. Владислав, [email protected]

1. отец Евгений, некоторые верующие считают, что дети болеют из-за грехов родителей. Что вы думаете по этому поводу?

2. В Онкоцентре часть детей удается спасти, часть все-таки умирает. Что вы говорите тем родителям, которые похоронили своих детей?

3. Наверняка за время вашего служения в больнице происходили явные чудеса. Расскажите, пожалуйста, о самых запоминающихся из них.

1. Так, і також з такої причини Господь допускає дітям хвороби. За період мого служіння в онколікарні я стикнувся з таким фактом, що дуже багато дітей, які хворіють на онкологічні хвороби, є з проблемних чи неповних родин. Це інформація до роздумів для нас, батьків.

2. Готових кліше відповідей немає. Зазвичай у таких обставинах сам Господь кладе на серце слова втішення, також і закликаючи їх стяжати Духа Утішителя через Таїнства і Богослужіння в Православній Церкві.

3. Дійсно чудес дуже багато. Господь у явний спосіб допомагає страждаючим. Одна з найбільших потреб для лікування – це потреба в донорах крові. Ми стараємось допомогти у цій проблемі: даємо інформацію у ЗМІ, створено інформаційний сайт www.donor.org.ua, також розклеюємо оголошення. І дуже часто траплялися такі „збіги", коли приходили батьки хворих дітей і просили допомогти з донорами, і тут же, при них, дзвонив телефон, і з'являлася людина, щоб здати кров саме тієї групи, про яку вони просили.

Також явну допомогу Господь здійснює через Таїнства в Православній Церкві. Пам'ятаю випадок, коли здійснював соборування над вмираючою жінкою, котра була прикута до ліжка. А через кілька днів вона прийшла до нас у храм на Службу. Господь дарував їй ще час для покаяння.


4. Степан Мельник

1. Отче, що є найважчим у Вашому служінні?

2. Що спонукало Вас до саме такого служіння?

1. Напевно, найважче це проводжати додому дітей з дитячого відділу, котрим медицина вже не може допомогти. Коли в батьків вже немає надії на одужання дитини і вони везуть її додому вмирати.

2. Коли я навчався в семінарії, я почув, що існує православна місія, яка працює в дитячому онко-госпісі. Я відчув, що дуже близький Господь до тих, хто служить у такому місці. Я всією душею загорівся там допомагати. Проте обставини склалися так, що потрапити в той час на це служіння я не міг. Але Господь почув моє прагнення, і після рукоположення у священики, мене направили нести послух в онкоінститут.


3. Влад

— Доброго дня пане Євгене. У мене таке питання: як ви вважаєте,чого не вистачає нашій медицині, якщо опустити матеріальні аспекти?

— Звичайно, кожен, хто стикнувся з медициною, може написати величний список того, що їй бракує. Але, на мій погляд, найбільша потреба в медицині, так само як і в інших сферах людської діяльності, це щоб люди, які там працюють, були фахівцями, котрі живуть своєю працею, люблять її і виконують, як для самого Господа (див. Кол. 3: 23).


2. Ігор Пецюх, [email protected] 

— Минулого року я похоронив свого батька хворогo на рак. За час його хвороби довелося почитати багато літератури, як нашої, так і зарубіжної на тему онкозахворювань. Одна суттєва розбіжність — на більшості наших сайтів, де подається найновіша медична інформація , знайдете пораду "солодкої брехні" — мовляв не потрібно "вбивати надію" ослаблювати "волю до видужання" та внутрішню мотивацію через ознайомлення хворого з діагнозом. З досвіду хвороби батька знаю, що навіть попадаючи на онковідділення хворий не завжди здає собі справу із серйозності свого становища — може лікарі помилилися, або за тиждень другий спростують діагноз. Як Ви в цьому плані співпрацюєте з лікарями? Що говорите людям, зокрема тим із діагностичного відділення, котрим ще не уточнили діагноз і не призначили лікування?

о. Євген Мільошкін— З цього питання є чудова книга одного з православних пастирів Митрополита Антонія Сурожського „Жизнь, болезнь, смерть” (її легко знайти в мережі Інтернет). Там багато говориться про те, як близьким потрібно поводити себе з вмираючою людиною. Зазвичай „солодку брехню” хвора людина дійсно відчуває як брехню. Від цього виникають дуже напружені стосунки з невідвертими близькими. Тому повідомити правду — це, насамперед, завдання близьких, а не священика. Але повідомити її повинні так, щоб не зламати людину, а мотивувати її до духовного труду — покаяння і несення хреста, і через це надії на Царство Небесне. А перед тим, як сказати, треба палко помолитись, щоб Господь дав потрібні слова. Тих людей, яким ще не встановили діагнозу, потрібно налаштувати на боротьбу, обов’язково з Божою допомогою. Ось наприклад, святитель Ігнатій Брянчанінов ставив у приклад успішного лікаря, котрий перед тим як лікувати хворого, відправляв його спочатку посповідатися і причаститися, для того, щоб уже з Божою допомогою приступити до справи. І що важчою була хвороба, тим більше цей лікар просив хворого так зробити.


1. Тарас

— Отче Євген, мені довелося раз побувати в онкоцентрі в Києві. Враження були жахливі — я не міг довго дивитися в очі дітям, які там "живуть" чи "доживають". А як Вам вдається перебороти психологічне навантаження і служити цим дітям?

— Шановний Тарасе, я з Вами не згідний у термінології, що діти „доживають” при Інституті. В лікарні діти лікуються від онкологічних захворювань, як і від будь-яких інших. Лікуються з надією одужати. Вони мало відрізняються від інших дітей. А для православного християнина природнім є виконання заповіді „відвідати хворого”. Тому відчуття потрібності, необхідності там, де священик може принести допомогу, не є психологічним навантаженням, а природною духовною потребою християнина.