Чи необхідно цілувати ікони у церкві

7 квітня 2020, 08:40 | Відкрита тема | 0 |   | Код для блогу |  | 

Кость Маркович,

доцент ЛНАМ, іконописець

У час розповсюдження епідемії віруса загострюється чимало питань, які у звичайному житті не здаються особливо важливими чи суперечливими. У таких умовах, коли контакти людей та речей несуть загрозу зараження, церковна влада змушена допускати певну лібералізацію, дозволяючи вірним не відвідувати Літургію або, наприклад, відмовитись від поширеної обрядової практики цілування ікон та інших предметів культу. Зрозуміло, що дозвіл невідвідування Служби Божої є вимушеним заходом, який має лише тимчасовий характер. А от щодо цілування ікон, то є нагода порушити питання, наскільки необхідним є саме такий контактний – через дотик уст – вияв поклоніння перед ними.

Вшанування ікон. Фото Україна молода

У першу неділю Великого посту Церква відзначає празник Торжества православ’я (тут мається на увазі не конфесія, а правильний спосіб віросповідання), який є згадкою про подолання останньої та дуже тривалої єресі раннього християнства – іконоборства. Фактично, це празник почитання ікон та інших сакральних предметів культу із зображенням втіленого Господа, християнських святих та празників. Для кращого розуміння його суті варто трохи заглибитися в історію та розглянути причини появи цього празника і самого іконоборства, – це у великій мірі допоможе аналізу нашого питання.

У доіконоборчий період іконологія розвивалася дуже спонтанно. Християни назагал відразу відкинули старозавітну заборону зображення Бога – підставою для цього став догмат про Воплочення та зафіксовані в євангельському переданні слова Спасителя. Адже воплотившись в людське тіло, невидимий Бог став видимим та реальним в особі Христа, який говорить: «Хто бачить мене, той бачить Отця». Однак спочатку у цьому питанні серед християн не було повної одностайності, й відповідно, не було вироблено жодного іконографічного канону. Зрештою, в умовах катакомбної Церкви преважали зображення символіко-алегоричного характеру. Також і після визнання імперською владою Церква не була в стані чітко виробити своє відношення до ікон та визначити спосіб їх почитання, бо постійно боролася з різними єресями, що не тільки відкидали сакральні зображення, а й взагалі загрожували пануванню у Церкві православного християнства. Лише V і VI Вселенські собору підвели богословську базу для іконології, засудивши зневагу монофізитів та монофелітів до тілесної природи, яку Спаситель прославив своїм Воплоченням і Воскресінням. Рішення цих соборів підсумував і доповнив так званий Трульський собор 691 р., який, зокрема, сфокусував увагу і на проблемах іконографії: 82-е правило віддає перевагу представленню Христа в людській подобі, а не в символічному вигляді – як Агнця; 100-е правило забороняє усякі зображення, що «розпещують зір та чарують розум», відволікаючи від сакрального змісту.

Отже, рішення Трульського собору посприяли бурхливому розвитку іконографії. Але, попри появу багатьох прекрасних взірців іконопису, цілковитого розуміння суті сакрального образу тоді ще могло бути і Церква не була в стані певним чином регламентувати мистецький процес його пошуків. Крім того, багато християн ще не позбавилися наслідків поганства і сприймали ікони буквально як ідоли, віддаючи їм надто велику шану. Також сакральні зображення розміщалися дуже безсистемно, часом у зовсім неналежних для них місцях. Як наслідок, дуже поширився фанатизм і марновірство: віра в чудотворні властивості ікон, різні надприродні явища (цитата з праці франц. візантолога Шарля Діля). Тому цей відносно недовгий відрізок іконографічного пошуку та анархії у питанні міри шанування ікон мав радше негативні наслідки, бо на зміну йому прийшов ще фанатичніший, сповнений жорстокості та зневіри період іконоборства.

Відлік іконоборчого періоду почався з 726 р., коли імператор Лев ІІІ Ісаврянин видав указ про обмеження поклоніння іконам та іншим сакральним образам. Формальним приводом до цього стали різні надуживання іконами та забобони християн, які занечистили культ іконошанування. Однак невдовзі за першим указом, до певної міри ще раціональним, у 730 р. був виданий наступний, який не лише повністю забороняв вшанування ікон, а й дозволяв їх цілковите знищення. Також було жорстоко переслідувано і страчено багато захисників іконошанування та самих іконописців, особливо підчас правління спадкоємця імператора Лева, Костянтина V Копроніма. Це виразно показало, що головною причиною появи іконоборства був контрнаступ цілого ряду не до кінця подоланих Церквою єресей, що брали під сумнів догмати про Воплочення Христа та про Святу Трійцю, а також не визнавали святими Христових апостолів, святителів та мучеників. Імператорська династія Ісаврів, яку започаткував 717 р. Лев ІІІ, походила із Сирії, де переважали секти монофізитів та павликіян, – ці неправославні сили й взяли гору під час її правління. Крім того, імператор Лев ІІІ задля політичної стабільності мав намір налагодити взаєморозуміння у питанні відношення до сакральних зображень з арабським халіфом, який представляв дуже розвинену на той час мусульманську релігію, негативно налаштовану до ікон. Війна проти іконопису тривала з деякими перервами понад 100 років.

Протягом цього часу видатні богослови, палкі захисники іконошанування, такі як преподобні Йоан Дамаскин і Теодор Студит, патріярхи Герман і Тарасій, папа Григорій ІІ та інші, докладно описали теологічне обгрунтування іконопису, заперечивши будь-які закиди іконоборців. Богословські засади ікони та правила іконошанування були прийняті на 7-у Вселенському соборі, який відбувся в Нікеї 787 р. і закріплені після чергової фази іконоборства на Помісному соборі в Царгороді 843 р., коли й було встановлено празник Торжества православ’я. Отці соборів постановили, що «за посередництвом іконописних зображень, дивлячись на них, люди наближаються до віри і пригадують собі Спасіння, яке прийшло через Воплочення Господа нашого Ісуса Христа». Було ухвалено, що іконам належить віддавати таку ж шану, як Господньому хресту, Євангелію та мощам святих – через поклоніння та цілування, кадіння і ставлення свічок. Разом з тим постанови соборів застерігали, що слід розрізняти шанування ікон від Богопоклоніння, яке належить тільки Богові. Адже ікона, хоч і освячена, все–ж залишається матеріальним предметом, а честь віддається Першообразові, зображеному на ній.

Церква розуміла, що зображення Христа і святих необхідно привести до певних усталених рамок, тому у 2-й пол. ІХ ст, особливо за правління патріархів Ігнатія та Фотія, було вироблено основи іконографічного канону. Канон – це сукупність іконографічних правил та прийомів, головною функцію яких є приводити зображення до відповідності християнським догматам – щоб вони не могли бути невірно чи двояко прочитані. Правила канону насправді майже не сковували творчість іконописців, лише в загальних рисах регламентували її. Також назагал була вироблена іконографія храмового простору на засадах єрархічності зображень – від головного до другорядного, поступово сформувалася передвівтарна перегорода, на якій посіли місце тематично найважливіші ікони. Усе це забезпечило небувалий розквіт сакрального мистецтва, яке через зображені образи відкривало незвідану досі духовну глибину. Візантійське мистецтво поширилося на весь східно-християнський світ, доповнюючись у різних його частинах цікавими регіональними особливостями, і трималося назагал в рамках канону та сталої іконографічної традиції до кінця XVI cт.

Починаючи з XVII cт. канонічні основи іконопису, головно під впливом західноєвропейського мистецтва, почали поступово розмиватися. Ця тенденція розповсюдилася в більшій чи меншій мірі у мистецтві всієї Східної церкви, хоч в Україні, яка історично завжди була на пограниччі між Сходом і Заходом, ці процеси відбувалися швидше. Зовнішня красивість, багатство форм, надмірний реалізм майже повністю заступили у сакральному мистецтві духовні вартості. Під впливом нової естетики старі, раніше шановані та ціловані ікони, часто перемальовувались або ставали непотрібними і замінювались новими, при цьому деякі пам’ятки знищувались самими ж християнами. Як наслідок, після трьох століть експансії західної естетики давня іконографія була цілком забута, а старі ікони рахувалися «примітивами», тільки найвизначніші з них залишалися пошанованими. Відродження цінностей візантійського церковного мистецтва настало лише на початку ХХ ст., але воно не мало загального характеру і, на жаль, тривало лише кілька десятиліть. Далі наступив ще один трагічний етап іконоборства з боку безбожницької влади.

Усі перипетії, що сталися протягом останніх століть в царині сакрального мистецтва на теренах України, у наш час продовжуються залишаються важким наслідком для відродженої Церкви, тим більше в умовах поліконфесійності. Загалом ні віряни, ні, як не прикро, духовні отці, досі не можуть прийти до порозуміння у поглядах на філософію та естетику церковного мистецтва, і це, як у доіконоборчі часи, приводить до певного занечищення цього культу. На жаль, доволі часто надто ревне пильнування форми і обряду стають на заваді до прочитання змісту чи головної суті речей. Наприклад, для багатьох більш пріоритетним є пишнота оздоблення ікони (позолота, об’ємна різьба рами чи ківоту), ніж духовно-мистецькі вартості самого зображення. Також часто можна спостерігати зовнішньо показове почитання вірянами ікон та предметів культу, яке далеко не завжди підкріплене дійсно щирим внутрішнім відношенням до них з боку певної особи. Дуже багато таких побожних «реверансів» виконується людьми механічно і несвідомо – «бо так прийнято», бо невиконання їх може викликати осуд. З одного боку, дійсно є великий пієтет до ікон, особливо старих, але з іншого – продовжують нищитися окремі пам’ятки (останній дуже разючий приклад – розписи М. Сосенка у Славську).

Тому, на наш погляд, у почитанні ікон варто проявляти зовнішню стриманість, віддаючи перевагу внутрішньому зв’язку із зображенням – молитві. Цілком достатнім способом вшанування святого, до якого ми молитовно звертаємося, є поклон та хресне знамення перед його іконою. Це не означає, що цілувати ікони не можна, – дійсно, для багатьох вірян це найбільш щирий порив у вияві своєї віри та любові, але потрібно застановитися, що переважно уста цілують не саму ікону, а скло. Адже, переважна більшість ікон у наш час із практичних міркувань прикрита склом, так само як і частинки мощей святих. А найбільш важливі чудотворні взагалі ізольовані від дотиків вірян – для цілування виставляється менша копія. Саме на склі дуже неестетично виглядають відбитки губ і протирання їх хустинкою виглядає доволі комічно, бо це зовсім не є дезінфекуючим засобом. Крім того, якщо на хвильку уявити, що перед нами дійсно з’явилася би Божа Матір чи хтось зі святих , то чи насмілилися ми б отак легко приступити з поцілунком? І, головне, чи був би цей наш поцілунок приємним святій особі?

Сама богословська доктрина іконопису та історичний досвід іконоборства вчать, що ікона є засобом нашої спілкуванням з Богом та святими, вікном удуховний світ. Ікона не є святою сама по собі, як часом дехто говорить, тому їй не потрібно віддавати шану як предмету, а святі особи абсолютно не вимагають свідчення нашої віри у формі поцілунку, а радше жадають звернення до них через молитву. Тому нам варто позбавитися механічного повторення певних завчених дій, які часто є лише зовнішнім виявом нашої побожності для людського, а не Божого ока.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Точка зору

    Останні коментарі

    • Halo | 2 червня 2020, 16:46

      Табачник відпочиває...

    • Halo | 2 червня 2020, 16:45

      Нема харізми, поганенько вкид вийшов.

    • Стефан | 2 червня 2020, 15:54

      Последние события показали глубокий кризис РПЦ МП, где только отдельные редкие священнослужители твёрдо исповедуют Православную Веру, как схиигумен отец Сергий Романов, которого сейчас травят

    • fedirtsiv | 2 червня 2020, 14:33

      Як би не старалися оцерковлені релігійні фанатики просувати культ сім*ї - вони забувають, а насправді ігнорують просту істину: саме в традиційних сім*ях народжуються геї, лесбійки, бісексуали,

    • enzian | 2 червня 2020, 13:24

      Краще б зелені каламойські слуги не чіпали ані мови, ані релігії, ані історії. Це тільки прискорить їхній кінець.

    Популярні статті місяця