Операція «Відкрите небо»: шукаємо можливості чи відмовки?
Є такі події, які не мають шансів відбутися самі по собі, якщо не несуть в собі діалектичного елементу. Навіть навпаки: без пружин протистояння шансів відбутися набагато менше, аніж при наявності сильного опору. Це абсолютно природний закон фізики: чим більша деформація тіла, тим більша сила, яка намагається повернути тіло в нормальний стан.
Так сталося і з українською церковною автокефалією, яка ось-ось має всі шанси таки з’явитись. Як тільки керівництво держави оголосило про узгодження «церковного ПДЧ», з боку його противників почався сильний опір. Так, одним з перших відстрілявся протоєрей Микола Данилевич, заступник голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ (МП). Він надав коментар, в кому проговорено усі ключові пропагандистські тези, за допомогою яких Московський патріархат спробує чинити опір процесу остаточного вирішення українського церковного питання. Спробуємо розібратися, чи є претензії УПЦ (МП) в особі отця Миколая справедливими.
«УПЦ завжди виступала за подолання церковного розділення і за єдину церкву». О, так: «Океанія ніколи не воювала з Остазією!». Сподіваюсь, колись створять такий собі музей канонічного тоталітаризму зі стосами літератури, виданої за чверть сторіччя проти української автокефальної ідеї взагалі та Київського патріархату зокрема.
«Якщо буде загальноцерковна згода – УПЦ не буде проти навіть автокефального устрою». Загальноцерковна згода уже була одного разу – у листопаді 1991 року. Чим це закінчилось? Проте, не було загальноцерковної згоди на те, щоб УПЦ залишилась у підпорядкуванні Московського патріархату. Кого це зупинило?
«Ідея нереалізабельна, тому що суперечить цілій низці церковних правил». Церковних правил щодо подолання розділень та розколів не існує. І чим скоріше це офіційно буде визнано – тим краще. З канонічної точки зору є кінцевий моральний результат, якого необхідно досягти (єдність, примирення, відновлення справедливості тощо). А от методи його досягнення можуть дуже сильно варіюватись. І це буде доведено нижче. Була спроба кодифікувати церковне законодавство, направлене на вирішення питання автокефалії через Всеправославний Собор (2016). Але ж сама РПЦ цю спробу успішно і завалила. А якщо немає загальноприйнятних правил та процедур – застосовується так зване звичаєве право. Тобто, використовуються фрагменти попередніх практичних випадків з урахуванням поточних особливостей.
«Держава не повинна ініціювати цих (автокефальних) процесів». А держава їх і не ініціювала. В даному випадку конкретно українська держава. Можновладці лише підтримали ті звернення від Церков, які їм надійшли. До прикладу, якщо представники релігійної організації приходять до відділку поліції та повідомляють про злочин, і МВС відкриває кримінальне провадження – чи означає це, що МВС ініціювало карну справу? Ні, воно тільки підтримало заявника, який оголосив про порушення своїх прав.
Подолання церковного розколу – це обов’язок Церкви відповідно до її канонів. Канони – юридичний кодекс церкви (хоча вони спочатку задумувались як моральний кодекс, з часом моральний аспект залишився за дужками цього задуму). Чи виконала Церква (в даному випадку УПЦ (МП)) приписи канонічних вимог до подолання розділень? Ні. «Бог якось все Сам влаштує». Тут дуже хочеться пригадати притчу про таланти, в якій найбільше покарання отримав той робітник, який закопав свій один талант в землю, відмовившись принести господареві прибуток (Мф. 25:26-30). В нашому випадку не тільки Господар талантів залишився без прибутку, але й отримав великі збитки. Крім того, бездіяльність з боку УПЦ (МП) призвела до масового порушення прав віруючих. І це вже питання державного врегулювання.
«Автокефалія та церковне визнання – це питання прав віруючих?», — здивовано запитають опоненти. Ризикну висловити таку думку, що сьогодні, у ХХІ столітті, це вже не питання внутрішнього устрою (або, як у нашому випадку, неустройства) Церкви. До речі, канонічне право – це теж частково спроба усунути порушення прав віруючих там, де їх утискають церковні можновладці через невірно застосовані власні права «вирішувати та зв’язувати».
«Автокефалія дається Церкві, а не державі. Потрібно, щоби автокефалію просила Церква». З першого твердження не випливає автоматично друге. Автокефалії і проголошувались, і просились сукупно церковною та світською владами, а іноді не одночасно. Іншими словами, запитувач автокефалії не завжди є її отримувачем.
«Потрібно, щоб автокефалію просила визнана, канонічна і легітимна Церква». Цікаво, з яких пір це «потрібно». Кожна автокефалія унікальна, жодна автокефалія не схожа на іншу. Елладська, Румунська та Болгарська Церкви автокефалію проголошували, а не просили. Причому на момент проголошення їх статус був дуже далекий від ідеального.
«У нас сьогодні є одна легітимна Церква – наша (УПЦ (МП)). А інші дві Церкви неканонічні і нелегітимні. Їх не існує».
Якщо наполягати на таких формулюваннях про неіснування УПЦ КП та УАПЦ, то і втручання світської влади у церковні справи немає. Адже ж для «єдиної легітимної Церкви» ніхто автокефалії та визнання не просить і у її справи не втручається. На милування нема силування.
«Без найбільшої канонічної Церкви України це зробити (отримати автокефалію) неможливо. Тому що автокефалія дається усій Церкві в рамках держави». Насправді, процедура надання автокефалії не має так званого прецедентного права. Кожна церковна спільнота отримує автокефалію (або не отримує), маневруючи в рамках власної суспільно-політичної ситуації.
«Немає зараз такого, щоб в рамках однієї держави було дві автокефальні Церкви. Є одна Церква на декілька держав (тобто, зворотньої ситуації ніде в світі немає)». Це чи не найбільш брехливе твердження з боку представників УПЦ (МП). Глобально церковний світ поділяється на території «історичного православ’я» та «новітні території». До певного часу існувало правило, що на території «історичного православ’я» не може бути кілька паралельних канонічних юрисдикцій. Але це правило було давно порушено. До прикладу, на території Греції є Елладська Православна Церква, і є низка громад, що належать до Константинопольского патріархату. На території України є громади, що належать до Бессарабської митрополії Румунської Православної Церкви. Сербська Православна Церква має свою Тимішоарську єпархію на території Румунії. В Хорватії існують дві канонічні юрисдикції – Болгарська та Сербська. Церковний плюралізм дуже розповсюджений у Західній Європі та Америці. Монополізація однією церковною юрисдикцією усієї території країни через принцип недоторканості канонічної території – вигадка московських богословів на початку 90-х років ХХ століття.
«Держава втручається в компетенцію Церкви». Та ні: в питанні політичного устрою Церкви держава діє як співробітник Церкви. А те, що практично усі новітні автокефалії відбувались політичним шляхом за допомогою влади, не є якимсь секретом.
До прикладу, автокефалія Елладської Церкви відбувалась дуже непросто. Зацитую деякі фрагменти з книги К.Скурата «Історія Православних Помісних Церков».
«Естественным следствием политического возрождения Греции было возникновение самостоятельной Элладской Церкви.
Епархии, вошедшие в состав нового государства, до начала восстания греков в 1821 году находились в ведении Константинопольского Патриархата. Во время военных действий сношения епископов Эллады с Константинопольским Патриархом, естественно, прекратились… В 1830 году Патриарх Констанций I обратился к президенту Греческой Республики графу Каподистрий с письмом, в котором выразил желание, чтобы Элладские епархии снова вошли в общение с Константинопольским престолом.
Через некоторое время стали раздаваться голоса, что в самостоятельном государстве должна быть и независимая Церковь.
В 1833 году в Элладу по настоянию Англии прибыл возведенный на престол по предложению Франции и других держав король — 17-летний баварский принц Оттон, в сопровождении немецких чиновников. До совершеннолетия Отгона для управления государством было назначено регентство из трех баварцев: графа Армансперга, фон-Маурера и генерала Гейдегга. Устройство церковных дел было одной из главных забот нового правительства. С этой целью была создана комиссия из трех духовных лиц и четырех мирян, председателем ее назначили министра церковных дел Спиридона Трикуписа... Вскоре комиссия представила правительству проект устройства Церкви, в основе которого была идея ее автокефальности. После рассмотрения проекта в правительственных кругах и на созванном в Навплии соборе архиереев, правительство в июле 1833 года объявило Элладскую Церковь автокефальной.
Сущность декларации, которой провозглашалась независимость Церкви и устройство церковных дел в Греции, заключалась в следующем.
Православная Церковь Королевства Греческого, духовно не признающая иной главы, кроме Господа Иисуса Христа, в правительственном же отношении имеющая своим верховным начальником короля Греции, автокефальна и независима от всякой другой власти. Высшая церковная власть находится под контролем короля в руках постоянного Синода, называемого «Священным Синодом Королевства Греческого». Король своим распоряжением утверждает министерство церковных дел, которому Синод должен подчиняться. Синод состоит из пяти членов: председателя и четырех советников. Но правительство своей властью имеет право назначить вместо двух советников двух асессоров, а также ввести в Синод дополнительно одного или двух асессоров. Председатель и советники должны избираться из архиереев, а асессоры — из священников. Срок их полномочий определяется правительством на один год. От правительства они получают и жалованье. Дела решаются большинством голосов членов Синода (в случае равенства перевес дает голос председателя), в присутствии представителя правительства — королевского прокурора, без участия которого Синод не имеет права выносить окончательных определений. Во всех внутренних делах Церкви Синод действует независимо от мирской власти. Но поскольку верховная государственная власть осуществляет высший надзор над всеми делами государства, то все, подлежащее ведению Синода, не решается им и даже не рассматривается без предварительного сношения с правительством и без его одобрения. Епархиальные архиереи подчиняются Синоду, но определяются на кафедры и удаляются с них правительством, хотя и по предложению Синода. Число епархий и приходов, их территориальные границы, по докладу Синода, определяются тоже правительством. Синоду принадлежит верховный суд над духовенством и мирянами, но только в делах чисто церковных, к тому же решения его представляются на утверждение правительства; гражданские же дела клириков подлежат компетенции светского правительства. Во время богослужений Синод поминается после короля.
Итак, регламентом 1833 года вся правящая власть в Церкви была предоставлена королю. Синод же явился одним из многих государственных учреждений, почему и был назван «Священным Синодом Королевства Греческого».
Провозглашение независимости Элладской Церкви состоялось 27 июля 1833 года в торжественной обстановке при стечении многочисленной паствы, громе пушек, участии самого короля, министров, архиереев и послов некоторых христианских стран.
Константинопольский престол … совершенно справедливо смотрел на провозглашение самостоятельности Элладской Церкви — части Константинопольского Патриархата — без его согласия как на дело антиканоническое. Греческое правительство … в конце концов было вынуждено непосредственно обратиться в Константинополь за разрешением вопроса. В 1850 году оно направило Патриарху Константинопольскому послание, в котором, извещая о провозглашении самостоятельности Элладской Церкви и учреждении Синода, просило рассмотреть этот вопрос, признать Синод братом во Христе и благословить дело благочестивого греческого народа».
Дуже цікаве формулювання в тексті Соборного діяння («Томоса Синодікоса»): «...Церковь Христова, т.е. досточтимые Вселенские Соборы, временно, смотря по нуждам государственного порядка, разделяли или совокупляли церковные епархии, подчиняли их другим, или признавали самостоятельными; единение в вере и в церковном каноническом чиноположении оставалось неприкосновенно». Отже, в розумінні древніх християн, навіть поділ на єпархії відбувався відповідно до потреб державного порядку. Внутрішні справи Церкви – це віровчення (куди держава дійсно не втручається – цивілізована держава, а не якесь «ЛНР», що проводить «експертизу» віровчень) та її богослужбовий склад (священство, єпископат тощо).
Знов звернімося до дослідження Скурата:
В 1865 году, без согласия Константинопольского Патриарха, была провозглашена автокефалия Румынской Церкви. Управление Церковью было вверено «Генеральному Национальному Синоду», в состав которого вошли все румынские епископы и по три депутата от духовенства и мирян из каждой епархии. Синод имел право собираться всего лишь один раз в два года, да и то не мог сам вынести какого-либо важного определения: во всех своих действиях и начинаниях он был подчинен светской власти. Митрополитов и епископов избирали и назначали по указанию князя.
Керівництво оголошеною автокефальною Румунською Церквою здійснював князь Олександр Куза, якого важко назвати «помазанніком Божим»: він провів радикальну секуляризацію майна румунських монастирів та обклав їх доходи податками. Коли митрополит Софронте Миклеску спробував протестувати – князь його усунув.
У випадку з румунами Константинополь звернувся за підтримкою до Російської Церкви, розраховуючи на засудження самопроголошеної автокефалії.
Святейший Синод Русской Церкви, прежде чем ответить Константинополю, поручил Филарету (Дроздову), митрополиту Московскому, представить на означенное послание свой отзыв. Московский иерарх, подвергнув его обстоятельному разбору, пришел к выводу, что желание румынского правительства сделать автокефальной свою Церковь законно и естественно, но что это желание было заявлено далеко не законным способом. С другой стороны, и Константинопольский Патриарх, выступивший с протестом против совершенного румынами, повел дело, по мнению митрополита Филарета, нетактично: вместо слов мира и совета рассмотреть дело объявления автокефалии вместе с другими Поместными Церквами, он прибег в своем послании к резким выражениям, способным не успокоить, а еще более раздражить недовольных.
До речі, єпископи самопроголошеної Румунської Церкви призначались тим самим князем, що секуляризував церковне майно. Отже, питання щодо їх канонічного статусу можна вважати риторичним.
Після князя Кузи керувати Румунією було поставлено католика Карла. І цей Карл – не православний, зауважимо, — почав процедуру визнання румунської автокефалії, направивши Константинопольському патріарху проект її оголошення.
Давню автокефалію Болгарської Церкви ініціював князь Борис ще у ІХ ст. Остаточно питання відновлення болгарської автокефалії вирішувалось турецькою владою – саме на її адресу Константинопольський патріарх Григорій скерував проект переформатування кількох болгарських єпархій в окремий округ. Болгарський екзархат було оголошено султанським фірманом (1870).
«Болгарские представители, — писал 25 января 1871 г. врач при Русском Посольстве в Константинополе Каракановский деятелю Московского Славянского Комитета Нилу Александровичу Попову, — приезжают в столицу для утверждения церковного Устава и избрания Экзарха. … Патриарх (Григорий VI. - К. С.) слышать не хочет о соглашении, несмотря на неоднократные попытки болгар. Он сказал, что не признает ни болгарского народа, ни его представителей. 20 сего месяца Патриарх был у Али-паши и потребовал, чтобы Порта или позволила ему собрать Вселенский Собор, или приняла его отставку. Великий визирь ответил, что Вселенский Собор не может быть из-за болгарского вопроса, потому что он есть не религиозный вопрос».
І надалі всі етапи визнання Болгарської церкви відбувались під контролем та з дозволу турецької влади. Не менш драматично відбувалось проголошення албанської автокефалії – але теж під контролем місцевої влади. Причому Константинопольський патріарх постійно апелював до короля Албанії, закликаючи його «високого втручання у справу дотримання Тиранської угоди, задля запобігання в Албанії церковного розбрату».
Добре, опоненти скажуть, що то був король, «помазаннік Божий». А що можна королю чи царю – не можна президенту. Мовляв, в умовах відокремлення Церкви від держави застосовувати старі принципи неможливо. Але приклад об’єднання РПЦ та РПЦЗ під безпосереднім керуванням президента Росії Володимира Путіна – це вже сучасна історія, а не середньовіччя. З тієї ж опери відновлення самої РПЦ у 1943 році та автокефалії Грузинської Православної Церкви з волі товариша Сталіна.
«Ця ініціатива не матиме успіху, бо вона робиться неправильно: спочатку треба подолати розділення, а потім говорити про автокефалію». Як свідчить практика, розділення долається зусиллями усіх розділених сторін. Більшість спікерів УПЦ (МП) не визнає, що їх Церква знаходиться у розділеному стані. Навпаки, вона проголошується ледь не взірцем церковної повноти. За такого підходу до справи всім іншим зацікавленим сторонам не залишається нічого іншого, як вирішувати свою проблему визнання в обхід егоїстичної позиції УПЦ (МП).
«Ініціювання процесу церковної автокефалії – не в компетенції народних депутатів. Це те саме, що якщо Синод Української Церкви збереться і вирішуватиме, чи вступати Україні в НАТО або Євросоюз, чи не вступати». Насправді, церковні органи по всьому світу постійно виносять свої судження з питань, які стосуються виключно державного устрою та порядку.
Почнемо зі Звернення Священного Синоду самої УПЦ (МП) з приводу біометричних паспортів.
«У своїх численних зверненнях віряни Української Православної Церкви висловлюють небажання отримувати паспорт у формі картки, що містить безконтактний електронний носій, за своїми релігійними переконаннями. Тому Церква не може бути байдужою до волевиявлення своїх віруючих і вважає неприпустимими будь-які форми примусу громадян до використання електронних ідентифікаторів, автоматизованих засобів збору, обробки та обліку персональних даних, оскільки це призводить до порушення основних прав людини». Як бачимо, тут Синод на свій смак визначив, що відноситься до порушення прав людини, а що ні. Тобто, відбір при Сталіні у колгоспників паспортів взагалі не був питанням порушення прав людини. Присвоєння полоненим у концтаборах номерів також не викликало підозри з боку Церкви, що бранцям на тілі татуюють печатку антихриста. А біометричний паспорт – це раптом порушення прав віруючих та їх релігійних переконань.
Ось приклад ухвалення Священним Синодом РПЦ доповіді тодішнього митрополита Смоленського та Калінінградського Кирила після візитації ним високопосадовців Євросоюзу та НАТО.
«В ходе состоявшихся бесед митрополит Кирилл подтвердил готовность Русской Православной Церкви к участию в широком мировоззренческом диалоге с международными структурами, направленном на созидание многополярного и многоукладного миропорядка. Председатель ОВЦС МП выразил надежду, что духовные и мировоззренческие основы восточнохристианской цивилизации, ее ценности будут учтены при формировании корпуса общеевропейского права, включая законодательство о церковно-государственных отношениях, а также при созидании общеевропейской архитектуры безопасности.
Рассматривалось положение на Балканах. Митрополитом Кириллом была выражена озабоченность положением сербского населения Косова, разрушением в крае православных храмов и святынь, растущей этнической разобщенностью на Балканах. Поднимался также вопрос о положении населения Калининградской области ввиду расширения Евросоюза».
Здавалося б: ну, чого церковний діяч має вирішувати проблеми населення Калінінградської області? Це в його компетенції? Хіба в Російській Федерації Церква не відділена від держави – на папері? Але, як бачимо, в РПЦ намагаються якомога більше налагоджувати контактів, навіть з такими політичними та військовими структурами як ЄС та НАТО. На противагу УПЦ (МП), яка шукає найменші приводи, аби з усіма посваритись.
Священний Синод єпископів Сербської Православної Церкви неодноразово звертався до керівництва країни з висловленням «серйозної стурбованості щодо суверенітету та територіальної цілісності Республіки Сербія», протестуючи проти нового статуту Воєводіни у складі Сербії. Також Сербська Церква виступала зі зверненнями щодо формального визнання незалежності Косова.
Для того, щоб висловити свою позицію щодо НАТО, представники Грузинської Церкви спеціально їздили до Брюсселю:
«Патриархия считает, что вопрос о вступлении Грузии в НАТО и ЕС должен решить народ.
Церковь уважает выбор народа и считает, что главное, чтобы Грузия была независимой, территориальная целостность страны была восстановлена, а развитие государства происходило с учетом традиционных ценностей.
С целью проведения информационных встреч в штаб-квартире НАТО, Европейского союза, а также в Европейском парламенте высокопоставленные духовные лица Патриархии Грузии находились в Брюсселе с 7 по 12 ноября (2016)».
Патріарх Константинопольський Варфоломій підтримав військові дії турецької влади на території Сирії (операція «Оливкова гілка»).
Отже, твердження представника УПЦ (МП) про те, що Церква собі ніколи не дозволяє втручатись у чисто політичні питання, не відповідає дійсності.
«Все робиться неправильно, будується на фундаменті, на якому будувати неможливо. Якщо фундамент нерівний, то будівля завалиться. Правильний фундамент – УПЦ (МП)». Не хочеться бути неввічливою, але ми всі бачимо чудово, яку будівлю побудовано на фундаменті УПЦ (МП). Це тільки в розкішних кабінетах Києво-Печерської лаври здається, що ця будівля біла, пухнаста та з золотими куполами.
«Як ДНР і ЛНР має повернутись до складу України, так УПЦ КП та УАПЦ мають повернутись до УПЦ (МП), і тоді ставимо питання про автокефальний статус». Тут хочеться спитати представника ВЗЦЗ УПЦ (МП), а що його безпосередній керівник – митрополит Луганський та Алчевський Митрофан – розповідає «владі ЛНР»: чи повинна вона повернути окуповані території Україні? Чи закликають митрополит Донецький та єпископи Ровеньківський, Сєвєродонецький та Горлівський місцеву окупаційну владу ОРДЛО до повернення до України? Щось мені підказує, що риторика вищезгаданих церковних діячів дещо інша, бо «там вам нє здєсь».
Отже, скільки б спікери УПЦ (МП) та РПЦ не намагались намалювати неосвіченим українцям сферичного канонічного коня у вакуумі, церковна історія спростовує їх аргументи. Всі автокефалії були політичними актами, всі вони відбувались дуже важко і неідеально, і якраз канонічне право там застосовувалось ледь не у останню чергу. Чому від України вимагають дотримуватись неіснуючого бездоганного канонічного порядку, не підтвердженого практикою – можна тільки здогадуватись. Звинувачуючи ближнього в порушенні канонів, церковні спікери не бажають помічати, як самі порушують дев’яту заповідь – «не свідчи неправдиво на ближнього твого».
Всі вимоги та поради керівництва УПЦ (МП) щодо ідеальної автокефалії виглядають як не дуже чесна гра в наперстки. Лікування розділень та розколів – питання пастирське, але в УПЦ (МП) пастирство вирішили підмінити бюрократією. Так, бюрократизація духовних питань – найкращий спосіб довести стан справ до повної неконтрольованості. Отже, хто хоче вирішити проблему по суті – шукає будь-які можливості. Хто не хоче – шукає усі можливі відмовки.
