Підводимо підсумки: 25 років розвитку релігійної сфери в Україні

6 вересня 2016, 11:29 | Відкрита тема | view video | 27 |   | Код для блогу |  | 

Людмила ФИЛИПОВИЧ

23 серпня 2016 в інформаційному агентстві «Главком» в рамках марафону: «Україна: чверть століття незалежності» відбулася прес-конференція на тему: «Досвід і перспективи релігії та церков в сучасній Україні — релігієзнавчий аналіз». Запрошені гості — Людмила Филипович, завідувач відділом історії релігії та практичного релігієзнавства Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ, Оксана Горкуша і Віта Титаренко, старші наукові співробітники Відділення релігієзнавства ІФ НАНУ — проаналізували, яким був досвід релігії та Церков в часи незалежності, та які їхні перспективи в сучасній Україні. Запис прес-конференції нижче. Пропонуємо до уваги текст виступу проф. Людмили ФИЛИПОВИЧ.

Людмила ФилиповичПоговоримо про те, як релігія і Церква оприсутнювались в житті України та українців ці 25 років, з чим ми підійшли до свого чвертьстолітнього ювілею. Сьогодні 25 років святкує не лише держава. Вона має багато однолітків, і серед Церков, і серед громадських організацій, і серед бізнесових структур, банків, навіть наукових інституцій, зокрема Відділення релігієзнавства, яке хоч було і створене в липні, до 24 серпня, дня проголошення незалежності України, але саме в рік її набуття. Це ж не випадково?

Тому релігієзнавці є не тільки однолітками незалежності, але фактично учасниками, співучасниками постання незалежної України, і не тільки через створення самостійної наукової інституції, через формулювання нової методології і мети наукового дослідження, в даному разі релігії, але й через ідейний вплив на студентство, колег, громадських і релігійних діячів, представників влади і мас-медіа.

Є сенс говорити про результати 25-річного розвитку релігійної сфери в Україні в декількох вимірах:

Індивідуальному, тобто як людина себе відчуває в новій реальності, в цьому новому, відмінному від попередніх комуністичних років, полі свободи совісті, чи вона є вільною у сфері релігії, духовності, чи може обирати і сповідувати без примусу вподобану систему цінностей, чи почувається вільною у демонстрації своєї віри, чи не ховається по підвалах, затишних містечках, возносячи свою славу Богу; чи може проповідувати, вивчати, навчати релігійній науці, молитися, співати релігійних гімнів без щільного закриття вікон і дверей. Чи захищена віруюча людина державою, чи закони, які регулюють функціонування релігії, достатні, щоб забезпечити повну індивідуальну свободу, щоб зродити у людини не страх, а впевненість, самоповагу до свого вибору, до своєї віри, щоб людина не соромилася, будучи свідком Єгови чи греко-католиком, буддистом чи юдеєм, харизматом чи кришнаїтом…

Суспільному, глобальному і локальному:

  • Як Церква (маємо на увазі всі релігійні організації) як спільнота співвірників повернулася в український простір, як вона себе там утверджувала, оприсутнювала, чи відчуває Церква себе частиною цього простору, чи комфортно їй в публічній сфері, чи має Церква свободу, і не тільки віросповідну, але й діяльні сну. Наскільки Закон, що прийнятий 25 років тому, про свободу совісті та релігійні організації забезпечує цю свободу саме церкві як організації, яка діє в певному правовому просторі.
  • Як Церква налагоджувала свої відносини з державо., як вона співпрацює з органами державного управління, з армією, іншими структурами, що визначає характер їх відносин, наскільки вдалося відійти від радянської заборонно-дозвільної, пізніше патроналістської моделі державно-церковних стосунків і започаткувати партнерські взаємини? Чи та законотворчість української держави в сфері свободи совісті розширює права і свободи церкви чи навпаки – звужує, обмежуючи і сфери присутності, і масштаби діяльності, як це сталося з новим федеральним законом в Росії, що врахував поправки Ярової? Чи всі Церкви однаково усвідомлюють свою відповідальність за державні процеси, чи відчувають себе громадянами цієї держави, чи мріють про перебування в рамках іншої чи інших?
  • Які відносини у Церкви з громадянським суспільством, наскільки Церква адекватно себе приймає частиною цього простору, чи хоче бути включеною саме в цей простір, чи сприяє його розвитку, чи знаходиться в опозиції до нього, чи асоціює себе з Україною як незалежною державою, чи любить цю земну батьківщину? Чи стримить до Батьківщини небесної? Як церква присутня в різноманітних сферах суспільства – освітянській, культурній, науковій, міжконфесійній тощо.

Які основні підсумки?

1) Загалом, церкви чесно вибороли право на свою присутність в українському духовному просторі. Яскравим доказом того, що суспільство прийняло Церкву є показник довіри громадян до церкви як соціальної інституції. За останніми опитуваннями Центру Разумкова (2016) таких в Україні 58,6%. Правда, порівнюючи з попередніми роками, коли рівень довіри до Церкви був вищим 72,%% в 2010 році, 65,6% в 2014, можна затурбуватися такою динамікою, але на фоні катастрофічної втрати довіри до інституту президентства чи законодавчої влади, ці показники достатньо оптимістичні.

2) Церква активно включилася до процесу державотворення, причому не як нейтральний спостерігач чи пасивний учасник, а як активний Актор, ініціатор і виконувач багатьох проектів, як гуманітарного, так і соціально-економічного ґатунку. Позиція деяких релігійний лідерів вирізняється потужним державницьким підходом, а виступи деяких з них – більш патріотичні, ніж президента чи політичних діячів.

3) Релігія стала ідентифікаційним маркером українства, про що свідчать відсотки тих, хто визнає себе віруючим. Усвідомлюючи певну похибку самовизнань в сфері релігії, все одно треба визнати, що рівень релігійності українського суспільства досить високий, і ця релігійність чітко корелюється з національністю. Тобто скоріше треба говорити про етнорелігійність. Фактично знак рівності ставимо між українцем і православним Київського патріархату чи греко-католиком, п’ятидесятником, неоязичником, між українським татарином та мусульманством, між українським євреєм та іудеєм. Крім таких звичних національних і державних індикаторів, як мова, культура, політичні преференції, релігія, на відміну від Європи чи Америки, зберігає свою ідентифікаційну роль. Нам, українцям, важить, хто за віросповідністю наш президент, скільки православних чи протестантів серед депутатів ВР, хто з політиків і олігархів підтримує ту чи іншу церкву,

4) В країні реально існує релігійна свобода, яка закріплена не тільки законодавчо, але й гарантується державою, контролюється суспільством, культивується церквами. Переважній більшості церков важливо зберегти статус кво, не роздмухувати міжконфесійні конфлікти. В цілому панує взаємоповага між різними церквами, вдається утримувати толерантність міжконфесійних відносин, відсутня ненависть і непримиренність до інших.

Тепер конкретніше. По ситуації з церквами і релігійними організаціями.

Україна – релігійно плюральна країна. Її релігійне життя завжди вирізнялося багатоманітністю. Навіть в радянські часи тут зареєстровані були 9 релігійних напрямів. Зараз нараховується біля 100 різних конфесій – від таких багаточисельних, як православ’я до поодиноких, як даосизм. Україна здолала московсько-православний монополізм. Крім УПЦ МП, в Україні є Православні Церкви інших юрисдикцій, і саме українські за духом. Тобто православне життя не одноманітне, а тому жодна церква не здатна диктувати свої умови, вимагати підпорядкування своїй церковній структурі. Православні Церкви існують паралельно. Там цікаво змінюється привабливість в очах українців тієї чи іншої Церкви. Тривалий час українці віддавали свої симпатії УПЦ, свідчачи про свою прихильність саме до цієї Церкви. Але опитування останніх років (2014-2016) свідчать про зміни симпатій. Вони тепер на боці КП. Кількість симпатиків КП не говорить по кількість віруючих цієї Церкви, але іншим Церквам є про що подумати.

Свідченням успішного подолання Україною православного монополізму, притаманному російській ситуації, є те, що католики в Україні – це не дозволена православною Церквою на своїй «канонічній території» інша християнська (?) деномінація, а історична повноправна Церква, з якою православні налагоджують братські відносини. Те саме стосується і протестантів. В Україні вони не сприймаються як сектанти, як агенти заходу, як чужерідне, привнесене ззовні релігійне явище. Існуючи тут від часів социніан, а це початок 17 ст., протестанти – природній елемент в релігійному ландшафті України. Їм прийшлося змінювати свою стратегію: від повного неприйняття влади (царської, імперської, радянської) до самовизначення щодо незалежної України. Цей процес не завершився[1]. Але Майдан і війна прискорили ідентифікацію протестантських Церков: тут ти або «за», або «проти» Росії, а значить – дзеркально «проти» або «за» Україну.

Завдяки незалежності Україна вивела з підпілля ряд конфесій, зокрема греко-католицьку і частину протестантських. За 25 років вдалося відродити довоєнну інфраструктуру УГКЦ (дяка перш за все самій Церкві, + державі, яка не заважала, хоч і не завжди), а десь і приростити новими територіями. УГКЦ територіально перейшла на лівий берег Дніпра, а членами Церкви є не тільки західні українці або їхні нащадки, що проживають на сході, але й українці центральних та східних областей за походженням, «по умолчанію» православні. Завдяки державній незалежності УГКЦ за 25 років стрімко наростила втречені структури. Рухаючись програмою розбудови рідної хати, запропоновану митрополитом Андреєм Шептицьким, Церква успішно вписується в сучасну Україну, своєчасно реагуючи на виклики часу, по місцю і обставинам. Наприклад, днями започаткований масштабний інтерактивний проект – «ВІДКРИТА ЦЕРКВА»! Це мультимедійна програма, яка транслюватиметься у прямому ефірі в мережі Facebook, де головний її спікер – Глава УГКЦ Блаженніший Святослав в он-лайні актуалізуватиме найважливіші теми моменту, відповідатиме на найгостріші питання віруючих і невіруючих.

Є підстави позитивно оцінювати присутність в українському релігійному просторі і католиків, і православних автокефалів, і протестантів, зокрема деяких харизматичних церков, і мусульман, й іудеїв, навіть буддистів та кришнаїтів. У кожної конфесії достойний список добрих справ для народу України, як духовного, так і соціального чи культурного порядку.

Одним словом, Церкви/релігійні організації представлені в релігійному полі України, вони активно виходять в публічну сферу, не бояться ні вузько церковного (ні внутріконфесійного чи внутрірелігійного), ні широкого світського середовища, комфортно відчувають себе в різних соціальних полях. Тут вдається знаки традиція проповідництва, але й підтримка та відкритість люду надихає Церкви на спілкування із суспільством. Церкви ініціюють спілкування з владою, не бояться сказати владі правду. Покритикувати її. Часто перебирають на себе її повноваження, чудово справляючись із державними функціями (напр., модератора між різними соціальними стратами, навіть різними політичними силами, дипломата в створенні міжнародного іміджу Україні тощо).

Церкви в своєму стратегічному мисленні часто випереджають світські аналітичні і стратегічні центри. Так, критично оцінюючи неефективність існуючого суспільного договору в Україні, саме Церкви пропонують кардинально його передивитися і запропонувати новий договір, який базувався не на соціальному розшаруванні і нерівності в українському суспільстві, корупції та феодальній залежності його суб’єктів, а на принципах християнської демократії, на яких збудовані успішні суспільства Європи.

Саме Церкви, через такі міжконфесійні об’єднання, як ВРЦіРО та Біблійне товариство, намагаються зберегти міжконфесійний мир, утвердити міжрелігійне порозуміння. Церквам/релігійним організаціям легше домовитися між собою, дійти згоди по якимсь суспільно значимим питанням, оскільки вони розмовляють між собою однією мовою – мовою віри в Бога. При цьому Церкви не обговорюють питання віри, а зосереджуються на позаконфесійних проблемам. Хоча часто все ще Церкви думають про свій власний, а не сукупно релігійний інтерес. Наприклад, в українській діаспорі існує конкуренція між різними Церквами за віруючих, які в цій ситуації йдуть не до українських католиків чи українських православних, а до російської або грецької, або сербської чи Константинопольської Православної Церкви. Питання про необхідність координації діяльності українських Церков за кордоном поставили учасники Форуму українців (20-21.08.2016). Є позитивний досвід міжконфесійної згоди, напр. в законодавчій сфері стосовно права релігійних організацій засновувати загально освітні школи чи утворювати капеланську службу для українського війська. Хоча і тут не всі проблеми зняті: вас допускають до служіння у війську чи в’язниці при умові, що ви є членом ВРЦіРО, яка перетворилася в закритий клуб і не приймає нових членів.

Взаємодія Церков в Україні в запит громадянського суспільства сформували такий феномен, як громадянська релігія і громадянська Церква, з чим Україна познайомилася під час Майдану. Люди себе не ідентифікували з якоюсь конкретною Церквою, а молилися спільно Богу, і словами загально християнського звернення «Отче наш», «Марія Діво, райдуйся», і своїми словами.

Суттєво змінюється і набуває певної специфікації державно-церковні відносини. По-новому інтерпретується принцип відокремлення держави від Церкви, «від» змінюється на «і», і в такому вигляді Церква і держава постають рівноправними партнерами. Крім того, в свідомості українців держава не синонімізується із суспільством. Тому Церква якщо і відокремлена від держави, але не відокремлена від суспільства, вона сприймається як його органічна частина. Саме тому Церква присутня в різних сферах суспільного життя. І хоче там бути якнайповніше, наймасштабніше. Але поки що не вистачає ресурсу, ні кадрового, ні фінансового. Один священик вимушений виконувати декілька функцій, бути відповідальним за декілька дільниць церковної справи. Це і волонтерство, і капеланство (військове, взничне, медичне, студентське, молодіжне тощо), і виховання, і школа, і госпіталі, і сиротинці. Тобто Церква виконує соціальну роботу, яку належить виконувати державі з її соціальними службами. А крім того, є ще головна діяльність – задоволення ДУХОВНИХ потреб людей, здійснення обрядів, виконання інших релігійних покликань. Тобто Церква виходить за межі своєї суто церковної діяльності, заміщуючи функції світських структур.

Наприклад, Церкви для облегшення умов для свого функціонування мають виступати із законодавчими ініціативами, тобто писати закони і вносити та лобіювати їх у ВР через своїх депутатів. Це стосувалося пільг Церквам на зменшені тарифи по газу і комунальні послуги.

Україна поступово звільняється від радянської системи (а та в свою чергу перебрала традицію симфонії між світською і церковною владою, посиливши її тотальним геноцидом віруючих) відносин між державою і Церквою. Поступово вводиться таке поняття, як партнерство у відносинах з державою, яке розуміється як рівноправність, як незалежність, як справедливість, як відкритість, як відсутність корупції і надання додаткових послуг. Поки що відносини між державою і Церквою базуються не на документі, напр. конкордаті, в якому б були прописані всі умови, права та обов’язки сторін, а на добрій волі, домовленостях, джентельменських словах, особистих симпатіях тощо, що є само по собі непоганим, але має бути додатковим, а не базовим у формалізованих стосунках. А вони такими поки що не є.

Загалом Церква активна в збереженні українських традицій, пам’яток культури, книжок (багато видає сама, вкладає гроші у перевидання антикваріату, популяризує книги духовного змісту). Але через відсутність чітко прописаних правил у майнових і культурозберігаючих відносинах між Церквою і державою з’являються випадки вражаючої дрімучості священиків, які «оновлюють» стародавні фрески та ікони, іконостаси, архітектуру самого храму. Не рідкими є підпал дерев’яних храмів, на місці яких будуються кічеві новобудови. Масовим потоком за кордон прямують старовинні ікони та предмети церковного начиння, рукописні і ранньодруковані релігійній книги тощо. Не звинувачуючи клір у причетності до контрабанди, хіба це не є прикладом їхнього безвідповідального ставлення до пам’яток своєї історії? Хіба не можна забезпечити збереження культурних цінностей на території України, своєї єпархії, парафії?

Церкви включилися у процес виховання молоді. І не тільки недільними школами чи літніми таборами, а й постійним нагадуванням дітям про справжні основи життя, про духовність і віру в Бога, про моральність та етичну поведінка, про любов до України. Бачачи, що система освіти, особливо шкільної, не справляється із формуванням високодуховної особистості, Церква підставила своє плече, запропонувавши школам ведення курсу «Християнська етика». Різні були думки щодо доцільності викладання саме християнської етики, десь читається просто етика, десь конфесійна. Але діти чують слово «релігія», яке наповнено позитивним змістом і пов’язує їх з традицією і культурою свого народу. Церквам вдалося вибороти право на створення загально освітніх навчальних закладів, спонукавши парламент у 2015 році прийняти відповідний закон (№1447).

Саме Церкви, українські за своїм духом, виховують справжніх патріотів, які люблять батьківщину дієво, не на словах. Не Церкви привели українців на Майдани – і в 2004 і 2013 рр. Але вони цілком підтримують протести народу проти несправедливості, корупції, злочинної влади, брехні. Вони пояснюють, що Господь проти насилля, а тому всяк закликають своїх вірних від вбивства, від використання сили, від приниження навіть своїх ворогів. Церкви, відчуваючи свою відповідальність, дуже опікуються моральним станом суспільства. Вони фактично є тим камертоном, за яким визначаємо фальшивість політики наших керманичів, окремих політичних сил. Церкви в особі ВРЦіРО часто звертаються з різними заявами, закликами до народу, політичних лідерів, органів влади, в яких означують больові точки сьогоднішнього стану суспільства.

Суспільство загалом вдячне Церкві за її духовну, соціально орієнтовану, владонезалежницьку, громадянську і патріотичну позицію. Церква справляється із покладеними на неї історією і сучасністю ролями інтегратора, комунікатора, вихователя, творця життєвих смислів і високих цілей для людини, для спільноти, для України. Нині Україна як держава з чвертьстолітньою незалежною історією потребує послідовного подальшого демократичного розвитку. І тут вона покладає на Церкву великі сподівання.


[1] «Слава Україні!» вже стільки років є каменем спотикання для християн України (і не тільки). Так можна чи не можна віруючим користуватися цією фразою?

Система Orphus

Ілюстрація статті:

  • 23 серпня, вівторок, о 13:00 в інформаційному агентстві «Главком» (вул. Шовковична, 8/20) в рамках марафону: «Україна: чверть століття незалежності» відбудеться прес-конференція на тему: «Досвід і перспективи релігії та церков в сучасній Україні - релігієзнавчий аналіз». Запрошені гості: Людмила Филипович, завідувач відділом історії релігії та практичного релігієзнавства Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ, Оксана Горкуша, старший науковий співробітник Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ. Учасники прес-конференції проаналізують, яким був досвід релігії та церков в часи незалежності, та які їхні перспективи в сучасній Україні.



Рейтинг
0
2
27коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • dutchak1 | 11 вересня 2016, 11:22
    Коментувати коментар

    Добрий дослідник, а особливо той, що досліджує суспільні відносини, для успіху свого міроприємства повинен дотримуватись простого правила – ніколи не робити висновки про стан досліджуваних речей, виходячи з текстів чи промов тих, хто займається цими речами, скажемо так, «професійно» чи за посадовий оклад. Якщо автор цього тексту стверджує, що поступово вводиться таке поняття, як партнерство у відносинах з державою і на Церкву покладена роль інтегратора, комунікатора, вихователя, творця життєвих смислів і високих цілей для людини, для спільноти, для України, то, виходячи з партнерських відносин, НЕОБХІДНО, очевидно, дати слово і послухати точку зору партнера на всі ці описані «досягнення» і «цілі». Особливо цілі, які відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ «ставить» перед християнством. Особливо розчулює теза про те, що релігія стала ідентифікаційним маркером українства. Навмання, наведу іншу доречну тезу, журналіста Євгенія Білоножко: «Україна – це постмодерна спільнота удаваних християн, атеїстів, які дізнались, що не все у цьому світі пояснює наука. Причинно-наслідковий зв'язок порушився: пост-атеїсти не розуміють залежності вчинків цього дня та вічного життя своєї душі. Життя за принципом «Бог все бачить і він мене простить» породило карикатуру на християнство»

  • Чуваки | 8 вересня 2016, 10:16
    Коментувати коментар

    Адмін: Цей пост потрапляє під заборону поширення на РІСУ російської пропаганди і відвертої брехні про людей, які віддали своє життя за Україні! Автору висловлюємо застереження, що наступного разу його акаунт буде видалений за таку безбожну брехню!

    • Чуваки | 8 вересня 2016, 11:04
      Коментувати коментар

      Ув. админ, чихал на ваши застереження, этот коментарий нужен вам не мне, чтобы вам уже сейчас готовиться к тому, что вас ожидает в недалёком будщем. Этот коментарий был лично для вас и сотрудников вашего провакаторского сайта, цель которого на самом деле изгнать православие из Украины водворить укро-филаретовскую хунту на церковный престол в Украине. Вы не учитываете одного, здравомыслящие люди есть, были, будут и сопротивление вашим иезуитским планам т.о. установить здесь тоталитарную укро-филаретовскую секту будет только нарастать. И Кремль здесь абсолютно ни при чём. Вы сами своими усилями заведёте себя в ещё более глубокий тупик как моральный так и физический, выход из которого всем вам будет только один, как вы так же как Филарет не хотите знать, что такое раскаяние, на самом деле своим упорством вы только готовите самим себе общую могилу. Могу сказать одно: делайте что задумали, тем большим будет дальнейший позор ваш, все дела ваши как белыми нитакми шитые. Тем что вы удалили коментарий, обличили самих себя, как сообщников укро-филаретовской хунты, если совесть ваша обличает вас, на что вам ещё обвинители, вы уже осудили себя, а значит и наказание ваше тоже уже следует за вами. Об украинской церкви уже не мечтайте, после всех преступлений совершённых во имя Украины, даже те кто ещё колебался, уже давно ососзнали необходимость находится исключительно в единствено верной на данный момент РУССКОЙ ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ МОСКОВСКОГО ПАТРИАРХАТА. Ни о каком киевском патриархате после всех преступлений совешонных укро-филаретовской хунтой. Ни о каком украинском языке в церкви в связи с этим тоже не мечтайте. Обо всём украинском забудьте, отныне его больше нет, Украина это неудавшийся польский проект - как тяжелое бремя монголо татарского ига, проект, который за годы своего существования однако выпил много человеческой крови и, как показывает недавний опыт, неуёмно продолжает требовать ещё. Пришло время этот проект закрыть как НЕУДАЧНЫЙ, опыт принять, переосмыслить и начать жить абсолютно по НОВОМУ.

  • Чуваки | 7 вересня 2016, 00:56
    Коментувати коментар

    У меня к Вип тоже будет один вопрос, назовите мне какая часть населения Крыма поддержала, т.н. аннексию, не 90% всего местного насеоения, кто дал вам право закрывать на это глаза???? Не 90% Донецкой, Луганской областей проголосовали против того, чтобы находиться в составе Украины? Так в чем вы обвиняете 90% русских в России если 90% украинцев в Украине, отказались находиться в составе ее самой?????

    • Linda Knox | 7 вересня 2016, 01:46
      Коментувати коментар

      Пропаганда вам мізки проїла...“Явка кримських виборців склала всього 30 відсотків. І з них тільки половина проголосувала … лише 15 відсотків кримчан висловилося за анексію“. Звіт ГОЛОВИ РАДИ РОСІЇ З РОЗВИТКУ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА І ПРАВ ЛЮДИНИ (скорочено Рада з прав людини президента ПУТІНА). Інформацію швидко прибрали. “Putin's 'Human Rights Council' Accidentally Posts Real Crimean Election Result.“ shttp://www.forbes.com/sites/paulroderickgregory/2014/05/05/putins-human-rights-council-accidentally-posts-real-crimean-election-results-only-15-voted-for-annexation/#63d6698010ff

    • OLesja | 7 вересня 2016, 02:10
      Коментувати коментар

      Що до “Донецкой, Луганской областей“. Не смішіть... :) Референдум під дулами Путінських автоматів, Путінської армія та Московської фашистської швалі :) :) :). Сам ваш герой Гіркін сказав, що населення їх не підтримує й не хоче воювати проти України... Скажіть, а коли буде Референдум у Чечні, в Сибірі, Кубані? Чи це тільки для Українського Криму такий у вас порядок.

    • Чуваки | 7 вересня 2016, 09:52
      Коментувати коментар

      Всем ув. г-жам и домохозяйкам, о силе пропаганды: ни одна воинская часть находящаяся на территории Крыма, Донецкой и Луганской областей НИКАКОГО сопротивления т.н. русскому агрессору не оказывала!!!! Учитывая территориальный принцип формирования воинских частей, можно с полной уверенностью сказать - более 90% из состава воинских частей были призваны из местного населения, какой ещё более убедительный референдум вам НУЖЕН??????. Функции охраны правопорядка и обороны от внешнего врага, как теперь понятно на территории Крыма, Донецкой и Луганской областей возлагались на них же!!!!! Но как с их стороны никакого противодействия т.н. агрессору не возникало, наоборот содействие протестующим против государственного переворота в Киеве, то уже усмирять эти регионы пришлось не при помощи местных силовых структур, что имело бы место при наличии внешнего или внутреннего врага на этих территориях, но карательная операция т.н. АТО была организована уже со стороны путчистов в лице одной из ветвей власти - парламента и поддержавшим их меньшинством населения в составе силовых структур и добровольцев из радикальных националистов, отнюдь не патриотов. Большинство населения выступало в роли обычных зрителей, что и было верно заранее спрогнозировано путчистами, которые опирались в своих прогнозах на опросы свидетельствующие, что большинство населения принимать участия в радикальных действиях НЕ НАМЕРЕНО!!!!! Настоящие патриоты Конституционного и государственного строя Украины как раз и есть жители Донецкой и Луганской областей, которые и стали на защиту государственных интересов от путчистов, засевших в Киеве и организовавших гражданскую войну!!!! Жители Донецка и Луганска огромный им поклон и к нашему всеобщему стыду сейчас как раз и оказывают сопротивление путчистам, которые прикрываясь выборами назначенными путём изгнания законной и демократической власти под видом люстрации сейчас всего лишь узаконивают своё правление. Отнюдь не являясь сторонником Януковича с огромным прискорбием заявляю, что он в то время являлся законно избранным президентом, смена которого по всем демократическим законам должна было произойти путём выборов, импичмента, или сложением полномочий, НИЧЕГО подобного не произошло, наоборот всем известны одноименные события конца 2013, начала 2014 г.г. приведшие всех нас сейчас к неминуему КРАХУ экономики, КРИЗИСУ силовых и государственных структур, откровенной уступнической, угоднической, бесхребетной и прессмыкательской, губительной для государственного авторитета внешней политике, потере национальных ценностей и интересов как внутри страны, так и за ее пределами!!!!!!!

    • Леонтій | 8 вересня 2016, 14:03
      Коментувати коментар

      Гадаю, що цього чергового засланого на РІСУ промосковського "казачка" - агресивно-злобного троля і комуно-фашиствуючого шовініста ("Чуваки") слід драною мітлою вигнати з порталу РІСУ!

  • Оленка | 6 вересня 2016, 16:16
    Коментувати коментар

    Гарненький маніпулятивний виступ. "Не Церкви привели українців на Майдани", але ми знаємо, що першими студентами (а саме студенти були рушійно силою Майдану), виступившими за Майдан 2014 року, стали студенти УКУ (Українського Католицького Університету). "Крім УПЦ МП, в Україні є Православні Церкви інших юрисдикцій, і саме українські за духом", тобто УПЦ МП не є українською за духом? А Католицька Церква тоді якою є? "громадянська релігія і громадянська Церква", чому б не сказати "екуменістичні прояви не глибокорелігійних громадян"? І так далі, і тому подібне. О, і найяскравіше: "тут ти або «за», або «проти» Росії, а значить – дзеркально «проти» або «за» Україну" - просто квінтесенцієя цього виступу.

    • Тарасій | 6 вересня 2016, 17:18
      Коментувати коментар

      Перші учасники київського Майдану були арелігійними. А у Львові одними з перших вийшли студенти УКУ. УПЦ МП українською є лише з точки зору частини пастви і клиру, а керівництво - цілком кремлівське. Війну проти України почав Кремль. А абс. більшість Росії є жертвою великої кремлівської пропаганди. Як і її холяцька вата в Україні чи по світу загалом.

    • slovosvit | 6 вересня 2016, 18:03
      Коментувати коментар

      пані Оленка очевидно хоче продемонструвати свою фаховість та незаангажованість. Однак її маніпулятивний "коментар" насправді демонструє надзвичайно заангажовану позицію з точки зору виправдання дій однієї церковної інституції. Вам, пані Оленко, екскурс в наукових аналіз даної проблеми потрібен? пані Людмила висловила надзвичайно помірковану і стриману позицію в оцінці діяльності такої інституції, як УПЦ МП. Я її взагалі до релігійних не змогла зарахувати. Це "псевдорелігійна" інституція, що діє в Україні з метою просування в середовищі віруючих політичної імперської ідеологеми "Рускій мір". В межах цієї організації про Бога не йдеться. Йдеться лише про інтереси Росії. Мова не йде про окремих священиків чи віруючих. Але це головний тренд діяльності цієї організації цілком. За духом УПЦ МП не лише не є Українською, але й не є Божою. Вона є Російсько-імперською.

    • OLesja | 6 вересня 2016, 19:59
      Коментувати коментар

      П. Оленко, мабуть, вам час перевірити себе НА ХВОРОБУ “РУСЬКИЙ МІР.“ ---Коли понад 100,000 Путінського війська стоїть на кордонах України, та Путін вже анексував Крим й розпалив війну на сході України, то те, що Український Президент в Українському Парламенті виступає ЗА УКРАЇНУ ПРОТИ РОСІЇ, вам здається дивним? Так сьогодні “’тут ти або «за», або «проти» Росії, а значить – дзеркально «проти» або «за» Україну” інакшого вибору не має. Кожному патріоту України по цілому світі зрозуміло де ВОРОГ України, тільки українофобським манкуртам які не знають хто вони це не зрозуміло. Українці за Україну, а не за “РУСЬКИЙ МІР“ і не за Імперію Російський ТРЕТЬИЙ РИМ.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

Останні коментарі

  • Василий Петров | 18 листопада 2017, 00:49

    Всякое царство, разделившееся само в себе, опустеет; и всякий город или дом, разделившийся сам в себе, не устоит. И если сатана сатану изгоняет, то он разделился сам с собою: как же устоит царство

  • батюшка | 17 листопада 2017, 21:58

    молодці місцеві хоч і на емоціях, але відстоюють своє, видно натерпілись від Московського Патріархату

  • батюшка | 17 листопада 2017, 21:41

    Московський Патріархат в Україні знову викрив своє брехливе нутро

  • velovs@ukr.net | 17 листопада 2017, 20:00

    Поглянув, але НІЧОГО, на жаль, не побачив...

  • velovs@ukr.net | 17 листопада 2017, 19:27

    Як наголоджується в Слові Божому, диявол - злобний брехун і наклепник та батько всілякої лжі. Так що, як виглядає, всі ці облудно-наклепницькі медіа-чинники УПЦ МП та, загалом, їхні

Популярні статті місяця