Конфлікт за храми і душі: як його бачать в УПЦ (МП) та УПЦ КП

18 лютого 2016, 10:40 | Відкрита тема | 0 |   | Код для блогу |  | 

Володимир Мороз, Тетяна Калениченко

Спільну декларацію із «глибокою стурбованістю», зокрема щодо конфлікту в Україні, підписали Папа Франциск та Патріарх Кирило 12 лютого 2016 р. Уже наступного дня українська розвідка зафіксувала, що Росія надіслала на окуповані частини нашої держави підкріплення для підконтрольних їй терористів: ешелони із сотнями тон боєприпасів, військовою технікою та солдатами.

Очевидно, що привезені до Іловайська, Харцизька, Луганська та інших захоплених українських міст снаряди допомагатимуть виконати аж ніяк не зафіксоване у декларації «побажання, щоб було подолано схизму між православними вірними в Україні на основі існуючих канонічних норм, щоб усі православні християни жили в мирі та гармонії». Натомість є багато підстав підозрювати, що тренування російських збройних сил біля кордонів України і в окупованому Криму спрямовані також не на мир, а на агресію з метою чи то поширення «Русского мира», а чи «захисту канонічної території».

РПЦ намагається показати світу, що «документи на Україну лежать в моїй папці, а не твоїй». Зустріч Папи та Патріарха у світлі останніх подій – велика спокуса до зневіри, причому не тільки для греко-католиків, а й для православних Київського Патріархату. Частина з них бодай потенційно схилялася до думки, що Ватикан – союзник, хоча й більше політичний, аніж релігійний. Тепер можна припустити, що так вважатимуть менше. Але Папа вчинив не відштовхуючись від політики, а від релігії… З іншого боку, чи не зневіри опонентів прагнув Патріарх Кирил, ідучи показово обійматися з Папою? Але сказане є викликом і для православних УПЦ (МП) – тих, хто не мислить у церкві категоріями політики і поняттями на кшталт «розвели, як кошенят».

Не таємниця, що міжправославні переходи в Україні відбувались протягом усіх 25 років після того, як появилася православна альтернатива. Особливого розголосу вони набули після Майдану і Революції Гідності, коли стало зрозуміло, що єднання Церков в єдину помісну найближчим часом годі чекати. Пізніше це лише підтвердилось відмовою УАПЦ від переговорів. Натомість відчуженість керівництва УПЦ (МП) та кардинальна проукраїнська риторика представників УПЦ КП формують нові виміри буття православних вірних: за два роки понад 60 громад УПЦ (МП) перейшли в УПЦ КП (дивіться карту переходів). Процес міжконфесійних трансформацій охопив усю країну і вже можна робити перші висновки.

«В українському суспільстві є колосальний запит на православну єдність, який став особливо очевидним під час Майдану… Але об’єднання Церков становило реальну загрозу позиціям УПЦ (МП) і на його зрив були кинуті чималі організаційні та фінансові ресурси… По суті, священноначалля УПЦ діє у рамках, виписаних у Москві. Це риторика громадянської війни, демонстративна непідтримка українських військ, часом – відверта ворожість до країни, назву якої ця Церква носить – аж до закликів до зриву мобілізації», – зазначає соціолог релігії Віктор Єленський.

Ситуація така, що відкриті петиції із закликами забрати Києво-Печерську Лавру в УПЦ (МП) збирають тисячі підписів, а вигуки «геть московського попа» стають патріотичним трендом. Ореол навколо УПЦ (МП) погіршується тим, що завдяки заявам її Предстоятеля Митрополита Онуфрія деномінація отримує все більш антиукраїнське реноме. На тлі цього риторика Патріарха Філарета стає більш одновимірною на хвилі зростання інтересу до «української» Церкви. Предстоятель УПЦ КП заявляє, що без Київського Патріархату «в Україні сьогодні панував би Путін».

«Аутсайдером року стала УПЦ (МП). І тут вже просто губишся, з чого почати — з «зіцкріга» священноначалія у ВР, швидкості втечі парафій, сенсаційних одкровень митрополита Онуфрія чи з чуток, що глухо пробиваються з-за стін Київської митрополії і подейкують про ймовірний «бунт на кораблі». По суті, це все окремі шматочки пазла, який складається в одну кризову картину — картину Церкви, яка не знаходить собі місця», – додає Катерина Щоткіна.

Її думку продовжує о. Кирило Говорун, зазначаючи, що УПЦ (МП) все більше дистанціюється від суспільства, поки єрархія не бачить у цьому великої проблеми.

Очевидно, що ключ до вирішення проблеми єдності українського Православ’я лежить в Україні. Якби вірні і духовенство виступили за полагодження конфлікту, ані Москва, ані хтось інший завадити не зміг би. Але тут, як з’ясувала РІСУ, надзвичайно велике поле для пошуків порозуміння: обидві сторони бачать ситуацію у кардинально відмінний спосіб. Про це свідчать відповіді на одні і ті ж питання речників обох конфесій. Ми поспілкувалися з Архиєпископом Чернігівським і Ніжинським УПЦ КП, головою Інформаційно-видавничого управління цієї Церкви Євстратієм (Зорею) та заступником голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ (МП) протоєреєм Миколою Данилевичем.

— У чому, на Вашу думку, полягають справжні причини конфлікту?

Протоєр. Микола ДанилевичПротоєр. Микола Данилевич: Формальна причина міжправославного конфлікту в Україні, що привів до розколу, полягає у відношенні до статусу автокефалії Церкви. Моральна причина розколу – у гордості та амбіціях окремих єрархів, що вчинили розкол, а також у відсутності їхнього послуху Церкві. Також причиною є намагання ввести в церковне поле політичну та націоналістичну риторику. Для природи Церкви є принципово чужим як український, так і російський, і будь-який інший націоналізм. Основною ж причиною конфліктів на місцях є відсутність альтернативи. Вони відбуваються виключно у селах, де є лише один храм. У містах та селищах проблем не виникає, адже люди мають змогу піти до іншого храму.

Автокефалія – це свідчення зрілості Церкви, а не ідеологія для революції всередині Церкви. Думаю, що до тих пір, поки ідея української автокефалії буде подаватися як дещо антиросійське, як ідеологія для боротьби з РПЦ чи з Росією, перспективи її отримання та подолання розколу не буде ніякої. І перш за все тому, що віруючі нашої Церкви в Україні її не сприймуть. Ми хочемо будувати добрі християнські відносини з усіма Цервами світу, і з РПЦ зокрема.

Владика Євстратій (Зоря)Владика Євстратій (Зоря): Первинних причин є декілька. Перша полягає в тому, що ми визнаємо право УПЦ (Московського Патріархату)  на існування, а вона не визнає наше право на існування. Вся їхня діяльність від 92-го року щодо нашої Церкви спрямована на наше знищення. Керівництво УПЦ (МП) займає ексклюзивістську позицію – тобто тільки МП є справжньою Православною Церквою, всі інші — ні. Вони бачать своє завдання в тому, щоб окрім них інших православних юрисдикцій не існувало. Це базова причина конфлікту. Для цього вони користуються різними засобами, в тому числі пропагандистськими. Коли була можливість спиратись на владу, єрархи користувались і цим. Також вони користуються підтримкою Росії та РПЦ для штучної зовнішньої ізоляція Київського Патріархату з метою не допускати прямих контактів між нами та іншими Церквами.

Друга причина – об’єктивне бажання частини парафіян Московського Патріархату полишити цю Церкву. Замість того, щоби розуміти це, керівництво УПЦ (МП) робить вигляд, що такого бажання немає, що це не їхні колишні прихожани відходять від них, а що це Київський Патріархат щось «захоплює». Третя причина – відсутність законодавчого регулювання зміни парафією своєї підлеглості. Бо в законі вказане право на це, але не вказаний механізм, яке це робиться.

— Як пов'язаний міжконфесійний конфлікт із конфліктом на Сході держави?

о.М.Д.: Це результат внесення політичної пропаганди в церковне поле. Прихильники УПЦ КП використовують політичну риторику, щоб підбурити людей та звершити перехід або захоплення храму. Нас звинувачують в підтримці ідеї «русского міра», радикальний прояв якої спостерігається на Донбасі. Однак немає жодного офіційного тексту нашої Церкви на підтримку цієї ідеї. Більше того, наша Церква відмежувалася й від «Русскої православної армії», що воює на Донбасі. Ми у свою чергу не захоплюємо і не переводимо парафій інших церков, зокрема на території Донбасу. Навіть на території «ДНР-ЛНР» представники так званої місцевої влади пропонували нашим єпископам забирати окремі храми деяких конфесій, в тому числі й УПЦ КП, але наші архиєреї категорично відмовлялись.

вл.Є.З.: Очевидно, що пов’язаний, тому що це величезний суспільний стрес та злам. Століттями послідовно формувалась ідеологія «двох братніх народів», яка у певні моменти історії переходила у наполягання, що українці та росіяни є одним народом. І в цих умовах відкрита агресія РФ, війна, стала тієї межею, яка була перейдена. Різні Церкви виявили різну позицію, на що відреагувало суспільство. Церква МП так і не наважилась назвати агресію – агресією, і продовжує підтримувати лінію, що в Україні відбувається громадянське протистояння, а Росія виступає як сторона, що прагне примирення. Це стосується також ставлення до військових та добровольців.

Сильним поштовхом для суспільства стало, коли на парафіях МП відмовлялись відспівувати загиблих бійців, бо воювати з росіянами – це нібито гріх. Всі були свідками демонстративного сидіння Митрополита Онуфрія на День Перемоги у Верховній Раді, що було сприйняте як зневага до Героїв України. Тобто війна на Сході багатьом в суспільстві відкрила очі на те, яка Православна Церква є українською за суттю, а яка – лише за назвою.

— Росія та РПЦ залучені до міжправославного конфлікту?

о.М.Д.: Жодним чином. Міжконфесійне протистояння є суто внутрішньо-українським. При цьому в нас немає міжрелігійної війни, про що інколи говорять, але у нас є потужні міжконфесійні конфлікти. Людей спеціально підбурюють, а ми пропонуємо не погіршувати конфлікт та не провокувати релігійну спільноту. На мою думку, один з ключів для вирішення цих міжконфесійних протистоянь знаходиться в УПЦ КП, яка могла б просто не посилати своє духовенство у конфліктні парафії, не підтримувати конфлікту і відмовитись від захоплення наших храмів так само, як чинять єпископи УПЦ на сході країни, про що я говорив вище. Якщо немає попиту, не буде й пропозиції.

вл.Є.З.: Абсолютно, так. В Росії Церква як інституція практично за всю свою історію не знала іншого існування як у зв’язку з державою. І один з найбільш небезпечних факторів, що події міжконфесійних відносини в Україні визначаються не лише позиціями українських Церков. Бо на позицію МП відбувається вплив через відповідні російські спецслужби та віддаються вказівки що та як робити. Слід також зазначити, що при керівництві УПЦ (МП) лишаються ті люди, які пройшли своє зростання та вишкіл у радянський час, у тому числі Митрополит Онуфрій. Думаю, що це впливає на їхні рішення.

Як вважаєте, чого прагне інша сторона (УПЦ / УПЦ КП)?

о.М.Д.: Прагнуть захопити наші храми і покращити власну статистику, для чого банально і навіть цинічно використовують політичну ситуацію в країні. Можливо, тактично вони виграють, але стратегічно це велика помилка. Адже це породжує конфлікти на місцях, люди сваряться між собою, а перспектива відновлення єдності стає більш віддаленою, і не з вини УПЦ, адже не ми захоплюємо їхні храми.

вл.Є.З.: Є дві мети: одна тактична, а друга стратегічна. Тактична – пересидіти цей час, мотивацією для чого є історія після Помаранчевої революції. Мовляв, «тоді влада змінилась, ми почекали, прийшов Янукович і для нас знову все стало добре. Тому зараз треба потерпіти, поки наші повернуться». А стратегічна – дочекавшись, розвернути на існуючій базі роботу з досягнення своєї мети, тобто ліквідації Київського Патріархату.

— Яким є найімовірніший варіант об'єднання Православ'я в Україні?

о.М.Д.: Зараз важко про це говорити. Єдність має бути органічною, а не примусовою шляхом тиску зверху. Справжня церковна єдність полягає в тому, щоб після подолання розколу наші віруючі могли піти у їхні храми (УПЦ КП), взяти участь у таїнствах, посповідатися, причаститися. А для цього наші віруючі мають бути впевненими, що перед ними законно висвячений священик. Зараз глава УПЦ КП Філарет (Денисенко) відлучений від Церкви і з нього знятий сан. Однак, він цього не визнав і продовжує висвячувати священиків і єпископів, а такі свячення, згідно з канонічним правом, не є дійсними. Відповідно і таїнства, які звершуються незаконним священством не визнаються дійсними.

Очевидно, що в майбутньому постане питання доповнення цих священицьких і єпископських хіротоній. Цю проблему бачать й інші Помісні Церкви. У свій час Представники Константинопольського Патріархату неформально радили українським неканонічним церковним групам «утриматися від хіротоній», щоб не збільшувати цієї проблеми.

Наша позиція проста: ми готові до переговорів, але без Філарета, бо на ньому лежить персональна відповідальність за розкол. Ми готові за кожним священиком залишити його парафії, як і єпархію за кожним єпископом. Про це можна говорити лише після того, як глава УПЦ КП відійде від справ. Є надія, що з молодшим поколінням, яке не несе персональної відповідальності за розкол, буде легше говорити.

вл.Є.З.: Зараз є кілька напрямків роботи над цим. Перший – це виведення зі штучної ізоляції нашої Церкви на міжнародній арені, що поступово відбувається. Зокрема, це відновлення відносин з Православними Церквами діаспори США та Канади під омофором Константинополя. Також відбувається реальне зрушення у відносинах з самим Константинопольським Патріархатом.

На жаль ми бачимо, що керівництво УПЦ (МП) відмовилось від діалогу, хоча після втечі Януковича і була створена комісія для переговорів. Було кілька неофіційних зустрічей, але ми зрозуміли, що прогресу не буде. Тому для діалогу поки що залишається лише одна можливість – публічна дискусія, апелювання безпосередньо до духовенства, парафіян, спілкування на місцях. Що стосується держави, то вона має максимально обмежувати та викривати вплив з боку Росії. Щоб УПЦ (МП) не керувалась телефоном чи особистими вказівками з Москви, а дійсно була самостійною в своїх рішеннях.

— Які тенденції і зміни фіксує Церква в українському суспільстві, у світогляді громадян, з огляду на останнє зростання конфліктності?

о. Микола Данилевичо.М.Д.: З одного боку, після Майдану наше суспільство прокинулось. Люди відчули, що від них може щось залежати в житті держави та суспільства і стали більш активно себе вести, навіть і в церковному житті. З іншого боку, будь-який конфлікт завжди веде до відчуження, до закривання в собі кожної зі сторін цього конфлікту. Ми бачимо, що в різних частинах нашого суспільства є різне бачення майбутнього України. Тому наша Церква не змушує вірян до певного цивілізаційного вибору, до сповідування певної політичної ідеології, це не є справою Церкви.

Ми спостерігаємо у нашому суспільстві значні антиросійські настрої зі зрозумілих причин. Але за останні півроку ми бачимо, що як серед українського, так і серед російського народу все гучніше піднімається голос про необхідність взаємного примирення. Цей голос ще слабкий, але він вже звучить. Думаю, що наші народи мають поважати один одного та уникати риторики національного приниження, взаємних звинувачень.

Владика Євстратій (Зоря)вл.Є.З.: Очевидні зміни – втома і роздратування. Два роки тому було більше ентузіазму, зараз — втома та пошук винних. Часто суспільство досить легко піддається моментальним емоційним поривам, які так само швидко згасають. Митрополит Андрей Шептицький писав, що буває важко зробити порив до героїчного вчинку, але набагато важче десятками років пильно виконувати свою працю. Українське суспільство вміє робити героїчні вчинки, але потрібно ще вчитися повсякденній праці. Треба розвивати культуру порозуміння.

Століттями у нас була інша політична культура: або зрада, або перемога, пан або пропав. Життя складніше. Але надихає те, що суспільство вчиться і воно є значно мудрішим, ніж часто про нього думають. В цілому воно показало себе як здорове, внутрішньо міцне. Думаю, що як внутрішній конфлікт, так і зовнішня агресія в державницькому, політичному відношенні роблять наш народ більш дорослим, зрілим.

— Чи політичні сили відіграють роль у міжправославному конфлікті? Якщо так, яку саме і які?

о.М.Д.: Що стосується захоплення храмів, то це очевидно. Адже в конфліктних ситуаціях на місцях ми бачимо не стільки віруючих УПЦ КП, скільки хлопців з «Правого сектору», «Свободи», з різних батальйонів і т. п. Роль цих сил деструктивна.

вл.Є.З.: Якщо говорити про Україну, то тут впливу як такого нема. Часом ті чи інші політичні сили підключаються до розв’язання конфліктів на місцях. Російська пропаганда говорить про участь націоналістів, але вони включаються лише тоді, коли починається зовнішній тиск на громаду з боку «паломників»-тітушок та священиків МП, і тоді люди звертаються до проукраїнських сил за захистом.

Винятком є діяльність одного з нардепів, який входить у число найбагатших людей України. З його іменем пов’язували невдалу спробу усунути Митрополита Володимира (Сабодана) та поставити митрополита Антонія. ГПУ відкрила кримінальну справу про незаконне втручання у церковну діяльність і там фігурує цей політик, колишній громадянин Росії. Є всі підстави вважати, що його зв’язки з Росією є досі тісними, а вплив на єрархів УПЦ (МП) досить високий.

Що стосується зовнішньої сторони, то для Росії церковні питання в Україні – частина їхньої політики. Тому російське політичне втручання є одним з джерел виникнення і розвитку конфлікту. Якби Росія не підтримувала розділення церкви в Україні – воно давно вже було би загоєне.

— Чи потрібні зміни до законодавства, щоб вирішити протистояння? Якщо так, то які саме?

о.М.Д.: Думаю, що державі просто слід керуватися тими законами, які наразі є, без огляду на конфесію. Адже на місцях ми констатуємо майже відкрите протегування УПЦ КП. Коли ми подаємо заяву в прокуратуру, де приводяться конкретні факти порушення законів окремими кліриками УПЦ КП, то місцеві прокурори такі заяви беруть, але проваджень не відкривають. У приватних розмовах відкрито кажуть, що з Генпрокуратури є вказівка на членів УПЦ КП проваджень не відкривати. Яскравим прикладом цього є ситуація у с. Грибовиця Волинської області, де прихильники УПЦ КП відкрито заявляли, що захоплять храм, і їм за це нічого не буде. Так і кажуть: «Ми можемо забрати у вас храм, і нам за це нічого не буде». Звичайно, це слова простих людей, а не офіційна заява, але ці слова відображають ситуацію на місцях.

вл.Є.З.: Перший шлях виходу – це знаходження компромісної моделі, за якої обидві Церкви визнаватимуть зміну парафією юрисдикції, відповідно до волевиявлення парафіян, визначатиметься право на церковне майно. Інший варіант – це почергове служіння, як, наприклад, у Храмі Воскресіння Христового в Єрусалимі, де служать представники різних церков. Могло би бути залучене посередництво третьої сторони, міжнародних організацій, для досягнення порозуміння. Або мають бути внесені зміни до закону і встановлені чіткі правила щодо зміни юрисдикції парафії.

— Чому громади УПЦ найчастіше у повідомленнях ЗМІ фігурують як такі, що не погоджуються на почергові Богослужіння? Адже не йдеться про співслужіння.

о.М.Д.: Наш досвід показує, що почергове богослужіння не вирішує конфлікту. Тому що люди все одно зустрічаються та перебувають у напрузі. Різні приміщення полегшують вирішення конфлікту. За словами Блаженнішого Митрополита Онуфрія, почергове богослужіння суперечить канонам Церкви. Тим паче, що напруження все одно існує і тут виникатиме питання відповідальності за майно. Конфлікт залишається. Саме тому нам і треба на певний час мирно розійтись. В багатьох конфліктних місцях ми пропонували допомогу общині УПЦ КП у будівництві нового храму, але вони відмовлялись.

Громади Київського Патріархату у конфліктних селах погоджуються на почергові Богослужіння з громадами УПЦ (МП). Чому тоді вони не погоджуються на почергові Богослужіння у конфліктних селах із громадами УГКЦ?

вл.Є.З.: Почергове служіння залежить від самої громади. Ініціатива має походити від громади, бо вона знає свої умови служіння. Були випадки, коли під видом почергового служіння храм просто забирався, коли одна громада заходила і вже не допускала іншу. Ми не можемо у директивному порядку змусити наших вірян погоджуватись або ні на цей варіант. Ми передбачаємо два варіанти: або храм залишається за однією громадою, а іншій допомагають збудувати новий, або домовляємось про почергове служіння. Я думаю, що тут має бути розуміння ситуації з боку керівництва та на місцях.

— Якщо у статуті громади прописано, що священик – її голова, але громада відходить в УПЦ КП без нього і змінює статут у місці щодо юрисдикції, це допустимо? За яких умов?

о.М.Д.: Законом передбачено право на вільну зміну підлеглості. Однак, без настоятеля провести парафіяльні збори неможливо, адже згідно зі статутом саме він очолює парафіяльне зібрання. Якщо настоятель таке зібрання не очолює, то порушена процедура і ставиться під питання законність проведених зборів. Таким чином, без настоятеля релігійна громада не може змінити підлеглості.

Окрім того, слід чітко розрізняти поняття «релігійна громада», і «громада» села. Це різні речі, які наші опоненті спеціально ототожнюють. Це на практиці приводить до того, що за перехід голосує більша частина села, серед якого люди, які реально не ходять в храм, а після переходу ці храми стоять напівпусті, бо наші віруючі туди вже не йдуть, а ті люди, як голосували за перехід в УПЦ КП, так і не почали туди ходити.

вл.Є.З.: Голова громади не диктує умови. Треба виходити з реальної ситуації, з волевиявлення парафіян, яке вони свобідно засвідчують. Визначальною повинна бути думка громади, тому що вона формує парафію. Зрештою, на відміну від московської, українська традиція завжди прагнула до балансу між правами єрархів та громади.

— Чи держава впливає на вирішення конфлікту? Як?

о.М.Д.: Держава могла би більше робити. Тому що на центральному рівні вона докладає зусиль для міжконфесійного миру, але в регіонах є дуже багато зловживань. І ці захоплення громад часто відбуваються за сприяння сільських голів. Є факти розпалювання міжрелігійної ворожнечі, нападів з боку священиків УПЦ КП. Ми подаємо заяву до розгляду, але справа зупиняється, священика не викликають у відділок. Місцеві прокурори прямо кажуть, що у них є вказівки не порушувати кримінальних справ проти вірних УПЦ КП. Держава має просто виконувати закон, який сама приймала, незалежно від конфесійної приналежності. На даному етапі і цього достатньо.

вл.Є.З.: Держава може виступати посередником, як і третя сторона – ОБСЄ, ООН, міжнародні організації. Головною є умова створення чіткого механізму у законодавстві, який не залишатиме сумнівів стосовно процедури переходів парафій під іншу юрисдикцію та умов, які мають цьому передувати.

Також від держави залежить, чи впливатиме на цю справу Росія, її спецслужби. Бо складається враження, що ряд конфліктів, де потенційно можна було на місці досягнути порозуміння, свідомо загострювався з боку МП лише для того, щоби московські представники могли на міжнародному рівні заявляти про «переслідування».

Якими будуть найімовірніші наслідки конфлікту між обома конфесіями?

о.М.Д.: Для суспільства ці наслідки є негативними, тому що вони продукують ворожнечу, нетерпіння, образи та міжконфесійне напруження. Ми зі своєї сторони не захищаємо стіни, ми захищаємо людей. І не ми даємо картинку для російського телебачення. Якщо представники УПЦ КП дійсно люблять Україну, вони б не мали робити таких провокацій по парафіях. Такі захоплення ставлять хрест на можливості діалогу на рівні інституцій. Якщо під час Майдану були думки про початок діалогу між нашим конфесіями, то тепер про це мова не йде.

З власного спілкування всередині моєї Церкви можу сказати, що навіть ті наші єпископи і священики, які симпатизували УПЦ КП в мирні часи, змінили своє відношення. Відносини між УПЦ та УПЦ КП сьогодні чимось нагадують політичні відносини між Україною та «ДНР-ЛНР», де є сепаратизм і все йде до замороженого конфлікту. УПЦ КП в цій аналогії є церковними сепаратистами, тільки зразка 1992 року. Україна зі зрозумілих причин ніколи не визнає ці квазі-республіки. Так само і УПЦ пропонує УПЦ КП повернутися до єдності, а потім вирішуватимемо як і в якому статусі жити далі.

вл.Є.З.: Є два варіанти розв’язання проблеми – або шляхом діалогу, або шляхом рішення держави щодо змін до законодавства. Треба усвідомити, що процес є об’єктивним, а не результатом впливу пропаганди переходів. Люди, які раніше, свідомо чи ні, належали до МП, — переходять до нашої церкви. І тут немає конфлікту за парафії між КП та МП, це є конфлікт у середовищі Церкви МП, коли частина їхніх прихильників від них йде. Тобто це не наші віряни чи священики приходять і кажуть про свої претензії на храм. У містах та селищах з кількома храмами процес самовизначення парафіянами відбувається не так видимо, тому що люди просто переходять в інший храм. Конфлікт виникає, де у селі одна церква і в іншу вони піти не можуть.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
0коментарів

Коментарі

додати коментар 

    Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

    Точка зору

    Останні коментарі

    • Paul S. Ewasko | 27 липня 2017, 19:22

      Unfortunately the leaders of the Russian Orthodox Church reject the concept of dialoge - it's either their way or no way. На жаль, лідери Руської Православної Церкви відкидають концепцію діалогу - це

    • enzian | 27 липня 2017, 12:19

      Ні, це відображення реального місця "УПЦ МП" в житті українського суспільства.

    • enzian | 27 липня 2017, 12:17

      Нехай змінюють громадянство.

    • Ігор Мицько | 27 липня 2017, 10:35

      Напевно, зібрали близько мільярда євро, якщо для розподілу коштів створили стільки бюрократії.

    • Анатолій Наталія Денисюк | 27 липня 2017, 09:58

      Є заслуги але не перед Україною а перед Росією вони є московській патріархат те що каже путін вони і виконують, не визнавати і не брати участі в похоронах які загинули наші хлопці і дівчата патріоти

    Популярні статті місяця