Кесарів розтин

24 березня 2014, 13:23 | Відкрита тема | 4 |   | Код для блогу |  | 

Тетяна ДЕРКАЧ

Отже, Рубікон перейдено. Цієї весни Росія втратила право називатися православною державою навіть номінально. Після сорокаденного посту (горезвісні 23 року» приниженості і розчленованості») їй було запропоновано дві прості речі: здатність перетворювати камені в хліб (всупереч заповіді» працюй в поті чола свого») і владу над усіма царствами, які можна побачити з високої гори, і перейняти славу їх. Ту славу, зрозуміло, яка спочатку знаходиться у пропонуючої сторони. Для отримання цієї слави не потрібно нічого: ні вчитися, ні працювати, ні заробляти авторитет. Потрібно просто вклонитися. І Росія прийняла привабливу пропозицію. Тим більше, що їй це не вперше: в активі Росії вже є і слава Орди, і слава нацистської Німеччини.

У світлі цього цікава роль Глави РПЦ Патріарха Кирила. Вже практично всім зрозуміло, що цей чоловік, який волею долі зійшов на патріарший престол, обділений навіть натяком на що-небудь духовне. По суті, його роль у цій виставі, розв'язку (?) якої ми спостерігаємо в ці дні, зводилася до однієї моторошної задачі: бути для тих, хто йому довіряє, таким собі цапом-провокатором, який повинен привести на бійню максимально більше число овець, а сам у найбільш трагічний момент просто сховатися в дбайливо прочинену фіртку. Зрозуміло, що до Києва ця людина тепер зможе приїхати тільки в одному випадку — з танковим ексортом. Тільки це зможе створити йому безпеку. Але не повагу і не послух. Не осудити грабіж сусідньої, «братньої» країни у Великий Піст, коли всі християни намагаються максимально знерухомити свої пристрасті, міг або цинік, або негідник, або вигодонабувач. За великим рахунком, Патріарх Кирило для більшості українців перетворився зі сакральної фігури у таку собі матрьошку — єдиний автентичний товар, створений Росією, який все ще викликає інтерес на різних науково-технічних виставках. Але всі до останнього вірили, що усередині цієї матрьошки щось пристойне — чи то мудрість, або талант антикризового менеджера, або працьовитість, або щось ще. Але ніхто не розраховував, що при відкритті з цієї невинної іграшки вибухне такий холоднокровний цинізм. Після всіх богословських дискусій про благодатність-безблагодатність ця людина явила нам приклад, від чого можна починати відлік. Такий собі «абсолютний нуль температури» сучасного інституційного православ'я (давайте вже не будемо тривожити прах Олександра Борджіа). І тепер православні України завмерли в очікуванні: яким Патріарха Кирила прийме світове православ'я? Як брата у Христі? Тоді всьому світовому православ'ю потрібно гармонізувати своє віросповідання з віросповіданням чорносотенного розливу, декларованим на словах і на ділі цією людиною. Загалом, досягнення російського православ'я (як і світового) закреслені великим жирним перевернутим хрестом. Тільки груба сила, тільки ненависть, тільки помста, тільки тваринний страх, тільки хардкор! Будь-які проповіді про аскетику, приборкання пристрастей, любов і терпіння до ближнього (не кажучи про взаємодопомогу і носіння тягаря один одного) з вуст Патріарха Кирила виглядають відвертим тролінгом. Витонченим знущанням гвалтівника, котрий маніпулює Письмом тільки для того, щоб у нього були повністю розв'язані руки для насильства. Канони, твори святих отців, Євангеліє — весь непростий аскетичний досвід попередніх поколінь можна просто спалити.

Але є і позитивні моменти. На наших очах російське керівництво за мовчазної згоди однойменної Церкви своїми руками руйнує низку основоположних для доктрини «Русского мира» міфів. По-перше, це викликаючий оскому примітивний у всіх сенсах апокриф «Росія, Україна, Білорусь — це і є Свята Русь. Як не можна розділити Трійцю, так не можна розділити Святу Русь». Нарешті відносини усередині цієї «земної трійці» ми побачили у всій красі, і до Фройда не ходи. Мабуть, антропоморфно-географічна богословська свідомість офіційних спікерів РПЦ не бачить нічого дивного в тому, що одна іпостась Трійці по любові може напасти на другу і забрати собі її частину. А то й зовсім злити всі особи в одне. І вже коли самі перші спікери РПЦ політичні категорії пояснюють богословськими визначеннями, то можна зробити висновок, що їх догматика коливається десь між монархіанством і монтанізмом. Але класичним православ'ям там і не пахне.

Другий міф, гостру стадію руйнування якого ми спостерігаємо, — це переконання в тому, що Церква, яка розкинула свою юрисдикцію на кілька держав, може бути сильним інститутом, здатним утримати ці «підшефні» держави від розриву відносин, війни і взаємного геноциду. Наприклад, в пастку «підтримки своїх» потрапила Грузинська Православна Церква. В результаті — етнічна ненависть між народами в «зоні пастирської відповідальності» ГПЦ, відторгнення частини територій Грузії, і, як наслідок, подальша неможливість в найближчій перспективі хоч якогось відновлення юрисдикції цієї Церкви над Абхазією та Південною Осетією. РПЦ не склала іспит на здатність стати реальною силою погашення конфлікту всередині України, майже відкрито давши повний карт-бланш керівництву Росії на будь-яке беззаконня на території сусідньої держави. При цьому, що забавно, РПЦ пропонує не викреслювати «єдність віри і братерство людей, що вийшли з єдиної хрещальної купелі», «що б не відбувалося у сфері міждержавних відносин, як би не розвивалося політичне протистояння» (заява Священного Синоду Російської Православної Церкви від 19.03.2014 р.). Загалом, це не новий поворот в християнстві — єдність віри і збереження братських відносин між жертвами і катами, де Церква на стороні катів. Так-так, «б'є — значить любить».

Таке враження, що навіть «симетрична реакція» у вигляді можливих гонінь на вірних чад РПЦ в Україні не бентежить її Главу. Якщо що, оголосимо новомучениками, постраждалими від рук кровожерних бандерівців. Тобто, «приречені на знищення» ченці, що потрапили під гарячу руку, можуть принести приємні духовні дивіденди. Ну, це якщо не вдасться танками позбавити Україну від «зрадників, бандерівців і бандитів». Останніх, мабуть, кілька десятків мільйонів набереться. Доведеться дуже постаратися новим Торквемадам. Загалом, побільше жертв, хороших і різних! Вся відповідальність за можливий розкол Церкви покладається не на нападників, а на тих, хто обороняється: будь-який опір цією Церквою засуджено. Головне — нападників назвати миротворцями. Хоча у кого-кого, а у РПЦ величезний досвід участі у війнах, і тема священного обов'язку захищати Батьківщину від нападу ворога знайшла відображення і в богослужбових текстах, і в святцях, і в проповідях.

До речі. Маленький штришок. Зовсім не засуджуючи варварський спосіб відторгнення Криму від України — чужої території, визнаної всім світовим співтовариством, РПЦ при цьому вельми турбується про збереження свого майна на території пограбованої, приниженої і оббріханої «братньої» країни (однієї з «іпостасей» геополітичної «трійці», нагадаю). Це дуже символічно — педантично стежити, щоб кров зі страченого НЕ забризкала чобіт ката.

У цьому контексті не позаздриш митрополиту Онуфрію (Березовському), який нещодавно обраний місцеблюстителем митрополичого престолу УПЦ (МП). Він знаходиться в дуже складному становищі: на його плечі лягла важка ноша відповідальності за ввірену йому Церкву, яка сьогодні в очах мільйонів людей здобула лаври ідеологічної пособниці загарбників, маніпулятора релігійною свідомістю віруючих і «п'ятої колони». Зрозуміло, що проводити політику «все для всіх», як це було при Митрополиту Володимиру, УПЦ вже не може. Тому що «Аннушка вже розлила олію»: глава держави, де знаходиться» центральний офіс» УПЦ, запустив механізм під назвою» націонал— зрадники». А значить, не варто сподіватися, що в одній Церкві і далі будуть смиренно уживатися «автокефалісти» і «русміровци», «патріоти» України та Росії. Тим більше, що в України немає своєї «легкозасвоюваної» месіанської ідеї, яку від безвиходдя придумала собі Росія. І не треба довго шукати, хто саме в УПЦ при незмінності курсу буде оголошений «зрадником», якому просто запропонують «очистити приміщення». Дай Бог, щоб хоч до інквізиції не дійшло.

І від дійсності вже не можна сховатися у келії. Чи не бачити, як одні православні виганяють зі своїх будинків інших, що говорять на «бидломові», як дітям в школі влаштовують цькування одноклассники, яких наштовхнули на це вчителі, як сусіди, з якими пліч-о-пліч мирно жили багато років, раптом в якомусь незрозумілому демонічному угарі загрожують найрізноманітнішими карами тим, хто не вийшов по родоводу... І найболючіше — це усвідомити, що такі близькі серцю російські святі і старці служать прикриттям цинічної політики РПЦ, як живий щит з жінок і дітей прикриває російську армію. Крізь овечу шкуру весь час проглядається вовчий оскал, і тільки дуже прониклива і навчена людина не обманеться на імітацію. Митрополиту (або тому, хто займе Київський престол) доведеться вибирати: або очолити новий хрестовий похід проти зрадників, або відмовитися з найбільш непередбачуваними наслідками. А в тому, що церемонитися не будуть — сумнівів уже немає. Важкий вибір. Але цілком євангельський.

А для того, щоб зробити вибір, потрібно побачити всі причинно-наслідкові зв'язки. На думку частини суспільства, сталося, висловлюючись медичною термінологією, зараження якимсь вірусом з одночасним насильницьким прийняттям імунодепресантів. Інкубаційний період тривав 3 роки, і до якогось часу організм реагував на збої в стані як на звичайну застуду. Поки нарешті не стало зрозуміло, що по черзі почали відмовляти всі органи. І, щоб вижити, було необхідно провести повне переливання крові. Однак для Росії було дуже важливо український інституційний протест представити виключно як наслідок примітивної русо- (україно-) фобії з метою узурпації влади, перевівши його таким чином у громадянську війну. Адже чим примітивнішими є пристрасті і мотиви, тим легше ними управляти ззовні. І, думаю, цю карту підбурювання і нацьковування, збуджуючи в раніше помірних людях самі низинні тваринні інстинкти, які вже не втихомирити ніякими релігійними припарками, ще не раз будуть розігрувати. Те, що найлегше це вдалося виконати з мешканцями південного сходу та Криму, дає багато поживи для роздумів про те, чи впоралась Православна Церква зі своєю місією, чи не обійшлась декоративними жестами, які створюють тільки видимість благочестя, але не змінюють людей зсередини. І тут вже ніякими посиланнями на канонічність як достатню умову для самомилування не обійдешся. До питання можливого об'єднання українського православ'я УПЦ повинна підходити не з позиції єдино правого і легітимного учасника. А з усвідомленням своєї відповідальності і, не побоюся цього слова, провини за той непоправний збиток, який за її безпосередньої участі було завдано Україні. Те, за що на початку 90-х так вперто боролися — єдність Російської Церкви і духовне підпорядкування Москві, сьогодні здетонувало найстрашнішим чином. Канонічна єдність з РПЦ перетворилася на ярлик-дозвіл на легальну церковну діяльність, і цей ярлик — в руках відвертих циніків і нікчем, які встановлюють для його продовження свої правила, дуже далекі від євангельських принципів. Що з цим перевертнем робити далі — вирішувати тільки УПЦ. Повертаємося до старого доброго вибору, описаного на початку статті.

Отже, Рубікон перейдено. В українців і росіян як спільнот виявився різний больовий поріг, різне сприйняття що таке насильство, свобода, Батьківщина, любов, віра. Що таке Бог, зрештою. Про те, що це єдиний народ, вже мови бути не може. Залишається одна надія на те, що Церкви в Україні зроблять правильні висновки з чужих помилок і не стануть витрачати свою енергію на підтримку міфологічних і нав'язаних цінностей, які на ділі обертаються великою бідою. А за причетність до вибору кесаря — розплата за подвійним тарифом. І часто на століття.

Система Orphus
Рейтинг
0
0
4коментарів

Коментарі

додати коментар 

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

Останні коментарі

  • igorshevchuk | 19 вересня 2017, 20:31

    * * * Скільки написано й що наговорено?? дивлюся як це насправді: пальчатка сходить із рук упокорена можна мені вам руку подати тіло із серця зсувається — тільки впокорене Бог є в серці

  • Учкудук | 19 вересня 2017, 16:22

    Офіційна УГКЦ теж не призначені і очорнює УПГКЦ вже декілька років. Вони більше переймаються свідками Єгови.чим душами своїх вірних.

  • bopa | 19 вересня 2017, 09:22

    Не буде таких глибоких об'єктивних досліджень, втратимо те що маємо. Господь нам цього не простить! І ціна розплати буде небачено дорогою. Освідомлюймо!

  • bopa | 19 вересня 2017, 08:59

    Гарний коментар дозволю собі доповнити кінець: "Це велика перемога і вся слава тільки Богу! А я зі своїми братами прикладемо усіх зусиль, щоб бути вірним і виконувати Його святі заповіді".

  • bopa | 19 вересня 2017, 08:40

    Реальність залежить від нас! "Ніхто за нас не зробиnь нашої роботи", шановний Fr.

Популярні статті місяця