Карнавал і «сталінська правда» у сучасній православній публіцистиці
Після розпаду СРСР місце совєтського ритуального ідіолекту, націленого на «образ ворога» — «гнилий Захід і його агенти в середині країни», зайняла нова пропагандистська машина. Її головна зброя — російське православ’я, покликана зберегти й закріпити матрицю «Русского міру» в суспільній свідомості українців
Визначальні риси карнавалу в розумінні головного інтерпретатора М.Бахтіна — це пародійна перестановка низу і верху, перевдягання простаків, злодіїв і лихословів у королівські та єпископські шати, святочно-знущальне, блюзнірське повторення королівського церемоніалу і церковної ритуальності, паплюження християнських святинь. Одним із стимулів карнавалу у загальноєвропейській традиції був виплеск агресії, накопиченої в народі проти світської і церковної влади. У радянські часи ця традиція, колись обмежена церковно-календарними рамками (у нас їй відповідали різдвяні вертепи і гуляння перед Великим постом) реалізувалась в організації масових свят як одному з ефективних прийомів ідеологічного контролю держави над суспільною свідомістю. Якщо ж подивитись на нашу теперішню дійсність, стає очевидним, що крім політики і публічної сфери це явище поширилось також на приватне, інтимне життя людини, і це поза всякими обмеженнями і законами карнавалу.
Отже, нехай всім відомо, що король по суті не є королем, народного обранця народ не обирав, а єпископ не хіротонізований, — вони автоматично виконують свої ролі, ніби це не життя, а реаліті-шоу «Big Brother». Як пише К.Видаль: «Весь світ перетворився в один великий Диснейленд». І відбулася за думкою Гі Дебора фактична інверсія дійсності і карнавалу: «Дійсність виникає у виставі, а вистава стає дійсністю.» І власне, кожен наш день маркується чередою вистав, які ми споглядаємо чи вільно-невільно в них вмонтовуємося. Бо ж не тільки впускаємо у свій родинний світ героїв «мильних опер з російської глибинки», які стають нашими «телевізійними родичами» (Р.Фассбіндер), але й організуємо екранну картинку, стоячи з плакатами на боці якоїсь з протилежних політичних сторін, чи під страхом звільнення з роботи заповнюємо стадіон, на який за сценарієм має на хвильку завітати віце-прем’єр, або ж висаджуємося з автобусів на майдані, щоби створити масовку для чергового кремлівського шоу Московського Патріархату...
Сьогоднішній святково-видовищний бум, якщо відкинути технічні досягнення, має ту ж природу, що й у 20-30-х роках, коли низова культура злилася з офіційною і єдиним потоком пішла у державно-тоталітарне «світле майбутнє». Принцип залишився той же, хіба у вуличних карнавалах двадцятих, вивертаючи наспід традиційні християнські символи, учасники за сценарієм «ховали» Різдво і «народжували» Революцію, то за теперішнім ритуалом змінилися лише типажі «представників народу» і героїв – ударників на «народно» — зіркові маски – шоу TV. І з цим поверненням монументально майдансних «живих клумб» і казенно-парадного пафосу в країні, знов, як у тридцятих, коли на місці зруйнованого інституту Церкви постав культ радянсько-атеїстичної релігії, підвищується градус вербальної, психологічної і комунікативної агресії.
Радянський соціолект, як і будь-який інший тоталітарний феномен, за своєю природою виникає із стремління не назвати, а створити і утвердити названу квазіонтологічну мовленнєву дійсність. Значення слова уступає його функціональності. Слово може зовсім не відповідати своєму змісту, але виконувати затверджену за ним функцію. Цією своєю перформативністю (за термінологію Остина) радянські гасла, заклики, метафоричні епітети подібні до магічного фольклору, замовлянь, прокльонів тощо. Вони зовсім не спираються на мовленнєву – лише на соціальну і політичну прагматику. Тому й атеїстичну за формою совєтську риторику прийнято тлумачити як релігійно-міфологічну. Крім того, починаючи з промов Леніна ця риторика упізнається передусім як мовлення інвективного пафосу і брутальної лайки. Апофеозом цього стилю вважаються тридцяті, коли на адресу чисельних зовнішніх і внутрішніх ворогів совєтського народу сипалися прокльони, типу « шпіонські рила», «фашистсько-шпіонська мерзота», «вовки і пси буржуазії», «скажені аферисти», «паскудні зрадники-націоналісти», «пройдисвіти» тощо. Цікаво, що подібні вислови мали своє пояснення в тому, що «цього вимагає правда» і супроводжувались, як правило, підміною теми виступів, промов, дискусій переходом на особистості (аrgumenta ad hominem) з образами і погрозами. .Очевидно, що «сталінська правда», як і «простота Леніна» з правдою мали стільки ж спільного, як і їхні тексти. Але саме в площині цієї карнавально-совєтської «правди» лежать витоки замовної «риторики ненависті», яку активно використовують сьогодні в тому числі і її наслідувачі в українських православно-церковних колах.
На відміну від тридцятих, в наш час, щоби знищити в людині особистість і підпорядкувати суспільство владі, не потрібно вбивати мільйони людей, так само, як для зруйнування Церкви не має сенсу зносити в повітря храми. Достатньо дезорієнтувати людину, заплутати її в когнітивному просторі, дискредитувати Церкву на рівні публічної комунікації. Цьому сприяє наростання і заохочення агресії в суспільстві: ненормативна, жаргонна лексика вживається сьогодні як норма в публічній сфері – від вищих ешелонів влади до церковнослужителів, які посилають журналістів на телекамери «куди Макар телят не водив»… Люди обговорюють політичні шоу, ніби боксерські бої: хто кого «сдєлал», нокаутував, «рубанув» чи «відрізав»… Вербальна агресія асоціюється з перемогою, успіхом, впевненістю у собі. Бути мовно-агресивним сьогодні вчать не тільки на вулицях, але і на спеціальних на тренінгах… Такі «зміни в мовленні й інших стихійних практиках можуть породити людей, які досі не існували», — попереджає Ричард Рорті. І з ним погоджуються філософи, антропологи, соціолінгвісти, які досліджують процеси вербальної агресії в соціумі і в публічній сфері,зауважуючи, що під цим впливом у XXI столітті на загал може з’явитися невідомий до цього деструктивно-модифікований тип особи.
Про специфіку використання лайки, образ, наклепів, брехні в різних політичних жанрах публіцистики і в художній літературі існує доволі багато ґрунтовних наукових робіт. Але тема «сталінської правди» в сучасній релігійній публіцистиці, здається, не розглядалась, хоч це, на мою думку, головний провокаційний чинник розгойдування і підриву основ когнітивного й психологічного простору української людини.
Після розпаду СРСР місце совєтського ритуального ідіолекту, націленого на «образ ворога» — «гнилий Захід і його агенти в середині країни», зайняла нова пропагандистська машина. Її головна зброя — російське православ’я, покликана зберегти й закріпити матрицю «Русского міру» в суспільній свідомості українців, одразу націлилась на нові ворожі об’єкти під кодовими назвами: «автокефали», «уніати», «розкольники», «секти». Прокльони на них звучать з амвонів церков РПЦ, їх змальовують «запроданцями гнилого Заходу» і «сатанинської Америки» у брошурах, війна проти них ведеться десятками російських сайтів в інтернеті й спецпроектами на TV. Характерною рисою цих інформаційних воєн є і те, що бажані результати часто-густо досягаються опосередковано, через маніпулювання інспірованими РПЦ міжконфесійними конфліктами в середині розколотого нею ж українського православ’я. Крім кодових слів, типу «автокефали», «розкольники» активно вживаються знижені образливі неологізми, утворені мовною грою з іменами українських церковних ієрархів, наприклад: «філаретівський патріархат», «філаретивщина», «філаретівці», «яремівщина», «яремівська секта», «ісіченківці» «ізсічена церква» тощо. Сан об’єкта вербальної атаки зазвичай береться в лапки: «архієпископ», «митрополит», «патріарх» або супроводжується уточненням т.зв. (так званий). Вживаються інвективні, принизливі характеристики, пов’язані з ідеологічними контактами адресата, його національно-регіональною приналежністю, колом спілкування і фаховою діяльністю. Наведемо приклади.
«Михаил Антонович Денисенко, бывший митрополит Филарет являет собой образец непогибающего обмана. Он – типичний представитель так называемой партноменклатуры, корпуса «красных директоров». Все они были назначены на должности ЦК, обкомами, райкомами, утверждены КГБ. Когда стала рушиться тоталитарная система, они озадачились непростой проблемой: как превратить дарованную коммунистами власть в личную собственность. Директора заводов и совхозов, хватая все подряд, разнесли в щепки промышленность и сельское хозяйство, Филарет – «прихватизировал» церковное имущество и деньги православных. (…) Марксистом Филарет является и области идеологии, которая, как известно, всегда обслуживает интересы правящего класса, в данном случае – архиерея. Когда требовалось доказывать, что Церковь в СССР не преследуется, а естественно отмирает, он это доказывал, когда выгодно было быть в единстве с мировым православием, он был в единстве, когда стало невыгодно – порвал с православием. Выгодно было преследовать автокефалов и украинский язык, он преследовал их, стало невыгодно – заговорил на украинском и сам стал автокефалом. (…) В державе непотопляемой партноменклатуры Филарет чувствует себя, как рыба в воде, поскольку знает, что вся власть — одной с ним плоти. Они вместе с ладони прикармливают наших кроликов-демократов, сервелистов любой власти.» (Василий Анисимов. «Истинный лик филаретовского патриархата». – По благословению Высокопреосвященного Ионафана, архиепископа Сумского и Ахтырского. – Киев.1999. С. 3-4)
Як бачимо, портрет патріарха Філарета змальовано у спосіб переміщення його особистісної характеристики з церковного дискурсу в конфронтаційно політичну площину, й представлено антонімічно до християнських цінностей (владолюбство, грошолюбство і конформізм). Автор використовує прямі звинувачення («образец непогибающего обмана», «прихватизировал церковное имущество и деньги православных, «вся власть одной с ним плоти»), опосередковані, реалізуючи радянські ідіоми з негативною конотацією («типичный представитель так называемой партноменклатуры, корпуса «красных директоров», «марксист») і контекстні негативно окрашені вирази («непотопляемая партноменклатура», « как рыба в воде», «прикармливать с ладони кроликов-демократов»).
Характерно, що чим менше в інвекторів аргументів проти «замовлених» осіб: наприклад, компромату, як у випадку з патріархом Філаретом, тим жорсткішою стає вживана проти них агресивна риторика. Так, ніби димом довоєнної радянської історії дмухає тобі в ніс зловісна чорна фарба заголовків брошури Артура Губара «Яремівщина – дух руїни», виданої «Науковим товариством святого митрополита Петра Могили», що репрезентує Київський Патріархат взірця 1999 року. «Чорна зрада амбітників», «Нова церковна секта», «І ти, Брут, продався більшовикам» — ці заголовки проти покійного патріарха УАПЦ Димитрія (Яреми) своєю демагогічною експресією корелюють хіба що з вербальними фрустраціями протоієрея Євгена Заплетенюка, який, ніби мішки, набиває тексти своїми інфантильно-агресивними фобіями. «Фантомас розбушувався», «Відкриваючи потаємне і сховане», «Заграниця нам поможет?», — це типові заголовки з брошури «Ізсічена церква. Правда про ісіченківський розкол в УАПЦ», виданої з благословення єпископату Української Автокефальної Православної Церкви (під проводом Мефодія Кудрякова) у 2010 році. Очевидно, на відміну від професійного журналіста Василія Анісімова, заангажованого у відповідні структури РПЦ, і Артура Губаря, який механічно, з арсеналу готових штампів і блоків, компанує замовлений текст, прот.Є.Заплетенюк, застосовуючи образливі звороти і непристойні лекси по відношенню до владики Ігоря Ісіченка, здається, компенсує якісь свої задавнені психотичні комплекси, стаючи ніби перед дзеркалом в позу такого собі героя вербальних провокацій. Про обсесивний характер його стилю свідчить, зокрема, значна частотність і повторюваність в тексті таких слів і словосполучень, як «справжній», «по-справжньому», «просто», «правда», «правду кажучи», «очевидний факт», «щиро», «тверезо» тощо. Тобто прот.Є.Заплетенюк не лише виконує мету: дискредитувати архієпископа Ігоря, але від самого цього процесу ймовірно отримує неабияке задоволення, підвищуючи в такий спосіб власну самооцінку. В інтернеті подібні явища можна спостерігати на прикладі анонімних брутальних коментарів до текстів, які називаються флеймами. Так, щойно появиться на якомусь із сайтів стаття чи інтерв’ю з владикою Ігорем – одразу виринають анонімні коментарі, подібні до таких заплетенюківських пасажів: «расколоучитель та найсправжнісінький професійний аферист, хоча і в добротній рясі, і з панагійкою та вченим ступенем. (…) Негідник, котрому дали вищу освіту, за влучним спостереженням одного з класиків, стає просто витонченим негідником, та ще й з вищою освітою.» З іншого боку, хіба цей пасаж не викликає асоціацій, наприклад, із відомими з повоєнної доби минулого століття фразочками, типу: «Тьфу ти, антілєгент, і ще в шляпі.» Або: « Хто тебя виучіл? Совецька власть тєбя виучила, а ти її очорнюєш, негідник!» Напевно, такі тексти, як Заплетнюка, дійсно пишуться для певної цільової аудиторії і призначені для роздавання по церквах старшим людям, вихованим у світлі «комуністичного раю». Слід зазначити, що штампи, розраховані на сформовану в радянські часи свідомість, імпліцитно закладені у всіх трьох текстах.
Наразі читачеві накидаються також і образливі стереотипи щодо Галичини і греко-католиків, з якими негативно поєднуються адресати філіппік. Наприклад, у брошурі Артура Губаря, спрямованій проти патріарха Димитрія, в якості переднього слова наводиться цитата з г. «Замкова гора» о.Міловського під такою пародійною назвою: «Патріарх Київський і вся області Львівської та її половини, або замість передмови». В ній обрання на Патріарха протоієрея Володимира Яреми саркастично пояснюється «п’ємонтським синдромом пересічного галицького мешканця». І далі вживається прийом непрямої імпліцитної агресії проти Патріарха: «Сидячи у Львові, він мріє про Київ. Ну якщо не про квартиру, то хоча б про київське ймення. Все це за умов галицької специфіки щодо гумору, може зіграти з мрійником невдячний жарт і виставити його посміховиськом перед усім світом, чого він завдяки своїй галицькій натурі не помітить.» Цей уривок може служити ілюстрацією, як ніби типовою негативно-оціночною характеристикою галицької вдачі підміняється в рецепції читача конкретна ситуація, що подається далі у тексті тенденційно, із перекрученням фактів. Збереження Церкви, заповіданої патріархом Мстиславом, представляється Губарем як «істинне обличчя новітньої церковної секти, яка з рідкісним крутійством і по теперішній час облудно використовує святу для кожного віруючого патріотичного серця назву «Українська Автокефальна Православна Церква». В даному випадку відбувається також інверсія: позитивна реальність представляється в карнавальному висвітленні, тоді як зазвичай карнавальна дійсність подається як правда життя. Апогеєм риторичних вправ щодо приниження і дискредитації УАПЦ у Губаря можна вважати останній абзац брошури: «Сьогодні так звана УАПЦ є переважно зборищем осіб, абсолютно далеких від високої духовності, національних традицій і звичаїв, від усього того, чим так пишається Святе Українське Православ’я. Багатодітні єпископи та багатожонні священики, напівграмотні богослови з так званих семінарій і колегій, демагоги-проповідники з протестантською фразеологією і заборонені священики, аферисти всіх забарвлень і орієнтацій, дешеві кар’єристи та автори замовних «діянь» — ось далеко не повний опис тих, хто зібрався у змавпованому ніби з часів ГПУ-НКВД витвор – церковного розколу і протистояння, який так вітають сабодани і симоненки, «пам’ять» і «союз руського народа» та «Міхаїла-архангела»». Гадаю, цей фрагмент за рівнем скандального нарощування істерії можна було би порівняти з «поезією» прокльонів, якими в давнину обдаровували одна жінка іншу, коли не могли поділити між собою чоловіка.
Також у тексті Заплетенюка прецедентне ім’я Ісіченко не тільки само по собі виступає об’єктом наклепів і служить мішенню дискредитації Харківсько-Полтавської єпархії («ісіченківці на разі не досягли крайнього ступеню божевілля, такого який чітко помітний в інших подібних тоталітарних культах…»), але також використовується для вербальної атаки проти УГКЦ. Цитую: «Він (архієпископ Ігор – О.Р.) дружить з католицькими ксьондзами, читає в католицьких духовних школах лекції, служить з католицькими служителями в католицьких храмах і обов’язково вшановує увагою власної секти дороге кожному уніату село в Теребовлянському районі.» Через пару сторінок Заплатенюк характеризує Зарваницю – місце паломництва християн зі всього світу як «успішну фінансову піраміду» «українських католиків з польським акцентом».
У відповідності до риторики «сталінської правди» торкається прот. Заплетенюк і «американського сліду» в історії УАПЦ патріархів Мстислава, Димитрія й Харківсько-Полтавської єпархії, принижуючи заразом і митрополита Костянтина. Цитую: «Патріарх Димитрій помилково сприйняв спадкоємця патріарха Мстислава на посту Глави УПЦ в США митрополита Костянтина за самого Мстислава… (…) Нині є всі підстави вважати, що заклик патріарха Димитрія про потребу входження УАПЦ в склад УПЦ в США, фактично був …протиукраїнський.»
І далі по тексту в купі з Америкою летять філіппіки і в бік Константинополя: «Справа в тому, що отримання «канонічності» від Константинополя викреслювало з УПЦ все українське. Мало того, що в третього і четвертого покоління українських громад США вже й так, що є цілком природнім, все справжнє, українське перетворилось на національну бутафорію. Тепер же всі самобутні українські святині стали… де факто грецькими. Так, наприклад, виникає запитання, коли з Баунд-Бруку нарешті викинуть перший у світі пам’ятник священомученику Василю Липківському?»
Таким чином, наведені вище приклади з трьох брошур, написаних і благословенних представниками РПЦ, УПЦ КП і УАПЦ (Кудрякова) свідчать, що їхньою передумовою є не факти, а негативні, агресивні оцінки, які також є і висновками, своєрідними маркерами погроз і образ в бік обраних для нападу адресатів. Чи ці тексти, по вінця заповнені «риторикою ненависті», можуть реально представляти Церкву? Зрозуміло, що вони знаходяться від Неї на протилежному боці, де пародійно переставлені низ і верх, і де простаки, злодії, лихослови зображують королів і єпископів…
Ольга РІЗНИЧЕНКО,
літературознавець, м. Харків
(в авторській мовній редакції)
