Хроніка кризи: як Церкви закликали до духовного відродження, а «Ініціатива 1 грудня» намагалася відповісти

28 червня 2012, 01:10 | Відкрита тема | 11 |   | Код для блогу |  | 

Юрій Чорноморець,

доктор філософських наук

Юрій ЧорноморецьЗначення «Звернення» Церков від 1 грудня

Двадцятиріччя незалежності Церкви зустріли з розумінням кризового стану суспільства, із усвідомленням, що країна повертається до стагнації часів Щербицького, але з постмодерністичними особливостями: ідейними війнами за чистоту «Русского мира», в тому числі чистоту від «сектантів», «уніатів», «розкольників», зі спробами розповсюдити на Україну тоталітарну боротьбу «за толерантність», із багатоликим «противсіхством» як нігілістичним і маніхейським світоглядом епохи крайньої зневіри.

Три найбільші Церкви України знайшли у собі сили поєднатися для єдиного звернення до народу, покладаючи особливі надії на активну громадянську позицію культурної еліти. Сам факт створення спільного «Звернення», оприлюдненого у день 20-річчя референдуму за незалежність України, мав велике символічне значення. Адже Звернення було створене не лише УГКЦ та УПЦ КП, але і УПЦ (МП). Створення цього звернення було певним виходом за характерні для світогляду вірних цих Церков обмеженості, виходом на формулювання універсальних принципів. Не секрет, що УГКЦ заплуталася в історіософських спекуляціях щодо «Київської церкви», і повернення до універсального християнського соціального вчення було важливим для самої Церкви та України. Не секрет, що УПЦ КП звичайно посилається на традицію або навіть на приклад сучасної Росії — заради вимоги особливого статусу для себе. Піднятися до універсалізму висхідних християнських принципів було непросто. Це був певний подвиг зростання над собою. УПЦ (МП) заплуталася у власних проблемах з ідентичністю у повсякденній боротьбі за статус-кво на численних фронтах. Звернутися до суспільства зі зрозумілими закликами універсального характеру — для цього потрібна була певна християнська мужність.

Чи оцінила належно Україна та її суспільна еліта цей факт? Чи розуміли ті, до кого зверталися Церкви, що самим цим трьом Церквам було непросто досягнути універсального заклику? Здається, що ні. Цінувати сам потенціал Церков, цінувати універсальність їх проповіді, цінувати відкритість до ідеалів різних суспільних еліт — все це не у звичаях українського сьогодення.

Відкрите християнство першогрудневого заклику Церков

Церкви запропонували будувати Україну як життєвий світ для «всіх людей доброї волі — незалежно від релігійної, національної, політичної приналежності» на основі трьох головних принципів:

«Без духовного фундаменту будь-які реформи та зміни залишаться безплідним замкненим колом, у якому суспільство блукає вже не один рік. Здорову ж державну спільноту зможемо побудувати лише на основі традиційних для нашого народу духовних засад, утвердження яких зміцнить і матеріальний добробут — але аж ніяк не навпаки!

Такими засадами є:

1. Поставити на перше місце в житті Бога і Його правду: «Кращий для мене Закон уст Твоїх, ніж тисячі золота й срібла» (Пс. 119, 72).

2. Пам’ятати, що кожна людина є образ Божий, Господнє творіння і Його улюблена дитина: «Сам Цей Дух свідчить разом із духом нашим, що ми діти Божі. А коли діти, то й спадкоємці, спадкоємці ж Божі, а співспадкоємці Христові...» (Рим. 8, 16 — 17).

3. Те, що шануємо і цінуємо в собі та для себе, переносити на всіх інших людей, — таких же Божих дітей, як і ми: «Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм» (Лк. 6, 31).»

Звісно, заява про те, що ці три принципи є традиційними для нашого народу — це певний кредит довіри до українців. Для них скоріше властиві схильність до анархізму, а не повага до Закону, нехтування правами іншого і пряме бажання іншим зла («нехай у сусіда корова здохне»).

Але в цілому ці три принципи дійсно можуть бути опорою для Українського світу — саме завдяки власній універсальності: вони не лише прийнятні, але і обов’язкові для всіх християн — оскільки саме цьому вчить Євангеліє. Вони прийнятні для всіх громадян — бо саме (1) визнання верховенства права у поєднанні із (2) захистом прав людини і (3) визнанням гідності кожної особистості — це фундаментальні принципи демократії. Без верховенства права не може бути захисту прав і гідності людини. Без захисту прав влада більшості та диктатура закону можуть привести до фашизму. Так чи інакше, саме поєднання влади більшості із захистом прав меншості (навіть якщо ця меншість складається із однієї людини) дає демократію. Поєднання верховенства права із захистом прав людини дає правову державу. Поєднання захисту гідності кожної людини при верховенстві права дає солідарне суспільство.

Так чи інакше, Український світ мислиться не як Цивілізація, фундована на Традиції, на Мові, на Культурі, на Релігії. Це Російський світ патріарх Кирило мріє побудувати на таких основах, які виключають будь-яку дискусію, всяку повагу до закону, до права, до Євангельських цінностей, до особистості. Українські Церкви пропонували проект відкритого Суспільства. Основою модернізації суспільства звісно ж не можуть бути виключно гідність людини чи її права. Без поваги до закону жодне суспільство неможливе апріорі.

Перехід від дискурсу про «духовні цінності» до дискурсу про закон, права, гідність і солідарність — це вдалий поворот у дискусіях, що тривають уже два десятиліття. Адже що таке християнські цінності? І чому саме вони мають бути регулятивом для цілого суспільства? Чи тотожні християнські цінності тій конкретній національній (чи імперській) традиції, на уламках якої сьогодні перебувають українські християни?

Відповідь на ці важливі питання знаходимо в сучасній теології, перш за все — у соціальному вченні неотомістів, у їхній інтерпретації вчення Томи Аквіната про вічний закон.

Згідно із вченням Томи та неотомістів, існує єрархія законів. Реальні правові відносини можливі завдяки писаному закону. Писане законодавство є легітимним, оскільки воно відповідає природним прагненням людини: до самозбереження, до сімейного та громадського життя. Ці природні прагнення в їх цілісності складають «природний закон», який є загальним для всіх людей, проявляється у їх поведінці — особливо, якщо доводиться захищати відповідні власні права на життя, на сімейне щастя, на суспільний добробут. Не завжди реальні правові відносини та писаний закон відповідають справедливості природного права. Але християни вірять в існування Божественного закону, який є вищою справедливістю. Ця віра пов’язана не лише з тим, що всі ображені та скривдженні у цьому житті отримають нагороду в іншому. А всі злочинці будуть покарані на Страшному суді. Божественний закон працює і в цьому житті. Афонський старець Паїсій любив розповідати таку історію. При розподілі майна молодший брат не зміг отримати справедливої частки. Йому дісталося кам’янисте поле біля моря, яке не могло прогодувати навіть одну людину. Забравши дружину і численних дітей, обділений брат подався до Німеччини. Працював автомеханіком, із братами не спілкувався. Коли розбагатів, вирішив дізнатися, як живуть його брати у Греції. Яким же було його здивування, коли його нікому не потрібна земля виявилася найдорожчою у Греції — поблизу було побудовано новий порт, ділове містечко. За один вечір він став мільйонером, а його братам доводилося працювати у своїх виноградниках. Ось — Божественний закон: те, що сьогодні здається порушенням справедливості та твоїх прав, завтра може обернутися благом.

Усі закони ґрунтуються на загальних цінностях — Справедливості, Добрі, Істині. Для самого Бога ці цінності є фундаментальними: вони є властивостями Його сутності, Його Божественності. Цінності є значимими для християн не тому, що вони їх цінують, а тому, що ці цінності є абсолютним фундаментом їх людського життя — особистого та суспільного.

Тотожність цінностей із Божим законом передбачає, що християни не просто цінують Справедливість, Добро, Солідарність (вершина якої — Любов), але й живуть згідно з відповідними імперативами: «Будь справедливим!», «Будь добрим!», «Люби ближнього свого!».

Сучасне протестантське (Дж. Мілбенк) і православне богослов'я (Д. Харт) звертає увагу на таку цінність, як Мир. Багато хто з філософів-постмодерністів уважає, що мир взагалі, а тим більше мир Христовий, як благодатний шлях ненасильства — просто неможливі. Вважається, що всяка влада і всяка класифікація у суспільстві обов’язково пов’язані з насильством. Християнство не визнає останньої тези, яка веде або до виправдання тоталітаризму, або до анархії. Бачити різницю між добром і злом, між різними ступенями добра і зла — можна й необхідно. Стверджувати мир як ненасилля — можливо і потрібно. Зрозуміло, що сповідування Миру, як однієї з властивостей Бога та цінності, оформлюється у відповідний імператив — за словами ап. Павла: «Будьте в мирі з усіма, наскільки це можливо».

Таким чином, коли мова йде про християнські цінності, то ці цінності фактично є універсальними: справедливість, добро, солідарність. І їх визнання для християн пов’язане з найвищим авторитетом — із самим Богом. А Бог — вищий за традиції, звичаї, цивілізації та інші історично зумовлені форми життєвого світу християн.

Автори звернення Церков пройшли свою половину шляху в діалозі з суспільством повністю. У найбільш універсальній формі подана не лише теза про повагу до Закону. Другою підставою визнається гідність людини. Ця гідність є у всіх людей, оскільки вони є людьми. Звісно, з релігійної точки зору всі люди мають гідність, оскільки створені за образом Божим. Ця теорія різко контрастує з двома іншими інтерпретаціями. Деякі теологи вважають, що після гріхопадіння образ Божий в людині спотворено аж до такого стану, що вона втрачає гідність. Інші теологи вважають, що людина має гідність лише тоді, коли реалізує образ Божий у власних доброчесних вчинках, уподібнюється Богові. Звісно ж, простором, у якому виключно можливе уподібнення Богові, є церковна Традиція або навіть церковно-політична Цивілізація. Остання теорія сьогодні проповідується патріархом Кирилом: всі люди рівні та вільні, але власне заслуговують на повагу та мають гідність лише богоподібні православні жителі руського світу. Усі, крім цих вибраних, навіть не мають «справжньої» свободи, а тому й не можуть претендувати на особисту гідність.

Українські Церкви піднялися над спокусою вибрати занадто релігійні або релігійно-політичні інтерпретації гідності людини, піднялися до універсального погляду на людину, дали християнсько-теологічне обґрунтування абсолютної рівності всіх, хто народжений людиною.

Не менш важливим кроком назустріч універсальній етичній логіці було визнання обов’язковості дієвої поваги до іншого. Тобто, за логікою авторів «Звернення», визнання гідності кожної людини має вести до практичного імперативу: «Чини з кожним так, як ти хотів би, щоб чинили з тобою». Мова йде про необхідність етичного відношення до всіх людей — незалежно від їх релігійної, національної, расової та інших особливостей. Звісно ж, визнання такої етики є вимогою Євангелія. Однак не всі християни піднімаються до рівня універсальної євангельської етики. Вимога ставлення до іншого як до самого себе є критично важливою для українського суспільства, оскільки саме вона є моральною основою для правового суспільства. Адже правова держава існує не там, де високий рівень загальної моралі, а там, де діє цей конкретний моральний принцип: «Чини з кожним так, як ти би хотів, щоб чинили з тобою (або: із твоїми родичами)».

Таким чином, українські Церкви знайшли дійсно універсальний фундамент для Українського Світу, який є стопроцентно християнським, повністю українсько-традиційним, але при цьому є саме універсальним. Звісно ж, логіка авторів «Звернення» співпадала з соціальним вченням Католицької і Православної Церков. Інтенції авторів «Звернення» співпали із соціальною етикою пап Івана-Павла II і Бенедикта XVI, патріарха Варфоломія і митрополита Йоанна Зізіуласа. Три пункти у «Зверненні» формулювалися в контексті універсальної соціальної етики тих християнських теологів, які вже врахували і «Декларацію прав людини», і етику Левінаса, і навіть комунікативну теорію Габермаса.

Соціальна еліта, що відповіла на «Звернення» Церков, не зуміла прочитати й оцінити універсальний зміст запропонованих трьох пунктів, відразу зайняла протилежні ідеологічні позиції, а потім взагалі перейшла до стану повної дезорієнтації.

Закритий гуманізм «Ініціативи 1 грудня»

13 грудня 2011 року група інтелігентів, яка була присутньою на зустрічі з представниками Церков 1 грудня, відповіла на церковне «Звернення» власною «Декларацією». Перше, що впадає в очі: еліта українського суспільства та совість нації відмовилася «поставити на перше місце в житті Бога і Його правду». Ця відмова згоди із першим пунктом «Звернення» Церков, у якому абсолютизувався пріоритет Закону (Права), в якому згадувався Бог — це відмова знакова.

Цікаво, що при відмові від фундаментального положення «Звернення Церков» представники інтелігенції говорили в своїй Декларації, що солідаризуються з положеннями «Звернення». Зокрема, це виявилося у визнанні, що криза українського суспільства має перш за все світоглядний і духовний характер. Без віднайдення духовної основи для суспільного життя будь-які реформи зазнають поразки.

Але в якості духовної основи представники інтелігенції запропонували «людину». Першим із власних принципів автори «Декларації» назвали «Примат свободи та людської гідності». Таким чином, першопринципом став не Бог і не Закон (Право), а Людина, її Свобода та Гідність. Якщо автори церковного «Звернення» спиралися на теоцентричний світогляд, то автори «Декларації» відразу вибрали антропоцентризм.

Церковне «Звернення» було відкритим до діалогу, християнський погляд на цінності та Закон витлумачувався як принципово сумісний з універсальними цінностями, етикою, правом. Автори ж «Декларації» жодним чином не подбали про відкритість власного антропоцентричного світогляду до теоцентричного гуманізму та універсалізму.

Цікаво порівняти логіку «Декларації» від 13 грудня з логікою «Загальної Декларації прав людини» 1948 року. В останній права людини постулюють без будь-якого обґрунтування. Кожна людина від народження має ці права. А щодо обґрунтування — то тут відсутні посилання на Бога чи Природу, Розум чи Свободу (Гідність) людини. Кожен вільний думати як завгодно відповідно до трьох стратегій: 1) підводити під права людини теологічний фундамент; 2) вважати, що права людини обґрунтовуються особливостями людської природи; 3) вважати права людини регулятивною ідеєю, яка визнається людством як інтерсуб’єктивною спільнотою.

Автори «Декларації» 13 грудня вибрали антропоцентричну перспективу фундації цінностей, закривши можливості для інтерпретації та прийняття їх принципів представниками теоцентричного світогляду з одного боку та прибічниками комунікативної прагматики із вченням про конституювання цінностей через згоду інтерсуб’єктивної спільноти — з іншого боку. Закритість до теоцентричної логіки в конкретній ситуації відкритості авторів церковного «Звернення» не лише нічим не виправдана. Ця закритість не залишає християнам та іншим віруючим жодного вибору. Адже погодитися з лібералізмом авторів «Декларації» 13 грудня неможливо. Християн та інших віруючих автори «Декларації» 13 грудня фактично виштовхують за межі власного дискурсу — прямо в обійми фундаменталізму, який сьогодні широко представлений як у формі «українського християнського консерватизму», так і у вигляді ідеології «руського світу». Ще більш дивною є закритість авторів «Декларації» 13 грудня до інтерсуб’єктивного варіанту обґрунтування цінностей — в сучасній українській філософії комунікативна прагматика Апеля і Габермаса є популярною течією, і при цьому де-факто є єдиною альтернативою постмодернізму в соціальній філософії. Це пост-метафізичне мислення комунікативної прагматики є виграшною позицією ще й тому, що визнає давно відомий Церкві принцип: істинне знання та цінності проявляються у спілкуванні, у спільноті, у соборному обговоренні. При цьому спільнота, що комунікує, взагалі існує завдяки тому, що визнає спільні цінності та правила комунікації, має спільний життєвий світ. Хіба про все це не вчили ще Святі Отці Церкви?

Так чи інакше, автори «Декларації» 13 грудня вибрали анторопоцентричну позицію.

Жодних спроб зробити власне антропоцентричне бачення цінностей та моральних принципів відкритим до теоцентричного гуманізму церковного «Звернення» у документах «Ініціативи 1 грудня» не відбулося й пізніше.

Не менш дивним є той факт, що «Ініціатива 1 грудня» намагається створити широкий суспільний дискурс щодо можливих спільних для українського світу моральних принципів, але при цьому не враховує теорій комунікативної прагматики, яка власне й виявила, як такі дискурси відбуваються в реальності.

Тому не дивно, що замість конструктивного діалогу маємо з одного боку утопічні мрії про нескінченні можливості самоініціативи громадян, які б реалізувалися через соціальні мережі та відбувалися без координації суспільних лідерів (див.: стаття Мирослава Мариновича), а з іншого боку — імітацію експертного і суспільного обговорення (Національний круглий стіл).

Мало того, що представники інтелігенції не ініціювали жодного діалогу власне із Церквами — які є не лише найбільшими організаціями громадянського суспільства, але й були авторами «Звернення», і які мають власну інтелектуальну еліту, готову до діалогу.

Представники інтелігенції відмовилися від діалогу з політиками, хоча автори церковного звернення завжди підкреслювали необхідність такого діалогу. Адже потрібно судити не за недоліками нашої політичної еліти, а за тим, яким високим і відповідальним є покликання політика. Відповідні заклики, в тому числі й патріарха Любомира Гузара, не були почуті представниками інтелігенції, яка бачить себе в ідеальному світлі, а політикум — у чорній дірці реальних невдач. Хоча з точки зору абсолютної планки (яку пропонував Євген Сверстюк) усі без виключень сидимо «біля розбитого корита»: не лише політики, але й та ж інтелігенція. Адже й остання не є ідеальною, не виправдала надій, не стала взірцем для наслідування.

Звісно ж, що і всі інші цінності автори «Декларації» 13 грудня витлумачили в дусі лібералізму, який поєднувався з елементами соціал-демократичної ідеології — за взірцями європейської думки попередніх поколінь.

Отже, «свобода та гідність людини», «вільна особистість» (хіба буває невільна особистість?); «верховенство права і справедливий суд» (чому справедливість потрібна лише у суді?), «рівність перед правосуддям» (правники й філософи права звичайно говорили про рівність перед законом); «доброчинство і взаємодопомога у суспільстві» (змішано принципи субсидіарності та солідарності, та чомусь субсидіарність, яка є виявом солідарності, поставлена на перше місце!); «партнерство і кооперація», «чесна конкуренція»; «відповідальність влади і суспільства»; «самоорганізація»; «особиста посвята і жертовність».

Гуманістичне тлумачення ідей Просвітництва та соціал-демократії виявилося не останнім словом «Ініціативи 1 грудня». Але вже на цьому етапі було видно, що на свій заклик до діалогу Церкви почули закриту систему постулатів. Звісно ж, у цей момент вже слід було б представникам інтелігенції та представникам Церков з’ясувати, чи можливий діалог бодай між двома ініціативними інституціями: Церквами та інтелігенцією. Проте ні Церкви, ні інтелігенція не зрозуміли, що «Ініціатива 1 грудня» вже на шляху до кризи…

Упадання в постмодерн

Скликання Національного Круглого столу продемонструвало всю утопічність надій на самоорганізацію суспільства «знизу». Навіть «верхівка» інтелігенції не змогла запропонувати жодного цілісного бачення розвитку країни. Ані 11 керівників «Ініціативи 1 грудня», ані сотня представників інтелігенції на Національному Круглому столі не дійшли згоди і не народили єдиного Плану для країни.

Дивним результатом Національного Круглого столу стала думка про необхідність залучення більш широкого кола суспільних активістів до обговорення єдиного Плану для країни. Але якщо 11 чи 100 найрозумніших не мають спільного бачення майбутнього для країни та шляхів його досягнення, то хіба побачать тисяча чи десять тисяч? Чи, може, сто тисяч зуміють щось придумати? Звісно, в історії ще не було прикладів, щоби за відсутності спільної відповіді серед очільників громадського руху, спільна Програма народилася б у суспільному русі «знизу». Бодай кілька варіантів керівництво руху мало б запропонувати на обговорення — 1 чи 2, 10 чи 11.

Замість цього маємо 28 запитань «верхів» до «низів». У «Резолюції», оприлюдненій 22 травня, читаємо:

«У чому причини падіння довіри людей до держави? Як подолати патерналізм та соціальну пасивність суспільства? Як підняти політичну самосвідомість та активність людей? Що перешкоджає утвердженню самоорганізації та самоврядування громадян? Як забезпечити постійний та дієвий контроль суспільства за діями центральної та місцевих влад? Як зупинити авторитарні тенденції? Як зробити місцеве самоврядування реальною суверенною владою народу, територіальних громад? Якими мають бути підходи та принципи нової політики, яка б виражала інтереси громадян і суспільних груп? Як зупинити корупцію, зловживання владою та забезпечити верховенство моралі в політиці?

Економіка і господарство. Людський вимір економіки

Як створити умови для чесного бізнесу та моральної економіки в країні? Чи можливо це зробити на засадах споживацької ідеології та станового егоїзму? Чи є альтернатива монополіям та хижацьким стандартам взаємознищення учасників економічного процесу? Яка має бути роль держави у сфері економіки? Чи можливі відносини партнерства між учасниками господарської сфери? Як має бути організований захист інтересів найманих працівників? Як уникнути насадження надмірного споживання, яке спотворює цінності учасників ринкової економіки та спричиняє енергетичну, екологічну та ресурсну кризи? Як вирішити проблему продовольчої безпеки, примножуючи при цьому родючість української землі?

Гуманітарна сфера. Роль і місце інтелігенції, стан освіти та історичної пам’яті

Як уникнути зростання протистояння в громадському житті країни? Як перейти від ідеології взаємопоборювання до ідеології взаємодоповнення? Якою має бути освіта для забезпечення формування нових цінностей суспільства? Що може сприяти піднесенню української освіти та науки на якісно новий рівень вирішення сучасних світових проблем людського та суспільного розвитку та їхній інтеграції в міжнародний гуманітарний простір? Як створити рівні можливості здобуття повноцінної вищої освіти випускниками соціально нерівних шкіл? Яким чином розвиток університетської автономії може вирішити проблеми занепаду вищої та інших сфер української освіти? Як позбавити політиків можливостей маніпулювати проблемами минулого? Як зняти конфлікт різних моделей національної пам’яті в Україні? Чи повинна існувати державна політика національної пам’яті в Україні і якою вона може бути? Як зробити так, аби ЗМІ працювали на культуру, а не проти неї? Як створити в Україні єдиний інформаційний та культурний простір?»

Очевидно, що звертатися до суспільства зі всіма цими запитаннями — доволі дивний спосіб утілення в життя семи принципів «Декларації» 13 грудня. Тим більше, дивними є ці 28 запитань як відповідь на три принципи «Звернення» Церков. Більш конкретним є інший текст, розповсюджений тією ж ініціативною групою 22 травня:

«За підсумками проведення Національного круглого столу, участь у якому взяли понад 70 громадських діячів, експертів, діячів культури, ініціативна група «Першого грудня» визначила пріоритети, над якими працюватиме:

правова держава та справжнє народовладдя. Країна потребує правил гри, яких би дотримувалися і влада, і суспільство. Будь-які реформи не матимуть успіху, якщо українці не визначаться, як вони організовують спільне життя. Якими є інструменти справжнього народовладдя та як забезпечити їх імплементацію без політичних конфліктів і соціальних потрясінь? В основі правової держави має бути суспільний консенсус і саме це створить умови для поступу в усіх сферах.

земля як основний ресурс країни. Земля є стратегічним ресурсом України, тому питання земельної реформи набуває все більшої актуальності. В який спосіб має вона відбуватися і хто має бути ефективним господарем української землі, як має розвиватися аграрний сектор?

виборча система. Виборчий процес має бути реальним механізмом для розвитку політичної системи країни, забезпечувати соціальні ліфти, змінність політичних еліт та оновлення управлінського класу. Як досягнути чітких правил гри, змагальності, прозорого, чесного і вільного волевиявлення? Як організувати так, щоб зміна влади відбувалася без втрати динаміки суспільного поступу?

освіта. Освіта є основою структури будь-якого соціуму і моделює суспільні взаємини майбутнього. Якою має бути освіта для забезпечення формування нових цінностей суспільства? Як забезпечити реальну університетську автономію, модернізувати програми і підходи до навчання та побудувати комунікацію між сучасним учнем та вчителем? Як забезпечити розвиток науки та інновацій?»

Ці запитання взагалі цікаві, але … вони вже не викликають жодного інтересу в суспільстві. Адже воно чекало на якийсь план, створений самими моральними авторитетами. До якого були б можливі зауваження і пропозиції. Щодо якого були б можливі змістовні дискусії. А розкіш виробляти тони словесної руди заради можливого віднайдення Плану для країни — це якийсь бенкет під час чуми…

Привертає увагу також крок від фундаментальних цінностей до інструментів. Національний Круглий стіл поставив у число пріоритетів:

  1. правова держава та справжнє народовладдя;
  2. земля;
  3. виборча система;
  4. освіта.

Таким чином, здійснено три кроки. У «Зверненні» Церков мали універсальне християнське світобачення. У «Декларації» 13 грудня абсолютизувалася людина, відірвана від Бога та від суспільства як комунікативної спільноти. У «Резолюції» 22 травня абсолютизуються інструменти суспільного життя: правова держава, народовладдя, земля (!), виборча система (тобто «чесні вибори»), освіта.

При цьому автори «Резолюції» мають лише питання, які знову ж таки абсолютизують інструментальні речі: «правова держава», «справжнє народовладдя»; «реформи»; «спільне життя»; «суспільний консенсус»; «ефективний господар української землі»; «розвиток аграрного сектора»; «розвиток політичної системи країни»; «соціальні ліфти»; «змінність політичних еліт та оновлення управлінського класу»; «чіткі правила гри, змагальність, прозоре, чесне і вільне волевиявлення»; «зміна влади без втрати динаміки суспільного поступу»; «освіта як забезпечення формування нових цінностей суспільства»; «університетська автономія», «модернізовані програми і підходи до навчання»; «комунікація між сучасним учнем та вчителем»; «розвиток науки та інновацій».

Чому саме ці інструментальні речі виявилися серед пріоритетів? Якщо це конкретизація «Декларації» від 13 грудня, то чому тоді саме такою є ця конкретизація — розпливчатою, незрозумілою, неповною, відчуженою від власне проблеми суспільного розвитку на основі морального чи духовного фундаменту? Такі питання може ставити собі будь-яка команда реформаторів, що не має ні морального авторитету, ані християнських цінностей, ані якихось універсальних норм. Відповісти на всі 28 запитань можна дуже просто: подивіться на нормальну країну, де все омріяне вами працює, і зробіть собі так само. І для того не потрібні суспільні дискусії та винайдення велосипеда.

Таким чином, відповідь інтелігенції на «Звернення Церков» від 1 грудня з кожним новим кроком опиняється все далі від того порядку денного і тих принципів, що пропонувалися у «Зверненні». Із кожним кроком відповідь стає все менш принциповою та все більш інструментальною. Можна навіть сказати, що замість порядку денного для суспільних дискусій маємо бюрократичні пропозиції щодо обговорення «шляхів реформ».

Крім манівців численних запитань і піднесення інструментальних речей на рівень абсолютних цінностей в тексті «Резолюції» від 22 травня, маємо доволі дивне самозвеличування інтелігенції. Якщо «Декларація» 13 грудня на п’єдестал поставила Людину, її свободу та гідність, то резолюція, оприлюднена 22 травня, містить абсолютизацію громадянського суспільства (віру в його чудотворний потенціал) та абсолютизацію інтелігенції як морального лідера громадянського суспільства та народу взагалі. Цей теоретичний панегірик виглядає так:

«Учасники НКС зійшлися щодо таких спільних позицій:

Головна проблема України — падіння моралі в суспільстві, пов’язане із соціальними негараздами та несправедливостями.

У суспільстві має утверджуватись позиція вільних і мислячих людей стосовно того, що відбувається в країні і світі. Така позиція має керуватися критеріями істинності і моральності та уникати будь-якої кон’юнктури.

Місія інтелігенції та вільних людей України — об’єднати зусилля заради духовного пробудження суспільства та звільнення творчої ініціативи людей, утвердження взаємної довіри та солідарності між різними сегментами суспільства.

Основою єдності інтелігенції та вільних людей, а відтак і суспільства, має стати відчуття істини, прагнення правди та справедливості. Необхідно звільнити суспільну свідомість від омани, ілюзій та фальші, які панують нині в політиці та повсякденному житті. Слід припинити поділ країни на ворогів та своїх і цінувати розмаїття наших ідентифікаційних ознак, сприймати їх як багатство держави. Щоб бути єдиними, не обов’язково бути однаковими.

Національний круглий стіл має стати постійним інститутом, який повинен давати імпульс людям, щоб урухомити процеси суспільного життя на засадах духовних вартостей, громадянських чеснот і спільного блага народу.

Інтелігенція покликана нести в суспільство зразки чесної думки та соціальної дії, утверджуючи високі цілі та стандарти розвитку головних сфер життя суспільства».

Таким чином, інтелігенція не лише звеличує себе, але і монополізує право на авторитетні пропозиції шляхів виходу із духовної кризи. Але при цьому власне ніяк не видно, що конкретні проблеми українського суспільства розглядалися «Ініціативою 1 грудня» як саме елементи духовної кризи. Ну а сам вектор пошуків відповідей на проблеми — самосуперечливе поєднання утопічних надій на силу громадянського суспільства із крайнім інструменталізмом бюрократичного толку в конкретних питаннях та рецептах — відверто розчаровує.

Загалом маємо відчуження від політикуму (через утопічні надії на Народ), від народу (через утопічні сподівання на інтелігенцію), від Церков (через утопічні мрії про віднайдення власного універсального морального та правового, політичного та економічного Плану розбудови суспільства).

Не дивно, що весь цей процес уже породив два види критики, як і дві протилежні перспективи сприйняття.

З одного боку, для християн є дивним саме намагання видумувати особливий план для України. Є соціальне вчення Церкви. У ньому описано, яким є християнський ідеал справедливого й солідарного суспільства. Вичерпно пояснено, яким чином цей ідеал є універсальним і прийнятним для громадян незалежно від їх особливостей. Пояснено, як можливо досягти згоди між християнами і «гуманістами» в утвердженні демократичного і правового суспільства, морального та соціального порядку. І де саме настає смуга принципових розходжень.

З іншого боку, «гуманісти» вимагають відразу відділитися від дискурсу про духовні цінності, підійти до вироблення Плану більш інструментально та реалістично. Їхня аргументація проста: духовність можлива без релігійності, і взагалі морально-правовий порядок можливий і без високої духовності.

Так чи інакше, криза «Ініціативи 1 грудня» з теологічної точки зору вже стала фактом. Очевидно, що майбутня «Хартія вільної людини» скоріше за все буде вільна від впливу «Звернення» Церков. А більш конкретний документ «Порядок денний розвитку країни» ніяк не враховуватиме ані соціального вчення Церков, ані сучасної соціальної філософії, ані ситуації пост-секулярності. Звісно, що інтелігенція вільна розвивати власні ініціативи не враховуючи ані думки Церков, ані реальності. Тільки постає питання — чому сама ініціатива перебрала собі назву «1 грудня» та постійно згадує про «Звернення» Церков? Потрібно було б почати власну історію із 13 грудня та провести власну секуляризацію та пост-модернізацію до логічного кінця: неможливості діалогу і самої громадянської активності, неможливості віднайдення спільних цінностей та принципів, неможливості розрізняти добро та зло...

Замість висновків

Наша точка зору є лише однією із можливих інтерпретацій процесів, пов’язаних із «Зверненням» Церков від 1 грудня 2011 року та «Ініціативою 1 грудня», яка виникла наче у відповідь на «Звернення». Ця точка зору зумовлена теологічною перспективою розгляду подій. І з цієї перспективи маємо чергову українську трагедію, маємо чергову історію, яку неможливо читати без брому. Звісно, ще залишається надія на віднайдення «Ініціативою 1 грудня» можливостей для конструктивного розвитку у широкому дійсному дискурсі як із громадянським суспільством, так і з його найбільшими організаціями — Церквами. І звичайно ж, ми припускаємо, що можливі й інші варіанти прочитання історії ініціативи 1 грудня. Які були б більш оптимістичні, ніж наша герменевтика. Так чи інакше, маємо брак партнерських відносин Церков і українського суспільства як цілого, відсутність партнерських відносин у чотирикутнику: Церкви — громадянське суспільство — держава — політики. За такого стану українського комунікативного поля не можна й говорити про консенсус і навіть розуміння. Справжній діалог і взаємна відповідальність — справа майбутнього і, здається, доволі далекого. Звісно, якщо воно в України та українських Церков буде…

Система Orphus
Рейтинг
0
2
11коментарів

Коментарі

додати коментар 
  • Сергій Трегубенко | 1 липня 2012, 18:10
    Коментувати коментар

    Я чемно дякую Юрію Чорноморцю за десаркалізацію всіляких наукових звань радянського пошибу. Один той факт, що редакція ресурсу не вибачилася за використання в матеріалі підлого маніпулятивного терміну "противсіхство" з засудженням так званих "противсіхів", є серйозним ударом по іміджу редакції. (Якщо редакція справді не розуміє ницість та антинародність цієї маніпулятивної технології - скажіть, напишу матеріал). Тепер, щодо суті матеріалу. Чого прагне автор? Об'єднання всього здатного творити нову досконалу Україну? Тоді нехай долучається і творить, пропонуючи досконале і критикуючи хибне, а не діючи за принципом - розділяй, свари і біснуйся на руїнах! Маєте що запропонувати, пане Юрію - пропонуйте, обговоримо. Не маєте - не намагайтесь заважати, караван іде. І йому все-рівно, як він виглядає у Ваших очах - смішним, суперечливим, не досить поважним, байдуже. Караван іде, і йому жодним чином не заважає виття шакалів, мета його шляхетна, а потуги титанічні. І результати будуть величні. Те, що Ви цього не бачите, пане Юрію, то Ваші проблеми.

    • chernomorets | 3 липня 2012, 13:42
      Коментувати коментар

      Знаєте, вже скоро Ваш титанік потоне, а Ви все также волатимете, що Ваш караван вперед летіт, в Європі остановка. ))) Вам вказують на конкретний недолік: відсутність діалогу ініціативи 1 грудня із Церквами. Ну ось що тут можна сказати? Є діалог? Нема! Так це недолік? Звісно ж недолік - і є два аргументи у статті: 1. все ж таки Церкви закликали 1 грудня 2. все ж таки Церкви - найбільші орагнізації громадянського суспільства. Ну і що ж у відповідь на раціональні аргументи я чую? Плювати нам на Вас (ну це ладно, будемо змирятися),плювати на Церкви (ну це вже ідіотизм), ми собі вперед летимо. Ви мені пробачте, але може я сказав те, що багато хто будмає серед християн і церковних достойників - але ж руки не доходять то сказати. Так що проаналізуйте із олівцем, відповіді на питання якщо у Вас є - то працюйте. Може ще вдасться Вам якесь чудо звершити на спасти Україну.

  • litar | 1 липня 2012, 01:21
    Коментувати коментар

    Я б посперечався з Вашим твердженням: "Відповісти на всі 28 запитань можна дуже просто: подивіться на нормальну країну, де все омріяне вами працює, і зробіть собі так само" Просте перенесення чужого досвіду приречене на поразку, оскільки цей досвід міг бути успішним лише в рамках певного історичного періоду та ментальних особливостей того суспільства, де він був реалізований (а також за вдалого збігу зовнішніх умов і ще багатьох факторів). Окрім того, на мій погляд, НКС мав дещо інші задачі - він якраз повинен був перевести постулати Звернення та Декларації у технологічну площину, що б дозволило максимально ефективно втілити їх у життя. Також, з моєї точки зору, не переконливою є теза "Скликання Національного Круглого столу продемонструвало всю утопічність надій на самоорганізацію суспільства «знизу»". Процес саморганізації суспільства у час перебування його у біфуркаційній зоні відбувається в точках кристалізації, центрами яких є генератори і носії нових смислів і змістів. За певний час з наростанням негативних тенденцій відбувається інтенсивне структурування активованих громадян, кількість яких лавиноподібно зростає, навколо цих центрів з одночасним їх метаморфозом (переструктуруванням самоорганізації з горизонтальної у вертикальтну структуру). Одне з найбільш дієздатних формувань стає домінуючим центром, структурує навколо себе весь протестний потенціал і у той чи інших спосіб перехоплює владу в правлячих еліт та формує новий порядок. Таким чином, скликання Національного круглого столу мало б стати початком створення по всій країні самоорганізаційних площадок, де б обговорювалося сформульовані в Зверненні і Декларації проблеми і шукалися б відповіді на поставлені питання. Успіх обговорення, орагнізованого у спосіб, що забезпечує дотримання принципів теорії комунікативної дії Хабермаса мав би дати старт переструктуризації суспільства навколо створених центрів нових ідей та спрямувати суспільну енергію на їх реалізацію.

    • litar | 1 липня 2012, 01:24
      Коментувати коментар

      Перепрошую - висвітлився нік. З повагою, Тарас Плахтій

    • chernomorets | 3 липня 2012, 13:43
      Коментувати коментар

      Ну поки що я не бачу жодних ознак щоб НКС був на висоті, а також щоб весь процес був на висоті - тій яку Ви тут маюєте.

Залишати коментарі можуть тільки зареєстровані відвідувачі Ввійти

Точка зору

  • 11 грудня 2019, 10:18 | Інтерв'ю | 

    В Естонії вони називаються дуже чітко — Московський Патріархат

    Про «естонську модель», кількість православних в Естонії у різних юрисдикціях, естонський досвід переходів парафій і офіційну назву ЕПЦ Московського патріархату – в інтерв'ю зі священиком Естонської Апостольської Православної Церкви (Константинопольський патріархат) Айваром Сарапіком

  • 9 грудня 2019, 14:09 | Колонка Дмитра Горєвого | 

    Останні рішення Синоду ПЦУ відновлюють давні Літургійні практики

    Синод ПЦУ на своєму останньому засіданні схвалив два дуже важливих рішення. Перше – про виключення з тексту Літургії тропаря 3 години. Друге – про скасування єктенії про оголошених (оглашенних). Що це значить і чому це важливо?

Останні коментарі

  • bitov | 13 грудня 2019, 12:51

    бомчик

  • enzian | 13 грудня 2019, 11:59

    Пан Юраш забув про агентів Кремля (в рясах і в цивільному).

  • velovs@ukr.net | 13 грудня 2019, 11:50

    Так виглядає, що своєрідним і новітнім - ледь не ГЕНОЦИДНИМ експериментом, що його в останні десятиліття диявольсько-демонічна темрява винайшла та активно й підступно-цинічно практикує - причому,

  • velovs@ukr.net | 13 грудня 2019, 11:15

    Деякі роздуми щодо постаті та місії св. апостола Андрія Первозваного: ---------- https://slovoproslovo.info/andrij-apostol-maloho/

  • velovs@ukr.net | 13 грудня 2019, 10:57

    Дещо про відповідний - нинішній досвід Угорщини, зокрема, отут: ---------- https://slovoproslovo.info/uhorskyj-ministr-vyznala-shcho-khrystyianstvo-sluzhyt-oporoiu-sim-i-ta-natsii/#comment-656

Популярні статті місяця